Фінансова інфраструктура

Сучасна економічна система розвивається як комплексна структура взаємопов’язаних між собою ринків, у якій ключове місце посідає фінансовий ринок. Його структурна побудова здійснюється на основі розвитку фінансових інститутів, які спеціалізуються на використанні певних фінансових інструментів, що виконують специфічні функції у процесі економічної взаємодії.

Фінансовий ринок виступає каталізатором зростання національної економіки, адже діяльність фінансових інститутів зумовлює перерозподіл фінансових ресурсів та створює умови для стимулювання інвестицій. Особливого значення набуває побудова системи взаємозв’язків між фінансовими інститутами в процесі реалізації їх функцій, що визначає ефективність функціонування фінансового ринку.

1. Роль та значення інститутів в організаційній фінансовій інфраструктурі.

Однією з причин невідповідності сучасного стану фінансового ринку потребам національної економіки є внутрішні суперечності у побудові його інституційної інфраструктури.

Інституційна фінансова інфраструктура - це сукупність фінансових інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансових послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестування ресурсів. У складі інституційної фінансової інфраструктури можна виділити три сегменти — страховий, кредитний ринки й ринок цінних паперів (фондовий). Усі вони об'єднані спільним полем діяльності (фінансовий сектор економіки). Якщо інституції кредитного й фондового ринків безпосередньо забезпечують рух фінансових потоків в економіці, то страхування — насамперед надання фінансового захисту від певних подій.

Саме ці інституції формують фінансовий сектор економіки. Вони мають пряму й безпосередню зацікавленість у забезпеченні раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів. Але тут є інша проблема - узгодження власних інтересів фінансових інституцій з інтересами власників цих ресурсів. Хоча значною мірою вони співпадають (кожний суб'єкт хоче отримати якомога більший прибуток), усе ж суперечності можуть виникати. Враховуючи таку специфіку фінансових інституцій, їх діяльність в обов'язковому порядку регулюється державою в особі регуляторних органів та центрального банку.

Основне завдання формування інституційної фінансової інфраструктури - створення належних умов для забезпечення різноманітних потреб громадян, підприємств і держави у фінансових послугах. Відповідно чисельність суб'єктів цієї інфраструктури регулюється ринковими механізмами, і не може ні обмежуватися, ні штучно формуватися державними органами. Як і в усій ринковій економіці тут має місце жорстка конкуренція за ресурси та ринки їх інвестування. Ця конкуренція може підштовхувати окремі інституції до надмірно ризикових дій, які можуть у кінцевому підсумку призвести їх до банкрутства, а в окремих випадках і спровокувати фінансову кризу. Таким чином, інституційна фінансова інфраструктура це і потужне джерело фінансової енергії, і потенційний генератор криз. Саме це пояснює її надзвичайно важливу роль в економіці та фінансах. Охарактеризуємо основних суб'єктів інституційної інфраструктури.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, та регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку - організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів і розмірів обов' язкових резервів. Важлива його функція в банківській системі - забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання та визначає офіційні курси валют.

Комерційні банки наразі є провідними фінансовими інституціями і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць кожної країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

Небанківські кредитні установи (так звані "парабанки") також функціонують на кредитному ринку, але на відміну від комерційних банків можуть здійснювати обмежене коло операцій. Основним їх видом є кредитні спілки, які формують свої ресурси на основі пайових та інших внесків членів цих спілок, а також здійснюють мобілізацію коштів на депозитні вклади. Основний напрям їх діяльності - кредитування юридичних і фізичних осіб. У цій сфері функціонують також ломбарди, які надають кредити фізичним особам під заставу майна.

Важливу роль на ринку фінансових послуг відіграють фінансові компанії - лізингові, факторингові, з фінансування будівництва житла. Вони спеціалізуються на наданні окремих видів фінансових послуг. Лізингові компанії функціонують у галузі фінансового лізингу - надання майна в оренду з умовою переходу його у власність лізингоодержувача після погашення фінансових зобов'язань (при операційному лізингу майно повертається лізингодавцю). Факторингові компанії функціонують у борговій сфері і займаються операціями з купівлі за відповідну плату боргів окремих суб' єктів. Водночас, оскільки лізингові та факторингові операції можуть розглядатися як своєрідні форми кредитування, їх можуть надавати й універсальні фінансові інституції - комерційні банки.

Страхові компанії формують колективні страхові фонди на засадах солідарної відповідальності, приймаючи на себе відповідні ризики. Вони укладають угоди страхування з юридичними та фізичними особами, приймають страхові внески (премії) й виплачують страхове відшкодування. Крім того вони є одними з провідних суб' єктів фінансового ринку, інвестуючи тимчасово вільні кошти та страхові резерви, а також надаючи кредити своїм клієнта (в межах передбачених законодавством даної країни).

Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхових тарифів.

Недержавні пенсійні фонди функціонують в сфері соціального страхування і спільно з державним Пенсійним фондом формують систему пенсійного забезпечення. Недержавне пенсійне страхування є добровільним, доповнюючи обов'язкове державне, і здійснюється у накопичувальній формі (розмір пенсії прямо залежить від накопиченої на персональному рахунку суми внесків). Недержавні пенсійні фонди є одними з найважливіших інвесторів, маючи у своєму розпорядженні так звані "довгі гроші", які можуть вкладатися у довготривалі проекти, сприяючи розвитку економіки.

Інститути спільного інвестування виступають фінансовими посередниками на ринку цінних паперів, мобілізуючи кошти розрізнених інвесторів та вкладаючи їх у відповідні інвестиції. В Україні вони можуть створюватися у формі пайових (відкритих, інтервальних, закритих диверсифікованих і недиверсифікованих, венчурних) та корпоративних (закритих недиверсифікованих і венчурних) інвестиційних фондів. Пайовий інвестиційний фонд формується шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і являє собою кошти, що належать інвесторам на правах спільної власності. Він створюється кампанією з управління активами і не є юридичною особою. Корпоративний інвестиційний фонд, навпаки, є юридичною особою у формі відкритого акціонерного товариства. Він формується на основі випуску простих іменних акцій.

Залежно від порядку здійснення діяльності виділяється три типи інвестиційних фондів - відкриті, інтервальні і закриті. Відкриті фонди у будь-який час на вимогу інвестора мають здійснювати викуп цінних паперів, емітованих ними чи компанією з управління активами. Інтервальні фонди зобов' язані проводити викуп емітованих цінних паперів протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. Закриті фонди не приймають на себе зобов' язання щодо викупу емітованих цінних паперів до моменту їх ліквідації чи закриття. З цінних паперів інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу дивіденди не нараховуються.

За терміном функціонування розрізняють строкові та безстрокові інвестиційні фонди. Строкові фонди утворюються на певний період, по закінченні якого вони ліквідуються чи реорганізуються. При цьому фонди закритого типу можуть бути лише строковими. Безстрокові фонди створюються на невизначений термін.

За якістю інвестиційного портфеля розрізняють диверсифіковані і не-диверсифіковані інвестиційні фонди. Диверсифіковані характеризуються досить високою якістю своїх активів (відповідно до встановлених законодавством вимог). Фонди, що не відповідають встановленим вимогам, вважаються недиверсифікованими, а недиверсифіковані фонди закритого типу, які здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та в активах яких більше ніж 50% складають цінні папери, що не допущені до торгів на фондовій біржі чи в торговельно-інформаційній системі вважаються венчурними.

Компанії з управління активами забезпечують розміщення коштів недержавних пенсійних фондів та інститутів спільного інвестування. Одна компанія може одночасно здійснювати управління активами декількох суб' єктів, але при цьому загальна величина активів, що перебувають в управлінні, не може перевищувати встановлених законодавством обмежень. З метою недопущення надмірно ризикових операцій встановлюються відповідні обмеження щодо обсягів та напрямів розміщення активів. Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, які вона може завдати своїми діями (чи бездіяльністю) згідно з чинним законодавством та умовами укладених угод.

2. Індикатори рівня розвитку фінансових інституцій.

На фоні позитивних зрушень, яких вдалося досягти органам регулювання та нагляду за фінансовою системою щодо широти охоплення статистичною інформацією інститутів фінансового сектору, нерозробленим є питання комплексної (цілісної) оцінки рівня розвитку фінансової системи в цілому. На сьогодні така оцінка не проводиться – кожний з органів регулювання та нагляду здійснює аналіз того сегмента фінансової системи, який знаходиться у сфері його компетенції. Органи, що відповідають за формування фінансової політики в державі, також не здійснюють такий аналіз.

Фінансовий розвиток є багатогранним поняттям, тому кількісне його вимірювання є досить ускладненим. В ідеальному випадку добре було б, якби певний показник був критерієм успішності виконання фінансовою системою своїх функцій, однак на практиці такий показник відсутній. Необхідність та об’єктивність комплексної (цілісної) оцінки рівня розвитку фінансової системи на даний час набувають особливої актуальності, що зумовлено, зокрема, євро інтеграційними процесами, які, у свою чергу, вимагають приведення стандартів статистики, формування та реалізації фінансової політики до європейських.

Отже, питання запровадження комплексного (на системній основі) підходу щодо аналізу фінансової системи є вкрай актуальним. При цьому фінансові системи країн, що розвиваються, нині стоять перед необхідністю зіставлення її з фінансовими системами інших країн світу. Важливе не тільки формування єдиного переліку індикаторів, які характеризують розвиток фінансової системи, але й їх поєднання, що, у свою чергу, дозволить виявляти фактори та рівень їх впливу на значення показників, які підлягають оцінці.

Оцінка розвитку фінансового сектору повинна передбачати його комплексну оцінку, зокрема зосередження уваги на найбільш важливих компонентах, а саме: доступ до банківських послуг; доступ до ринку капіталу; доступ до небанківських фінансових послуг; розвиток схем гарантування; ефективної політики регулювання та нагляду за фінансовим сектором. Визначення саме цих компонент оцінки розвитку фінансового сектору пояснюється таким.

Доступ до банківських послуг. Фінансова система, що будується на роботі банків, створена з метою вдосконалення фінансових потоків, інформації та здешевлення трансакційних витрат, а також більш ефективного розподілу кредитних ресурсів. Надто велика концентрація банківського сектору може стати результатом недостатньої конкуренції на ринку, що призведе до малоефективного управління заощадженнями інвесторів.

Наступний показник – це ефективність. Важливим аспектом ефективності є структура власників банку та її вплив на роботу установи. Державні банки є менш ефективними у своїй діяльності, перешкоджають процесу швидкого та якісного розподілу ресурсів, що веде до мінливого розвитку фінансових інститутів і галузі загалом.

Оскільки доступ до банківських послуг не є синонімом можливості користуватися фінансово-банківським сервісом, важливо дослідити два різних аспекти цього питання: 1) доступ і можливість користуватись банківськими продуктами; 2) фактичне користування послугами фінансових установ.

З вищевикладеного цілком об’єктивно можна стверджувати, що компонент “Доступ до банківських послуг” повинен включати такі індикатори:

1. Конкуренція в банківській  системі.

2. Розвиток банківського  сектору.

3. Внутрішнє кредитування  приватного сектору.

4. Частка недіючих кредитів.

Доступ до ринку капіталу. Відкритість і ліквідність ринків капіталу є надзвичайно важливими для створення інвестиційних каналів та сприяння надходженню капіталу як для великих, так і середніх корпорацій. Завдяки сприянню інвестуванню в корпоративний сектор дрібними та інституційними інвесторами, ринок капіталу відіграє роль важливого каналу фінансування реального сектору. Компонент доступу до фінансування зосереджує увагу як на оцінці розміру, складності та відкритості ринку капіталу, так і на інших специфічних організаційних аспектах діяльності ринку. Важливим аспектом для контролю цього компонента є відкритість і можливість використання інформації, які, у свою чергу, мають здійснюватися шляхом проведення на відповідному рівні аналізу вимог щодо розкриття корпоративної інформації.

Таким чином, до компонента “Доступ до ринку капіталу” мають належати такі індикатори:

1. Державне регулювання  ринку капіталу.

2. Доступ, глибина і рівень  ліквідності фондового ринку.

3. Розвиток ринку корпоративних  облігацій.

4. Різноманітність фінансових  інструментів.

5. Вимоги щодо розкриття  корпоративної інформації.

 Доступ до небанківських фінансових установ. Розвиток небанківських фінансових установ дозволяє покращити розподіл ризиків між секторами фінансової системи. Однією з ключових оцінок виміру ефективності страхових компаній і НПФ є конкуренція. Надто велика концентрація страхового сектору та НПФ може стати результатом недостатньої конкуренції на ринку, що призведе до малоефективного управління активами інституціональних інвесторів. Додатковим аспектом ефективності небанківського фінансового сектору є рівень його розвитку.

Оскільки доступ до страхових послуг і НПФ не є синонімом можливості користуватися фінансовим сервісом, важливо дослідити два різних аспекти цього питання: 1) доступ і можливість користуватися фінансовими продуктами СК і НПФ; 2) фактичне користування послугами СК і НПФ.

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що компонент “Доступ до небанківських фінансових установ” повинен включати такі індикатори.

1. Конкуренція в небанківській  фінансовій системі.

2. Розвиток сектору страхових  послуг і НПФ.

3. Активи сектору небанківських  фінансових установ.

Розвиток схем гарантування. Оцінка фінансової системи може здійснюватись з огляду на системи гарантування, які, у свою чергу, можуть бути реалізовані через публічні, приватні чи взаємні гарантійні інституції. Компонент “Розвиток схем гарантування” має охоплювати такі індикатори:

1. Рівень розвитку гарантійних  схем.

2. Наявність взаємних  гарантійних схем.

3. Наявність експортних  гарантійних схем.

4. Послуги з питань  кредитування та кредитних історій.

Ефективність регуляторної політики фінансового сектору. У цьому сенсі важливою є регуляторна політика центробанку з питань регулювання та нагляду, рівень розвитку регулювання та нагляду, зокрема макропруденціального регулювання. Так, наприклад, жорсткі вимоги щодо застави можуть бути важливою перепоною в отриманні кредиту позичальниками, тобто бути стримуючим чинником щодо кредитної діяльності фінансових установ.

Компонент “Ефективність регуляторної політики” оцінюється за такими індикаторами:

1. Вимоги до застави, які  забезпечують кредит.

2. Рівень впровадження  принципів базельського комітету (Basel-2;

Solvency-2).

3. Рівень розвитку регулювання  та нагляду.

4. Рівень розвитку макропруденційного нагляду.

Комплексна оцінка фінансової системи та її окремих складових є необхідним для формування дієвої фінансової політики. Система індикаторів цілком може слугувати підґрунтям для запровадження загального (єдиного) підходу щодо здійснення оцінки розвитку фінансових секторів.

3. Стійкість фінансових інституцій як передумови стабільності фінансового сектору та економіки країни.

Передумовою повноцінного функціонування ринкової системи господарювання є наявність ефективно діючої та цілісної інфраструктури. Важливе місце серед усієї сукупності складових елементів останньої належить кредитним та фінансовим інституціям, зокрема банкам, фондовим і валютним біржам, страховим, інвестиційним компаніям, кредитним спілкам. Усі вони – активні учасники грошового обігу, належна організація грошових потоків якого забезпечує безперервність процесу суспільного відтворення.

Проте ключовою ланкою з перерахованих фінансових інституцій є банки. Саме їм належить пріоритетна роль у мобілізації тимчасово вільних коштів суб’єктів господарювання, в спрямуванні необхідних обсягів грошових капіталів у найприбутковіші галузі економіки, що в кінцевому результаті приводить до підвищення матеріального добробуту населення країни. Так, загальний стан економіки країни свідчить про активність діяльності банків. Проте не варто забувати й те, що належний стан банків підтверджує економічний розвиток суспільства у цілому.

В умовах економічної глобалізації, коли у тій чи іншій частині світу час від часу спалахують валютні, банківські та фінансові кризи, загострюється питання щодо забезпечення у кожній країні стабільного економічного розвитку, який значною мірою залежить від надійності банківського сектору.

Визначальними факторами при формуванні довіри з боку вкладників, партнерів, інвесторів до банків є фінансова стійкість та стабільний розвиток останніх. Зокрема, і фінансова стійкість, і стабільний розвиток мають бути не лише короткочасними досягненнями банків, а їх стратегічними завданнями, від чого, в свою чергу, залежатиме динамічність ринкових перетворень та підвищення соціальних стандартів.

Проблема забезпечення та зміцнення фінансової стійкості банків – не породжена сьогоденням, вона має корені й у минулому, складна та до кінця не розв’язана. Вона є у розвинутих країнах ринкового типу, набула загальнонаціонального значення і для України, що значною мірою зумовлено специфікою розвитку вітчизняних банків. Зокрема, порівняно короткий період їх діяльності, необхідність працювати в умовах підвищеного ризику, що пов’язано з економічною та політичною нестабільністю у країні, а також порівняно з банками провідних ринкових країн незначні обсяги власного капіталу. Саме тому ефективне управління і забезпечення власної фінансової стійкості має бути обов’язком та основним стратегічним завданням кожного комерційного банку.

На сьогоднішній день вирішення питання забезпечення фінансової стабільності покладена на центральні банки країн світу, а міжнародні валютно-фінансові організації можуть надавати рекомендації щодо ефективного проведення такої політики. Переважна більшість центробанків країн ОЕСР уже на сьогодні регулярно на щоквартальній або піврічній основі готують огляди або звіти про фінансову стабільність, де вказують основні індикатори фінансової стабільності та надають короткі коментарі визначеним показникам. Важливим фактом також є те, що деякі центробанки створили внутрішні комітети для забезпечення фінансової стабільності. Зокрема, міждисциплінарний підхід при проведенні операцій в області фінансової стабільності використовує центральний банк Німеччини, а Банк Англії має спеціальний підрозділ з фінансової стабільності у своєму складі.

Головними завданнями для банків сьогодні й на перспективу є створення для підприємств реальних можливостей залучення в господарський оборот додаткових грошових коштів, підвищення рівня капіталізації, необхідність трансформації фінансових ресурсів у інвестиції для економіки. Майбутнє комерційного банку – в розвитку партнерських відносин із клієнтами,  орієнтація зусиль на задоволення їх потреб та обов’язково – забезпечення власної фінансової стійкості.

Специфіка розвитку вітчизняної банківської системи, зокрема досить короткий період функціонування банків, необхідність працювати в умовах підвищеного ризику, що пов’язано з економічною та політичною нестабільністю країни, порівняно з банками провідних ринкових країн незначні обсяги власного капіталу, відсутність достовірних кредитних історій позичальників, що значно ускладнює механізм кредитних операцій, також свідчить про підвищену необхідність для українських банків ефективно управляти ризиками.

В Україні нещодавно у Національному банку України створено Департамент економічної політики, у складі якого виокремлюють Управління з фінансової стабільності. Він якраз займається аналізом і моніторингом окремих показників фінансової стабільності.

 На думку члена правління  Європейського центрального банку, Президента Національного банку  Австрії Евальда Новотни, для забезпечення фінансової стабільності країни необхідно забезпечити незалежність національного банку від протиборства у країні та політичних змін.

Випадки банкрутства банків, – зумовлені зазвичай кризою фінансового стану та є кінцевим результатом порушення фінансової стійкості, також дають привід замислитися над проблемою її забезпечення й ефективного управління. Банкрутство хоча б одного великого банку, не кажучи вже про ланцюгову реакцію банкрутств у банківській системі, має, безумовно, неґативні соціально-економічні наслідки як для економіки країни, так частково і для економік країн-партнерів. Саме тому фінансова стійкість банківської системи загалом та окремого комерційного банку має бути як предметом жорсткого контролю з боку органів банківського регулювання й нагляду, так і об’єктом особливої уваги з боку суспільства.

Особливе значення фінансової стійкості страхових компаній для економіки в цілому обумовлено низкою причин.

По-перше, розвиток страхового сектора в системі фінансових відносин на макрорівні сприяє стабілізації економіки та забезпеченню соціальної стійкості суспільства. Вступаючи у фінансові відносини з різними суб’єктами ринку (страхувальниками, контрагентами, державою тощо) і виконуючи свої договірні та інші зобов’язання, страхові компанії таким чином впливають на ефективність усього ланцюжка економічних взаємозв’язків у суспільстві.

По-друге, страхові компанії суттєво впливають на ринок інвестицій, оскільки є надійним джерелом формування фінансового капіталу. Об’єктивною передумовою цього є те, що надходження страхових премій передує наданню страхової послуги. Часовий лаг, виникаючий при цьому, дозволяє страховим компаніям акумулювати значні обсяги грошових коштів, які розміщуються в різні фінансові інструменти та нефінансові інвестиційні активи. Отримані від страхувальників кошти в результаті надання страхових послуг нагромаджуються в страхових фондах, що стимулює циркуляцію коштів на ринку капіталу.

По-третє, зміцнення фінансової стійкості страхових компаній сприятливо впливає на ринкові відносини на макроекономічному рівні в цілому. Разом із тим, виступати в ролі стабілізатора ринку страхові компанії можуть, лише маючи здатність виконувати свої зобов’язання впродовж усього строку страхування, а також достатній ресурсний потенціал для адаптації до вимог постійно змінюваного конкурентного середовища.

Отже, необхідність оцінки фінансової стійкості страхових компаній підтверджується наявністю інтересів усіх учасників процесу страхування – держави, страхувальників, кредиторів, управлінського персоналу та ін.