iнтелектуальна власність

Зміст 

Вступ ……………………………...………………………………………………….3 

1 Поняття  та види інтелектуальної власності………………...……………………4  

2. Суб'єкти та об'єкти права інтелектуальної власності.

Підстави виникнення ……………………………………………………………......7  

3. Зміст  права інтелектуальної власності…………………………………………11  

4. Здійснення  права інтелектуальної власності…………………………………..12  

5. Захист  права інтелектуальної власності………………………………………..13  

Висновки……………………………………………………………………………15  

Список  використаної літератури……………………………………….………….16 
 

Вступ 

     Інтелектуальна  власність (англ. intellectual property) — у  найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної  діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях.

     Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

     Поняття «Інтелектуальна власність» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва і літератури.

     Вперше  термін «Інтелектуальна власність» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі (Charles Woodbury), суддя Окружного суду штату Массачусетс. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон (Alfred Nion) у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs», що був вперше опублікований у 1846 році. Наприкінці минулого століття було підписано Паризьку конвенцію по охороні промислової власності (23 березня 1883 р.). За станом на 9 квітня 1995 р. учасниками цієї конвенції були 152 держави світу. В 1891 р. досягнуто Мадрідську угоду про міжнародну реєстрацію знаків. Трохи раніше було укладено Бернську конвенцію по охороні літературних і художніх творів - в 1886 р. Але міжнародне співробітництво в галузі охорони прав на результати творчої діяльності почало особливо активно розвиватися в XX столітті. В 1925 р. було укладено Гаагську угоду про міжнародне депонування промислових зразків. Лісабонська угода про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію було підписано в 1958 р. В 1961 р. була підписана Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і органів радіо і телебачення. У 1967 році було створено Всесвітню організацію інтелектуальної власності.

Поняття та види інтелектуальної власності  

     Однією  з найбільш важливих і характерних  рис людини як частини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.

     Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і належної охорони результатів творчої діяльності, об'єднуваних у понятті "інтелектуальна власність", для темпів соціального та промислового розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період становлення, оскільки радянська доктрина цивільного права ґрунтувалася на визнанні та регулюванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва, відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що мають головним чином відносний (зобов'язально-правовий), а не абсолютний характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався термін "інтелектуальна власність". Вперше він був використаний у останні роки існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР".

     Початком  становлення українського законодавства  про інтелектуальну власність є прийняття Закону "Про власність", який містить спеціальний розділ "Право інтелектуальної власності". Першим спеціальним актом у цій галузі є Закон України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин". Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.

     Загальні  засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен  має право володіти, користуватися  і розпоряджатися результатами своєї  інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава гарантує захист інтелектуальної власноавторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з інтелектуальною діяльністю.

     Конкретною  правовою основою здійснення і захисту  інтелектуальної власності в  Україні є низка спеціальних  законів: від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" та від 15 грудня 1993 р. "Про племінне тваринництво", від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права", від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", від 21 січня 1994 р. "Про державну таємницю", від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу", від 5 листопада 1997р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та інші.

     У Цивільному Кодексі праву інтелектуальної власності присвячена книга четверта, яка розміщена відразу за книгою третьою "Право власності та інші речові права", чим розробники Кодексу мали намір підкреслити соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права.

     Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності і права інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацювання. Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридичне за допомогою документів, які гарантують майнові права. При цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва. Лише в результаті зазначеної сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особливий вид власності (2).

     Щодо  поділу інтелектуальної власності  на види існують деякі розбіжності. Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на дві основні групи:

     1) літературно-художня власність (до  неї відносять твори літератури  і мистецтва, а також суміжних сфер);

     2) промислова власність (охоплює  усі результати творчості у галузі техніки).

     Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД. Він  полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються  на три групи:

     1) об'єкти літературно-художньої власності; 

     2) об'єкти промислової власності;

     3) засоби індивідуалізації учасників  цивільного обігу, товарів і  послуг.

     Саме  друга з наведених класифікацій визнана виправданою і доцільною  розробниками ЦК України і закладена ними в основу концепції регулювання інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 рр., де книга четверта поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.

     Проте у Цивільному Кодексі 2003 р. такий поділ на розділи відсутній, а відтак питання про концепцію вітчизняного законодавства з цього питання залишається відкритим.  

Суб'єкти та об'єкти права інтелектуальної власності. Підстави виникнення права інтелектуальної власності  

     Суб'єкти права інтелектуальної власності — це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

     Суб'єктами права інтелектуальної власності  можуть бути:

     1) творець (творці) об'єкта права  інтелектуальної власності; 

     2) інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права Інтелектуальної власності.

     Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або  можуть бути визнані об'єктами права  інтелектуальної власності. Коло суб'єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не визначене І не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров'я, дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, які створюють той чи інший об'єкт права Інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів "творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи. Слід звернути увагу на те, що "творча правосуб'єктність" не збігається із загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правом настає з досягненням фізичною особою 18 років. Суб'єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

     Інші  особи визнаються суб'єктами права  інтелектуальної власності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав майнові права інтелектуальної власності — видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст.427 ЦК).

     Суб'єктом  права інтелектуальної власності  на об'єкт, створений у зв'язку з  виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична чи фізична особа, де або у якої працює той, хто створив цей об'єкт. Про це йдеться у ст.429 ЦК, яка розрізняє два випадки:

     1) визначення суб'єктів особистих  немайнових прав;

     2) визначення суб'єктів майнових  прав.

     Щодо  особистих немайнових прав як загальне правило встановлено, що на об'єкт, створений  у зв'язку з виконанням трудового договору, такі права належать працівникові, який його створив. Водночас у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі, де або у якої працює творець.

     У зв'язку з цим слід нагадати, що авторське  право традиційно виходило з того, що у більшості випадків твір, створений  у порядку виконання службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у трудових відносинах. Проте ст.429 ЦК підходить до вирішення цього питання з більш демократичних позицій, загалом надаючи перевагу інтересам працівника, що створив об'єкт права інтелектуальної власності.

     Слід  підкреслити, що об'єктом права інтелектуальної  власності є не кожен результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва, та інші підпадають під охорону права, якщо вони відповідають вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається лише на підставі відповідної кваліфікації спеціальним державним органом управління і видачі правоохоронного документа. Правова охорона об'єктів права інтелектуальної власності обмежується лише територією України. Охорона прав на зазначені об'єкти на території інших держав здійснюється лише на підставі відповідних міжнародних конвенцій і договорів.

     Відповідно  до переліку об'єктів, що міститься  у ст.420 ЦК, визначаються і види права  інтелектуальної власності в  Україні:

     1) право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) — гл.36 ЦК;

     2) право інтелектуальної власності  на виконання, фонограму, відеограму  та програму (передачу) організації  мовлення (суміжні права) — гл.37 ЦК;

     3) право інтелектуальної власності  на наукове відкриття (гл.38 ЦК);

     4) право інтелектуальної власності  на винахід, корисну модель, промисловий  зразок (гл.39 ЦК);

     5) право інтелектуальної власності  на компонування інтегральної  мікросхеми (гл.40 ЦК);

     6) право інтелектуальної власності  на раціоналізаторську пропозицію (гл.41 ЦК);

     7) право інтелектуальної власності  на сорт рослин, породу тварин (гл.42 ЦК);

     8) право інтелектуальної власності  на комерційне найменування (гл.43 ЦК);

     9) право інтелектуальної власності  на торговельну марку (гл.44 ЦК);

     10) право інтелектуальної власності  на географічне зазначення (гл.45 ЦК);

     11) право інтелектуальної власності  на комерційну таємницю (гл.46 ЦК).

     Встановлення  права інтелектуальної власності  охоплює дві ситуації: 1) виникнення права інтелектуальної власності; 2) набуття права інтелектуальної власності. Залежно від того, про яку ситуацію йдеться, можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи встановлення права інтелектуальної власності

     У випадку виникнення права інтелектуальної  власності йдеться про встановлення права інтелектуальної власності вперше — раніше його не існувало, а потім виникли відповідні правовідносини. У цьому разі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків є первинними — вони виникають вперше. Це — створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яке супроводжується у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних дій (ст.44 ЦК).

     У випадку набуття права інтелектуальної  власності, воно виникає з підстав, що мають вторинний характер. Зокрема таке право можна набути в результаті отримання необхідних документів, правонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної власності Іншій особі тощо (ст.427 ЦК). У цьому разі підставою виникнення відповідних правовідносин вже є не тільки сам акт творчості (легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог закону), а складна юридична сукупність (створення об'єкта права Інтелектуальної власності і подія — смерть автора і відкриття спадщини; створення об'єкта права інтелектуальної власності і право-чин, спрямований на його передачу, тощо).  
 

Зміст права інтелектуальної  власності  

     Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право  інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох значеннях: 1) як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу) особи; 2) як суб'єктивне право.

     Відповідно  і зміст права інтелектуальної  власності має два тлумачення.

     По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу приватної особи. Саме такого змісту права Інтелектуальної власності стосуються ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.

     Згідно  зі ст.423 ЦК особистими немайновими  правами суб'єктів права інтелектуальної власності є:

     1) право на визнання людини творцем  (автором, виконавцем, винахідником  тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

     2) право перешкоджати будь-якому  посяганню на право інтелектуальної  власності, здатному завдати шкоди  честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

     3) інші особисті немайнові права,  встановлені законом. Зазначені  немайнові права можуть бути  поділені на два види:

     а) особисті немайнові права, пов'язані  з майновими правами; б) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.

     Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими  правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної  власності. У Цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст.424 ЦК).

Здійснення  права інтелектуальної  власності  

     Характер  та спрямованість можливої поведінки  суб'єкта права інтелектуальної  власності, а отже, і напрямів здійснення цього права в загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

     Правом  володіння визнається юридичне забезпечена  можливість суб'єкта фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

     Правом  користування визнається юридичне забезпечена  можливість суб'єкта видобувати зі свого  результату його корисні властивості  для задоволення своїх особистих  та майнових потреб.

     Правом  розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість визначати долю результату своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стосовно майнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності, розпорядження нерідко здійснюється шляхом передання їх іншій особі. Отже, може йтися про право передання майнових прав в межах реалізації правомочності розпорядження правом інтелектуальної власності.

     До  вказаних правомочностей суб'єкта права  інтелектуальної власності має  також бути додане право легітимації, тобто право автора результату інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за наявності умов, встановлених законом, об'єктом права інтелектуальної власності. З вказаних правомочностей суб'єкта права інтелектуальної діяльності найбільше практичне значення мають право користування та право розпорядження об'єктом цього права.  
 

Захист  права інтелектуальної  власності  

     Захист  права інтелектуальної власності  в Україні в останні роки набуває  усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко зростають. Варто хоча б пригадати проблему виробництва та реалізації неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп'ютерних програм тощо, а також пов'язані з цим ускладнення міжнародних торгових відносин у цій та суміжних сферах. З цих міркувань наслідкам порушення права інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячена низка норм ЦК та спеціального законодавства.

     Порушення права інтелектуальної власності  можливе:

     -    у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);

     — у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності  органами, через які у встановлених законом випадках має проводитися  легітимація результатів інтелектуальної, творчої діяльності);

     — у змішаній формі (невизнання права  інтелектуальної власності з наступним незаконним використанням тим же суб'єктом результатів чужої інтелектуальної, творчої діяльності).

     Порушенням  права інтелектуальної власності  визнається також ввезення на митну  територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інтелектуальної власності, що захищаються на території України, без дозволу суб'єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього права незалежно від того, захищалися чи захищаються ці об'єкти в країнах походження.

     Водночас навіть за наявності ознак порушення права інтелектуальної власності, дії, які законом визнаються правомірними, порушеннями права інтелектуальної власності не визнаються.

     Порушником  права інтелектуальної власності  може бути фізична або юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має.

     Матеріальним  наслідком порушення права інтелектуальної  власності є поява контрафактних  виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з використанням об'єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в межах України з порушенням права на них. Контрафактними вважаються також вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням права суб'єкта інтелектуальної власності.

     Загальні  засади захисту права інтелектуальної  власності від порушень встановлені  ч. 3 ст.418 ЦК, яка зазначає, що таке право є непорушним. Воно належить його володільцю як природне право, внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Висновки

     Отже, право інтелектуальної власності  – це право на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший  об’єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом України та іншим законодавством. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значеннях: об'єктивному та суб'єктивному. У суб'єктивному значенні право інтелектуальної власності являє собою суб'єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні правомочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту. В об'єктивному значенні право інтелектуальної власності - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і послуг та нетрадиційних результатів інтелектуальної діяльності.

Список  використаної літератури  

1. Конституція  України. – К., 1996.

2. Макода В.Є. Правова охорона промислових зразків в Україні. - К., 2000.

3. Підопригора О.А. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1. — С.61-80.

4. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про інтелектуальну власність // Інтелектуальна власність. - 2000. — №3. - С.3-14.

5. Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. — К., 2002.

6. Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної власності // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.132-135.

7. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.

8. Липцик Д. Авторское право й смежные права / Перевод. с французского - М., 2002.

9. Пиленко А.А. Право изобретателя. — М., 2001.