Міжкультурна та міжконфесійна взаємодія як умова формування української багатокультурної нації

Pеферат

на тему:

«Міжкультурна та міжконфесійна взаємодія як умова формування української багатокультурної нації»

            Київ – 2011

План:

1.                   Вступ

2.                   Міжкультурна взаємодія

3.                   Національно-культурні товариства

4.                   Міжконфесійна взаємодія

5.                   Висновок

6.                   Список використаної літератури та джерел

1. Вступ

Міжкультурні взаємодії не можуть відбуватися інакше, ніж через взаємодії індивідуальних світоглядів. Взаємодія культур - це взаємообумовлений, двосторонній процес, тобто зміни стану, змісту, отже, і функцій однієї культури в результаті впливу інший обов'язково повинні супроводжуватися змінами в іншій культурі. Іншими словами, взаємодія має двосторонній характер. Звідси випливає, що форму зв'язку історичного минулого національних культур із сучасним станом культури не зовсім вірно вважати взаємодією, тому що в наявності тільки односторонній зв'язок, так як сьогодення не впливає на минуле. Можна вважати, що категорія "взаємодія" по вертикалі неправомірна. Правильніше було б називати це явище наступністю. Однак це не означає, що культурна спадщина не бере участі в процесі національно-культурної взаємодії. Духовна спадщина кожного народу в переосмислено або у своєму початковій якості включено в актуальний, сучасний стан культури нації. Саме від ступеня включеності в сучасні духовні процеси залежить ступінь участі цінностей минулого в процесі національно-культурних взаємодій.

Особливість української моделі міжконфесійних відносин в її поліконфесійності мультикультиралізмі. Хоча велика частина релігійної мережі складають християнські організації, для побудови гарних міжконфесійних відносин потрібно рахуватись і з іншими нехристиянськими спільнотами, тим більше, що в окремих регіонах вони відіграють вагому роль.

2. Міжкультурна взаємодія

Міжкультурна взаємодія є способом розвитку культури, засобом здійснення комунікативних зв'язків. Під її впливом відбуваються динамічні зміни в сфері культурної діяльності двох взаємодіючих культур, з'являються нові елементи культури і нові форми культурної активності, коректуються ціннісні орієнтири, моделі поведінки,  картина світу, спосіб життя.

Вітчизняні і зарубіжні дослідники (А. Перотті, Л.П. Пуховська, С.О. Черепанова та інші) відзначають посилення міжнародної складової розвитку окремих елементів освіти  – національних та регіональних освітніх систем. Це не означає втрату ними своєї самобутності. Мова йде про те, що в процесі міжкультурної взаємодії відбувається формування нового міжнародного освітнього середовища, де в найбільш ефективних формах могли б

реалізовуватися національні інтереси діючих у ній учасників і здійснюватися спільні пошуки вирішення проблем, що мають життєво важливе значення для людської цивілізації в цілому.

Що стосується цілей цих процесів, то вчені виділяють цілі двох рівнів:

                   глобальні  – сприяння через поглиблення співробітництва в сфері освіти загальному соціально-економічному прогресу і стійкому розвитку світового співтовариства, ослабленню тиску глобальних проблем і зміцненню взаєморозуміння між народами;

                   внутрісистемні (власне освітні) – об'єднання потенціалів національних освітніх систем для розв'язання завдань, що виходять за рамки можливостей окремої країни і пов'язані з ліквідацією неграмотності всіх рівнів, нерівності в можливостях доступу до якісної освіти, з використанням новітніх технологій виховання  собистості, що не тільки усвідомлює свою національну і культурну ідентичність, але й сприймає світ у всій його цілісності і взаємозалежності, що приймає особисту відповідальність за його долю і готова конструктивно діяти для його збереження і розвитку. 

Всі нововведення, які етнос може почерпнути в результаті міжкультурних контактів, проходять як би через сито "цензури". Це не означає, що вони відкидаються, культурна традиція - річ дуже гнучка і рухлива. Але вона задає певну логіку запозичення. Тут має бути поставлено питання співвідношенні запозичених інокультурних рис і функціонального внутрішньоетнічного конфлікту. Характер останнього стабільним протягом всього життя етносу. Будь культурна риса може поступатися місцем іншій, запозиченої з іншої культури, тільки в тому випадку, якщо вона не є суттєвою частиною функціонального внутрішньоетнічного конфлікту.

При міжкультурній взаємодії можуть сприйматися лише ті культурні риси, які прийнятні з точки зору функціонального внутрішньоетнічних конфлікту народареціпіента, хоча б у вигляді певної корекції й переосмислення. Будь-які культурні риси, які могли б викликати дисфункцію функціонального внутрішньоетнічних конфлікту даною культурою відкидаються, якщо, звичайно, мова не йде про загальну кризу культури. Всі ті елементи культури, які були значущими для нормальної реалізації функціонально внутрішньоетнічних конфлікту, не піддаються зовнішньому впливу і не можуть бути заміщені схожими елементами іншої культури - якщо, звичайно, мова не йде про повне зруйнування культури.

Однак руйнування етнічної культури починається не з руйнування адаптаційннодіяльнісних моделей (які несвідомі), а з відмови від етнічної теми, на базі якої функціонують різні культурні інтерпретації, що мають значення для реалізації функціонального внутрішньоетнічних конфлікту. В останньому випадку адаптаційнодіяльнісні моделі виявляються як би підвішеними в повітрі. Якщо одна культурна тема адекватно заміщається іншою, запозиченою, то зламу адаптаційннодіяльнісних моделей не відбувається. Вони можуть реалізовуватися на матеріалі різних культурних тем. Але вихолощення культурної теми або її опрощення веде для етнічної культури в цілому до серйозних наслідків.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів – прикметна ознака сучасної доби. Проте не слід забувати, що ця тенденція за різних соціальних умов може проявлятися по-різному: стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей або, навпаки, яскравим проявом однієї з об‘єктивних закономірностей – зближення етнічних культур.

В Україні посилення міжкультурної взаємодії етносів є одним із ключових чинників громадянського миру та консолідації нації. Виходячи з цього, держава взяла курс на побудову багатокультурного суспільства, національна ідентичність членів якого формується на засадах територіального патріотизму та етнічного плюралізму. Відтак принцип рівності прав та свобод громадян, незалежно від їхнього національного (етнічного) походження, раси, віросповідання, мови, було покладено в основу етнонаціональної політики. А філософською парадигмою її змісту, за визначенням В.Трощинського та А. Шевченка, стали міжнаціональна злагода й етнічне розмаїття.

3. Національно-культурні товариства

Особливе місце у забезпеченні міжкультурної взаємодії, розгортанні діалогу між етносами посідають громадські організації, і, насамперед, національно-культурні товариства. Адже, виконуючи роль соціальних посередників між групами виразників різних інтересів і урядовими структурами, між громадянським суспільством і державою, вони спрямовують свою діяльність «на розвиток міжнаціональних відносин, відродження і розвиток національних культур, задоволення духовних запитів іноетнічного населення».

Дослідженню діяльності національно-культурних товариств, їх ролі у державотворчому процесі присвячені наукові розвідки В. Євтуха, Н. Ішуніної, А. Леонової, Г. Лозко, В. Наулка, О. Рафальського та інших [3]. У цьому контексті варто виокремити статті, повідомлення, огляди чільних представників національно-культурних товариств про роботу їх організацій задля розвитку самобутності етноспільнот. Це публікації С. Давиди, В. Єрмолової, І. Левітаса, О. Свистунова, О. Фельдмана та інших.

              Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств розпочався в Україні наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах перебудови і гласності. Вони функціонували спочатку на базі українських товариств дружби і культурних зв‘язків із закордонням, використовуючи їх приміщення і кошти. Але на противагу таким офіційним товариствам, що перебували під контролем компартійних структур, почали засновуватися альтернативні об‘єднання, на чолі яких постали представники творчої інтелігенції, учасники правозахисного руху, окремі дисиденти і навіть господарники. Ареною етнополітичних рухів та національно-культурних товариств стали, насамперед, міста Київ, Львів, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Ужгород, Сімферополь.

Головною метою створюваних об‘єднань було: розвиток гармонійних міжетнічних відносин, згуртування представників національних меншин навколо спільних етнічних інтересів, національна ідентифікація на основі рідної мови, історичної пам‘яті, традицій і культури.

Кількість національно-культурних організацій особливо швидко зростала на початку 90-х років. Якщо восени 1990 року в Україні нараховувалося 84 таких об‘єднання, то наприкінці 1994 року їх було вже 237 [6]. Нині, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є загальнодержавними, решта – регіональними.

З метою об‘єднання зусиль та координації дій окремих національно-культурних громадських організацій для спільної реалізації, задоволення й захисту законних соціальних і національно-культурних інтересів, прав і свобод громадян, а також забезпечення міжкультурної взаємодії та міжетнічного діалогу й миру у листопаді 1999 року було створено Асоціацію національно-культурних об‘єднань України. Тоді до її складу увійшла 21 організація. Нині їх 35. Діяльність Асоціації, за визначенням її президента О. Фельдмана, є "наочним підтвердженням давньої мудрості: у єдності наша сила”. Спираючись на вартісні цінності та пріоритети культури міжетнічного спілкування, об‘єднання проводить велику суспільно-політичну та культурно-просвітницьку роботу. Прикладами такої діяльності можна назвати розробку пропозицій до проектів законів "Про національні меншини в Україні”, "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України”, "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”, а також інших державних документів.

Асоціація підтримує постійні зв‘язки з посольствами держав, які є історичною батьківщиною окремих етнічних спільнот України. За її сприяння щороку проводяться фестивалі та дні національних культур, створюються художні колективи національних об‘єднань. Зокрема, відроджено єврейський театр, утворено 7 загальноосвітніх та недільних шкіл при азербайджанському, вірменському, єврейському, німецькому, польському, корейському і татарському товариствах, засновано газету національних меншин України – "Моя Родина”. 30 – 31 березня 2000 року об‘єднання провело науково-практичний семінар, присвячений аналізу особливостей міжетнічних відносин і реалізації прав національних меншин в умовах великих міст. 28 березня 2001 року разом з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Радою представників громадських організацій національних меншин при Президентові України організовано Всеукраїнську науково-практичну конференцію "Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи”. Аналіз діяльності Асоціації національно-культурних об‘єднань України дозволяє зробити висновок, що вся її робота спрямована на збереження і зміцнення міжетнічної злагоди, реалізації прав та інтересів представників різних етнічних груп, які живуть в Україні.

Для об‘єднання зусиль найбільших представницьких всеукраїнських та регіональних національних товариств з метою розв‘язання спільних проблем, утвердження норм і цінностей міжетнічного спілкування в лютому 2000 року було утворено Всеукраїнський союз громадських організацій "Міжнаціональний форум України”. Керівником його обрано О. Свистунова. До складу Форуму увійшло понад 100 національно-культурних організацій.

Найчисленнішою національною меншиною в Україні є росіяни (за даними перепису 2001 року – 8,334 мільйона чоловік). Позбавлені за радянських часів особливих турбот щодо ведення національно-культурного життя, яке фактично збігалося з життям державним, представники російського етносу України на рубежі 80 – 90-х pоків поступово почали усвідомлювати необхідність творення власних форм участі в національно-культурному та громадсько-політичному житті України. Виникло кілька десятків організацій росіян. Серед них такі, наприклад, як товариство російської культури імені О. Пушкіна – перша організація російської діаспори в Україні була започаткована у Львові 1988 р.; Українське товариство російської культури "Русь”, було зареєстровано Мінюстом України 1992 року, хоча фактично діяло з 1990 року (на сьогодні має кілька десятків обласних, міських та регіональних центрів); міжобласне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание”, створене 1992 року творчою інтелігенцією Києва; Пушкінське товариство, засноване в грудні 1990 року на республіканській установчій конференції. Складовими їх діяльності є лояльне ставлення до країни, в якій вони живуть, та наполеглива праця, спрямована на формування позитивного іміджу росіян України, забезпечення й пропаганда російської мови та культури, і, головне, формування культури міжетнічного спілкування, налагодження дружніх стосунків між представниками різних етносів. Показовим у цьому плані є проведення науково-практичних конференцій та "круглих столів”, а саме: "Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України”, "Київська школа російської поезії”, "Діалог української і російської культур як фактор міжнародної злагоди в Україні” (1998 рік), Міжнародного наукового симпозіуму "Українсько-російські стосунки в контексті європейського співробітництва” (жовтень 1998 року) та інші.

Важливою, з точки зору формування посилення міжетнічної взаємодії, є співпраця російських товариств з іншими національно-культурними об‘єднаннями. Так, у дні святкування єврейської культури товариство "Русь” організувало концерт "Єврейська нота в російській культурі”, було проведено вечір російсько-єврейської дружби.

Однією з головних вимог російського руху залишається прагнення надати російській мові статусу державної. Це випливає з того, що наприкінці 80-х – на початку 90-х років українську мову назвали своєю рідною лише 1,6 % росіян України, а володіли нею вільно тільки 32,8 %. Нині цей показник значно збільшився. І велику роль у цьому відіграє діяльність національно-культурних товариств з формування культури міжетнічного спілкування, яка сприяє лояльнішому ставленню до української держави. Адже за більш ніж десятирічне незалежне існування Україна довела, що жодної загрози для російської етноспільноти стосовно „розмивання” її національної ідентичності не існує. Та й самі етнічні росіяни тривоги з цього приводу не висловлюють.

Духом збагачення культури міжетнічного спілкування пронизана діяльність громадських об‘єднань єврейської етноспільноти. Цікаво, що сучасні єврейські національні меншини в Україні досить різноманітні: євреї (йєгудим), євреї бухарські (ісрол, яхуді), євреї гірські, євреї грузинські... [15]. Вони створили понад 120 національно-культурних товариств, серед яких три мають статус всеукраїнських: "Єврейська рада України” (голова І. Левітас), "Асоціація єврейських організацій і громад Укрaїни” (ВААД, голова Й. Зісельс), Всеукраїнський єврейський конгрес (ВЄК, президент В. Рабинович). У лютому – квітні 1999 року сформувалась нова організація – Єврейська конфедерація (ЄКУ, співголови Ю. Звягільський, С. Максимов, Є. Червоненко), до якої увійшли ВААД, Єврейська рада та Об‘єднання єврейських релігійних організацій України. У квітні того ж року під керівництвом В.Рабиновича було створено Об‘єднану єврейську громаду України. Це засвідчує багатовекторність сучасного єврейського руху і неможливість створення єдиного координаційного центру єврейського життя.

Зазначені об‘єднання спрямовують свою діяльність на формування атмосфери взаєморозуміння та злагоди між усіма етноспільнотами українського суспільства, підвищення авторитету і ролі єврейства, розвитку національно-культурного життя євреїв. Вже відкрито чимало єврейських шкіл, гімназій (як недільних, так і загальноосвітніх), створено окремі єврейські класи у школах Вінницької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської областей та Києва. Єврейська мова викладається як окрема дисципліна – її вивчає близько тисячі учнів. Діють два єврейські театри в Києві – "Штерн” і "Мазлтов”, 20 самодіяльних фольклорно-етнографічних та естрадних ансамблів.

Зусиллями єврейських товариств в Україні створено найширшу серед національних меншин мережу періодичних видань. Серед них "Еврейские вести”, єврейська незалежна газета "Народ мой”, народна газета "Возрождение”, всеукраїнська молодіжна газета "Мабат”, газета Асоціації єврейських організацій і громад в Україні "Хадашот новости”, газета Асоціації єврейських організацій малих міст України "Надежда” та багато інших, в яких головна увага звертається як на пропаганду духовної спадщини єврейської етноспільноти, так і на утвердження принципів взаєморозуміння, віротерпимості, толерантності та гуманізму у спільному українському домі.

Важливе місце проблемі спілкування і взаємодії між етносами відводиться в діяльності німецьких національно-культурних товариств. За переписом 2001 року, в Україні проживає 33,3 тисячі німців. Основний акцент громадські організації німецьких етноспільнот роблять на реалізації програми повернення німців в Україну, облаштування їх життя. Адже, як відомо, саме невирішені соціальні проблеми стають причиною міжетнічних конфліктів та непорозуміння. Звертається увага на запобігання виїзду на історичну батьківщину. Ці питання досить гостро обговорювалися на з‘їзді німців України наприкінці 1996 року. На ньому було розроблено положення про вищий координуючий орган німців, який має захищати інтереси всієї національної меншини.

Міжкультурний діалог став основою відносин між українським і польським народом. Численні групи поляків проживають в Україні, а українців – у Польщі. Відновлення державної незалежності України заклало міцний фундамент для українсько-польського порозуміння, створення сприятливих умов для задоволення національно-культурних потреб польської меншини. Етнічна мобілізація поляків в Україні набула організованих форм наприкінці 80-х років ХХ століття, коли в рамках українського відділення Товариства радянсько-польської дружби та Українського товариства дружби і культурних зв‘язків із закордоном було створено польську культурно-освітню секцію, яка невдовзі трансформувалася в Культурно-просвітнє товариство поляків України. Його очолив С. Шалацький. Підрозділи товариства створювались у багатьох обласних та районних центрах з більш-менш компактним проживанням поляків. У 1990 та 1991 роках відбулися два конгреси поляків України, на яких було започатковано Спілку поляків України, очолювану С. Костецьким. Це об‘єднання, розвиваючи культуру міжетнічного спілкування, поряд з традиційними для національно-культурних товариств цілями, визначає і такі напрямки роботи, як виявлення та опіка пам‘яток польської культури, розвиток особистих контактів між громадянами Республіки Польща та України.

Спілка поляків України як найважливіше своє завдання визначає протидію будь-яким міжнаціональним конфліктам i стереотипам, що порушують злагоду та гармонійне співіснування громадян України. Життя польської меншини, її проблеми взаємовідносин з іншими етноспільнотами, діяльність національно-культурних об‘єднань, спрямована на духовне відродження українських поляків та зміцнення основ культури спілкування між представниками різних національностей, досить широко висвітлюють періодичні видання, зокрема "Львівська газета” ( виходить з 1990 року) та "Київський щоденник” (виходить з 1993 року).

Збагаченням змісту етнічних культур переймаються і грецькі національно-культурні товариства (2001 року в них налічувалося 91,5 тисячі чоловік). Більшість представників грецької етноспільноти входять до Федерації грецьких товариств України з центром у Маріуполі. Крім того, діє Спілка греків України з центром у Донецьку. Два центри діють у Києві, зокрема Київське міське товариство греків та об‘єднання "Еллада”. Вони організовують щорічні національні свята, у тому числі Дні незалежності Греції, проводять масові акції "Ні – фашизму!” тощо. Великий резонанс викликали, наприклад, конференція, проведена в Києві 1994 року на тему "Грецька культура і мистецтво в Україні: проблеми збереження і розвитку”, та наукова конференція "Греки в історії і культурі України”, що відбулася за участю працівників посольства Греції.

Грецькі товариства взяли під опіку відновлення та збереження унікального музейного комплексу "Філіки Етерія” ("Дружнє товариство”) в Одесі. Осередки грецьких громад мають досить широку читацьку аудиторію національних газет "Елліни України” та "Елпіда” ("Надія”).

Ефективні форми та засоби діяльності національно-культурних товариств характерні для роботи інших загальноукраїнських організацій менших за чисельністю етносів, зокрема, чехів, словаків, молдован, вірмен, гагаузів, грузинів, литовців. Підсумовуючи, доцільно зазначити, що посилення діяльності всеукраїнських громадських об‘єднань етноспільнот сприяє загальному пожвавленню громадського та культурного життя всього українського народу.

4. Міжконфесійна взаємодія

Україна - багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство - одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн - католики, 344 млн - протестанти і 74 млн - православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм - 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

Загалом у своєму розвитку українська автокефалія пройшла 4 етапи:

-          10-17 ст. - зародження основ українського православ'я й оформлення самостійної Київської метрополії;

-          з другої половини 80-х років 17 ст. до жовтневого перевороту 1917 р. позбавлення автокефалії Київського патріархату, інерційне існування залишків українського автокефального православ'я;

-          з 1917 до 1991 р. - період тотального нищення української автокефалії з використанням хитро переплетеної більшовицької політики "маскування під толерантність" (Р. Конквест);

-          з часу проголошення державної незалежності України (1991 р.) почався етап відродження української православної автокефалії.

Міжконфесійні суперечки, що точаться вже в умовах незалежності, наочно засвідчують деструктивність "возз'єднання" України і Росії, трагізм багатовікової залежності української церкви від Московського патріархату, діяльність якого була і залишається нині тісно сплетеною з державною політикою спочатку московських царів, а потім - і більшовицьких вождів, під керівництвом яких знищувалася українська церква, її автокефалія.

Відомо, що в радянські часи проти Української Православної церкви використовувалися найруйнівніші засоби боротьби: від організації "Спілки войовничих безбожників" (1925 p.), масового спалення предметів релігійного культу; ікон, книжок, як це мало місце під час Різдвяних свят 1930 p., і тотального руйнування храмів у 30-х роках до ліквідації Українських Автокефальної Православної (1930) і Греко-католицької (1946 р.) церков та масових репресій проти священнослужителів. Тільки на самому початку таких репресій у 1920 році в таборах було знищено 32 єпископи й десятки тисяч віруючих Української Православної церкви. Очолювала процес руйнації церков керівна і спрямовуюча сила тогочасного суспільства - КПРС, яка немало зробила, аби витравити із свідомості людей релігійну ідеологію і на її місце поставити більшовицьку. Це була не просто боротьба церковної і комуністичної ідеологій, це була велика політика. І хоч остаточної перемоги над релігійною ідеологією комуністична ідеологія в радянські часи не одержала, все ж вона і тепер, в умовах державної незалежності України справляє негативний вплив як на релігійну ситуацію в Україні, так і на поглиблення міжконфесійних суперечностей, основу яких складають не канонічні, а політичні питання. Антиукраїнська політика колишніх московських правителів призвела до поглиблення міжконфесійного поділу, загострила міжцерковні суперечності, які іноді переростають у конфлікти.

Слід мати на увазі, що міжрелігійні конфлікти, релігійна ворожнеча та нетерпимість - не винятково українське явище. Боги стародавніх греків постійно ворогували між собою. Уже в цьому Макс Вебер вбачав "несумісність цінностей". Він говорив: "Вибираючи одну із світоглядних позицій або сповідуючи одного Бога, ви ображаєте всіх інших Богів".

Конфлікти існують не тільки між релігійними угрупованнями, а й усередині них. У їхній основі здебільшого лежать внутрішні процеси - боротьба за владу, престиж, привілеї тощо. До таких конфліктів можна віднести конфлікти між кліром (професійним церковнослужителем), який хоче монополізувати управління, та мирянами, які не бажають цього; між вищим і нижчим духівництвом за свій соціальний статус; між прихильниками релігійного модернізму і прихильниками консерватизму (такий конфлікт може виникнути як наслідок різної політичної орієнтації віруючих одного віросповідання в церковному керівництві). До цієї групи належить і внутрішньоправославний конфлікт, який перманентно загострюється в Україні між Українською Православною церквою - Московського патріархату (УПЦ-МП) і Українською Православною церквою - Київського патріархату (УПЦ-КП).

Релігійні громади нетрадиційних культів, що діють в Україні, істотно не змінюють загальну релігійну ситуацію. Проте вплив неокультів на суспільне життя вимірюється не лише кількістю цих угруповань. Нововведення, що привносить діяльність неорелігій в українську ментальність, викликають у суспільстві неоднозначну реакцію: від повного заперечення до підтримки нетрадиційних способів мислення. Нерідко релігійні практики деяких нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України права людини, адже їхні вірні добровільно виконують настанови лідерів цих формувань.

З проголошенням державної незалежності України національно свідомі релігійні діячі активізували роботу з подолання міжконфесійних суперечностей і налагодження братерських стосунків на основі принципів християнської моралі. Однак така робота наштовхується на відчайдушний супротив деяких ієрархів, від яких власне і залежить православна єдність в Україні. Це стосується, насамперед, вищого керівництва УПЦ-МП, яке розглядає Україну як "канонічну територію РПЦ". Хоча на словах усі вищі керівники православних церков виступають за створення єдиної Помісної церкви, однак виставляють один перед одним такі умови, що до справжньої єдності справа не доходить.

Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є:

                    забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті;

                    сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності тощо;

                    подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство, блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших політичних формувань використовувати релігійно-інституційні структури під час виборчих кампаній і т. п.

                    сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном.

                    сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної ситуації, а зрештою - й утвердження громадянського миру та злагоди в суспільстві.

Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.

Висновок

              Чим більше розвинена національна культура, тим більше вона здатна до включення в сферу духовного спілкування цінності культури різних націй і тим більші можливості вона представляє для духовного збагачення особистості. Характер сприйняття залежить як від змісту цінностей культури, так і від комплексу індивідуально-особистісних особливостей сприймає. Сприйняття цінностей культури здійснюється на основі порівняння колишнього досвіду і нового. При цьому пізнання відбувається не тільки на раціональному, а й на ірраціональній основі. Почуття стимулюють розуміння або перешкоджають розумінню, встановлюють його межі.

Будь-які спроби поширення ідей і поглядів, що підривають довіру й повагу до певного релігійного віросповідання, а також зухвала ворожість і інші негативні почуття стосовно іншого способу життя й інших релігійних обрядів, є зазіхання на честь і гідність громадян, на їхні конституційні права і свободи, які повинні захищатися всіма членами суспільства незалежно від їхнього відношення до релігії. Загалом усі регіональні ради Церков і релігійних організацій в більший чи в меншій мірі сприяють налагодженню міжконфесійних відносин та діалогу на місцевому рівні.

Список використаної літератури та джерел:

1)                  Політологія: Навчальний посібник / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.- К.: Здоров\'я, 2004.- 776 c.

2)                  Н.В. Якса. Соціокультурні чинники підготовки вчителя до міжкультурної взаємодії [Електронний ресурс] Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/1273/1/7.pdf