Iмператор Юлій Цезар

Вступ

    «Гай Юлій Цезар належить до тих рідкісних обранців історії, чий образ не тьмяніє від часу, чия слава переживає століття. Видатний полководець, не менш видатний державний діяч, різнобічний геній - такий начебто ніким не оспорюваний вирок низки поколінь. В обрамленні таких епітетів, в блиску таких оцінок Цезар увійшов в історію » - так С.Л. Утченко починає свою книгу «Юлій Цезар». 

    Великий інтерес і значення для оцінки особистості Цезаря представляє його біографія, написана Плутархом. Плутарх - грек з Херонесу, що народився в середині I ст. Він займав чільне становище при Траяні і Адріані, був надзвичайно освіченим і плідним письменником. Його «Паралельні біографії» - життєписи видатних грецьких і римських діячів, з'єднані попарно. До нас дійшло 50 біографій - 46 парних і 4 окремих. Плутарх не стільки історик, скільки філософ - мораліст. Він сам говорить, що не пише історію, а біографії, звідки читачі повинні черпати приклади того, чого треба наслідувати і чого слід уникати. Тому розкриття істини стоїть для Плутарха на другому плані. Він дуже багато уваги приділяє різним інтимним і містичним подробиць, в більшості випадків є лише чутками і вигадками, часто призводить розмови, яких чути не міг.

     «Громадянські війни» становлять особливий відділ його великої праці «Римська історія». Родина Аппіа - єгипетська Александрія. Він народився, найпізніше, при Траяна (98 - 117), а помер не раніше 70-х рр.. II ст. В Олександрії Аппіан займав високі посади в міському управлінні. Ймовірно, при Адріані (117 - 138) йому були даровані права римського громадянства, причому він був зарахований у всадническое стан. Аппіан переселився до Рима, де був адвокатом. Під час спільного правління Марка Аврелія і Луція Вера (161 - 169) Аппіан отримав призначення прокуратора серпня, ця служба при імператорському дворі справила великий вплив на його історичне світогляд. Аппіан налаштований скоріше монархічно, ніж демократично: він називає вбивство Юлія Цезаря блюзнірським злочином, прославляє осіб, мстівшей за нього, вважає демократію на ім'я «пристойною», але по суті «завжди марною». Аппіан не приховує свого захоплення перед величчю римського держави, зобов'язаним, на його думку, планомірної мудрості, доблесті, витриманості, твердості, завдяки чому Рим зумів досягти всесвітнього панування, що змушує ставитися до цього джерела з обережністю, оскільки таке захоплення Римом може мимоволі привести до перебільшень і неточності розповіді. Але саме така любов до Римського державі послужила для Аппіа стимулом скласти римську історію з її початку до його часу. Так як вона написана Аппіаном по-грецьки, то очевидно, що вона призначалася в першу чергу грекам, точніше - для східної частини держави. Цим пояснюється і те, що в своїй історії Аппіан називає римські божества грецькими іменами, цифрові дані наводить по грецькому рахунку. Свою «Римську історію» Аппіан становив уже в похилому віці, може бути, близько 160 р., і, мабуть, не встиг довести її до кінця. В основу розповіді Аппіан поклав територіальний чи етнічний принцип, але в межах кожного з творів дотримується хронологічної основи. Проте від етнічного принципу довелося відмовитися при викладі громадянських воєн. «Громадянські війни» - єдиний пам'ятник античної історіографії з числа дійшли до нас, в якому дано чіткий виклад подій, починаючи з епохи Гракхів і закінчуючи передоднем до останньої битви між Антонієм і Октавіаном при Акції. Виклад в «Цивільних війнах» суворо фактичне і відступів і екскурсів в творі дуже мало - порівняння Олександра Македонського і Цезаря, і лише зрідка міркування і припущення Аппіа.

    Шлях Юлія Цезаря від вождя демократичної партії до обожненого монарха представляє інтерес, оскільки його «правління» представляє собою один з останніх етапів Римської республіки. Історію Юлія Цезаря в зв'язку з падінням республіки вивчали і викладали ще в давнину. Античні автори імператорської епохи залишили багато фактичного матеріалу, аналізуючи його поверхово, чого не можна сказати про сучасних істориків.

   Монографія Н.А. Машкіна присвячена вже наступної епохи Августа, але обумовлює деякі питання часу Юлія Цезаря, дослідник докладно зупиняється на тлумаченні терміну «цезаризм» і говорить про зміну значення терміна «імператор» при Цезарі. Н.А. Машкін приділяє велику увагу питанню про характер влади Цезаря і дає огляд існуючих точок зору. С.Л. Утченко не погоджується з Н.А. Машкін, стверджуючи, що в терміні «імператор» часу Цезаря немає монархічного сенсу, що говорить про інше розумінні характеру влади диктатора. Ймовірно, внаслідок цього в монографії С.Л. Утченко більше фактичного матеріалу, ніж глибокого аналізу. Монографія А.Б. Єгорова дуже цікава, оскільки дослідник не захоплюється критикою вже існуючих точок зору, як два вищезгаданих історика, подає фактичний матеріал стисло, не заглиблюючись у деталі, тим самим, викладаючи саму суть. Його висновки також позбавлені довгих розлогих формулювань, зрозумілі і лаконічні, що робить його книгу більш легкою для сприйняття. Те ж стосується і «Історії Риму» С.І. Ковальова, який не приділяє належної уваги причинно-наслідкових зв'язків і досить коротко викладає фактичний матеріал, причиною чого може бути те, що його монографія присвячена не конкретної епохи, а всієї історії Рима.

1. Перший тріумвірат і галльські війни Цезаря

    У другій половині 60-х рр.. в Римі та Італії розгорнулася гостра внутрішньополітична боротьба і криза римської демократії. В цих умовах знову загострився аграрне питання. Дрібні землевласники втрачали свої ділянки, що в свою чергу вело до збільшення числа безземельних. Спираючись на невдоволення сільського плебсу, народний трибун Сервілло Рулл розробив радикальний законопроект, що передбачав наділення землею малоземельних громадян, вельми невигідний великим землевласникам, вершникам, не бажали втрачати контроль над провінційними доходами, і городянам, оскільки міський плебс вже порвав зв'язки з сільським життям, звикнувши до даровим хлібним роздача, столичного життя, і не бажав повертатися до важкого земельному праці.

   Обстановка в Римі ще більше ускладнилася. На 65 р. припадає спроба Катіліни провести переворот. У змові брала участь багато представників римської «золотої молоді», для якої підприємство обіцяло легку можливість позбутися від боргів, що, безсумнівно, було самим вірним гаслом для виборів, оскільки в 60-х рр.. в Римі та Італії велике число дрібних землевласників, ветерани, свого часу посаджені на землі Сулла, виявилися в числі боржників. Багато боржників було і серед городян . Але підтримка Катіліни різношерстої масою боржників була нетривкою, йому не довіряли, тому що бачили в Катилине не захисник інтересів мас, а людини, який переслідував свої особисті цілі. Більш міцну підтримку йому надали розорилися ветерани Сулли, що мріяли влаштувати другий проскрипції за прикладом Сулли. Пізніше в суспільстві ходили наполегливі чутки, що за спиною змовників стояли Красс і Цезар. Передбачалося в умовний день (ймовірно, 1 січня 65 р.) Вбити консулів, вибрати на їх місце своїх прихильників і знищити видних сенаторів. Після цього Красса мали призначити диктатором, а Цезаря - начальником кінноти, і, влаштувавши державні справи на свій розсуд, вони повернуть консульство Автрон і Сулле. Проте дві спроби привести змова в виконання не вдалися, як каже С.І. Ковальов, «з технічних обставин» , і план змови відклали.

    Катилина знову виставив свою кандидатуру в консули на 63 р., Його підтримали демократи. Гроші на передвиборну кампанію дали Красс і Цезар. Розгорнулася напружена боротьба. Оптимати і вершники об'єдналися проти Катіліни, і він програв.

   Катилина, згідно Аппіаном, з того часу відійшов від державних справ, так як, на його думку, вони не ведуть швидко і вірно до єдинодержавію, але сповнені чвар і інтриг. Невдачі його не зломили, і на 62 р. Катилина втретє виставив свою кандидатуру в консули. Основним пунктом його виборчої програми була касація боргів, що забезпечило йому велике число прихильників. Одночасно з відкритою агітації йшла таємна підготовка до повстання. Агенти Катіліни вербували прихильників і заготовляли зброю. Важко визначити роль Цицерона і Красса в цьому «другому змові Катіліни». Можливо, що вони відійшли від руху, злякавшись масового характеру цього руху. Консульські вибори відбулися пізнім літом 63 р. і проходили у військовій обстановці. Катилина і цього разу зазнав поразки. Тоді змовники вирішили вдатися до відкритого перевороту. Повстання було призначене на кінець жовтня, про що Цицерону донесла Фульвія, коханка змовника Квінта Курія. Тому і ця спроба перевороту виявилася невдалою.

   Боротьба навколо законопроекту Сервілія Рулле і змова Катіліни відбили швидкий занепад римської демократії середини I в: корумпований сенат вже давно втратив свій колишній незаперечний авторитет; значення республіканських магістратур також було підірвано вже мали місце прикладом довічної диктатури; коміції після фактичної заміни народного ополчення корпоративної армією опинилися в стані глибокої кризи . У ньому були здорові соціальні сили: дрібні землевласники, міські ремісники, раби. Але ці верстви населення показали себе абсолютно неорганізованими. Згубний вплив на рух справила його верхівка, де переважали декласовані елементи. Для них рух мав тільки той зміст, що могло врятувати їх від боргів і збагатити. До 60-х рр.. відбулося розмежування інтересів сільського і міського плебсу, свідченням чого може служити легка перемога сенату над законопроектом Сервілія Рулла. Сільський плебс домагався землі, городяни не поділяли їх вимог, в той час як сільські жителі не розуміли вимог міського населення. Однак народні збори в Римі, яке приймало закони, в тому числі і аграрні, складалося в основному з городян, а отже, все слабше відбивало інтереси сільського населення. У зв'язку з цим сільські плебеї все більше ухиляються від участі у народних зборах і шукають захисників своїх інтересів серед переможних воєначальників. Сільські жителі йшли в армію для того, щоб після покладеного терміну служби отримати земельні ділянки від свого полководця, що не могло не привести до занепаду народних зборів, що в свою чергу призводило до зростання політичної ролі армії та її командирів. Все це привело до того, що Римська армія стала великою соціальною силою.

  Придушення руху сильно зміцнило позиції оптиматів. Цезар і Красс, незалежно від їх справжньої участі в змові, були сильно скомпрометовані і на деякий час відійшли від активного політичного життя. Цезар на 61 р. отримав намісництво в Дальньої Іспанії . Влітку 60 р. він повернувся. В Іспанії він вів вдалі військові дії, підпорядкував непокірні ще Риму племена Лузітанія і каллаіков і провів ряд заходів внутрішнього управління: врегулював відносини з кредиторами і боржниками, домігся через сенат скасування податей, раніше накладених на місцеве населення. Він знову виступив у ролі патрона як окремих осіб, так і деяких общин . Його блискуча військова діяльність в провінції давала йому всі підстави отримати тріумф. Але, з іншого боку, він бажав балотуватися в консули на 59 р. Для цього йому було необхідно особисто виставити свою кандидатуру, але до тріумфу Цезар не мав права переступати межу міста . Він мав мало шансів, і обстановка підказувала необхідність об'єднання всіх демократичних сил. Цезар домовився з Помпеєм і помирив його з Крассом. Союз був вигідний всім трьом. Так, влітку 60 р. утворився перший тріумвірат . Для скріплення союзу на початку 59 р. Цезар видав заміж за Помпея свою дочку Юлію . Тріумвірат, перш за все, був особистим угодою Цезаря і Помпея, Красс, по суті, потрібен був їм лише як буфер. Вони обидва прагнули до одноосібної влади: Цезар твердо і послідовно, Помпей нерішуче. З цієї точки зору вони були ворогами, але поки потребували один одного. З іншого боку, в формі тріумвірату виступила відома консолідація ворожих оптиматам сил: за Цезаря і Помпея стояла демократія, Красса підтримувало всадничество. На задньому плані виступала професійна армія. Загальною платформою угоди була формула: в республіці не повинно відбуватися нічого, що не було б завгодно кожному з трьох. Найближчою ж метою було обрання Цезаря консулом, в якості такого він і повинен був провести заходи, потрібні Помпею і Крассу .. Цезар переміг на виборах.

   Йому вдалося досягти багато чого під час його консульства, але після складення повноважень Цезарю загрожувала втрата впливу. Намісництво в Галлії цілком відповідало його таємним планам, так як саме там він міг створити собі плацдарм для майбутньої рішучої боротьби за владу. Ця провінція представляла головний об'єкт прагнень римських купців, публіканов і військових авантюристів. Вільна від римлян Галію розпадалася на безліч самостійних племен, що ворогували один з одним . Але за рішенням сенату, що відбувся ще в 60-м р., Як консульських провінцій на 58 р. були оголошені Siluae Collesque. До Siluae ставилася крайня частина брутто, Колліс - район близько Брундізія. Бідні италийские райони не могли ні дати багатства, ні створити військової слави. Але Цезар і в питанні про провінції, як і в інших важливих політичних питаннях, скористався традицією партії популяров . Питання про провінцію Цезаря був поставлений на народних зборах, де був запропонований і затверджений закон Публія Ватиния, за яким Цезар отримував в управління Цизальпінська Галію і Иллирик строком на п'ять років. Йому надавалися три легіону, він отримував право призначати на свій розсуд подвійне число легатів, виводити колонії громадян . Незабаром сенат приєднав Транзальпинской Галію до провінціях Цезаря. Підставою для екстраординарних повноважень з'явилися досить складні відносини, що склалися в Галлії і загрожували влади римлян, можливо, це було приводом. Заздалегідь певний тривалий термін, надзвичайно широкі повноваження, значні військові сили, надані одному промагістрату, - все це було незвичайним. Як вважає Н.А. Машкін, закон Ватиния заклав основи військової монархії в Римі .

   Коли Цезар в 58 р. прибув в Нарбонскую Галлію , у власне Галлії було дуже тривожне становище - на території, прилеглій до провінції Цезаря, вже давно боролися за владу едуі, секвани і арвернов. Едуі вважали своїми союзниками римлян. Секвани і арвернов - германців. На прохання секванов вождь германського племені свевов Ариовист з великим загоном перейшов Рейн і після довгої боротьби переміг едуїв (близько 60 р.), За цю допомогу секвани повинні були поступитися Аріовіст частину своїх земель.

   У зв'язку з вторгненням германців прийшли в рух гельветів. У пошуках вільної землі вони вирішили оселитися в гирлі Гарумни, для чого їм було необхідно пройти через Нарбонскую Галію, чому категорично заперечив Цезар. Щоб перешкодити гельветам, він зайняв позицію на північному кордоні . Гельветів намагалися прорвати укріплену лінію, але це виявилося безрезультатним, і вони рушили через область секванов і едуїв. Хоча рух в цьому напрямку не зачіпало ні реальних, ні престижних інтересів римлян і не давало їм права втручатися у внутрішні справи галлів, Цезар, мотивуючи свої дії тим, що гельветів занадто войовничі і дуже ворожі, а тому можуть представляти серйозну загрозу Провінції , визнав за необхідне відкрито виступити проти них. Він перейшов межі Нарбонской Галлії і в червні 58 р. завдав гельветам важке ураження , після чого уціліла частина племені змушена була «знову заселити ту землю, яку вони покинули» .

    Наступним завданням було знищення впливу германців. Цезар хотів уявити боротьбу з Аріовістом як спільну справу всієї Галлії. З цією метою влітку 58 р. в Бибракте під римським впливом був скликаний з'їзд представників галльських племен, який звернувся до Цезарю з проханням захистити їх від германців. Так як Ариовист відмовився виконати римські вимоги, Цезар оголосив йому війну. У вересні 58 р. у верхньому Ельзасі, недалеко від Рейну, Аріовіст було нанесено нищівної поразки , але «Ариовист з небагатьма людьми встиг все ж переправитися через Рейн» .

   Таким чином, за одну літню кампанію 58 р. Цезар успішно закінчив дві війни - проти гельветов і проти Аріовіста, і римляни вперше досягли Рейну, який з тих пір довго залишався східним кордоном їх володінь в Галії. Для того щоб краще утримати лінію Рейну, Цезар залишив на його лівому березі ряд дрібних німецьких племен, які за це повинні були захищати Галію від своїх же співвітчизників на правому березі. Цезар перший почав політику використання варварів проти варварів ж, яку пізніше стали проводити римські імператори.

   Успішна військова кампанія дала йому контроль над південною та центральною Галлією. Але багато племен Галлії не схильні були без боротьби підкоритися Риму. Першим плем'ям, з яким довелося зіткнутися Цезарю, стали реми - найближчі сусіди белгов. Вони висловили повну покірність Риму, не вступаючи у війну з ним . У 57 р. Цезар з 8 легіонами виступив проти белгов . Він перевів свої війська через Аксони і розбив табір, тоді белги спустошили навколишні поля і розташувалися табором менш ніж у двох милях від нього. Фронтального битви довго не відбувалося. Коли зав'язалося кінне бій, белги зробили спробу перейти Аксони вбрід і таким чином зайти римлянам в тил і відрізати їх від області ремов і від підвозу продовольства. Але ця спроба була успішно відбита.

    Після цього об'єднане ополчення белгов фактично розпалося. Вони вирішили відступити, ніж успішно користувався Цезар, нападаючи на ар'єргард противника. У міру того як Цезар, просуваючись з військом, вступав на територію того чи іншого племені белгов, вони фактично без всякого опору виявляли покірність. Так було з громадами суессіонов, белловаков, амбіанов. Потім, попрямувавши на північний схід, Цезар вступив в область нервиев. Ці племена, об'єднавшись з деякими сусідніми громадами, зайняли позиції за рікою Сабіс, де очікували поява Цезаря. Саме тут влітку 57 р. розігралася найбільш трагічна битва. Цезар був змушений особисто взяти найактивнішу участь в битві, він з'являвся у всіх найбільш загрозливих місцях, підбадьорюючи солдатів і командирів. Нервии були розбиті. Великий загін адуатуков, який поспішав на допомогу нервом, дізнавшись про результат битви, повернув з півдороги додому. Незабаром Цезар підкорив і їх. Приблизно в той же час Публій Красс, спрямований з легіоном проти приморських громад сповістив Цезаря про те, що всі ці племена і громади визнали панування римського народу Таким чином, здавалося -. А Цезар був у цьому впевнений, - що вся Галлія в результаті кампаній 58 і 57 рр.. замирена.

   Але вже взимку 56 - 57 рр.. в Бретані і Нормандії спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на все узбережжя від р.. Лігера до Рейну. Повсталі очікували допомоги від кельтів Британії та від зарейнських германців. Цезар послав легата Тита Лабиена з кіннотою до Рейну. Три легіону були направлені в Нормандії. Сам Цезар з головними силами вторгся в область венетів. Але сухопутних сил було недостатньо, оскільки прибережні племена мали сильним флотом. Римляни побудували кілька судів, приєднавши до них суду союзних громад. Цей збірний флот під командуванням Децима Брута здобув перемогу. Знищення флоту германців призвело до швидкого придушення руху, так як повсталі позбулися підвозу підкріплень і продовольства з моря.Тепер вся Галлія була підкорена і оголошена римською провінцією.

    В ході кампанії 55-54 рр.. Цезар розгромив перейшли через Рейн германців, потім зробив перехід через Рейн і два походи в Британію. Ці обидва підприємства, незважаючи на те, що вони значною мірою носили характер демонстрації, військового набігу і не привели ні до яких територіальних придбань, проте мали велике політичне і військове значення .

    Підводячи підсумок, слід зазначити: попри те, що участь Цезаря на ранніх етапах змови Катіліни змусити перший відійти на деякий час від політичних справ, все ж зіграло позитивну роль у становленні його політичної влади, оскільки до певної міри зблизило його з Помпеєм і Крассом. Піднесення Цезаря було дуже стрімким. Консульство висунуло Цезаря в число політиків першого рангу, і він вирішив закріпити це положення, отримавши Галльські провінції. Так, з 58 по 56 р. Цезар завойовував Галію. В ході цих війн вся територія між Альпами, Рейном і Піренеями була приєднана до Риму. До того ж ці перемоги дали Цезарю головне - любов римського народу. Як пише Плутарх, «коли звістка про перемогу прийшла в Рим, любов народу до Цезарю оточила його перемоги особливо яскравим блиском» .

2. Громадянська війна 49 - 45 рр.. до н.е. і захоплення Цезарем одноосібної влади.

   У квітні 56 р. тріумвіри зустрілися у м. Луці, у північній Етрурії. Про величезний вплив, яким користувалися тріумвіри, говорить той факт, що разом з ними в Луку приїхало понад 200 сенаторів, 120 лікторів супроводжували посадових осіб. Зустріч в Луці відбулася з ініціативи Цезаря. Спочатку відбулася зустріч і переговори Цезаря з Крассом в Равенні, Помпей ж прибув в Луку, зробивши невеликий «крюк» . У Римі вважали, що він прямує в Сардинію, щоб простежити за закупівлями зерна, оскільки незадовго до цього він отримав від сенату широкі повноваження з постачання Рима продовольством .

   Мабуть, нова угода було викликано посиленням опозиції як сенаторський, так і плебейської. Угодою 56 р. тріумвіри пов'язувалися тісніше, ніж колись. Був прийнятий ряд важливих рішень. Тріумвіри домовилися продовжити повноваження Цезаря, термін яких закінчувався в кінці 54 р., ще на 5 років. Після цього Цезар отримав консульство на 48 рік. Помпей і Красс повинні були стати консулами в 55 р., після чого отримати на 5 років управління провінціями: Помпей - обидві Іспанії, Красс - Сирію . Вони висувалися в консули, щоб не допустити обрання ставленика олігархічної сенатської угруповання (угруповання Катона). Цезар же в цьому випадку уникав небезпеки втратити впливу в державі і міг завершити завоювання в Галлії .

    Таким чином, угода було вигідно для всіх тріумвірів. Питання про громадянську війну не стояло, і всі спірні питання здавалися вирішеними. Але не слід, однак, забувати, що угода в Луці носило приватний характер, а тому було необхідно знайти кошти для здійснення задуманих планів.

  Одним з головних засобів впливу на сенат і на коміції був підкуп, пряме насильство, а десь було можливо і особистий вплив тріумвірів . Лукскіе рішення були проведені через народні збори, незважаючи на опору опонентів. Помпей і Красс відбули консульство в 55 р. До Іспанії Помпей не поїхав, а залишився в Римі, керуючи провінціями через своїх легатів. Красс ж ще в кінці 55 р. вирушив на Схід, де незабаром почав війну з парфянами, хоча ті не давали до цього ні найменшого приводу . Швидше за все, Красс не міг змиритися з лаврами Помпея і Цезаря, а схід міг забезпечити йому незліченну здобич і військову славу.

   І в 54, і в 53 рр.., Особливо під час передвиборних кампаній, у Римі відбувалися вуличні зіткнення. Кожному кандидату погрожував процес. Сенаторський опозиції вдалося залучити до відповідальності Ватиния і Габиния. Це були політичні процеси, спрямовані побічно проти тріумвірів . Аппіан каже, що Помпей свідомо допускав заворушення в Римі, щоб усвідомлена була необхідність призначення диктатора (диктаторські повноваження сподівався отримати він сам) . Ймовірно, Помпей прагнув до диктатури, але сумнівно те, що він свідомо допускав заворушення.

    У вересні померла Юлія. В знак уваги до чоловіка і батька її поховали на Марсовому полі . Разом з Юлією порвалася особиста династична зв'язок між Помпеєм і Цезарем. У наступному році була дуже складна політична обстановка. Багато державні справи не вирішувалися. Знову постало питання про диктатуру, але сенаторская опозиція на чолі з Катоном рішуче була проти цього заходу. Друзям Помпея довелося говорити в його виправдання, що він не просить диктатури і не бажає її. Це викликало схвалення у Катона, і питання про диктатуру був знятий. У травні 53 р. римські війська, що наступали на Парфію, зазнали під Карра поразку, а на початку червня був убитий Красс. Якщо зі смертю Юлії порвалася особиста зв'язок між Помпеєм і Цезарем, то загибель Красса призвела до остаточного розпаду коаліції 60 і 56 років. Але ще бόльшіе ускладнення, ніж ці сімейні й особисті, викликали об'єктивні умови: у Римі ширилася і посилювалася опозиція, а в Галлії починалося рух, який ставило під питання всі успіхи Цезаря. Спільне панування над державою вимагало політичної солідарності.

   В очах сенату обидва - і Цезар, і Помпей - були потенційними диктаторами. Але для сенату «найменше зло» представляв Помпей. Цезар був сильніший, отже, небезпечніше. Помпей ж з його вічної нерішучістю і коливаннями міг розігрувати невизначено довго роль «першого громадянина». Так в 52-51 рр.. утворився союз між Помпеєм і сенатом. Зблизившись з оптиматами, Помпей почав створювати блок проти Цезаря. З цією метою Помпей провів закон про провінційному намісництві, згідно з яким провінції давали не відразу після магістратури, а тільки через п'ять років після неї .

   Уже в 51 р. почалися суперечки про те, коли закінчуються повноваження Цезаря. Формально вони спливали 1 березня 49 р., а на посаду консула, обіцяного йому лукскім угодою, він міг вступити лише 1 січня 48 р. Але між цими датами стоїть десятимісячний проміжок, протягом якого Цезар, як приватна особа, легко міг бути притягнутий до суду супротивною стороною (приводів для цього галльські війни давали більш, ніж достатньо). Згідно старим правилам, наступником Цезаря в Галлії можна було призначити тільки когось з посадових осіб 49 р., тобто цей наступник змінював його 1 січня 48 року. Отже, Цезар до прибуття іншої особи зберігав консульську влада 10 місяців, продовжуючи таким чином залишатися посадовою особою . Але згідно закону Помпея, Цезаря можна було вже змінити 1 березня 49 р.

     До цього складного юридичного питання приєднався інший не менш складний: чи повинен Цезар особисто з'явитися до Рима, щоб виставити свою кандидатуру в консули на 48 рік? У сенаті йшли нескінченні суперечки між прихильниками і противниками Цезаря. Його представником в переговорах з сенатом був народний трибун 50 р. Гай Скрібоній Куріон. Останній запропонував компроміс: Цезар і Помпей повинні скласти повноваження одночасно. Сенат погодився з цією пропозицією і вотував відповідну постанову, але Помпей категорично відмовився. Цезар, який в кінці 50 р. знаходився в Равенні, надіслав дипломатичне лист у сенат, в якому висловлював згоду на подальші поступки. Лист було оголошено на засіданні сенату 1 січня 49 р. Спочатку більшість сенаторів було налаштоване примирливо, але Помпей і його прихильники погрозами змусили сенат ухвалити, щоб найближчим часом Цезар передав свої провінції призначеним наступникам і розпустив війська; в разі відмови він оголошувався ворогом по батькові. Интерцессия прихильників Цезаря, народних трибунів 49 р. Марка Антонія і Квінта Кассия, ще більш загострила ситуацію і призвела до того, що 7 січня сенат оголосив республіку в небезпеці .

     Помпею було доручено набирати війська в Італії. Антоній і Кассий бігли до Цезарю в Равенну. Коли Цезар дізнався від них про те, що сталося в Римі, він з тринадцятьма легіонами і допоміжними військами перейшов Рубікон - кордон його провінцій і Італії. Стрімко рухаючись на Рим, він займав один за іншим міста Умбрії і Етрурії. У столиці про виступ Цезаря дізналися 14 січня оскільки уряд не було готове, Помпей і обидва консула втекли з Риму, не встигнувши вивезти скарбницю (Ерар), а лише запечатавши її. За ними послідувало більшість сенату. Помпей біг на Балканський півострів, маючи намір звідти вирушити на Італію. Цезар не послідував за ним: він не хотів переносити війну до Греції [59], так як якщо б він залишив Італію, вона стала б беззахисною проти іспанських військ, тому, перш за все, треба було зайняти Іспанію.

   Цезар на кілька днів затримався в Римі, головним чином, для того, щоб роздрукувати Ерар. Він вів себе з переможеними надзвичайно м'яко: бранці були відпущені без всяких умов, солдати Цезаря поводилися в зайнятих містах бездоганно, взагалі очікуваних опозицією жахів не сталося. Дії Цезаря, таким чином, відрізнялися від поведінки Марія, Сулли і самих помпеянцев. З самого початку Цезар проголосив своїм гаслом політику милосердя (clementia), яка сприяла залученню суспільної думки на його сторону. Ділове життя в місті швидко відновлювалася, повернулася частина сенаторів, і хоча офіційної санкції на переворот Цезар поки не отримав, але, у всякому разі, урядові установи почали функціонувати. Тимчасове управління столицею він передав претору Марку Емілію Лепиду, а контроль над Італією був доручений Марку Антонію. У Сицилію був посланий Куріон, а в Сардинію - Кв. Валерій Орка, які без праці зайняли острова. Головні сили Цезаря рушили в Іспанію.

    Вся кампанія на Піренейському півострові, починаючи з прибуття Цезаря, тривала 40 днів (липень - серпень 49 р.). Війська Помпея частиною були розпущені, частиною залишалися в Іспанії на службі Цезаря .

   Цезар повернувся в Рим в листопаді 49 р. Ще до прибуття Лепід провів закон про призначення його диктатором. Ця перша диктатура була традиційною, і її метою було проведення виборів. Складно сказати, що це були вибори консула чи вибір між республікою і монархією, скоріше, між диктатурою Помпея і диктатурою Цезаря. Консулами на 48 рік були обрані Цезар і його прихильник Сервілій Ватия. Вибори Цезаря консулом на 48 рік мали в деякому сенсі символічний характер: ними він хотів підкреслити законність своєї влади (на основі лукского угоди) .

    Був усунутий боргова криза, проведена роздача хліба і скасовані закони Сулли про обмеження прав дітей проскрибованої. Почали повертатися вигнанці, вислані під час консульства Помпея .

   У 48 р. головним театром воєнних дій стала Греція. 9 серпня 48 р. при Фарсалі відбулася генеральна битва, армія Цезаря вщент розбила вдвічі перевершує її військо Помпея. Битва стала переломним пунктом війни . Після неї Помпей утік до Єгипту, розраховуючи на гостинність єгипетського царя, за наказом якого він був убитий, коли висаджувався на берег . Смерть Помпея не означала кінця війни. Цезарю стояла ще небезпечна Олександрійська війна з прихильниками Помпея в Африці в 46 р. і в Іспанії в 45 р. Лише після битви при Мунде (17 березня 45 р.) противники його були переможені.

    Боротьба з противником була ускладнена повстаннями в Італії і провінціях, заворушеннями у військах, невдоволенням у столиці. Війна вабила за собою загострення соціальної боротьби, занепад господарського життя і розорення населення. Соціально-політична криза призвела до загострення соціальної боротьби і поставив перед пануючими класами питання про військову диктатуру .

3. Характер влади Цезаря.

    Проблема влади Цезаря стала предметом дискусії, і досить перерахувати ті точки зору, яка відображає діапазон цих оцінок. Т. Моммзен, наприклад, висунув ідею демократичної монархії, інші дослідники бачать у його діяльності прагнення встановити в Римі монархію елліністичного типу або навіть східний варіант монархії, треті - специфічно римський варіант абсолютної монархії. С.Л. Утченко говорив, що Цезар значною мірою діяв у дусі традиції, і його монархія мала чисто римські корені, і Цезар не стільки вів за собою суспільство, скільки йшов за політичною ситуацією. Швидше, варто погодитися з С.Л. Утченко, що влада Цезаря мала чисто римські корені і була побудована на комбінації римських магістратур, почесних функцій і концепції влади, а ідеї про елліністичної чи східної монархіях навряд чи можна вважати правомірними.

    З іншого боку, влада Цезаря, хоча і грунтувалася на римської магістратської влади, все ж мала ряд нових рис: фіксація довічність, кумуляція різних магістратур в одній особі, додаткові почесні права, елементи культу . Таким чином, диктатура Цезаря носила суто римський характер, випливала з попереднього розвитку елементів авторитарної влади, і, розвинувши цю тенденцію, створила якісний перелом у бік монархії, але монархії специфічно римської, зберігає елемент дуалізму.

    Диктатура була основою влади Цезаря, але зовсім не єдиною його владою. У перший раз Цезар був проголошений диктатором ще в листопаді 49 р. Але тоді ця диктатура носила тимчасовий, старий республіканський характер. Вона була потрібна Цезарю для проведення консульських виборів в 48 р., так як обидва консула 49 р. були відсутні. Другий раз він отримав диктатуру на невизначений час у кінці 48 р., після битви при Форсале. З цього моменту його диктатура фактично стала безперервною. Сенат надав Цезарю право на 5 років займати одночасно і посаду консула, таким чином, з 48 по 44 рік Цезар був консулом, хоча від запропонованого йому довічного консульства і відмовився . В останні роки консульство для Цезаря було показником не стільки влади, скільки статусу. У 48 р. Цезар також отримав довічну трибунську влада (tribunicia protestas) , а разом з нею і трибунську недоторканність (sacrosanctitas), а також повноваження цензора і praefec tura morum. Ці повноваження давали йому додаткові можливості контролювати всі найважливіші магістратські колегії . У 46 р., після битви при Тапсе, диктатура була зроблена річний магістратурою, і Цезар отримав її вперед на 10 років, а в 45 р. - довічно (dictator perpetuus) .