Iнноваційна діяльність

Реалізація інноваційної діяльності на кожному рівні (державному, галузево­му, регіональному, окремих підприємств) інноваційної діяльності підприємств в умовах ринкової економіки, передусім, пов'язана з пошуком джерел і форм інвес­тування, які повинні забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансо­вими можливостями. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 рр.) серед основних пріоритетних напрямів розвитку виділяє «здійс­нення активної структурної та інвестиційної політики, забезпечення переходу на інноваційний шлях розвитку як головної передумови реалізації стратегії економіч­ного зростання».

Реалізація курсу на запровадження інноваційної моделі структурної перебу­дови та зростання економіки потребує величезних капіталовкладень і це вимагає від держави здійснення активної інвестиційної політики. Адже ресурсне забезпе­чення інноваційних процесів — це основна проблема кожної країни, яка обрала інноваційний шлях розвитку.

Серед економістів немає єдиного підходу щодо визначення ресурсного забезпе­чення інноваційної діяльності. Найпоширенішою є думка, що інноваційна діяльність вимагає залучення тільки фінансових ресурсів, тобто фінансування інноваційної діяльності — це лише грошові відносини з іншими господарюючими суб'єктами й банками з оплати науково-технічної продукції, контрагентських робіт, поставок спецустаткування, матеріалів і комплектуючих виробів, розрахунків із замовника­ми, трудовими колективами і державними органами управління.

Інші економісти вірно відмічають, що здійснення інноваційної діяльності ви­магає залучення не лише коштів у безпосередньо грошовому вимірі, а й інших — у вигляді основних і оборотних засобів, майнових прав і нематеріальних активів, кредитів, позик та застав (боргових зобов'язань), прав на землеволодіння й земле­користування тощо. Але називають цю сукупність ресурсів також фінансовими ресурсами, що, на нашу думку, не відповідає сутності поняття «фінанси». Тому вважаємо, що більш узагальнено процес забезпечення інноваційної діяльності необхідними ресурсами характеризується терміном «інвестування інноваційної ді­яльності» або «інвестиційне забезпечення інноваційної діяльності».

Таке положення відповідає трактуванню інвестицій Законом України «Про інвестиційну діяльність». У відповідності до якого під інвестиціями розуміють всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприєм­ницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. І дали закон визначає, що такими цінностя­ми можуть бути:

•           кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

•           рухоме та нерухоме майно;

•           майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелекту­альні цінності;

•           сукупність технічних, технологічних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих;

•           права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, облад­нанням, а також інші майнові права та інші цінності.

Таким чином, саме інвестиції забезпечують інноваційну діяльність необхід­ними фінансовими, матеріальними і нематеріальними ресурсами. Виходячи з цього, під системою інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності варто розуміти сукупність економічних відносин, які виникають у зв'язку з пошуком, залученням і ефективним використанням інвестицій, а також організаційно-управ­лінські принципи, методи і форми їхнього впливу на життєдіяльність інновацій.

Метою інвестування інноваційної діяльності є ресурсне забезпечення пози­тивних інноваційних зрушень в економіці.

Але говорячи про інвестиційне забезпечення інноваційної діяльності, слід зробити наголос на тому, що воно визначається рівнем розвитку економіки, її ефективністю і віддачею. Враховуючи стан та особливості сучасної національної економіки найголовніше значення в ресурсному забезпеченні інноваційних проце­сів належить саме фінансовим коштам і саме вони відіграють визначальну роль у реалізації визначеної стратегії розвитку України.

Тому саме для розбудови інноваційної економіки, особливо на перших етапах впровадження нововведень, необхідні значні фінансові ресурси, яких в Україні не­достатньо. На думку директора Інституту економічного прогнозування академіка В. Гейця, «на найближчі десять років обсяги капітальних вкладень у необхідні інновації, які слід здійснити для забезпечення розширення основного капіталу на новій технологічній основі, мають становити 300-350 млрд грн.».

Процес формування і використання інноваційних коштів, як ресурсного за­безпечення інноваційного розвитку, повинен носити стратегічний характер і при цьому ґрунтуватися та визначених принципах. С. М. Ілляшенко виділяє наступні принципи:

1.       Підпорядкованість стратегічних цілей інвестиційної стратегії стратегічним ці­лям інноваційного розвитку.

Інвестиційна стратегія має забезпечувати динамічне приведення ресурсного потенціалу суб'єктів господарської діяльності у відповідність до постійних змін умов господарювання, забезпечити реалізацію виявлених напрямів і варі­антів інноваційного розвитку в нестабільному ринковому середовищі транс­формаційної економіки.

2.       Варіабельність і гнучкість стосовно змін зовнішніх умов.

Інвестиційне забезпечення інноваційного розвитку базується на складних різ­номанітних прогнозах розвитку ринкових процесів, прогнозування векторів розвитку економічної, технологічної, політичної, правової соціальної, еколо­гічної та ін. Складових зовнішнього середовища, у якому відбуваються постійні (часом непередбачувані) зміни.

Розвиток подій може відбуватися за декількома сценаріями, імовірності яких різні. Прогнозування й урахування можливих сценаріїв розвитку подій у зовнішньому середовищі дозволяє уник­нути небезпеки однобічного погляду на майбутні шляхи розвитку, надає мож­ливість заздалегідь «розглянути» варіанти розвитку подій і намітити відповідні плани реагування. Тому інвестиційна стратегія повинна передбачати багатоваріантність розвитку подій і бути придатною для реалізації при зміні умов господарювання.

3.       Відповідність інвестиційної стратегії існуючому інвестиційному клімату, на­прямам державного регулювання інноваційних і інвестиційних процесів з урахуванням перспектив їх розвитку.

Інвестиційна стратегія повинна будуватися таким чином, щоб використовува­ти позитивні моменти державної інноваційної й інвестиційної політики, вико­ристовувати можливі пільги і нівелювати дію деструктивних її елементів. Вона повинна відповідати існуючому інвестиційному клімату. При цьому необхідно відстежувати і враховувати існуючи тенденції в інноваційній та ін­вестиційній політиці держави.

4.       Паралельність розробки маркетингової та інвестиційної стратегії інновацій­ного розвитку.

Інвестиційне забезпечення інноваційного розвитку повинно бути узгоджене за цілями і етапами з маркетинговою стратегією. Це неодмінна умова розвит­ку будь-якого об'єкту, який самоорганізується та саморозвивається. Прийнятний (виправданий) рівень ризику інвестиційних рішень.

Кожний варіант інвестиційної стратегії може забезпечити певний ефект інвес­тування, але й одночасно характеризується наявністю ризику, як можливого рівня певних втрат. Багатоваріантність розвитку подій у випадку реалізації конкретної інвестиційної стратегії завжди пов'язана з ризиком, оскільки заздалегідь невідомо, якій з варіантів буде реалізований. При цьому, як пра­вило, варіанти з більшою ефективністю є більш ризикованими. Виникає про­блема, якому з варіантів надати перевагу — більш ефективному (такому, що приносить більший ефект на одиниці вкладених коштів), але й більш ризико­ваному, або менш ризикованому, але й менш ефективному. З безліч варіантів слід вибирати ті, що мають більшу ефективність і менший ризик у розрахунку на одиницю результату. При цьому ризик даного варіанта повинен знаходитися в допустимих межах (як ризик одержувача інвестицій, так і ризик інвестора). Ризик кожного варіанта розглядається як результат ри­зиків різного характеру: загальноекономічного, політичного, соціального, екологічного та ін.

При оцінці рівня ризику альтернативних проектів варто уникати як недооцін­ки ризику, так і його переоцінки. У першому випадку це може привести до зниження ефективності інвестування або ж до значних втрат як з боку інвес­тора, так і з боку одержувача інвестицій. У другому випадку — можна відки­нути цілком прийнятні варіанти.

Достатність інвестиційних ресурсів для реалізації проектів інноваційного розвитку.

Даний принцип означає, що стратегія інвестування повинна забезпечувати мобілізацію власних, запозичених чи залучених інвестиційних ресурсів в об­сягах, достатніх для реалізації прийнятих проектів інноваційного розвитку, з урахуванням багатоваріантності сценаріїв реалізації кожного з них і корегу­вання на ризик, у тому числі на проведення заходів, спрямованих на його за­побігання, зниження або компенсацію. Ефективність інвестування.

Інвестиційна стратегія інноваційного розвитку повинна приносити економічні (і позаекономічні, наприклад, соціальні, екологічні і т. д.) результати відпо­відно до цілей загальноекономічного розвитку, забезпечуючи при цьому їх досягнення при зміні умов зовнішнього середовища у певних межах.

Цілі інвестиційних стратегій інноваційного розвитку в конкретних випадках можуть бути різними в залежності від цілей загальноекономічної стратегії.

Однак загалом, як головна мета виділяється ресурсне забезпечення прийнятих проектів інноваційного розвитку.

Розробка стратегії інвестування інноваційних проектів виконується поетапно (рис.1).

Рис.1. Етапи розробки інноваційної стратегії забезпечення інноваційного розвитку

Говорячи про систему фінансування інновацій, виділено основні принципи на яких вона базується. Ці принципи представлені на рис.2.

Сукупність коштів на інвестування інноваційної діяльності визначається джерелами їх можливого залучення. На особливу увагу заслуговує класифікація джерел утворення інвестиційних коштів.

В економічній літературі виділяються різні підходи щодо формування та класифікації інноваційних коштів.

Гриньов А.В. пропонує класифікувати інвестиції на інноваційну діяльність за такими ознаками, як джерела фінансування, види робіт, сектор діяльності (рис.3).

Рис.2. Принципи розбудови системи фінансування інноваційної діяльності

Бланк І.А., Махмудов А., Пересада А.А., Ілляшенко С.М. виділяють наступні групи джерел інвестування інновацій на рівні господарюючого суб’єкту:

1.      Власні кошти: прибуток, що залишається у розпорядженні господарюючого суб’єкту; амортизаційні відрахування.

2.      Позичкові кошти: позики і кредити; кошти венчурних організацій; кошти отримані внаслідок реалізації облігацій; інвестиційний лізинг; інвестиційний селенг.

3.      Залучені кошти: кошти від емісії цінних паперів (акцій); кошти від розміщення цінних паперів на вторинному ринку; додаткові внески до уставного фонду.

Як джерела інвестицій для забезпечення інноваційної діяльності Е.Ф.Якушев виділяє асигнування з бюджетів усіх рівнів, іноземні інвестиції, власні кошти організацій, а також акумульовані у формі фінансового капіталу тимчасово вільні кошти організації, установ та заощадження населення.

Рис.3. Класифікація витрат пов’язаних з інноваційною діяльністю

Узагальнюючи існуючі підходи щодо визначення джерел інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності, можна виділити наступні групи:

                  Бюджетні асигнування, які виділяються на загальнодержавному й місцевому рівнях;

                  Кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, які утворюються підприємствами, регіональними органами управління, іншими організаційними структурами;

                  Власні ресурси підприємств (промислові інвестиції із прибутку й у складі витрат виробництва);

                  Фінансові ресурси різних типів комерційних структур (інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових об’єднань, холдингових фінансово-промислових груп тощо);

                  Кредитні ресурси спеціально упроваджених державою інвестиційних установ;

                  Іноземні інвестиції промислових та комерційних фірм, компаній, фізичних осіб;

                  Ресурси національних і зарубіжних наукових,інноваційних та венчурних фондів;

                  Приватні накопичення фізичних осіб.

Класифікація цих джерел може бути здійснена за ознаками представленими в таблиці 1.

Таблиця 1.

Класифікація джерел інвестування інноваційної діяльності

На особливу увагу заслуговує деталізація джерел інвестування інноваційної діяльності при об’єднанні перших трьох ознак. При цьому:

1. Макрорівень (державний):

•           зовнішні джерела — державні запозичення (державні позики, зовнішні запозичення, міжнародні кредити)

•           внутрішні джерела: власні кошти – кошти державного бюджету та державних позабюджетних фондів; залучені кошти – кошти державної кредитної та страхової системи; запозичені — кошти від емісії держав­них облігацій, боргових, товарних та інших позик;

2.       Мезорівень (регіональний, галузевий):

•           внутрішні джерела:

•           власні кошти — кошти регіональних та місцевих бюджетів, галузевих фондів

•           залучені кошти — кошти регіональної (або галузевої) кредитної та стра­хової системи

•           зовнішні джерела — кошти макрорівня, та іноземних інвесторів;

3.       Мікрорівень (господарюючих суб'єктів):

•           внутрішні джерела: власні кошти              прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки
основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.;

•           зовнішні джерела: залучені кошти — внески й пожертвування, кошти, отримані від продажу акцій та ін.; позикові кошти — кошти макро- та мезорівней, банківські і комерційні кредити (на відсотковій і безвідсотковій зворотній основі).

4.       Рівень інноваційних програм:

•           кошти бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів:

•           кошти суб'єктів господарювання — вітчизняних підприємств і організа­цій, колективних інституціональних інвесторів;

•           іноземні інвестиції у різних формах.

Вибір джерел фінансових ресурсів, порядок їх залучення для науково-техніч­ної і інноваційної діяльності безпосередньо пов'язаний з існуючим у країні органі­заційно-фінансовим механізмом їхнього використання.

В умовах обмеження обсягів бюджетних асигнувань перед науковими і науково-технічними організаціями постало завдання самофінансування і залу­чення різних інших зовнішніх джерел фінансування. Внутрішні джерела фі­нансування виникають при реалізації інноваційної продукції, на яку існує платоспроможний попит, продажу ліцензій та надлишкових активів організа­ції, вкладень вільних грошових коштів в активи, зростання вартості яких пе­ревищує темпи зростання інфляції і т. ін. Але можливості внутрішніх джерел фінансування діяльності наукових та науково-технічних організацій досить обмежені, внаслідок чого все більшого значення набувають зовнішні джерела фінансування.

Важливу роль у фінансуванні науково-технічної та інноваційної діяльності організацій і підприємств відіграють кредити.

Інвестиційні кредити й позики включають банківські кредити та лізинг. Під кредитом мається на увазі позика у грошовому вигляді або в товарній формі на умовах її повернення й за сплати відсотків. Кредити, залежно від типу кредитора, поділяються на іноземні, державні, банківські й комерційні. За формою надання кредити бувають товарні й фінансові. Залежно від мети подання кредити класифі­куються на інвестиційні та іпотечні (під заставу нерухомості). За терміном дії роз­різняються довго- (від 5 років) й короткотермінові (як правило, до 12 місяців). Для фінансування інноваційних проектів в основному використовуються банківський довго- й короткотерміновий кредити держави, іноземних або вітчизняних кредито­рів у фінансовій формі. Комерційні товарні кредити використовуються, як прави­ло, у формі лізингу.

Кредити відображають економічні кредитні відносини між тим, хто бере кре­дит, і кредитором, а також ті, що виникають у зв'язку з рухом грошей на умовах повернення. Основою кредитних відносин є кредитний договір (угода), у якому визначаються умови надання кредиту, терміни й відсоткові ставки, форми забезпе­чення зобов'язань.

Кредити як джерела фінансування інноваційних проектів характеризуються:

•           позитивними особливостями — високим обсягом можливого їх залучення та одночасно значним зовнішнім контролем за ефективністю їхнього викорис­тання;

•           негативними, а саме: складністю залучення й оформлення; необхідністю надання відповідних гарантій або застави майна; підвищеним ризиком банк­рутства через неможливість своєчасного погашення отриманих позик; втрати частки прибутку від інвестиційної діяльності у зв'язку з необхідністю сплати відсотка за кредит.

Ефективність банківської системи стосовно інвестиційної діяльності ви­значається можливостями швидко й надійно отримати кредит під інноваційну програму чи проект а також одержати максимально можливу допомогу від бан­ку в реалізації програми. Інвестиційний банк (за загальновизнаними у світі поняттями) має не лише видавати кредити, а й сприяти залученню значних довготермінових інвестицій.

Діяльність інвестиційного банку полягає, як мінімум, у техніко-економічному обґрунтуванні й експертизі інвестиційних проектів; розробці інвести­ційних програм і підготовці проектної документації відповідно до міжнарод­них стандартів; формуванні індивідуальних портфелів цінних паперів для ве­ликих інвесторів і трастовому управлінні ними. Таким банком в Україні є «Промінвестбанк», зорієнтований на фінансування й кредитування пріоритет­них програм розвитку промисловості, будівництва, транспорту по всій країні та за її межами.

Ряд банків України в своїх уставних документах також заявили про свою участь у фінансуванні інноваційної діяльності. Це акціонерні, так звані інновацій­ні банки «Укрінбанк», «Інтелект» та ін. При їх заснуванні передбачалась можли­вість надання інноваційних кредитів після відповідної експертизи інноваційних проектів. Серед форм участі банків в інноваційних проектах передбачалося польо­ве фінансування, надання фінансово-посередницьких послуг, організації спільних виробництв, цільове фінансування досліджень і розробок, лізингові операції та ін. Але нестабільність економіки та відсутність достатніх гарантій повернення інно­ваційних кредитів обумовлюють високий фінансовий ризик, а відповідно і не­прийнятність для банків таких фінансових операцій.

Завершується тривалий етап створення Українського банку реконструкції і розвитку (УБРР). Вважається, що УБРР є тим інструментом, на який давно чека­ють західні банки, аби увійти на територію України. Вони зацікавлені в тому, щоб за загальноприйнятими правилами проводити інвестиції через банк і спеціалізова­ну компанію, яка розуміє і знає, як створювати й продавати професійний іннова­ційний проект.

Кредити, що надаються банком (кредитною організацією) можуть забезпечу­ватися заставою нерухомого й рухомого майна, в т. ч. державних і цінних паперів, банківськими гарантіями та іншими засобами, які передбачаються чинними зако­нами або угодою. Кредитор має право на отримання відсотків на суму позики у розмірі й у порядку, які встановлено угодою. Основу відсоткової ставки складають базові ставки, які є відправною величиною, на яку орієнтуються банки, що нада­ють кредит.

Кредитні договори (угоди) передбачають різні види надання кредитів, у т. ч. термінова позика, кредитна лінія. За довготерміновими кредитами угоду уклада­ють з урахуванням можливих варіантів ситуацій протягом тривалого періоду. Це стосується умови погашення наданих позик, мінімізації ризиків, обмежень на фінансову діяльність позичальника.

Довго й короткотермінове кредитування здійснюють не лише кредитні орга­нізації, а й інші фінансові установи, в т. ч., наприклад, страхові компанії в межах страхових резервів, недержавні пенсійні фонди та інноваційні фонди з метою на­копичення капіталу.

Дійовим способом створення виробничої бази для освоєння нововведень може стати лізинг. Сьогодні існують передумови широкого застосування даного механізму мобілізації інвестиційних ресурсів. Використовуючи його, лізингоотримувач може скористатися, наприклад, необхідним устаткуванням без одноразової мобілізації для цього власних або позичкових коштів. У випадку взаємної зацікав­леності договірних сторін лізингові виплати можуть здійснюватися з доходу від реалізації виготовленої на даному устаткуванні продукції, при цьому виплата може провадитися як у грошовій формі, так і товарами або послугами. Предметом лізингу можуть бути устаткування, транспорт, будівлі, споруди, ноу-хау. До основних переваг лізингу можна віднести наступні: