Формування інформаційного ринку України: стан, проблеми, перспективи розвитку



Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДВНЗ Київський національний економічний університет

ім. Вадима Гетьмана

Кафедра інформаційного менеджменту

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни «Інформаційний бізнес»

«Формування інформаційного ринку України: стан, проблеми, перспективи розвитку»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                          Виконала:

студентка 4 курсу 3 групи

     спеціальності 6502

Дружиніна Ксенія Валеріївна

Перевірив:

доцент

Камінський Олег Євгенійович

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………  3

1.      Загальна характеристика та особливості інформаційного ринку………….   2

              1.1 Структура інформаційного ринку…………………………………….   5

              1.2 Суб’єкти інформаційного ринку……………………………………..   11

2.      Особливості розвитку інформаційних відносин на інформаційному ринку Україні…………………………………………………………………………   14

2.1 Правове середовище діяльності на інформаційному ринку………...   17

2.2 Економічні умови роботи інфраструктури…………………………..   18

3.      Інтеграція  України у світовий інформаційний ринок……………………..   19

              3.1 Сучасний стан та розвиток інформаційного ринку на Україні…….   19

              3.2 Проблеми інтеграції у світовий інформаційний ринок……………..  25

Висновки………………………………………………………………………….  37

Використана література………………………………………………………...  41

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Як показує досвід розвинених країн світу, з розвитком інформаційних технологій інформація перетворюється на звичайний товар, причому такий, який стає наймасовішим об’єктом купівлі-продажу. Отже, суттєвою особливістю розвитку ринкових відносин на сучасному етапі є формування інформаційного ринку. Прискорення розвитку останнього сприяє переходу до інформаційного суспільства і є головним фактором інформатизації всіх сфер діяльності людини.

Інформаційний ринок за оборотом і темпами зростання в більшості розвинутих країн далеко випереджає ринок матеріальних продуктів та послуг. Інформаційний ринок представляє собою сферу товарного обміну, де виникають і реалізуються відносини, пов'язані з процесом купівлі-продажу, і має місце конкретна діяльність по організації руху інформаційних продуктів від виробників до споживачів.

Структура інформаційного ринку безпосередньо пов’язана з інформаційними потребами і відбиває можливості інформаційних технологій різних років. В наш час до 80% продажу інформаційних товарів припадає на бізнесовий світ - маркетингові служби промислових фірм і фінансових установ.

Формування інформаційного ринку відбувається водночас з розвитком інформаційної індустрії. У глобальній економіці спостерігається прискорення механізмів міжнародного співробітництва, швидкоплинний розвиток високих технологій, та їх застосування у світовій торгівлі. Світовий ринок інформаційних продуктів та послуг характеризується асиметричністю щодо представлення регіонів і країн на цьому ринку. Найбільший попит мають ІКТ, комплексні технології, продаж ноу-хау, біо-технології.

 

 

 

1. Загальна характеристика та особливості інформаційного ринку

На теперішній час поняття інформаційного ринку ще не є повністю визначеним, його змістовне наповнення змінюється разом зі зміною підходів до визначення інформаційної сфери економіки і відрізняється в різних країнах.

Розглядаючи інформаційний ринок, мову ведуть про такий специфічний товар, яким є інформаційний товар з усіма його характерними особливостями та формами подання — у вигляді інформаційних ресурсів, продуктів, технологій, програмних продук­тів та інформаційних послуг. Саме вони є результатом спрямо­ваної діяльності, для здійснення якої необхідний ринок засобів виробництва, ринок робочої сили, наявність фінансових, правових та інших регулювальних структур та органів, що визначають взаємозв’язок між усіма складовими ринку.

Інформаційні технології є самі по собі особливим продуктом, коли можна говорити про зупинку експлуатації складових елементів певного покоління. Життєвий цикл інформаційних технологій, як правило, припиняється не в результаті фізичного зношування, а в результаті морального старіння, тобто неможливості задоволення поточних вимог до даної інформаційної технології, коли її  модифікація неможлива чи економічно невигідна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.1 Структура інформаційного ринку

 

Інфраструктура інформаційного ринку охоплює сукупність секторів, кожен з яких охоплює групу людей чи організацій, які пропонують однорідні інформаційні продукти і послуги. В наш час сформувалася ціла сфера інформаційного підприємництва, яка займається виробництвом, торгівлею, посередництвом в інформаційних галузях. Її функціями є управління фінансами і ведення обліку, управління кадрами, матеріально-технічне постачання, організація виробництва, маркетингові дослідження, лізингові операції, консультаційне обслуговування, страхування майна та інформації, організація служби інформаційної безпеки, сервісне обслуговування. На цьому ринку відбувається динамічне зростання кількості покупців та продавців, розширення та інтелектуалізація продуктів та послуг. Фірми з сфери інформаційних технологій займають чільні місця в світовому виробництві.

Виділення основних взаємодіючих складових інформаційного ринку, поділ його на сектори та сегменти може здійснюватися за різними ознаками: за формою надання інформації, за характером, сферою застосування, за ступенем зміни рівня знань за використання інформаційних продуктів і послуг тощо. Це залежить від мети такого поділу [7].

Як зазначалося, сектори інформаційного ринку виокремлюють за ознакою однорідності інформаційних продуктів і послуг. Предметом продажу та обміну на інформаційному ринку є: інформаційні ресурси, технології та системи, ліцензії, патенти, товарні знаки, «ноу-хау», інженерно-технічні послуги, інформація та інші види інформаційних послуг.

Огляд статистичних довідників розвинутих країн переконує в тому, що спеціальних видань з розподілення інформаційної продукції за галузями чи секторами економіки і відповідного поділу інформаційного ринку на сектори немає.

Узагальнивши різні підходи до поділу інформаційного ринку, виділимо сектори, які найбільше відповідають міжнародним стандартам, що особливо важливо для статистичного аналізу розвитку інформаційних ринків різних країн:

Апаратні засоби оброблення інформації, телекомунікаційне обладнання, програмні продукти, послуги, електронна інформація, електронні угоди, інтегровані інформаційні системи [6].

Зазначимо, що існують й інші підходи до такого поділу.

1. Ринок апаратних засобів оброблення інформації включає:

системи оброблення даних (обчислювальні системи); багатокористувацькі системи; великі системи; середні системи; малі системи; робочі станції; персональні комп’ютери (ПК); портативні ПК; настільні ПК; принтери для ПК; офісне обладнання; апаратуру передавання даних; мережеве обладнання.

2. Ринок телекомунікаційного обладнання включає:

- обладнання, що розміщується у приміщеннях користувача (приватні телефонні установки, сполучені з міськими мережами; приватні телекомунікаційні комутатори; термінальне обладнання; мобільне обладнання, інше обладнання);

- обладнання, що забезпечує надання комунікаційних послуг (апаратура для надання послуг з комутації; апаратура для надання послуг з передавання даних/звуку (голосу)).

3. Ринок програмних продуктів включає всі види програмної продукції.

В Україні програмні продукти стали об’єктом купівлі-прода­жу з середини 80-х років, коли за спеціальною постановою ДКНТ СРСР програми було визнано продукцією виробничо-технічного призначення. До таких продуктів ставилися численні вимоги:

- запис на машинні носії та оформлення технічної документації відповідно до чинних стандартів та інших нормативних документів;

- проведення державних, міжвідомчих або відомчих випробувань;

- прийняття у виробництво;

- виготовлення за затвердженою у встановленому порядку технологією;

- прийняття службою технічного контролю і нормоконтролю організації-розробника;

- забезпечення гарантіями постачальника;

- реєстрація у багатьох державних органах.

Відповідно до стандарту ISO-9000 програмний продукт — це набір комп’ютерних програм, процедур і, можливо, пов’язаних з ними документів і даних.

Отже, програмні продукти — це спеціально упаковані та офор­млені для комерційного продажу, прокату, надання в оренду або лізинг пакети програм, розроблені і/або поставлені системними чи незалежними постачальниками. Вони не включають спеціально розроблені прикладні програмні рішення, які закуплені в інших фірм-виробників чи у третіх фірм і якими фірми-розробники систем «під ключ» доповнюють свої обчислювальні системи.

Первинними категоріями програмних продуктів є:

      системне програмне забезпечення;

      допоміжні програми-утиліти;

      прикладні програмні засоби;

      прикладні програмні рішення.

У вартість програмних продуктів, віднесених до цих категорій, частково включають майбутні витрати на їх супроводження, обслуговування і/або підтримку.

Основними компонентами системного програмного забезпечення є операційні системи та розширення їх і програми централізованого управління даними, або допоміжні програми-утиліти, призначені для виконання типових дій з носіями даних: (ініціалізація дисків, перевірка дисків на наявність пошкоджених ланок, оптимізація розміщення файлів на диску тощо). Вони називаються також зовнішніми командами операційної системи. Приклади: програми форматування; резервного, динамічного ущільнення; оптимізації; обмеження доступу; архіватори.

Крім того, до цієї категорії відносять програмні системи прийняття рішень, програмні компоненти інформаційно-обчислювальних систем, електронні таблиці, програмні засоби автоматизованого проектування, сумісної обробки даних і розроблення об’єктно-орієнтованих додатків, а також програмні засоби, що дають можливість користувачеві здійснювати пошук, організацію та реорганізацію даних, управління та маніпулювання даними і базами даних.

Прикладні програмні засоби та рішення включають програми, розроблені для вирішення специфічних задач, необхідних для реалізації найважливіших функцій виробництва та бізнесу. Такими «загальногалузевими» горизонтальними функціями, що реалізуються з допомогою програмних засобів, є: облік, управління персоналом, розрахунки з працівниками, управління проектами та інші функціональні комплекси задач управління. З іншого боку, до даної категорії належать програмні засоби, що забезпечують готові рішення специфічних прикладних задач для так званих «вертикальних ринків» (наприклад, для банківського/фінансо­вого, промислового/виробничого ринків, науки, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища тощо).

4. Ринок послуг охоплює:

      послуги у сфері інформатизації;

      послуги з навчання, підготовки і перепідготовки;

      мережеві послуги;

      телекомунікаційні послуги.

Послуги у сфері інформатизації у свою чергу поділяються на:

      консультативні послуги;

      послуги зі створення програмного забезпечення;

      послуги з оброблення даних;

      послуги, пов’язані з базами даних;

      послуги з технічного обслуговування і ремонту конторських, лічильних машин і комп’ютерної техніки;

      інші послуги у сфері інформатизації.

До послуг з навчання і перепідготовки, відповідно до ДК 016-97 віднесено:

постійну підготовку, що надається організаціями чи запрошуваними спеціалістами; постійну підготовку в межах підприємств, стажування, самопідготовку; підготовку у сфері засобів оброблення інформації і навчання мовам; заочне навчання (всіх рівнів); освітні радіо- чи телепередачі; підготовку службовців державних адміністрацій; навчання дорослих письму.

До сектору мережевих послуг входять: електронна пошта, телеконференції, система електронного обміну даними EDI та обчислювальні мережі, що забезпечують транспортні послуги, електронні мережеві дошки оголошень (BBS), інші системи, що об’єднують користувачів ПЕОМ.

style="text-align:justify">Мережеві послуги визначаються як платне обслуговування з урахуванням доданої вартості. Це послуги з управління мережами, мережевої обробки даних і передавання повідомлень у мережах.

Сектор телекомунікаційних послуг включає:

послуги мереж передавання звуку (голосу); послуги мереж передавання даних (обслуговування приватних ліній, послуги з комутації даних); послуги з установлення та обслуговування обладнання у приміщеннях користувача.

5. Ринок електронної інформації має чотири сектори :

      Сектор ділової інформації (біржову та фінасову інформацію, економічну та статистичну інформацію, комерційну інформацію про підприємства, фірми, корпорації)

      Сектор юридичної інформації

      Сектор інформації для фахівців(професійна інформація, науково-тенічна інформація, доступ ло першоджерел)

      Сектор масової, споживчої інформації(новини і література,споживча і розважальна інформація)

6. Ринок електронних угод — включає системи банківських і міжбанківських операцій, електронних торгів, системи резервування квитків на транспорт і місць у готелях, замовлення товарів, послуг тощо.

Ринок електронних угод в Україні представлений:

      системами замовлення квитків на залізничний та авіатранспорт (наприклад, система замовлення квитків на залізничний транспорт «Сирена-3»);

      системами електронних банківських операцій (наприклад, система SWIFT, яка використовується в багатьох комерційних банках, а також за здійснення банківських операцій між Національним банком України та його підрозділами тощо).

7. Ринок інтегрованих інформаційних систем, здатних забезпечити ефективне управління підприємством, почав формуватися в останні кілька років. Можна виділити два сектори цього ринку: фінансово-управлінські системи та виробничі системи.

Фінансово-управлінські системи включають підкласи локальних і малих інтегрованих систем. Такі системи призначені для ведення обліку за одним або декількома напрямами (бухгалтерія, збут, склади, облік кадрів тощо). Системами цієї групи може скористатися практично будь-яке підприємство, якому необхідне управління фінансовими потоками та автомати­зація облікових функцій.

Системи цього класу за багатьма критеріями є універсальними, завдяки чому цикл упровадження їх невеликий, іноді можна скористатися «коробковим» варіантом, придбавши програму, самому встановити її на персональному комп’ютері.

Фінансово-управлінські системи значно простіше адаптувати до потреб конкретного підприємства. Часто пропонуються «конст­руктори», з допомогою яких можна практично повністю «перекроїти» початкову систему самостійно або з допомогою постачальника, встановивши зв’язки між таблицями баз даних або окремими модулями [1].

 

 

 

 

1.2 Суб’єкти інформаційного ринку

Суб’єктивна сторона ринкового механізму представлена діяльністю всіх суб’єктів ринку, що діють на основі своїх потреб, інтересів та цілей. Усіх суб’єктів інформаційного ринку за їх функціональними ролями поділяють на: замовників, розробників, власників, посередників [4].

Замовник — організація, яка здійснює фінансування і загальне управління роботами за створення інформаційних технологій, ресурсів та систем загалом. У державному секторі замовником, як правило, виступають органи державного управління. В більшості відомств є підрозділи або посадові особи, що координують і контролюють створення інформаційних систем (ІС), за які несе відповідальність дане відомство. Найкраще це організовано у тих відомствах, у яких інформаційна продукція, в тому числі у вигляді БД, є основною продукцією, наприклад, у Держкомстаті, Укргідрометеоцентрі, Мінекономіки. Особливо слід виділити Держкомітет з проблем науки і технологій, який є найбільшим замов­ником БД за рахунок держбюджету та координує діяльність десятків інформаційних служб і розробників БД.

Виробник (розробник) — організація, що здійснює розроблення, постачання та впровадження інформаційних систем, включаючи інформаційні технології і всі види забезпечення: технічне, програмне, лінгвістичне, але, як правило, не відповідає за саму інформацію. Розробниками виступають як державні, так і недержавні організації, що володіють відповідними технологіями. Після впровадження в експлуатацію вони, як правило, здійснюють тільки супровід, авторський нагляд і в практичному використанні БД та інформаційних систем участі не беруть.

Власник — здійснює збирання, оброблення, введення інформації, ведення БД, іноді інформаційне обслуговування користувачів. Власником може бути спеціалізована інформаційно-обчислювальна організація (наприклад, головний інформаційно-обчислювальний центр — ГІОЦ), науково-дослідний інститут, державна служба, підприємство, організація. Власник зазвичай самостійно здійснює збирання, оброблення та введення інформації, тому повинен нести відповідальність за її якість.

Посередник — організація, що спеціалізується на інформаційному обслуговуванні на основі систем передавання даних, регіональних представництв, дилерської мережі тощо. Ринковим посередником може бути окремий підприємець або організація, що доводять товари та послуги від виробника (вендора) до споживача. Ринкові посередники полегшують відносини між споживачами та виробниками товарів [1].

Як посередники іноді виступають державні, а частіше недержавні підприємства, що здійснюють інформаційне обслуговування користувачів на основі множини БД, включаючи постачання копій БД. В Україні найбільш розвинена мережа посередників є в системі науково-технічної інформації (НТІ) та державної статистики. Система НТІ на інформаційному ринку представлена, зокрема, Інститутом проблем реєстрації інформації НАНУ (ІПРІ), який пропонує користувачам різні види інформаційного обслуговування, зокрема доступ у режимі on-line до бази даних Національного банку України, різноманітну власну довідкову та аналітичну інформацію.

Органи державної статистики, обслуговуючи головним чином відповідні державні структури, надають інформаційні послуги підприємцям, яких цікавлять окремі регіони, галузі чи ринки. Найповнішу статистичну інформацію надають Держком­стат, НДІ Держкомстату та Головний міжрегіональний інформаційний центр.

З цими державними структурами можна співпрацювати й на ринкових засадах. Зокрема, чимало підприємств стали посередниками у продажу інформпродуктів ІПРІ та держстатистики.

Функції посередника виконують також публічні бібліотеки.

Будь-які товари, в тому числі інформаційні, мають бути доведені від виробника до споживача. Складовою механізму функціонування ринку, яка має важливе значення для успіху фірми, є структура розподільної системи — сукупність посередників і ринкових каналів, які виробник використовує для доведення своїх товарів і послуг до кінцевого споживача (користувача).

Доставка може здійснюватися різними шляхами, які називають каналами розподілу або ринковими каналами. Найпоширенішими на інформаційному ринку дві моделі:

прямого продажу (канал «виробник—споживач»). Виробник безпосередньо продає свої товари кінцевому споживачеві;

через ринкових посередників.

З погляду споживача, посередники знижують ціну товарів і послуг, оскільки роблять непотрібними численні «контакти» між вендором і споживачами, які у разі відсутності посередника є необ­хідними. Водночас вони надають товару додаткової корисності — форми, місця, часу і придбання .

Нині в Україні, скоріше за все, не існує в чистому вигляді ні першої, ні другої моделі продажу — існує певний гібридний варіант, коли сама компанія займається продажем і безпосередньо (і роздрібним, і оптовим) і має дилерів і дистриб’юторів [7].

Важливим є зважений підхід до прийняття рішення щодо формування ринкових каналів. Недоцільно впроваджувати в Україні «неадаптовані» маркетингові та фінансові механізми, що довели свою ефективність в інших країнах, але не враховують специфіки та місткості українського ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Особливості розвитку інформаційних відносин на інформаційному ринку Україні

У формуванні інформаційного ринку України можна виділити три етапи.

Перший етап розпочався ще в глибині радянських часів й закінчився приблизно в 1988 р. масовим поширенням ПЕОМ. Цей етап характеризувався тим, що існувала досить чітка система державних закупівель комп’ютерної техніки, в основному радянського виробництва. Поняття «програмна продукція» практично не існувало, оскільки програмне забезпечення закуповувалося разом із комп’ютерами та сприймалося невіддільно від нього. Більшість радянських користувачів не уявляли, що ту саму задачу можна вирішити, використовуючи різні програмні продукти, які на той час вже існували на Заході.

На цьому етапі в Україні (як і загалом в СРСР) кожна організація, що мала комп’ютер, була змушена запрошувати програмістів для написання програм під виробничі задачі підприємства. Персональних комп’ютерів було дуже мало, в основному організації мали складні у використанні машини, працювати на яких могли лише спеціалісти [8].

Державні структури здебільшого «крали» програмні продукти. Обчислювальні центри або інші організації, що використовували програмне забезпечення, працювали на «піратських» копіях програмних продуктів, причому не стільки на закордонних (яких у країні практично не було), скільки на продуктах радянських програмістів, ринок яких тільки формувався.

У цей час починають з’являтися різні фірми, що перекладали відомі західні програмні продукти на російську мову та продавали їх (за іншими назвами) як свою власність. Наприклад, Всесоюзний центр алгоритмів і програм «Центрпрограммсистем» переклав dBASE і продавав цю програму як «REBUS», а FохРго — як «Карат». Ні про який захист прав на інтелектуальну власність на програмні продукти не було й мови.

Послуги з оброблення інформації та інформаційного обслуговування у цей період здійснювалися мережею відомчих обчислювальних центрів різних видів і полягали у централізованому обробленні інформації за замовленнями користувачів.

Значного розвитку набув сектор послуг з упровадження (монтажу, налагодження та введення в експлуатацію), ремонту та технічного обслуговування ЕОМ та інших засобів обчислювальної техніки. Для надання таких послуг було створено мережу спеціалізованих підприємств «Захід-ЕОМ-комплекс».

Другий етап (1988—1992 рр.) характеризувався появою персональних комп’ютерів у масовому масштабі. Розвиток і становлення приватного підприємництва в Україні потребували нової техніки. Кордони відкрилися, в Україну стала надходити велика кількість інформації про західні програмні продукти, поширюються піратські копії різних програм. На початку 90-х років в лексиконі програмістів і користувачів з’являється поняття дистриб’ютора, який встановлює програмні продукти на диск. Програмні продукти іноді вже можна купити в магазинах, але роблять це лише окремі «сміливці». Купівля спричинюється здебільшого не самими програмними продуктами, а документацією до них, без якої розібратися та ефективно працювати з ПП було вже досить важко [8].

На цьому етапі через перехід від адміністративно-командної системи господарювання, за якої переважали вертикальні інформаційні зв’язки (від вищих органів — командна інформація, і у зворотному напрямку — звітна інформація), до ринкової, за якої виникла потреба в організації горизонтальних (між підприємствами) інформаційних потоків, кардинально змінились інформаційні потреби споживачів. Але через відсутність відповідних системо-технічних рішень (технічних і програмних засобів) вони не задовольнялися. З одного боку, через економічну кризу держава виявилася неспроможною оплачувати роботи зі створення нових системних рішень, а з іншого — споживачі були неплатоспроможні. Відсутність попиту на працю вітчизняних ІТ-фахівців і програмістів спричинила їх масовий виїзд, здебільшого на Захід. Розвитку інформаційного ринку в Україні також не сприяла практична відсутність механізму його функціонування.

Третій етап розпочався в 1992 р. і продовжується й сьогодні. На ринку значно збільшується кількість представництв іноземних компаній, що займаються виробництвом як програмного забезпечення, так і наданням інформаційних послуг. На теперішній час багато великих корпорацій із світовим ім’ям мають представницт­ва в Україні — Microsoft, Oracle, Informix та ін. Досить широка дистриб’юторська та дилерська мережа кожної з цих компаній є підтвердженням того, що в Україні розвивається інформаційний ринок [15].

Інформаційний ринок утворюється системою економічних, правових і організаційних відносин для торгівлі інформаційними продуктами, послугами та технологіями, яка визначає умови і механізми їх представлення та ціни. Предметом продаж і обміну є інформаційні технології і системи, ліцензії, пакети, товарні знаки, ноу-хау, інженерно-технічні послуги, інформація та різноманітні види інформаційних послуг. Споживачами цього ринку є фізичні та юридичні особи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1 Правове середовище діяльності на інформаційному ринку

Закон України «Про науково-технічну інформацію» так визначає інформаційний ринок: «Це сукупність правових, економічних та організаційних відносин з приводу продажу та купівлі інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг» .

Правові відносини проявляються за: врегулювання процесів створення та використання інформаційних ресурсів, систем, технологій і т. ін.; захисту інформації та прав суб’єктів господарювання в інформаційній сфері; захисту інтелектуальної власності розробників ІПП тощо.

На сьогодні інформаційне законодавство в Україні повністю ще не сформоване. Але значну частину інформаційних законів уже розроблено та прийнято Верховною Радою України. Це Закон України: «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах».

Відповідно до Бернської конвенції, програмам для ЕОМ і БД надається охорона нормами авторського права, як і літературним творам. Основним законом, що захищає права виробників програмних продуктів в Україні є Закон України «Про авторське право і суміжні права». На стадії розроблення знаходяться проекти ще цілої низки інформаційних законів.

Говорячи про законодавчу базу, слід відмітити, що недостатньо створити потрібні закони, необхідно зробити їх дійовими, тобто розробити ефективний механізм їх дії. Особливо це актуально для захисту інтелектуальної власності на програми та бази даних.