Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Фінансові погляди І. Франка

УКООПСПІЛКА

Львівська комерційна академія

Кафедра фінансів і кредиту

Реферат з дисципліни :

«Фінанси»

на тему:

«Фінансові погляди І. Франка.»

Львів 2012

Зміст

Вступ

1. Оцінка бюджету та податкової системи Галличини

2. Критика банківської системи

3. Вплив еміграції на економіку

4. Важливість кооперацій

5. Мрії про соціальне відродження

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, і тому дуже важко виділити внесок українських вчених в її розвиток. Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини XIX століття з'являються роботи вчених, присвячені проблемам фінансової науки. Тут насамперед слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча І. Я. Франка. Мабуть немає такої проблеми в житті людського суспільства, яка б залишилася поза увагою цієї видатної особистості.

Питанням фінансів І. .Я. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це праця з аналізу фінансової політики Австро-Угорської імперії, характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств. Слід зауважити, що навіть в роботах із питань політичної економії та статистики він порушує фінансові проблеми того часу.

Праці І. Франка написані українською мовою, і якщо їх уважно читати, то вони не втратили своєї актуальності й по-сьогодні. Його роботи мають різний рівень наукової завершеності, проте всім їм притаманний високий професіоналізм.

У 1883 р. Франко публікує роботу під назвою "Сила податкова Галичини", в якій досліджує наявну податкову систему імперії. Він вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду. І. Франко вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу.

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, І. Франко регулярно здійснює критичні огляди проектів та звітів державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та скорочення видатків на її економічні й соціальні цілі.

Наприкінці XIX століття І. Франко проявив активну зацікавленість щодо питань розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Схоже сталося і в умовах незалежної України, коли різні комерційні структури, створивши фінансову піраміду, призвели до втрати громадянами своїх заощаджень.

Водночас І. Франко в своїх працях висловлює впевненість, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

Оцінка бюджету та податкової системи Галличини

Розглядаючи становище галицьких селян, дослідник у рецензії на публікацію С. Щепановського “Злидні Галичини у цифрах” зауважує, що Галичина ще йде попереду інших європейських країн щодо відносної кількості рільничого населення, але тут на 1000 душ сільського населення припадає 551 голова худоби. В той час в Англії цей показник становить 1654 шт., в Ірландії – 1350, у Франції – 1060, в Німеччині – 1028 шт. В Англії кожен рільник продукує щонайменше у шість разів більше м’яса й молока, ніж рільник у Галичині. Галичани, які експортують сільськогосподарську продукцію, харчуються дуже бідно. За винятком картоплі, у споживанні якої Галичина стоїть на чолі всіх країн, середнє споживання збіжжя й м’яса не дорівнює навіть половині їхнього споживання в інших країнах. Навіть коли б Галичина нічого не експортувала, мала б на душу населення не більше як 144 кг збіжжя і 20 кг м’яса, тобто половину того, що споживає Франція. Причин такого низького рівня споживання, на думку І. Франка, не треба шукати у фізичній дегенерації чи нездатності галицького робітника чи селянина. Навпаки, галицький робітник анітрохи не гірший за німецького або англійського. Це виявилося в Америці, де галицького робітника шукають до копалень вугілля. Видно це також у Німеччині, у Шльонську, ба навіть і в Галичині, наприклад, у залізничних майстернях, у нафтовій та гуральницькій промисловості. Головною причиною нашою економічної відсталості, – зазначає І. Франко, – є брак засобів і сучасних знарядь праці – машин. Цю тезу автор розвиває у статті “Галицька промисловість”, у якій наводить такі дані: у числі 383 промислових закладів, які у 1887 р. відвідав інспектор, 149 не мали інших моторів, крім людських рук.

У зв’язку з цим І. Франко звернув увагу на податкову систему Австро-Угорщини. І хоча, як він писав, Галичина платила не найбільше податків порівняно з іншими провінціями монархії, але ці податки були для місцевих мешканців особливо дошкульними. І. Франко, наприклад, відзначав, що високі податки руйнують місцеву промисловість ще в зародку. Завдяки ретельності податкових інспекторів зародки домашнього промислу всихають, ніби їх підтопила філоксера.

І. Франко наголошував, що податкові закони захищають інтереси панівних верств. Він пропонував запровадити особисто-прибутковий податок, який би дав можливість витрушувати кишені багатіїв для загального добра, а також оподатковувати грошові й товарні біржі, підвищити податки на предмети розкоші тощо. Він писав, що гроші шукають переважно у бідній селянській кишені, до котрої щороку сягають дедалі глибше та глибше. “Кождий новий податок, спадаючий на наш край від центрального правительства, тисне нас далеко сильніше, ніж другі краї коронні, хоч в результаті витискає з нас пропорціонально далеко менше, ніж з других країв”.

І. Франко на конкретних прикладах показав діяльність податкових екзекуторів, які силоміць забирали в селян усе, що можна було забрати за податкові залеглості. Він також піддав детальному аналізу бюджет рідного краю в статті “Сила податкова Галичини”. Головний висновок, до якого він прийшов, вивчивши прибуткову частину бюджету Галичини, місце окремих його компонентів у бюджеті Австро-Угорської держави – це економічна відсталість краю, недорозвиненість тут промисловості.

У статті “Що коштують наші школи?” дослідник з’ясував питання про те, наскільки Галичина користувалася бюджетними асигнуваннями, яку вона мала користь від перебування у складі Австро-Угорщини. Оцінюючи державний бюджет, він зазначав, що на школи в Галичині припадає лише 11,4 % видатків, тодіяк населення і територія краю становить ¼ частину монархії. Проаналізувавши державні затрати на утримання вищих шкіл, особливо Львівського і Чернівецького університетів, Франко дійшов висновку, що матеріальний стан цих університетів був чи не найгірший в Австро-Угорщині. Не кращим становище було і Львівської політехніки, яка з погляду фінансового забезпечення посідала передостаннє, а за кількістю професорів – останнє місце з-поміж таких навчальних закладів. Загалом у справі освіти бюджет Галичини був мізерним. З цього приводу І. Франко писав, що держава у затратах на народні потреби “єсть для нашого народу мачухою, що старається, де тільки можна, дати нам якнайменше з очевидно і не обрахованою шкодою для нашого культурного розвою”. Якщо інші народи скаржаться на бюджет, то українці мають підстави бути подвійно незадоволені, бо щодо потреб вони найгірше забезпечені між усіма австрійськими провінціями. “Ми, – писав І. Франко, – як той бідний промокший Бровко, на котрого і з неба дощ іде, і з стріхи вода тече”.

У статті “П’ять літ господарки крайової” І. Франко аналізує фонди, якими розпоряджаються крайові власті. Порівнявши прибутки і заборгованість краю за 1876–1880 рр., він стверджував, що борги зростали швидше від доходів. А це не найкраща характеристика господарювання і влади. Згідно з даними офіційної статистики, за п’ять років дефіцит бюджету краю зріс з 47 тис. до 856 тис. ринських. Одна з причин цього – збільшення витрат на утримання чиновницького апарату. Подібні витрати він назвав непродуктивними. “Під непродуктивними видатками, – твердив автор статті, – розуміємо такі видатки, котрі ані посередньо, ані безпосередньо не причиняються до піднесення чи то економічного, чи то культурного стану краю… До таких видатків ми мусимо зачислити всі видатки адміністраційні, проценти від позичок і всякі інші видатки, котрі не повертаються на потреби економічні, наукові, санітарні і просвіти”. І. Франко констатував, що видатки на управління в Галичині були удвічі більшими, ніж на сільське господарство, промисел і гірництво. З цього випливало, що бюрократично-чиновницький апарат і земельна шляхта перетворили крайовий бюджет в інструмент зміцнення своїх позицій, нехтували інтересами і потребами більшості місцевого населення.

Критика банківської системи

У полі зору Франка-журналіста постійно перебувала діяльність різних банків, зокрема Селянського, який спочатку організували українці, але згодом він перейшов до поляків. Цей банк здобув собі сумну славу “закладу до обдирання хлопських шкір”. Намагаючись вирватись із лабет лихваря, селянин йшов за позикою до банку і тут потрапляв у ярмо не менше – кожний 20-й селянин у Галичині був боржником цього банку. Ця фінансова інституція обтяжила іпотеками приблизно 600 000 моргів селянських земель вартістю 27 млн. зол. ринських. Його 15-літню діяльність (1867–1883 рр.), за словами І. Франка, можна порівняти хіба із знищенням українського народу татарськими ордами у XVI–XVIII ст. І. Франко докладно проаналізував баланс банку, показав причини і наслідки його банкрутства. На підставі аналізу операцій банку він довів, що весь тягар катастрофи Селянського банку буде перекладатися на селян під патріотичними гаслами доброчинності для краю. Поряд із цим Франко піддав критиці різні проєкти ліквідації цього банку, що їх пропонували владні структури, маскуючи свої корисливі наміри турботою про народні інтереси.

У статті “Банк Крайовий” за 1883 р. І. Франко писав, що не хоче нікому докоряти у неправдивості чи недобросовісності. “Ми віримо, – зазначав він, – що ініціатори “Банку Крайового” раді би дійсно світ весь – не лише от наш край – спасти […] Ми припускаємо навіть, що ся нова інституція фінансова буде хороше розвиватися, процвітати […], але на чию ж користь будуть іти зиски сього банку?”. І. Франко нагадував читачам, що Банк Крайовий не дуже турбується боргами селян. Мовляв, нехай самі рятуються з біди. Що стосується поміщицьких маєтків, то їх обслуговує Галицьке кредитове земельне товариство. А проте селянські господарства потребують ще більше допомоги, ніж поміщицькі – це й спричинило появу Банку Крайового.

Розглянувши докладно статут банку, джерела його створення, характер кредитних операцій, І. Франко розкрив його соціально-економічну функцію. Він з іронією писав, що банк мало допоможе селянинові, який залишився без лісів і пасовиськ. Отож, йому залишилося молитись і трудитись, сидіти тихо й не упоминатися банківської допомоги. Франко фактами доводив, що банк веде справу в інтересах не селянства, а великих землевласників. Він показав, що банк аж ніяк не забезпечує дешевого і доступного кредиту, про який пишуть газети. Захвалювальний дешевий кредит виносить 11,5 % річних, іпотечні позики даються під 5,4 %, тоді як навіть 4 % є для селян зависокі.

І. Франко доволі критично також відгукувався про діяльність банківських службовців, зазначав, що вони, передусім, дбали лише про задоволення власних потреб, власне збагачення, відсуваючи інтереси своїх клієнтів на другий план, а іноді й відверто ними нехтуючи. Це, до речі, ставало причинами кризового стану деяких тодішніх банків, часто призводило до банкрутства.

Критикуючи діяльність банків, І. Франко усе ж надавав перевагу їхнім кредитам порівняно з лихварськими, які супроводжувалися значно гіршими економічними і моральними руйнаціями. Він вважав, що селянське господарство необхідно зробити кредитоспроможним за допомогою певної системи заходів. Майже в кожній статті публіцист намагався збудити в української громадськості ініціативу до активної підприємницької діяльності у сфері банківсько-кредитних відносин, вчитися банківської запопадливості в інших народів. “Дрімати не пора”, – наголошував І. Франко.

У кількох статтях, опублікованих 1883 р., І. Франко аналізує гостру проблему лихварства на селі. “Галичина, – стверджував автор, – класичний край лихварства”. “Жоден край австрійської монархії, ба навіть у всій Європі, не може показати такого великого числа професійних лихварів, як Галичина”. Лихварі надавали позики селянам на короткий термін, переважно від “передднівка” до осені або якогось ярмарку. Найуживанішим терміном був один місяць – один тиждень. Лихварі, передбачаючи, що боржник не зможе вчасно сплатити борг, давали відтермінування і уже нараховували відсоток на відсотки від позики, і ці відсотки рахували окремо від боргу. І, як наслідок, стягнення боргу за рахунок майна боржника – рухомого чи нерухомого. Виокремлюючи головні чинники, які гнали селянина до лихваря, Франко зазначає, що це були стихійні лиха, неврожаї, пишні весілля, хрестини і похорони, судові процеси і спадкові переговори, нарешті урядові й автономічні податки.

3. Вплив еміграції на економіку

Чимало статей І. Франко присвятив трудовій міграції галицьких селян у країни Європи та за океан – в Америку. Одна з них – “Еміграція галицьких селян” – була опублікована у 1883 р. Автор, насамперед, зауважив, “що Галичина перелюднена; се значить […] що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при теперішнім розділі продукційних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживлення”. Тому не можна дивуватися еміграції селян з Галичини. Сільська людність, підкреслюється у статті, емігрує масами до південної Угорщини, до Північної Америки, до Бразилії, до Румунії, на російську Волинь і т. д.

В інших публікаціях І. Франко акцентує увагу на економічних причинах еміграції, через їх призму розкриває масштаби, інтенсивність емігрантського руху. І це закономірно. Адже пізнання феномена еміграції вимагає саме з’ясування її природи і причин. У публіцистиці Франка наведено яскраві факти про негідну поведінку емігрантських емісарів у Галичині. Однак, він завжди підкреслював, що не вони є двигуном еміграції. Найнебезпечнішим еміграційним агентом були економічні нестатки, безземелля і нужда селянства.

І. Франко зі співчуттям писав про поневіряння емігрантів. Для цього він використав як розмови і листи емігрантів, так і власні спостереження. “Бідний наш народ! – З обуренням писав І. Франко. – Емігрує з краю, бо його деруть і тиснуть з усіх боків, а деруть і тиснуть його, бо емігрує”. І. Франко викривав такий засіб заробітку лихварями на селянській біді, як агітація та організація їх виїзду за кордон. У 1873–1891 рр. з Галичини виїхало 270 тис. емігрантів, а галицькі лихварі на цьому заробили 13,5 млн. зол. ринських.

Поряд з цим І. Франко звертав увагу і на той факт, що галицький еміграційний рух мав не тільки негативні, але й позитивні моменти. Він багато в чому поділяв думку європейських економістів, які вважали, що емігрант, виїжджаючи з перенаселеної околиці, залишає місце іншим, підносить платню тим, що залишаються, полегшує їх існування, а отже, і добробут.

4. Важливість кооперацій

І. Франко не тільки прагнув зрозуміти причини існування тогочасної несправедливості, збідніння широких верств населення, але й наполегливо шукав шляхів розв’язання цих складних питань. На його переконання, поліпшити матеріальне становище селян і робітників, змінити ситуацію на краще могла кооперація, взаємодопомога. Йшлося, передусім, про використання різних форм кооперації: виробничої, кредитної, споживчої тощо. Сила і справедливість останніх полягала в їхньому добровільному характері, рівності партнерів, демократичних засадах управління.

Найбільше уваги І. Франко приділив виробничій, зокрема, сільськогосподарській, кооперації. У ній він вбачав реальний шлях виходу із загальної скрути. У статті “Як нам в біді рятуватися” він дав відповідь на поставлене питання. “Нам здається, що тут треба почати раду і роботу від громади”. Кооперативне, громадське господарювання, що ґрунтується на об’єднанні зусиль і виробничих засобів, допомогло б подолати малоземелля, обмеженість ресурсів, неможливість застосування прогресивних технологій. Одноосібне господарювання на малих клаптиках землі було неефективне і нездатне забезпечити прогрес у розвитку сільського господарства. “Одинокою можливою тут поправою, – зазначав І. Франко, – вважаю устроєння обік переважної часті дрібних індивідуалістичних господарств також значнішого числа середніх господарств, зорганізованих на основі кооперації”. Великі трудові селянські господарства, в перевагах яких Франко був глибоко переконаний і які всіляко пропагував, могли виникнути лише на кооперативних, асоціативних засадах. З допомогою об’єднань можна було не лише утримати, а й підняти “найменше мужицьке господарство”, коли воно об’єднувалося в господарську цілісність з іншими подібними господарствами. В об’єднанні та взаємодопомозі крився шанс для виживання і розвитку дрібних селянських господарств.

І. Франко схвально ставився до споживчої кооперації, вбачаючи в ній одну із ланок процесу єднання народу. Статтею “Народна торгівля” він позитивно відгукнувся про діяльність першого споживчого кооперативу в Галичині, заснованого 1883 р., проаналізував його господарсько-фінансову діяльність, висловив тривогу з приводу можливих ускладнень у роботі. Разом з тим він зазначав, що кооператив посів провідне місце в галицькому купецькому світі, є цілком конструктивно-спроможною організацією, має торговельні стосунки з мережею сільських крамниць. Автор публікації зичив цьому “корисному товариству якнайліпшого розвитку”.

5. Мрії про соціальне відродження

І. Франко жваво відгукувався й на інші актуальні питання тогочасного життя. Він, зокрема, активно долучився до дискусії про рух тверезості в Галичині, наголошував, що “корчми всюди є місцем суспільної і моральної зарази”. При цьому він висловив свої погляди, відмінні від тих, що вбачали у пияцтві головну причину народного занепаду, а в тверезості єдиний порятунок, так і від тих, які вважали горілку потрібною для здоров’я. Не приєднуючись до тих, які в самій тверезості бачили ліки від усякого лиха, Франко, однак, визнав, що ті священики і вчителі, які займаються справою тверезості, йдуть доброю дорогою, а їх завдання почесне і гідне всякої підтримки, хоч є лише вступом до справжнього народного відродження.

Разом із соціально-економічним піднесенням І. Франко мріяв і про національне відродження. У статті “Поза межами можливого” (1900) він обґрунтував свій погляд на національний розвій України. Автор, насамперед, зазначив, що політично несамостійна нація дозволяє себе визискувати іншій нації. Отже, робить висновок І. Франко, національно-економічні питання самі собою спонукають усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності. Він майже всі економічні вимоги починає адресувати державі, яка повинна допомогти їх реалізувати. Державницький підхід свідчить про поступ у його поглядах, реалізм і розуміння необхідності створення національної держави, без якої народ завжди буде наймитом, тяглом у чужих “поїздах бистроїздних”. Одночасно, І. Франко підкреслював той факт, що “основою економічного гаразду є власна праця, запопадливість, підприємливість і ощадність кожного поодинокого чоловіка”. Він наголошував на вмінні господарювати, провадити справи в конкретному середовищі. Особливий наголос він робив на необхідності існування і діяльності індивідуальної, кооперативної та державної власності в тісній їх взаємодії.

І. Франко покладав велику надію у справі просвітництва і суспільного перевлаштування на інтелігенцію. Він бачив, що працююче населення здебільшого складається із неосвічених та прибитих недолею людей, які нездатні самотужки знайти вихід із скрути. Ось чому він закликав інтелігенцію організовувати при спілках і товариствах бібліотеки, читальні, проводити навчання і бесіди. Така діяльність, на його думку, спричинить “розбудження і оживлення думок робітничого люду”, допоможе йому усвідомити своє становище, знайти шляхи боротьби за поліпшення соціально-економічних умов.

Вихований на традиціях народної культури з її високими моральними принципами, підтримуючи ідею свободи і об’єднання українських земель в єдину суверенну державу, І. Франко твердо вірив у щасливе майбутнє українського народу. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” І. Франко висловив свої погляди на згуртування нації, висунув ідею єднання галичан зі східними українцями: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”.

У своєму зверненні до молодого покоління інтелігенції І. Франко закликає вносити в маси національну ідею, “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може остоятися”. Визначаючи провідне спрямування української інтелігенції, І. Франко не випадково акцентував увагу на культурних “набутках”. Він був свідомий того, що національна ідея виникає тоді, коли народ усвідомлює свою єдність, власну історію, свої традиції, а відтак, відібравши все цінне із досвіду культурної еволюції людства, створює підґрунтя для самовизначення.

Акцентуючи увагу на тому, що без інтелігенції народна маса “не зорганізується і не піде наперед”, І. Франко зауважив, що “на українську інтелігенцію, на її організацію, та вияв політичних та культурних змагань звернена тепер цікавість всієї освіченої Європи, яка чує духом, що власне звідти може вийти ясне і розумне слово”.

Висновок

І. Франко займає чільне місце серед видатних представників фінансової науки України. Питанням фінансів І. .Я. Франко присвятив понад 40 праць. Найвідомішими з яких є: “Сила податкова Галичини”, “Злидні Галичини в цифрах”, “Банк Крайовий”, “Що коштують наші школи?” та ін. Він друкував свої статті, рецензії та кореспонденції в багатьох газетах і журналах українською, польською і німецькою мовами. І. Франко мав ґрунтовні знання з економіки, був добре обізнаний як з класичною, так і з новітньою соціально-економічною літературою. Його, насамперед, хвилювала доля селянства, що складало основну частину українського населення Галичини.

Крім того, І. Франко як журналіст постійно перебував у гущі народного життя, активно реагував на події і процеси, які відбувалися в соціально-економічній сфері, критично висловлювався щодо тогочасної дійсності, пропагував ідею соборності і незалежності України. Усе своє життя він прагнув допомогти народу позбутися злиднів, соціального і політичного гноблення.

Список використаної літератури

Юрій С.І., Федосов В.М. “Фінанси”
Василик О.Д. “Теорія фінансів”
Франко І. Злидні Галичини в цифрах // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985. – Т. 44. – Кн. 2.
Франко І. Галицька промисловість
Франко І. З царини фіскалізму
Франко І. Сила податкова Галичини
Франко І. Що коштують наші школи?
Франко І. П’ять літ нашої господарки крайової
Франко І. Катастрофа банку селянського
Левинський В. Франко як економіст. – Скрентон, 1957
Франко І. Банк Крайовий // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985
Франко І. Лихварство в Галичині
Франко І. Еміграція галицьких селян
Франко І. Земельна власність у Галичині
Ващишин А . Іван Франко // Українські кооператори. – Львів, 1999

Фінансові погляди І. Франка 📙 Реферат → 🆔 296949