Культурний розвиток України

Реферат на тему Культурний розвиток України

ПЛАН

Вступ

1. Культура Стародавньої  України

2. Культура Київської  Русі

3. Українська культура XVI-XVIII століть

4. Українська культура  ХХ століття —  початку ХХІ століття

5. Культура незалежної  України

Висновки

Список  використаної літератури

Вступ

Культура (лат. colere, "населяти", "вирощувати", "сприяти", "успадковувати") — термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних  структур, які надають цій поведінці  сенсу і значимсті.

У сучасній науці  нараховується декілька сотень визначень  поняття культура, жодне з яких не є загальноприйнятим. Різні визначення відображають різні теорії щодо розуміння  та оцінки процесів в суспільстві.

В широкому розумінні  культура — це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних («духовних») цінностей, властивих суспільству  в цілому або окремій соціальній групі.

Поняття культура в  частині нематеріальних цінностей  об"єднує в собі науку (включно  з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад  життя та світогляд.

Кожна національна  культура — культура суспільна, тобто  культура точно означеної людської спільноти; це групова культура, проте водночас індивідуальна в тому розумінні, що відрізняється у своїй конкретності від інших національних культур.

Для нас ця проблема важлива тим, що саме культура українського народу, котра виростала і формувалася  на основі інших культур, остаточно  сформувалась як самобутня національна культура.

На формування української  культури вплинуло дві групи культуротворчих  елементів. Першу з них творять  ті етнічні складники, злиття яких дало основу нашій культурі, а ними були: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов"янські, балканські, іранські та алтайські народності. Другу групу  становлять античні, давньогерманські, візантійські і західноєвропейські складники. Ці чотири ланки утворюють, на думку О. Пріцака, культурні епохи, що їх пережила українська культура у  своєму розвитку.

Також на формування української культури вплинули інші історично-географічні чинники, а  саме: територія, раса, економічні умови, міграційні рухи.

1. Культура Стародавньої  України

Найдавніші пам"ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи: оріньякська — солютрейська — мадленська — 25—15 тис. років тому). Так, розкопки біля с.Мізинь над р. Десною (Чернігівська обл.), с. Добраничівка (Черкаська обл.) та в с. Гінці (Полтавська обл.) відкрили нам життя стародавніх мисливців, їхні житла, подібні до наметів, були споруджені із дерева й кісток мамонта. Тут знайдено крем"яні знаряддя, що відзначалися різноманітністю і доволі майстерною обробкою.

Серед творів мистецтва  найбільшої уваги заслуговують стародавні скульптури у вигляді невеликих  статуеток, які мали б відображати  образ матері в родовій громаді  і зберігались у так званих родових святилищах. Особливістю мізинських статуеток є відсутність окресленої голови або ж обличчя. Крім жіночих статуеток, зустрічаються фігури тварин і людиноподібних зображень з кістки і каменю.

Серед мізинських знахідок трапляються прикраси зі слонової кістки з геометричним орнаментом.

Знахідки мізинської культури, котра стала початком чи попередником відомої в центральній  та західній Европі так званої мадленської  культури, трапляються і в інших  регіонах України (на Київщині, Полтавщині), в Західній Україні (міста Теребовля, Золочів, Чортків), і вони доводять, що палеолітична людина, хоч расове і невизначена, мала свою типову мистецьку культуру.

Доба неоліту в  Україні представлена трипільською культурою, назва якої походить від  знахідок, зроблених у XIX ст. київським  археологом В. Хвойкою під час  розкопок біля с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура, датована V—III тис. до н. е., була поширена на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За своїми ознаками і зразками ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балкан, островів східного Середземномор"я  та Малої Азії. Отже, вона поєднала Україну  з могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами  і скотарями, а їхня культура —  типовою для осілого місцевого  населення, яке етнічно можна  б визначити як протослов"яни (М. Семчишин).

Залишки трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 Поділля і в 20 селах Західної України. Джерелами їхнього прожитку було хліборобство, скотарство, мисливство, рибальство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні  культури, відомі нині в Україні. Розвивалися  ремесла: шліфували камінь, виготовляли  глиняний посуд, з дерева човни, знали  мідь. Трипільська культура існувала протягом 2 тис. літ, охоплюючи енеоліт, бронзову і залізну доби. Дослідження  виявили, що трипільці мали вищі форми  громадського життя, жили великими родовими скупченнями, об"єднані жінкою-матір"ю, бо діти через відсутність шлюбів не знали батька. Отже, трипільці  правоподібно практикували матріархат. Вони мали свої вірування та ритуали  поховань (трупоспалень). У багатьох житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертовники у  формі рівнора-менного хреста, помальовані  брунатно-жовтою фарбою (вохрою) і прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходилися на підвищенні, а біля них антропоморфічні (людиноподібні) чи інші фігурки. Ці хрестоподібні підвищення служили жертовними місцями роду, тобто біля них трипільський люд  приносив жертви.

З часів трипільців залишилися печери, коридори, а їхній  побут — хати і села — дуже нагадують нам пізніший український  побут. Трипільські поселення складалися з десятків і навіть сотень жител, розміщених по колу. Населення в них досягало кількості навіть десяти тисяч. Серед поселень трипільського типу були вражаючі своїм гігантським розміром, площею 200—400 га. Жили трипільців спорудах чотирикутної форми. Будуючи оселю, забиваїи в землю палі, поміж якими закладали стіни з плетеного хмизу, обмазаного глиною. Дах був вкритий соломою або очеретом. Долівка глиняна, посередині хати — піч, навголо неї — лежанки з випаленої цегли.

Велика увага приділялася  прикрасам у вигляді розмальовування  — розмальовували печі, стіни всередені  та зовні. Фарби використовували  здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й  брунатного тонів. V мистецтві Трипілля панував культ сонця, торжества  світла і древа життя, яскравих кольорів-символів.

Трипільці вели астрологічні спостереження, мали свій календар, буквенно-звукове  письмо.

Найбільш прикметною знахідкою у трипільців була орнаментальна  кераміка. Так, її виріб, як і стиль  прикрас, знаходилися на дуже високому рівні. Орнамент накладався відповідно двома способами: розмальовуванням і заглибленим рисунком, розпис вони робили чорним або червоним, білим  і червоно-брунатним кольорами. На малюнках були овали й півовали із зображенням сонця, води Збереглися також фігурки свійських тварин. Окрему групу створюють жіночі фігурки, пов"язані з культом родючості  і шануванням духів предків, які  мали культове призначення.

З іранських племен, які побували в Україні в І  тис. до н. е. (VII — II ст. до н.е.), найбільше  пам"яток залишили по собі скіфи. Своєрідне  скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні слов"янської  культури і слов"янського будівництва. Треба згадати також і про  скіфську кераміку, прикрашену заглибленим  геометричним візерунком, та скіфське декоративне мистецтво, в основі якого — зображення тварин. Цікавий вигляд мають також скіфські кам"яні статуї воїнів. З початком грецької колонізації (VI ст. до н. е.) Причорномор"я на скіфів дедалі більше впливає антична культура, і це відбивається на мистецьких виробах, скіфському побуті. Про це свідчать тогочасні знахідки в Неаполі скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній столиці скіфського царства. Тут виявлено традиційні скіфські будівлі, прикрашені на давньогрецький лад портиками і фресками.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена, що згодом витіснили скіфів з південних степів України. Сарматське мистецтво характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових речей. Продовжується мистецька традиція "звіриного" стилю, в якому створюються композиції міфологічного змісту.

2. Культура Київської  Русі

Успіхи східних  слов"ян у розвитку господарства, об"єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту ранньої української культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного  процесу.

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих професій. Виготовляли  знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з"явилися  на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами  і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли  різноманітний посуд, прикрашений  орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли  взуття як для простого населення, так  і для феодальної верхівки.

Уже в IX ст. східні слов"яни  вміли писати. Про це свідчить "Софійська  азбука", знайдена на стіні Софійського  собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов"янські — б, ж, ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці — слов"янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді  та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва. Крім державних у Київській  Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах  створювалися бібліотеки. Так, Ярослав  Мудрий мав бібліотеку в Софії  Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а згодом подарував їх Києво-Печерському  монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де переписувалися й перекладалися книги з іноземних  мов.

На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у Софії Київській  було написано перший давньоруський  літописний звід (1037-1039) — відоме "Слово  о законі і благодаті" митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено "Ізборник" — фактично першу давньоруську енциклопедію. Наприкінці XI — на початку XII ст. інок Києво-Печерського монастиря літописець Нестор написав "Повість временних літ". У XII ст. як публіцист виявив себе князь Володимир Мономах, перу якого належало "Повчання" дітям. Вершиною давньоруської літератури стало "Слово о полку Ігоревім". Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі.

У Київській Русі високого рівня досягла й музична  культура, яка своїм корінням була пов"язана з язичницькими віруваннями. Ще в давні часи східні слов"яни  супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це свідчать фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах — хори.

Після запровадження  християнства в Київській Русі почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святославичі в  Києві було збудовано соборну  Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на зразок Константинополя. Як і в Константинополі, у Києві  було збудовано Золоті ворота —  головний в"їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів прекрасний Софійський собор — високу муровану споруду, увінчану 13 банями. Всередині собор  оздоблений мармуром, мозаїками, фресками. На одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною. У Чернігові  було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви.

З архітектурою був  тісно пов"язаний розвиток живопису і художнього різьблення. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис, найкращі зразки якого прикрашають  Софію Київську. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків  на золотавому тлі. Фрески вкривали всі  стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як "Дмитро Солунський", “Печерська богоматір", “Борис і  Гліб”. У Києві було кілька іконописних  майстерень. Одна з них діяла в  Печерському монастирі, де працював відомий художник Алімпій, який навчався у візантійських майстрів. Прекрас-ними зразками різьблення на камені є плити  Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр"єві.

Варто згадати і  про високий рівень мистецтва  лікування в Київській Русі. Так, лікар Агапіт розвивав традиційну народну  і східну медицину.

Народ Київської  Русі створив високу матеріальну  і духовну культуру, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

3. Українська культура XVI-XVIII століть

XVI-XVIII ст. - виключно  складний і важливий період  в житті українського народу. У політичній історії він охоплює  такі процеси, як перехід всіх  українських земель під владу  Речі Посполитої, наростання визвольної  боротьби, створення національної  державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У  вітчизняній культурі це була  яскрава, плідна епоха, принципова  для подальшого розвитку.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження  та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню  різних культур.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу.

Неоднозначною у  розвиткові української культури в XVI ст. - першій половині XVIII ст. була позиція  соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна.

Всенародна війна  за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо  відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло  культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя  до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії.

Вплив ідеології  Відродження і Реформації знайшов  відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного  розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже  в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися  організацією типографій братства.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними  дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і  мистецтва.

Однією з характерних  рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської  експансії, зіткнення католицької  і православної церков, то кожна  з сторін прагнула використати всі  засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних  шкіл.

Становлення професіональної  художньої культури України за своєю  складністю порівнянне з розвитком  науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі  ренесансні тенденції перепліталися  з середньовічними.

В архітектурі національні  традиції міцніше за все зберігалися  і яскраво виявлялися в дерев"яному  зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні  тенденції загальноєвропейського  культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі  з"являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська  стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Традиційність (підлеглість  архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні  складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. П

Абсолютно особливим  жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких  образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного  побуту такі картини зберігалися  до початку ХХ ст.

Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в  Україні широко використовувалися  ноти. Популярними були друковані  збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали  вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Отже, XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши  традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які  забезпечили не тільки виживання  національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української  культури відбувався у тісному взаємозв"язку з національно-визвольним рухом  проти Речі Посполитої, піком якого  стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома  імперіями, згортання автономії  України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською  мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

4. Украї́нська культу́ра  ХХ століття —  початку ХХІ століття

Однією з принципових  особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного  чинника. Поворотне значення мали Перша  світова війна, Лютнева революція  і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання  Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину  сторіччя, українська культура пройшла  складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок  одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації  влади провідну роль відігравала  особа першого керівника комуністичної  партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни  суспільного ладу.

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а  з іншого — йшов активний пошук  нових форм, використання досягнень  інших національних культур. Це конкретно  виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних  традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на  західноєвропейський процес в  царині художньої культури («європеїзація», «космополітизм», «модернізм»).

Традиційні тенденції  в царині літератури — романтизм  і неореалізм поєднувалися з розвитком  футуризму, символізму. Так, фахівці  виділяють «нову школу» української  прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська).

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об"єднує динаміку фольклорної  виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася  творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали  такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську  освіту і перебували під впливом  сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор  О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко  започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український  стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар"яненко заснував Товариство українських акторів.

В Україні продовжувався  прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д. І. Яворницький  пише історію Запорозької Січі, історію  періоду козаччини — І. Крип"якевич, ряд визначних праць зі сходознавства  — А. Кримський. Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового  товариста», 35 томів «Етнографічного  збірника», 15 томів «Матеріалів з  української етнології», 15 томів  були підготовлені історико-філософською секцією.

Культура України  розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів  Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні  не було жодного державного навчального  закладу, де викладання велося б українською  мовою. На початку першої світової війни  активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося  території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В. Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла  станкова графіка та малярство. У  галузі станкової графіки працювали  М. Жук, І. Падалка, Володимир Заузе. У малярстві найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Труш, О. Монастирський, І. Курилас.

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично  в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам"ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам"ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам"ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам"ятників  Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам"ятник  Артему І. Кавалерідзе, встановлений в  Святогорську.

Активним було музичне  життя України. Були створені Республіканська  капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили  для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з"явилася в Києві  і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української  музики. Це значною мірою пов"язане  з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським  ставленням до мистецтва, бюрократичною  регламентацією, утилітаризмом і  недовір"ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об"єднань, які часто вороже ставилися  один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон"юнктурній  основі.

У кінці 50-х років  на державному рівні було усвідомлене  і визнане відставання Радянського  Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції.

Поступально, але  суперечливо розвивалися всі  сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила  література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості  О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість  продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство  часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені  від творчості письменників, які  емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце  серед письменників-емігрантів займає І. Багряний. До війни він зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував  Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне  звільнення України. Романи І. Багряного  «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина  біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні  стали надбанням читача, були оцінені  критиками як серйозний внесок в  українську культуру.