Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Фінансові інститути

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГЕОГРАФІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ

ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ

Київ – 2005

ЗМІСТ

Вступ
Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути................................. 5
Страхові компанії................................................................................ 6
Пенсійні фонди.................................................................................... 8
Фінансові компанії.............................................................................. 9
Кредитні спілки................................................................................... 11
Ломбарди..............................................................................................12
Міжбанківські об’єднання..................................................................12
Інвестиційні фінансові інститути.......................................................16
Використана література..................................................................... 18

ВСТУП

Фінансові установи – комерційні підприємства різних форм власності (юридичні особи), основна діяльність яких пов'язана з фінансовим ринком і безпосередньо з формуванням (емісією) власних фінансових зобов'язань – з одного боку, та з придбанням чужих фінансових зобов'язань (тобто зі створенням фінансових вимог) – з іншого. Зміст діяльності будь-якого фінансового інституту – це подвійний обмін фінансовими зобов'язаннями у вигляді різноманітних фінансових інструментів: депозитів, внесків, цінних паперів, кредитних, страхових, пенсійних та інших фінансових угод.

Клієнт фінансового інституту передає йому власні, зазвичай – грошові, активи та отримує від нього зобов'язання певного виду (строковий депозит, страховий поліс, трастовий договір, пенсійний рахунок, інвестиційний сертифікат та ін.). Ці зобов'язання можна розглядати як перелік фінансових продуктів, які відображають структуру попиту власників грошових активів на фінансові послуги. Найчастіше фінансові інститути відрізняються один від одного саме видами фінансових зобов'язань, що може бути основою для їх групування за напрямами діяльності та аналізу інституціональної структури фінансового ринку. Зазвичай окремо розглядають групу депозитних фінансових інститутів (в Україні – комерційні банки, кредитні спілки), які приймають чужі грошові кошти на зберігання. До другої групи можна віднести договірні ощадні фінансові інститути (страхові компанії, пенсійні фонди, трастові компанії), які надають своїм клієнтам спеціалізовані фінансові послуги та залучають заощадження на особливих умовах. Решта фінансових інститутів (кредитних та інвестиційних компаній і фондів) для залучення ресурсів фінансового ринку використовують емісійні фінансові інструменти, тобто боргові та майнові цінні папери (облігації, сертифікати, акції).

У макроекономічному розумінні, коли йдеться про процес перетворення заощаджень у інвестиції, у власника грошових активів є альтернатива – не розміщувати кошти у фінансовому інституті, а передати їх нефінансовому підприємству якоїсь галузі національного господарства, тобто здійснити пряме інвестування. Однак більшість заощаджень, що йдуть на фінансові ринки, потрапляють саме до фінансових інститутів, які відіграють у цьому русі важливу посередницьку роль ("фінансові посередники"). Власники грошових активів не лише користуються послугами фінансових інститутів, а й мають також і певні додаткові вигоди. По-перше, фінансові посеpедники зменшують витрати, пов'язані з прийняттям фінансових рішень та їх впровадженням. Цей ефект досягається за рахунок спеціалізації фінансових інститутів на певних активних і пасивних фінансових операціях, а також за рахунок економії від масштабів "виробництва" підприємств фінансової галузі, зростання обсягів фінансових операцій. Діючи на технічно та економічно високоорганізованому ринку, фінансові посередники зменшують питомі операційні витрати, що підвищує ефективність фінансових і в цілому економічних рішень.

По-друге, фінансові посеpедники знижують ступінь ризику для власника грошових активів, який придбав їхні фінансові зобов'язання. На відміну від цього в разі прямого інвестування, особливо коли йдеться про невеликі його масштаби, ризик для окремого інвестора оцінити досить важко, а коли неприємна ситуація стає реальністю, збитки стають відчутними, бо їх зазнає один конкретний інвестор (кредитор). Однак ризик можна передбачити й дати йому кількісну оцінку, коли йдеться про групу інвесторів (кредиторів), яких об'єднав фінансовий інститут. Напpиклад, за звичайної ринкової кон'юнктури навіть в успішному комерційному банку завжди існує певний відсоток наданих, але не повернених позик. Таке явище можна передбачувати, вимірювати та компенсувати. До того ж ризик у цьому разі розподіляють між багатьма вкладниками (диверсифікація). Вміння фінансових інститутів передбачати ризики та керувати ними грунтується на тому, що вони збирають, обробляють і використовують великі масиви фінансової інформації, яку не в змозі опанувати індивідуальний інвестор (кредитор). Останній, якщо він користується послугами фінансового посередника, так чи інакше отримує вигоди від цього, на перший погляд непомітного, користування інформацією.

Зрозуміло, існують й інші типи ризиків, яких не в змозі запобігти фінансові інститути. Таким є ризик загальної зміни цін на фінансові активи (знецінення).

По-третє, фінансові інститути здійснюють посередництво в русі ліквідності. Потpеби в збереженні грошей (розміщення ліквідності) і потреби у фінансуванні за допомогою грошей (залучення ліквідності) набирають різних фоpм: той чи інший вид депонування грошових коштів, пpидбання різних цінних паперів, отримання того чи іншого виду позики та ін. Залежно від стpуктуpи потpеб своїх клієнтів фінансові інститути пpопонують їм pізноманітні послуги у вигляді власних активних і пасивних операцій і здійснюють таким чином посередництво між власниками надлишкової ліквідності й тим, хто готовий її придбати. Окремі фінансові інститути (банки) емітують високоліквідні зобов'язання, які виконують функції засобу обігу (гроші).

З огляду на активні операції (розміщення коштів на фінансовому ринку) фінансові інститути можна класифікувати як кредитні та інвестиційні, хоча тенденція до універсалізації окремих фінансових посередників (наприклад, комерційних банків) змушує виокремлювати їх у групу кредитно-інвестиційних, або універсальних фінансових інститутів. До спеціалізованих кредитних інститутів потрібно віднести кредитні спілки (споживчі позики), ощадні асоціації (іпотечні, житлові позики), взаємні банки (ломбардні позики), фінансові компанії (лізинг, факторинг та інші кредитні послуги), спеціалізовані банки. Юридична особа, зареєстрована у встановленому порядку як комерційний банк, не завжди є універсальним фінансовим інститутом. На практиці банк може тривалий час залишатися досить спеціалізованим, збільшуючи масштаби діяльності на окремих напрямах: обслуговування та короткострокове кредитування юридичних осіб, біpжеві опеpації клієнтів, іпотечне кредитування та ін. Тому той чи інший банк можна охарактеризувати як торгівельно-промисловий, біржовий, інноваційний, іпотечний, сільскогосподарський тощо. Однак вигоди від універсалізації всіх змушують більшість банківських установ поступово поширювати спектр власної діяльності. Що стосується небанківських кредитних інститутів, то вони переважно залишаються спеціалізованими. Хоча й у цьому середовищі відчуваються тенденції до універсалізації. Наприклад, кредитні спілки у США практично вже пройшли шлях від товариств взаємного споживчого кредиту до універсальних кооперативних банків. І це невипадково. Досвід американських ощадних асоціацій, спеціалізацією яких були іпотечні житлові позики, підтвердив небезпечність вузької спеціалізації у кредитній справі.

Спеціалізовані КРЕДИТНО-ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ

Окрім банківських установ, важливе місце у кредитних системах переважної більшості країн належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають складати серйозну конкуренцію для комерційних банків на ринку фінансових послуг.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути являють собою установи кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Хоча спеціалізовані кредитно-фінансові інститути діють, як і банки, у різних секторах ринку позичкових капіталів, вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та відрізняє від банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавством багатьох країн світу проводиться чітке розмежуванні сфер діяльності банків і небанківських установ, що в значній мірі обумовлено історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.

Об’єктивні передумови становлення і розвитку кредитно-фінансових інститутів пов’язані з необхідністю обслуговування тих секторів ринку позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання й особливі технічні прийоми і які з тих чи інших причин (наприклад, економічна невигідність або законодавча заборона) не обслуговуються комерційними банками. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути у сучасному розумінні, як окрема ланка кредитної системи, почали формуватися у XIX ст., хоча деякі їхні операції виконувались кредитними установами і раніше. У першій половині XX ст. значного розвитку набули насамперед страхові компанії, а в подальшому ¾ пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був зумовлений рядом об’єктивних причин. По-перше, економічний ріст у ряді країн в післявоєнний період супроводжувався зростанням доходів і заощаджень різних верств населення, а потреби у їх прибутковому використанні зумовлювали необхідність у відповідних фінансових послугах. По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури виробничих витрат підприємств викликали необхідність у створенні ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення. По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове інвестування коштів.

Останній момент є особливо важливим у процесі розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів та набуття ними сучасної ролі в економічній системі. Їх здатність акумулювати значні суми коштів на тривалі строки була однією з основних причин стимулювання урядами ряду країн у післявоєнний період активного розвитку тих кредитних установ, які здійснювали інвестиції на відновлення господарства. По завершенні відновлення держава стимулювала інвестиційні процеси вже суто як такі, що пов’язані з потребами економічного росту, у чому важлива роль належала спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам. У цілому ряді розвинутих країн такі інститути були створені самою державою з метою фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання росту споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих регіонів. При цьому участь держави виявлялась не лише у заснуванні спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, але й наданні гарантій уряду за їх зобов’язаннями, а в окремих випадках і бюджетних субсидій на розвиток і розширення операцій.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов’язані з: акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення коштів на вклади, випуску власних акцій, облігацій, продажу страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, виду господарської діяльності, групи населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійснення операцій в рамках кредитної взаємодопомоги.

Залежно від обраної сфери діяльності розрізняють різні види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, функції і назви яких, а також обсяги і типи операцій, роль у кредитній системі та економіці значно відрізняються у різних країнах. Найбільш характерними і поширеними у промислово розвинутих країнах видами спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів є: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди.

СТРАХОВІ КОМПАНІЇ

Страхові компанії ¾ це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, населення формують цільові фонди грошових коштів та здійснюють виплати з них при настанні певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється шляхом залучення страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на основі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому видові майна внаслідок стихійних лих або інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім’ям певні суми при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного віку або втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

майнове (або загальне) страхування, об’єктом якого виступають різноманітні цінності ¾ будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню ¾ морському, автомобільному, авіаційному;
особове страхування, при якому об’єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров’я, працездатність людини), а саме страхування служить як матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, так і формою організації заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;
страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов’язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);
перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об’єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

Окрім зазначених форм страхування та відповідно видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше страхування майна та особове страхування).

За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується шляхом випуску акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право на отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. У цьому відношенні організація страхової справи практично нічим не відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють практично усі види страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників. Це означає, що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм до компанії. З придбанням страхового полісу страхувальник набуває права не лише на страхове відшкодування, але й на частину прибутку від діяльності страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні страхові компанії займаються переважно особовим страхуванням.

Особливе місце серед організаційних форм діяльності страхових компаній належить структурі зразка британської страхової корпорації “Ллойд’с”, яка хоч і має статус компанії, але всі операції проводяться окремими синдикатами індивідуальних страховиків, тисячі яких вона об’єднує. Члени синдикату вносять депозити, від розмірів яких належать масштаби їх діяльності, та добровільно формують групи для здійснення тих чи інших страхових операцій. В цілому корпорація “Ллойд’с” очолюється комітетом, що здійснює контроль за діяльністю синдикатів та приймає нових членів. Пріоритетною сферою діяльності “Ллойд’с” є морське страхування, хоча компанія здійснює також операції з усіх інших видів страхування.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що страхові договори між страхувальником та страховиком укладаються не безпосередньо, а за участю страхових агентів або брокерів. При цьому страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери діють переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхової компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові зобов’язання. На сьогодні це головні статті активів страхових компаній. У зв’язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов’язаними з особовим страхуванням) є дуже тривалими й рахуються на роки, страхові компанії виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв’язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

ПЕНСІЙНІ ФОНДИ

Пенсійні фонди ¾ це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні фонди можуть можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов’язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважаєтся застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов’язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов’язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв’язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому розрахунку та плануванню, ніж виплати за пасивами страхових компаній, пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

ФІНАНСОВІ КОМПАНІЇ

Фінансові компанії ¾ це небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитування продаж споживчих товарів з відстрочкою платежу.

Фінансові компанії можуть бути створені як самостійні юридичні особи на акціонерних чи пайових засадах або ж як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній, що відображає прагнення останніх опанувати відповідні сектори ринку кредитних послуг. Крім того, фінансові компанії можуть створюватись промисловими фірмами ¾ виробниками споживчих товарів.

Ресурси фінансових компаній формуються шляхом випуску власних боргових зобов’язань ¾ як правило, облігацій або векселів. Крім того, фінансові компанії можуть використовуавтися короткостроковими кредитами комерційних банків.

Основною функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов’язань, якими були оформлені відповідні продажі. При цьому діє наступна схема операцій (мал.6).

3 2

Мал. 1. Схема організації операцій фінансових компаній з надання

споживчого кредиту

У процесі придбання товару покупцем, як правило, початково сплачується частина його вартості (в межах 20%), а решта суми оформляється в кредит (1). Після цього фінансова компанія на основі попередньо укладного з торговою фірмою договору та представлених нею документів про продаж в кредит направляє продавцю обумовлену суму, що дорівнює ціні товару за мінусом оплаченої частини (2). Покупець, що придбав товар, погашає свою заборгованість перед фінансовою компанією протягом обумовленого договором строку (1-4 роки) щомісячними внесками з виплатою відповідних процентів (3). При цьому фінансова компанія може виставити ряд тратт на покупця, який повинен їх акцептувати. Процент за такого роду кредитами, як правило, вищий, ніж процент за звичайними позиками комерційних банків, виданими на аналогічні строки, ¾ від 10 до 30%, що пов’язано з більшим рівнем ризику непогашення кредиту.

Фінансові компанії можуть застосовувати також інші схеми кредитування. Наприклад, надавати позики торговельним фірмам під заставу боргових зобов’язань покупців або кредитувати безпосередньо самих покупців. У деяких випадках фінансові компанії здійснюють також лізингові і факторингові операції.

У промислово розвинутих країнах інтенсивний розвиток фінансових компаній в останні десятиліття пов’язаний з потребами товаровиробників у швидкому просуванні своєї продукції до споживача в періоди економічних спадів та зниження купівельної спроможності населення. Це насамперед стосується автомобільної промисловості, виробництва елекропобутових товарів та інших предметів тривалого користування. Зокрема у США розвиток таких крупних фінансових компаній, як “Дженерал Моторз Аксептанс Корпорейшн”, “Форд Мотор Кредит”, “Ай-Бі-Ем Кредит” та деяких інших призвів до поступового відвоювання ними у банків значної частини ринку позичкових капіталів. Почавши з видачі споживчих кредитів, вони поступово поширили свою діяльність на кредитування корпорацій, іпотечні послуги і навіть деякі види страхування.

КРЕДИТНІ СПІЛКИ

Кредитні спілки ¾ це кооперативні організації, що створюються з метою акумулюції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Об’єднання громадян у кредитні спілки може здійснюватись за професійною, релігійною, територіальною або іншими ознаками, тобто ініціаторами їх утворення можуть виступати відповідно підприємства, профспілки, церковні громади, місцеві органи самоврядування. Спільність інтересів осіб, що формують кредитну спілку визначається потребами у дохідному розміщенні власних коштів та можливості оперативного отримання кредиту на власні потреби.

Ресурси кредитних спілок формуються за рахунок вступних пайових внесків членів, а також їхніх подальших періодичних вкладів. У США, наприклад, кредитні спілки випускають акції особливого роду, що еквівалентні за змістом ощадним вкладам. Крім того, кредитні спілки можуть користуватися кредитами комерційних банків, а також випускати власні боргові зобов’язання.

Активні операції кредитних спілок полягають у видачі позик своїм членам на різноманітні споживчі потреби ¾ придбання автомобіля, ремонт будинку та ін. Забезпеченням виданих кредитів служать різні види майна та доходів. Не залучені у позичкові операції кошти кредитні спілки можуть депонувати на окремих рахунках в комерційних банках або ж інвестувати їх у короткострокові державні боргові зобов’язання.

Маючи здебільшого статус некомерційних громадських організацій та відповідні пільги в оподаткуванні, кредитні спілки спроможні забезпечувати дещо вищий рівень доходності за внесками своїх членів та стягувати з них нижчі проценти за позиками, ніж комерційні банки. Основна відмінність кредитних спілок від інших кредитно-фінансових установ полягає у тому, що кредитні спілки здійснюють операції практично тільки для своїх членів.

В останні роки зберігається тенденція до більшої універсалізації діяльності кредитних спілок у розвинутих країнах. Зокрема вони надають брокерські послуги по операціях з цінними паперами, випускають кредитні картки (систем “Віза” і “Мастер-кард”), надають консультації з інвестиційних питань і комерційної діяльності.

ЛОМБАРДИ

Ломбард ¾ кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (різного роду цінних речей).

Перші ломбарди виникли ще у XV ст. у Франції, а їх засновниками стали лихварі з однієї із провінцій Італії ¾ Ломбардії. Пізніше подібні установи отримали поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюються деякими органами міського самоврядування, що являло собою один із заходів боротьби держави проти лихварства. В подальшому цей процес перейшов у безпосереднє створення ломбардів державними структурами, що призвело до функціонування нарівні з приватними ломбардами і державних.

Фінансові інститути 📙 Реферат → 🆔 296942