Форми та методи роботи з формування полікультурної компетентності

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. А.С. МАКАРЕНКА

Кафедра педагогіки

ІНДЗ із ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

 
ПОЛІКУЛЬТУРНЕ ВИХОВАННЯ

Виконав: студент 641 групи природничо-географічного факультету              Кузьменко Олександр ПеревіриЛА: Рисіна М.Ю.

Суми 2013

Зміст

1. Полікультурне виховання у сучасній школі………………………….……3
2. Концепції полікультурного виховання……………………………..…..….6
3. Зміст полікультурного виховання………………………………..………...8
4. Форми та методи роботи з формування полікультурної компетентності..10
5. Висновки……………………………………………………………..………13
6. Література…………………………………………………………………….14

Полікультурне виховання  у сучасній школі

Життя людини серед інших  людей проходить як суперечливий і динамічний процес, що вимагає  від кожної особистості засвоєння  реалій соціального та індивідуального  існування, норм і правил духовного  та матеріального співжиття відповідно до власних можливостей, переконань і рівня культури. За переконанням О.Гукаленко, сучасна проблема глобалізації ініціює обговорення питання виховання громадянина, здатного до відродження, збереження та примноження добробуту Батьківщини, цінностей вітчизняної культури. До цього і покликане полікультурне виховання як складно організована система, у якій не просто сумарно представлена різноманітність культур, а мають місце різні культурні прояви на рівні нації, етносу, конфесій, рас, статевих, соціальних та інших відмінностей. При цьому вони взаємодіють, доповнюючи та збагачуючи один одного, на основі принципів гуманізму.

Слід вказати, що проблеми полікультурності не є новими. Питань полікультурності торкалися ще стародавні філософи – Сократ, Платон, Аристотель, а засновником полікультурного виховання вважається            Я.А. Коменський, який вважав необхідним підготувати дитину до життя у багатонаціональному суспільстві. Ідеї полікультурного виховання знаходимо також у працях Ж.Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, П.Каптерева, С.Русової, К.Ушинського, С.Шацького та багатьох інших видатних людей світу.

Полікультурне виховання  знаходиться також в центрі уваги  європейських педагогів, які вбачають в ньому вихід із кризи в міжетнічних стосунках. І хоча проблеми полікультурності виникли давно, широко досліджувати їх почали лише в ХХ ст. На сьогоднішній день питання полікультурного виховання та освіти є актуальними для багатьох країн Європи, Австралії, Росії та США. Цілі, функції та завдання полікультурного виховання спрямовані на формування в учнів полікультурної вихованості, а саме: розуміння важливості та своєрідності кожної окремої культури, в тому числі своєї власної; вміння вести діалог з представниками іншої культурної групи; поважливого та толерантного ставлення до їхніх традицій, переконань, цінностей. Саме тому проблема забезпечення полікультурного виховання в школі є важливою на сучасному етапі розвитку нашої країни, в умовах інтеграції до Європи.

У країнах Західної Європи, США та Канаді ідеї полікультурної освіти вивчаються вже кілька десятиліть (J.A.Banks, H.Hernandez, A.M.Klein, Keith A.McLeod, Eva Krugly-Smolska, Mary Stone Hanley, S.Nieto), в Україні вони тільки починають свій розвиток (О.В.Сухомлинська, Л.А.Голик, О.Грищенко, В.Солодовник й ін.). Існують окремі дослідження російських учених у цій області (Ю.В.Арутюнян, Н.М.Лебедєва, В.В.Макаев, З.О. Малькова, Л.Л.Супрунова й ін.).

Існують різні погляди  та підходи щодо визначення поняття  «полікультурне виховання». Так, В.Компанієць визначає полікультурне виховання  як процес формування в учнів навичок  поведінки щодо представників інших  національних, етнічних, релігійних груп; розширення їх культурних горизонтів шляхом надання інформації про особливості  культури та менталітету представників  цих груп. На його думку, полікультурне  виховання та освіта виходять з ідеї, що всі люди незалежно від етнічного  походження, родової чи статевої ідентичності, релігійних, класових, мовних, освітянських та інших культурологічних характеристик, мають право на повагу, рівні можливості отримувати повноцінну освіту, а також  соціальний розвиток згідно зі своїми потребами.

А.Солодка ж говорить про  полікультурне виховання, як про  процес цілеспрямованої соціалізації школярів, спрямований на оволодіння системою національних і загальнолюдських культурних цінностей, формування комунікативних умінь, що дозволяють школяреві здійснювати  інтенсивну міжкультурну взаємодію, розуміти інші культури, толерантно ставитися  до їх носіїв.

Формування полікультурної особистості є складним та насиченим  процесом, вимагає не лише знань  про особливості розвитку дитячої  особистості, а й усвідомлення неминучості її існування в багатокультурному, різноетнічному світі, необхідності формування в неї готовності до спілкування з представниками різних країн, етносів, з людьми, які відрізняються не лише кольором шкіри чи мовою, а й звичками, традиціями, щоденними ритуалами. Полікультурна вихованість – якість інтегрована та складається з ряду пов’язаних між собою характеристик. Саме тому сьогодні необхідно виділити основні критерії (ознаки) та показники, що характеризують полікультурно виховану особистість, гідного представника сучасного суспільства.

Критерії полікультурної вихованості учнів:

1. Володіння національною культурою (знання учнями своєї національної приналежності, звичаїв, традицій, символів, відомих представників свого народу).

2. Інтеркультурний критерій, що характеризується рівнем інформованості учнів про культуру інших народів та мотиваційною спрямованістю вивчення іноземної мови.

3. Емоційний критерій (визначається рівнем розвитку в учнів толерантності, терпимого ставлення до представників іншої культури).

Відповідно до рівня сформованості  кожної із зазначених якостей визначається рівень вихованості школяра, його готовність до існування в багатокультурному  суспільстві. На основі результатів  проведеного опитування учнів 5-6-х  класів та його аналізу було виділено три рівні полікультурної вихованості  школярів:

·         сутнісний, або високий – характеризується: наявністю в учнів достатньо  ґрунтовних знань про свою приналежність  до нації, її традиції, головні ознаки; високий рівень толерантності та терпимості до інших культур, народностей; позитивна мотивація вивчення іноземних  мов, прагнення до пізнання нового та зацікавленість у можливостях, які  дає знання цієї мови; достатній  рівень інформованості щодо інших культур, зокрема тієї, мова якої вивчається;

·         фрагментарний, або середній – загальні знання про націю, її культуру, звичаї; середній рівень толерантності; нестійка або змішана позитивна мотивація  вивчення іноземних мов та середній рівень інтеркультурної інформованості;

·         початковий, або низький – поверхові  знання про свою націю та народ; середній або низький рівень толерантності; відсутність мотивації вивчення іноземних мов або вона є негативною, а також відсутність елементарних знань про інші культури, їх представників.

Концепції полікультурного виховання

На сьогоднішній день у  педагогічній теорії й практиці не існує цілісної концепції полікультурної освіти, незважаючи на розробленість її окремих аспектів. Підставами становлення ідеї полікультурної освіти є теорії особистісно-орієнтованої освіти (Н.Н. Васильєва, Н.Б.Крилова, В.М.Монахов, В.В.Сєріков, В.Т.Фоменко, І.С.Якіманська, Є.Н.Шиянов), мігрантської педагогіки (Є.В.Бондаревська, І.В.Бабенко, О.В.Гукаленко), культуро-логічного підходу, що розробляє ідеї освіти як діалогу культур й освіти в контексті культури (В.С. Біблер, Н.Б.Крилова, С.Ю.Курганов).

У політиці провідних країн  Західної Європи при організації  виховання етнічних меншин зіштовхнулися два підходи: на асиміляцію й підтримку особливих культурно-освітніх інтересів. Основним орієнтиром державної політики провідних країн Європи при навчанні представників національних й етнічних меншин залишається асиміляція – інтеграція в культуру домінуючих націй. Таку мету, наприклад, мають “класи французької культури” для дітей іммігрантів у Франції. Аналогічну мету ставлять і органи освіти Великої Британії. Вони виключають створення особливих класів для іммігрантів і пропонують виховувати повагу до домінуючої культури, уводити іммігрантів, що вчаться, у британське суспільство, а не очікувати від національної системи освіти діяльності по збереженню цінностей різних спільнот іммігрантів.

Культурній асиміляції етнічних меншин шляхом виховання й освіти віддають перевагу й в офіційних колах Німеччини. Показова у зв’язку із цим промова Йоханна Pay, який відзначив, що слід забезпечити культурну універсалізацію меншин і не мати ілюзій про перспективу їхньої культурної самостійності.

У цілому ідеї полікультурної педагогіки, рекомендації й директиви  Ради Європи щодо полікультурного виховання далекі від систематичного здійснення. Лише в окремих країнах, зокрема в Данії, Нідерландах і Швеції, на офіційному рівні полікультурне виховання визнане одним з основних напрямків навчання й виховання, особливо в початковій школі. І все-таки полікультурність знайшла відбиття в шкільних програмах і практиці виховання й навчання багатьох країн Західної Європи. Так, дані по Великій Британії, Голландії, Франції й Швеції свідчать, що ці країни вживають заходів у дусі полікультурного виховання по трьох напрямках: полегшення шкільного успіху дітей – вихідців з етнічних меншин (перехід до стратегії профілактики відставання, диференціація навчання); впровадження в освіту білінгвізму, навчання рідною мовою; звертання полікультурного виховання не тільки до меншин, але й до провідного етносу для розвитку взаєморозуміння, взаємозбагачення.

Концепція антирасистськоі освіти сформувалася у Великобританії на початку 1980-х років спочатку як альтернатива полікультурної освіти. Представниками антирасистського напрямку є Каррінгтон, Коул, Троун, Муддард та ін. На їхню думку, принципова різниця між полікультурною й антирасистською освітою полягає в тому, що всі педагогічні моделі, що мають відношення до полікультурної освіти, в основі своїй орієнтовані на культуру, у той час як концепція антирасистської освіти концентрується на структурі суспільства. На думку цих авторів, на відміну від моделей полікультурної освіти, які націлені на виховання поважного ставлення до культурних розходжень, концепція антирасистської освіти припускає формування активної позиції стосовно нерівності й несправедливості.

В останні роки у Великобританії й інших країнах намітилася тенденція  до зближення обох концепцій аж до їхнього об’єднання. Цьому сприяють педагогічні дискусії, що ведуться в європейських країнах, покликані виробити педагогічні стратегії в рамках полікультурної освіти і виховання, спрямовані проти проявів расизму, екстремізму й ксенофобії. На думку багатьох дослідників, антирасистська освіта є частиною полікультурної, за умови, що політичним факторам буде надано належної уваги.

Зміст полікультурного  виховання 

Розкриваючи сутність поняття  «полікультурна освіта», І. Прокопенко пропонує звернутися до категорій «освіта» і »культура». Він звертає увагу  на те, що культура є «сукупністю  віддзеркалень способу життя  та досягнень народу чи групи народів  як в матеріальній, так і в духовній сферах. Вона має три основних рівні функціонування: загальний, особливий та одиничний. При цьому перший її рівень характеризує спосіб існування людства, другий – уособлює сукупність досягнень мікро- або макрогрупи, а третій – культуру окремої особистості». Науковець пояснює, що «молодь знаходиться в епіцентрі перетину багатьох культур, а окрема молода людина формується в умовах, коли сама виступає носієм декількох культур: етнічної, загальноукраїнської, світової, міської і сільської, статевовікової, соціальної, політичної та ін.». Тому освіту не можна обмежувати набутою сумою знань, умінь та навичок, а слід забезпечувати повноцінний розвиток особистості, здійснювати виховання «стійкого етичного ставлення до навколишнього світу, до собі подібних, до самого себе».

При розробці нових навчальних програм слід забезпечувати реалізацію функцій і завдань полікультурної освіти, які сформульовані сучасними  науковцями.

Так, І. Лощенова виділяє чотири основні функції полікультурної освіти:

– формування у тих, хто  навчається, уявлення про різноманітність  культур і їх взаємозв’язок;

– усвідомлення важливості культурного розмаїття для самореалізації особистості;

– виховання позитивного  ставлення до культурних відмінностей різних народів;

– розвиток умінь і навичок  взаємодії носіїв різних культур  на основі толерантності і взаєморозуміння.

Р. Агадуллін пише про основні завдання полікультурної освіти в Україні, до яких відносить:

– глибоке й усебічне опанування учнями культури рідного  народу як обов’язкової умови прилучення їх до інших культур;

– формування в учнів  уявлень про розмаїття культур  у світі і в нашій країні, розуміння і внутрішнього прийняття  рівноправності народів і рівноцінності  їхніх культур, виховання позитивного  ставлення до культурних відмінностей як чинника поступального розвитку світової цивілізації й самореалізації особистості;

– створення умов для  прилучення та інтеграції учнів до культури інших народів, переважно  тих, які проживають в Україні;

– побудова громадянського виховання на основі поліцентричної моделі національної культури, що забезпечує єдність громадянських та етнокультурних інтересів особистості;

– виховання представників  усіх національностей у дусі взаєморозуміння, довіри і толерантності, готовності до позитивного міжетнічного та міжкультурного діалогу;

– формування й розвиток умінь і навичок взаємодії  з носіями інших культур.

Форми та методи роботи з формування полікультурної компетентності

Ефективною формою роботи з полікультурної підготовки вчителів трудового навчання є лекція. Вона дає можливість здобути великий  обсяг матеріалу: познайомитися  з проблемами, які піднімаються при  вивчення полікультурності; почути різні погляди науковців на дану проблему; збагнути, як розглядаються питання багатокультурності різними науками тощо. Даний вид роботи сприяє усвідомленню та переосмисленню великого обсягу матеріалу, дає можливість педагогу зекономити час, спонукає до подальшого пошуку інформації. Варто використовувати лекції на лише у вигляді монологічного викладу матеріалу, а й удаватися до постановки проблемних питань, бесід. Вони будуть мати біль¬шу результативність, оскільки змінюють вид діяльності (при цьому краще сприймається матеріал) та викликають інтерес. Лекції варто використовувати на етапі ознайомлення з матеріалом.

Досить ефективним буде навчання при використанні інтерактив¬них технологій. Ці технології ґрунтуються на діалозі, моделюванні ситуацій вибору, вільного обміну думками, авансуванні успіху.

Застосовуючи такі форми  роботи маємо враховувати, що робота з дорослими людьми, зокрема вчителями, відрізняється від навчання дітей. Цей факт важливий, оскільки нам  треба не просто вдосконалити знання вчителів, а й збудити в них  прагнення ці знання здобувати й  передавати молодому поколінню. Педагоги мають певний досвід педагогічної діяльності, тому важливо проілюструвати, як набуті знання, вміння та навички можна  використати у практичній роботі.

Дорослі люди прагнуть, щоб  навчання:

- відповідало їхнім потребам на даний момент;

- було придатним для практичного використання та безпосередньо стосувалося їхньої роботи;

- давало справжні можливості для професійного зростання;

- враховувало їхній попередній досвід;

- приносило насолоду;

- давало змогу відчувати себе переможцем;

- орієнтувало на чітко визначені цілі.

Вищеперераховані запити задовольняються за допомогою інтерактивних  технологій, що посилюють мотивацію, розвивають творче мислення, удосконалюють  комунікативні навички (культуру спілкування).

Для здійснення полікультурної підготовки вчителів трудового навчання доречно використовувати такі методи: мозковий штурм, метод проектів, мікрофон, дебати, робота в мікрогрупах та ін.

Використовувати мозковий штурм  можна під час розв’язання  будь-якої ситуації, в роботі з термінологією. Він дає можливість всім учасникам  брати участь у розв’язанні проблеми, висловлюючи своє бачення. У процесі  такої роботи збирається багато пропозицій, це сприяє якнайточнішому вирішенню  складного питання, ідеї обговорюються  та оцінюються.

Інший інтерактивний метод  – “мікрофон” – близький до попереднього тим, що дає можливість висловлюватися кожному по черзі. Відмінність у  тому, що при мозковому штурмі спочатку збираємо ідеї, потім аналізуємо їх, приймаємо рішення, а при “мікрофоні”  особистість, що говорить зразу ж  обґрунтовує та аргументує своє бачення  рішення проблеми. Проводиться цей  метод таким чином: ставиться  питання/проблема, наприклад, “Чи доречно  здійснювати полікультурну освіту на уроках трудового навчання?”; особистість, яка бажає висловитися, уявляє, що в її руках мікрофон; в цей уявний мікрофон вона висловлюється. У цей  час інші уважно слухають. Далі мікрофон передається іншій людині. В кінці  підбиваються підсумки.

Робота в малих та великих  групах є досить поширеною у навчанні дорослих. Цей метод дозволяє набути навичок, які необхідні при спілкуванні  та співробітництві. Він стимулює роботу командою. Ідеї, які виробляються у  таких групах, допомагають педагогам  бути корисними один одному. Висловлюючи  думку, учасник відчуває власні можливості та зміцнює їх.

Робота в малих групах або парах – поширений метод, тому більшість завдань опрацьовуються саме завдяки цьому методові. Цей  метод дає можливість заощадити  час. Краще особистість висловлюється  у мікрогрупі.

Близьким до попереднього методу є метод аналізу відео-матеріалів (фотографій, карт, ілюстрацій, фрагментів з фільмів). Окрім знань, він дає вміння аналізувати. Цей метод сприяє збудженню у людини емоцій та почуттів, допомагає прийняти правильне рішення. Проводиться він так: подається заздалегідь підібрана фотографія. По ній ставимо питання (залежно від того, яку інформацію ми хочемо отримати). Аналізуємо відповіді, підбиваємо підсумки.

Ще один метод – метод  проектів. Він полягає у самостійній  роботі над темою або проблемою, зазначеною або обраною самостійно. Проекти можна створювати колективно та індивіду-аль¬но. Спочатку треба визначити чіткий план роботи, а для колективу ще й розподіл завдань. За часом проекти можуть бути короткі та тривалі (кількамісячні). Після написання проекту йде його презентація перед аудиторією. Наприклад, можна запропо-нувати такі теми: “Толерантність і українське суспільство”, “Сто-сунки в багатоетнічному суспільстві” тощо.

Зарає досить поширені проекти, складені за допомогою комп’ютерних технологій. Вони спонукають до самостійного пошуку інформації, до вироблення навичок  роботи на комп’ютері з певними  програмами, до аналізу та відбору  матеріалу, до вміння його розмістити в межах публікації, веб-сторінки, до цікавої його презентації. Використовувати даний метод варто при розгляді будь-якої проблеми, що стосується полікультурності.

Висновок

Отже, полікультурне виховання  є важливим напрямком формування повноцінного члена суспільства  і рівень полікультурної вихованості  школярів зростає з кожним роком  навчання, хоча педагоги і недостатньо  займаються реалізацією цього напрямку цілеспрямовано. Орієнтуючись на полікультурне  виховання школярів слід особливу увагу  звертати на інформаційне збагачення учнів, розширення їх знань щодо своєї  та інших культур, а також на розвиток позитивної вмотивованості вивчення ними іноземних мов.

Вважаємо, що підвищенню рівня  полікультурної вихованості сприятимуть  уроки, які базуються на інтеграції природничих наук та англійської  мови. Саме перевірка цього припущення і стане наступним кроком нашого дослідження.

Література

1. Агадуллін Р.Р. Полікультурна освіта: методолого-теоретичний аспект // Педагогіка і психологія.– 2004. – №3.– С.18-29.
2. Болгаріна В., Лощенова І. Культура і полікультурна освіта // Шлях освіти. – 2002. – №1. – С.2–6.
3. Заслюженюк В.С., Присакар В.В. Формування в школярів культури міжнаціонального спілкування // Педагогіка і психологія. – 1999. – №2.– С. 66-74.
4. Ильченко Л. Педагогика поликультурности и толерантности // Дошкольное воспитание. – 2004. – №8. – С. 52-54.
5. Кузьменко В.В. Полікультурна освіта та її вплив на формування у школярів наукової картини світу // Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі. Збірка матеріалів Міжнародного конгресу - ІV Слов’янські педагогічні читання. – Черкаси: Вид-во ЧНУ імені Богдана Хмельницького,  2005. - С. 194-195.
6. Лощенова І.Ф. Розвиток ідей полікультурного виховання у світовій педагогічній думці // Педагогіка і психологія. – 2002. – № 1-2. – С.68–77.
7. Юр’єва К. Зміст і шляхи формування полікультурної компетентності педагогів // Управління школою. – 2004. – №33.