Епитети в художественой литературе

ЗМІСТ

Вступ _________________________________________________________ ст.

Розділ І.  Загальні особливості перекладу художньої літератури.

1. Переклад художньої літератури. _______________________________ ст.
2. Стилістичні проблеми перекладу. _______________________________ст.

Розділ II.  Епітети у художньому дискурсі.

1. 1 Поняття епітету у  лінгвістиці. __________________________________ст.

1.2 Класифікація епітетів. Вживання певних видів епітетів  у художньому тексті. _______________________________________________________________ ст.

1. 3  ___________________________________________________________ст.

1. 4Порівняльна характеристика  епітетів в українській та  англійській мові. __________________________________________________ст.

1. 5 Особливості перекладу  кольорових епітетів. _____________________ст.

Розділ III.  Особливості перекладу епітетів у романі Сідні Шелдон «Інша сторона півночі»

Вступ

Важливим об’єктом дослідження  сучасної лінгвостилістики є епітет як мовно-виразовий засіб, що відіграє значну роль у творенні мовної картини  окремого індивіда і певної спільноти  людей (територіальної, соціальної, професійної  тощо), а також відображає мовні  традиції певної епохи загалом. Епітети  засвідчують значні можливості мови у сполучуваності слів, є одним  із виявів мовного багатства. Вони допомагають  вирізнити певний предмет чи явище  з ряду однорідних, точніше передати думку, надають мові образності та емоційності.

Роздуми про роль, призначення  епітетів, їхні джерела і виникнення з’являються ще в творах античних мислителів (Арістотеля, Деметрія та ін.). З’ясування природи епітетів цікавило видатних філологів XIX-XX ст., зокрема  О.М. Веселовського, В.С. Ващенка, В.В. Виноградова, В.М. Жирмунського, О.О. Потебню. Проблему епітетів принагідно досліджували Л.А. Булаховський, І.Є. Грицютенко, Л.І. Тимофєєв та інші вчені. Епітет як засіб вираження  індивідуально-авторського стилю  певного письменника активно  вивчають у сучасному мовознавстві, зокрема в українському. Це дослідження  С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсієнка, Н.М. Сологуб, Н.Г. Сидяченко, С.П. Бибик, Л.О. Ставицької, В.В. Красавіної, М.Ф. Братусь, О.М. Сидоренко, Л.І. Шутової, Л.Я. Аврахової та ін.

Хоч епітети тривалий час  є об’єктом наукового зацікавлення філологів, проте залишається ще багато проблем, які потребують детального вивчення. Дотепер епітети досліджують  переважно на матеріалі художньої  літератури з традиційним поділом  на логічні та художні (власне епітети) означення, на постійні (фольклорного походження), загальномовні та індивідуально-авторські. Без сумніву, саме в художніх текстах  епітети найповніше реалізують свої функції, виявляють особливо високий  образний потенціал.

Предметом дослідження є епітети у романі Сідні Шелдон « Інша Сторона півночі», їх види, структура та семантика.

Об’єктом дослідження є епітет як у художньому англомовному романі.

Мета дослідження: проаналізувати особливості перекладу епітетів, дослідити відміності, ознаками та способи їх перекладу з англійської мови на українську.

Актуальність  теми дослідження зумовлена важливістю вивчення стильового й стилістичного статусу епітетної системи як окремого функціонального різновиду.

Головні завдання курсової роботи:

Розглянути епітети та їх основні диференційні ознаки.

Проаналізувати структуру  та семантику епітетів.

Дослідити різні класифікації епітетів.

Проаналізувати особливості  перекладу епітетів з англійської мови на українську.

Розділ І.  Загальні особливості перекладу художньої  літератури.

1.   Переклад художньої літератури.

Переклад художньої літератури є інструментом культурного освоєння світу, розширення колективної пам'яті  людства, чинником самої культури. Теоретичною  базою такого перекладу є літературознавча теорія перекладу, спрямована на вирішення  історико-літературних завдань. Художній переклад – відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як “першоелемент” літератури. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або – суміш уламків різних теорій У художньому перекладі важливе збереження форми, змісту, структури і естетичного впливу оригіналу тексту. Цей вид перекладу передає думки оригіналу, викладені за допомогою правильної літературної мови.

Характерні особливості  художньої літератури, проявляються у кожній індивідуальній художній манері письменника, обумовленні його світосприйняттям, впливом естетики епохи і літературної школи, численне розмаїття як і лексичних  так і граматичних засобів  мови, і їх різних співвідношеннях один з одним, багатообразне співвідношення письмової і усної мови в літературно-заломлених стилістичних різновидах тієї й іншої - все це разом робить питання про художній переклад надзвичайно складним. [ 1, cт. 26 ]

При перекладі художньої  літератури виникає задача передати індивідуальну своєрідність оригіналу. Для літератури так як і для  мистецтва, матеріалом якого слугує мова, характерно особливий, часто безпосередньо  тісний зв'язок між художнім образом  і мовною категорією, на основі якого  він будується.

Другою властивістю художньої  літератури, яка відрізняє її від  інших творів, є смислова ємкість. Вона проявляється в здатності письменника  сказати більше, ніж говорить прямий сенс слів у їх сукупності, в його вмінні заставити читача задуматись, відчути, зрозуміти те, що автор мав  на думці.

Ще одна характерна риса художньої літератури – це яскраво  виражене  національне забарвлення змісту і форми, що цілком природно для літератури як для вираження дійсності в образах, які і нею обумовленні. Важливий також є тісний зв'язок між історичною обстановкою і відображаючими її образами твору.

У художній літературі велику смислову і значну роль може грати  вибір слова, що є за своїм речовинним змістом повним синонімом до відповідного слова і відрізняється від останнього лише своїм лексичним забарвленням. Також до числа задач відноситься використання архаїзмів, варваризмів, і взагалі іншомовних слів, до яких в мові перекладу не завжди можна підібрати прямі еквіваленти, які б відігравали ту ж саму стилістичну функцію.

Наявність діалектизмів завжди викликають труднощі при перекладі. Можна сказати, що передача територіальних діалектизмів як таких не здійснена  за допомогою тих же територіальних діалектів у мові перекладу. Справа в тім, що використання елементів  того чи іншого територіального діалекту мови, на який ми здійснюємо переклад, неминуче вступає у протиріччя з  реальним змістом оригіналу, з місцем дій, з його середовищем, з наявністю  діючих осіб і автора до визначеної національності. Елементи територіального  діалекту по деякій мірі являються  відхиленням від літературної норми, і можуть служити соціальною чи культурною особливістю характеристики персонажів твору.

До числа особливостей перекладу художньої літератури слід також віднести необхідність передавати деякі важливі смислові ефекти, які  виникають шляхом неочікуваних зіставленням значень самих слів, тотожних або  близьких за звучанням. На цьому явищі  виникає ї народна етимологія і так звана гра слів,  або, як ще її називають, каламбур. Тісний зв'язок гри слів і народної етимології з  смисловим змістом відповідного місця самого оригіналу чи з його стилем є – беззаперечним. Існують  широкі можливості їх передачі при  умові використання різного кругу  лексичних варіантів, спроможних вступати в омонімічні зв’язки і подвійне значення слова. [ 2, ст. 33]

Інша проблема художнього перекладу – співвідношення контексту  автора і контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту  першого. Критерієм співпадання, або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності  і даних, взятих з літератури. Твір не можна вирвати із стихії рідної мови і “пересадити” на новий грунт, він повинен народитися наново у  новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв’язками, впливає  на образне мислення носія цієї мови і витворює конкретно-чуттєвий образ. Закономірно, що при перекладі твору  на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв’язки значною  мірою руйнуються. Щоб твір продовжував  жити як мистецький витвір в новому мовному середовищі, перекладач повинен  перейняти на себе функції автора і певною мірою повторити творчий  процес його створення і наповнити  твір новими асоціативними зв’язками, які викликали б нові образи, властиві даній мові.

При перекладі прозової літератури постійно доводиться мати справу з  особливим ритмом прози , яка значною  мірою відрізняється від ритму  віршів. Ритм прози, спираючись на елементи конкретної мови, завжди специфічний  для цієї мови. Він створюється, перш за все, впорядкуванням розташування більш  значних смислових і синтаксичних елементів мовлення, їх прямування в визначеному порядку – повторами  слів, паралелізмом, контрастною симетрією, характером зв’язку фраз і речень. Крім того, ритм прози обумовлюється  також емоційним нагнітанням, розділом емоційної сили, патетичного забарвлення, зв’язаною чи з цим чи іншим  частиною речення. Інколи у прозовому  творі зустрічається однакове звучання закінчень чи скупчення однакових  звуків.

Ще звернути увагу при  перекладі художньої прози на національний колорит. Це цілком конкретна  особливість літературного твору, яка може бути яскраво виражена. Виражається вона найчастіше всього у образах, які безпосередньо  відображають матеріальну обстановку і соціальні умови життя народу чи в насиченні ідіоматикою.

Також, складність викликають віддаленні у часі твори, що стосується стилістичних тенденцій і принципів, які ми можемо використати при  перекладі, так це :

• Використання архаїчних засобів мови – художньо мотивовані чи немотивовані.
• Модернізація – надання тексту чи окремих його елементам сучасного забарвлення.
• Нейтралізація історичного колориту.
• Те чи інше використання цих тенденцій.

Разом з цим витікає  і своєрідне індивідуальне бачення  автора написаного твору.

Частина цих проблем у  перекладі художньої літератури з часом зникає, а в той час  як з тим з’являється новий  ряд проблем та труднощів перекладу. Мова в наші дні розвивається настільки  швидко , що навіть науці інколи не вспіти за нею. 

1.2 Стилістичні  проблеми перекладу.

Стилістична система мов  має свій національний характер. Адекватний переклад не можливий без урахування стилістичної сторони оригіналу. Стилістичні  прийоми різних мов в основі одні і теж, тільки їхнє функціонування в  мові різне. При передачі стилістичного  значення перекладач повинен керуватися принципом : відтворити та передати в  перекладі той самий ефект.                                                                                                                         Для того, щоб створити бажаний художній ефект, якомога яскравіше зобразити події, персонажів, у художній прозі автори використовують широкий спектр стилістичних засобів різних рівнів. Слова, які окрім основного предметно-логічного значення мають ще й конототивне значення є виражальними засобами мови на лексичному рівні.

До лексичних виражальних  засобів можна віднести антономазію, гіперболу, епітет, іронію, каламбур, літоту, метафору, метонімію, синекдоху оксюморон  та інші.

Взаємодія між початковим словниковим значенням і значенням, якого слово набуло у мікро  контексті може відбуватись різними  шляхами. За одним з них автор  зіставляє два об’єкта, які не мають нічого спільного, але в  яких він бачить якусь спільну  функцію, рису чи якість, яка може змусити  читача сприймати ці об’єкти як ідентичні. Іншим способом взаємодії  є ситуація, коли автор заміняє  один об’єкт іншим на тому підґрунті, що між ними є взаємозалежність чи взаємозв’язок. Ще одним способом взаємодії  між лексичними значеннями є використання певної якості чи властивості об’єкта  у протилежному значенні

Алітерація – прийом повтору першого звуку чи букви в наступних словах. У поезії алітерація співпадає і в англійському і в українському перекладі. Вживання алітерації в прозі більш характерне явище для англійської мови, ніж для української. Алітерація виконує евфонічну та логічну функції, підкреслюючи тісний зв'язок між словами. Також і в англійській і в українській мові можна прослідкувати тісний зв'язок між епітетом і певними словам :

Black Book, Silent Sea; Голосний Голос, Дощовий День і т.д

Епітет є художнім засобом, який характеризується не обов’язковим вживанням слова, що виражає його у переносному значенні, проте обов’язковою наявністю в ньому емотивних, експресивних чи інших конотацій, завдяки яким виражається ставлення автора до предмета. Здатність бути епітетом виникає у слові лише у поєднанні із назвою предмета чи явища, яке він визначає. [3, cт. 35]

       В цих прикладах поєднуються алітерація і тісний зв'язок між епітетами і певними словами. Застосування алітерації широко використовується в прислів’ях, приказках, скоромовках, і в українській і в англійській мовах.

                          Meek and mild - Тихіше води, нижче трави.

В англійській мові алітерація часто використовується, що б привернути увагу читача, особливо в газетних заголовках, у назвах творів, в самих  статтях :

                                   ‘What’s a New Idea Worth?’

            Збереження алітерації при перекладі таких назв не можливе і зовсім не обов’язкове.

Стиль. В свою чергу , кожен  текст може характеризуватись особливим, власним - авторським  стилем, який потрібно обов’язково зберегти. Недиферінційне  використання стилістичних і фразеологічних синонімів призводить до грубих стилістичних помилок. 

Стилістичні помилки –  результат ігнорування специфіки  слово вживання і сполучуваність слів. Українське слово ‘торговий’ відповідає англійське слово trade, commercial. Неправильний вибір стилістично – забарвлених синонімів може привести до семантичної інтерференції. Завжди існує небезпека невдало передати або обезбарвити оригінал чи навпаки зробити переклад більш яскравим чи стилістично забарвленим. Інколи перекладачу приходиться свідомо приходити до так званого ‘згладження’ , те що часто називають нейтралізація.

Повтор – являється  більш розповсюдженим стилістичним прийомом в англійській мові, ніж  в українській.

                                           ‘Stop! Stop! Stop!’.

         В українській мові в таких випадках краще всього використати яке-небудь підсилення :

              ‘Припиніть, негайно припиніть! Та припиніть вже! Годі!’

У всіх стилістично-забарвлених  стилі мови вживаються метафора -  переносне значення слів і словосполучень, та метонімія – заміна слова іншим, суміжним за значенням. При перекладі  художньої літератури збереження метафори є обов’язковим. Якщо з якихось  причин це не можливо, перекладач обов’язково  повинен компенсувати метафору у  перекладі заміною. Особливо це характерним  є для перекладу метафор, в  основі яких лежить фразеологічне сполучення, яке не має свого образного  еквівалента чи відповідника в українській  мові :

                       Everybody heard something fresh in his words.

                       Кожен почув щось новеньке в його словах.

У художній літературі все  більше і більше вживається метонімія, проте існують значні розходження  і вживання метонімії в англійській  мові і в українській тобто, що можливо в одній мові, неможливо  в іншій. Дуже часто доводиться звертатися до основного значення  слова, яке  й породило метонімічний перенос.

В англійському реченні дійове лице передано один раз займенником him , в в українському варіанті зробленно трансформацію і ввели в переклад ім’я головного героя Клайд. Багато вчених рахують, що анаколуф являється ознакою недостатньої  грамотності того хто пише, проте анаколуф досить часто зустрічається в літературних творах, і в пресі, розрахованій на масового читача, і також у різних документах.

Трансформації можуть бути викликані незнайомим значенням  знайомих слів і словосполучень.

      You will agree with us that is a ‘must’ for every housewife’s shopping list.

    Ви погодитесь з нами, що це повинно бути обов’язково в списку покупок домогосподарок. 

Отже, можна підвести підсумок, що лексичні, граматичні, стилістичні  трансформації є основними, з  якими нам доводиться зустрічатись перекладачу в своїй роботі і  які також допомагають йому при  перекладі.   

Розділ II.  Епітети у художньому дискурсі.

1. 1 Поняття епітету у лінгвістиці.

Ця робота присвячена дослідженню  одного з найдавніших і найефективніших  стилістичних прийомів – епітета. Епітет завжди привертав до себе увагу вчених-стилістів  як лінгвістичного, так і літературознавчого напрямів. Історія вивчення епітета  бере початок із риторики, що надавали цьому стилістичному прийому  важливу роль. Проте ці риторики, так само як і численні підручники з риторики й посібники зі стилістики наступних сторіч, аж до другої половини ХХ ст.,розглядали епітет лише як засіб  прикрашання промови, спосіб зробити  її більш виразною. Надзвичайно бурхливий, по-справжньому ренесансний період вивчення епітета у слов’янській філології припав на кінець ХIХ —  початок ХХ ст. Аналіз особливостей функціонування епітета в літературному  творі став обов’язковим складником дослідження мови. Почалося системне вивчення епітета, докладний аналіз окремих його різновидів, визначення закономірностей і ознак функціонального  використання цього тропа в поезії та прозі. Праці О.О. Потебні  проклали шлях до вивчення епітета під новим, уже не суто прикладним, а теоретичним  кутом зору. О.М. Веселовський першим із російських учених досліджує онтологічні  характеристики епітета, але підходить  до нього скоріш із літературознавчих  позицій. У цьому ж аспекті  продовжується вивчення епітета  у 20–30-ті рр. ХХ ст. І тільки останні  два десятиріччя ознаменувалися новим поворотом у дослідженні  епітета: епітет починають вивчати  з позицій лінгвостилістики. Проте  сутнісні характеристики епітета не можна вважати описаними адекватно  й вичерпно. [4, ст. 63]

Однак векторні тенденції  в дослідженні тропіки принципово змінюються на певних етапах розвитку філології. Загальна парадигма наукового  зацікавлення тими чи тими тропами  досить строката й динамічна. Скажімо, на кінець ХХ ст. припадає посилення  науково-теоретичного інтересу до порівняння, метафори, метонімії.

Епітет (від грец. έπίθετον — додаток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. [5, ст. 89] В популярній  «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін визначався так: «Одним з найдійовіших засобів посилення картинності й емоційності мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача».

Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

Проте, на відміну від  логічного, поетичне означення не вказує на такі ознаки предмета, які могли  б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів.

У широкому розумiннi епiтет  – це будь-яке означення, що вживається для характеристики предмета думки, для називання ознаки – чи то постiйної, узвичаєної, що часто повторюється i вiдома мовцям, чи то особливої, оригiнальної, яку помiтив тiльки автор, яка пов’язана  з конкретним текстом, з iндивiдуальним авторським стилем. Друге, вужче, розумiння  епiтета охоплює лише художнi, емоцiйно-образнi означення, яким властива оригiнальнiсть, нечасте вживання, індивідуальне  змiстове наповнення. Межа мiж цими двома епiтетами-означеннями досить умовна: нерідко звичайне, широковживане  означення набуває в художньому контекстi нових асоцiацiй, нового естетичного  змiсту, перетворюючись на оригінальний словесний образ. [6, ст. 355]

В стилістиці й літературі під тропом розуміється семасіологічно двопланове вживання слова, при якому  його матеріальна форма реалізує одночасно два значення - пряме  і переносне. Зв'язок прямого і  переносного значень базується  на різних принципах (суміжності, подібності й т.ін.), що зумовлює існування різних видів тропів.

Положення античної риторики про “однослівність” тропів потребує суттєвого уточнення. Дійсно, в тропі  семантична транспозиція торкається лише одного слова. Проте троп може реалізуватися  лише в контексті, в бінарному  утворенні.

Якщо раніше вивчення тропів було предметом поетики і зводилось  до опису створюваних ними художніх ефектів, то починаючи з 60-х років XX ст. простежується новий підхід до тропів, пов'язаний з розвитком  структурної лінгвістики і семіотики.

Серед найбільш характерних  рис сучасної теорії тропів потрібно відзначити: розуміння сукупності тропів як ієрархічної системи; постановку питання про генезис тропів і  гіпотетичний “першотроп”; розподіл тропів за двома вісями мови - парадигматичною, на якій відбувається вибір елементів, і синтагматичною, де комбінуються відібрані елементи. [7, ст. 24-25]

Для того, щоб сприйняти  сукупність тропів як певну систему, необхідно знайти в ній ознаки, що притаманні будь-якій системі. До них  належать:

1) цілісність системи  при елементному складі (у даному  випадку цілісність системи забезпечується  семантичним інваріантом різних  тропів - елементів системи); 2) закріплене  за системою середовище застосування (у даному випадку - мова); 3) наявність  сталих зв'язків, що утворюють  структуру системи (сталість зв'язків  у даному випадку розуміється  як можливість взаємних трансформацій  тропів у межах усієї тропіки); 4) можливість характеристики структури  системи як по вертикалі (парадигматичні  відношення), так і по горизонталі  (синтагматичні відношення), причому  в першому випадку визначаються  різні рівні системи і встановлюється  ієрахія цих рівнів (морфологічного, лексичного, словотвірного, синтаксичного).

На думку ряду лінгвістів, “першотропом” можна вважати  метонімію (особливо її різновид - синекдоху), тому що в її oснові лежить асоціативна  суміжність контексту (ситуації й референта). Так, Ц. Тодоров вважає, що подвоєння  синекдохи створює метафору. Тієї ж позиції дотримується й А.Анрі, визначаючи метафору як подвійну метонімію. [ 8, ст. 115]

Проте метонімія навряд чи може вважатися вихідною в становленні  тропів. Не підлягає сумніву та обставина, що основною функцією метонімії є  ідентифікуюча за відношенням до окремих конкретних предметів і  аж ніяк не характеризуюча. Метонімія  найменш експресивна зі всіх тропів.

Є вагоміші підстави вважати  вихідним тропом епітет. Людина з давніх-давен  намагалася пізнати різні предмети оточуючого світу, перш за все пізнаючи ознаки й властивості цих предметів, зіставляючи їх з ознаками та властивостями  інших предметів, а згодом даючи  їм словесні визначення. Первісна мова передає враження від предметів  і явищ зовнішнього світу або  елементарно, подібно до перших слів дитини, або більш змістовно, за допомогою  слів-епітетів, кожне з яких називає  певну чуттєво-сприйняту ознаку.

1. 2 Класифікація епітетів. Вживання певних видів епітетів у художньому тексті.

Багато проблемних питань досі залишаються невирішеними: немає  єдності у підході до класифікації епітетів, не вироблені принципи, що дають змогу зробити таку класифікацію вичерпною й несуперечливою; існують  різні думки щодо питання емоційної  природи епітета; недостатньо досліджені семантичні процеси, що відбуваються в  епітеті; уривчасті і безсистемні  спостереження за функціонуванням  епітета в різних стилях мовлення, зокрема й у стилі мови художньої  прози. Саме у функціональному стилі  мови художньої літератури, головною функцією якого є естетико-пізнавальна, важливе значення надається вираженню суб’єктивного авторського бачення світу, емоційного й оцінного ставлення до навколишньої дійсності й образного його сприйняття. Із цього природно припустити, що саме цей стиль дає найбільш повну картину функціонування всіх стилістичних прийомів узагалі й епітета зокрема.

Вивчення епітета з  позицій лінгвістичної стилістики з її прагненням до докладного й  адекватного опису всіх сторін цього  стилістичного прийому неминуче виходить за рамки суто стилістичного  дослідження і є складовою найважливіших проблем як загального мовознавства, так і деяких його підрозділів, а також ряду суміжних наук, таких як філософія, естетика, теорія інформації.

З одного боку, епітет є членом атрибутивного словосполучення  і поза ним не може бути адекватно описаний, а отже, вивчення епітета тісно пов’язано з проблемою атрибутивних відношень й атрибутивного словосполучення. А з іншого – під впливом семантичної характеристики епітета його атрибутивний зв’язок з означуваним словом послаблюється, виникають свого роду предикативні відношення. Таким чином, можна говорити про зв’язок епітета з проблемами предикативності й актуального членування в широкому значенні.

Поряд із проблемою синтаксичних відношень у групі епітета  виникає цілий ряд проблем  у зв’язку із семантичними відношеннями епітета й означуваного ним слова.

Отже, вивчення епітета тісно  пов’язано із семасіологією –  наукою, що досліджує проблеми знака  і значення, питання сполучуваності, розширення меж нормативної сполучуваності в стилістичному контексті. Найтісніше проблема епітета пов’язана з теорією інформації. Якщо для сучасної лінгвістики в цілому характерний підвищений інтерес до теорії інформації, що природно випливає із комунікативної функції мови, то для дослідника епітета такий інтерес справді виправданий, оскільки інформативність епітета, яка закладена в значеннєвій структурі слова та виявляється у сполученнях епітета з означуваними словами, надзвичайно велика.