ЗМІСТ

      Вступ

     Перші відомості про ґрунт з'явились  у глибоку давнину і пов'язані з виникненням і розвитком землеробства. Проте протягом кількох тисячоліть розвитку цивілізації відбувалось лише накопичення фактичного матеріалу про властивості ґрунтів, які передавались від покоління до покоління.

     Розвиток  ґрунтознавства, як і будь-якої іншої науки, відбувався під впливом потреб людського суспільства, розвитку і зміни суспільних формацій, розвитку культури, стану суміжних наук тощо. Крім того, розвиток науки підпорядкований загальним законам пізнання — від простого до складного, від зовнішнього і випадкового до глибоких внутрішніх закономірностей.

     Офіційною датою народження сучасного ґрунтознавства є 10 грудня 1883 року. В цей день у  Петербурзькому університеті В. В. Докучаєв блискуче захистив докторську дисертацію «Російський чорнозем», в якій були сформульовані головні теоретичні концепції нової науки. Стало загальновизнаним, що цією працею В. В. Докучаєв здійснив революцію в знаннях про ґрунт і започаткував сучасне генетичне ґрунтознавство як самостійну природничу науку.

     Щоб зрозуміти значення «Російського чорнозему» і наступних праць В. В. Докучаєва, слід ознайомитись з уявленням про ґрунт і змістом ґрунтознавства в додокучаєвський період. 

     Зародження  грунтознавства

     Автор фундаментальної праці «История почвоведения от времени его зарождения до наших дней» І. А. Крупенников виділяє такі головні етапи розвитку ґрунтознавства:

     Накопичення розрізнених фактів про властивості  ґрунтів, їх родючість і засоби обробітку (неоліт, бронзовий вік). Це відбувалось 11—10 тис. років до нової ери, коли зароджувалось землеробство. В той час людина могла відрізнити одну ділянку від іншої за рівнем родючості і відшукати примітивний спосіб його обробітку.

     Відособлення  первинної системи використання ґрунтів для зростання землеробства, поява способів боротьби з засоленням ґрунтів, примітивний кадастр земель (Єгипет, Месопотамія, Індостан, Китай, Месоамерика). Даний період тривав кілька тисячоліть до нової ери і притаманний землеробській культурі епохи рабовласництва. Протягом цього періоду людина навчилась будувати зрошувальні і осушувальні системи, набула великого досвіду в земле­робстві, її знання про ґрунт стали більш повними. Ці знання почали оформляти у вигляді записів. Так, до наших днів зберігся законодавчий акт вавилонського царя Хаммурапі «Кодекс Хаммурапі», в якому регламентувались земле- і водокористування. Відомості про різноманітність ґрунтів та особливості їх використання виявлено на єгипетських папірусах і стелах та вавилонських глиняних табличках.

     Первинна  систематизація відомостей про ґрунти (Феофраст, Катон, Пліній Старший), спроба їх класифікувати (Колумелла), перші спроби удобрення ґрунту (Варрон); загальна географія ґрунтів у працях Геродота і Страбона; введення уявлення про ґрунти в філософські (Лукрецій Карр) і релігійні концепції (IV ст. до н. е.— IV ст. н. е.).

     У цей період багато фактів і спостережень про ґрунти було зафіксовано у  філософських трактатах Греко-Римської цивілізації. Особливо популярними  були трактати Катона, Варрона, Вер-гілія  і Колумелли. Колумелла в трактаті «Про сільське господарство» навів широкі відомості того часу про ґрунт і землеробство. Даний трактат вважається першою в світі сільськогосподарською енциклопедією, а його автора інколи називають «Докучаєвим античного світу».

     Опис  ґрунтів як земельних угідь для встановлення феодальних повинностей та привілеїв; «Писцовьіе книги» в Росії, оцінка ґрунтів у Литві, Білорусі і в Україні (VI—XVI ст.). Для цього періоду характерний застій у розвитку наук. Нових відомостей про ґрунт та його властивості було зібрано мало. В той час було багато описано ґрунтів різних територій, на основі чого їм давалась якісна оцінка. У багатьох країнах Європи офіційно були введені земельні кадастри.

     Знання  про ґрунти в епоху Відродження; агрономічні трактати Альберта Великого, Петра Кресценція; ґрунти в уявленні Абу Ібн Сіни (Авіценни), Леонардо да Вінчі про утворення ґрунтів під впливом рослинності; перші відомості про роль солей ґрунту в живленні рослин — Бернар Паліссії (XV—XVII ст.).

     Зародження  сучасних поглядів на родючість і  її зв'язок з гірськими породами — Н. Валлеріус у Швеції, Ломоносов у Росії; посилення ролі ґрунту в агрономічних творах (XVIII ст.).

     Велике  значення в збагаченні знань про  ґрунти мала праця німецького вченого  Н. А. Кюльбеля «Книга про родючість  ґрунту» (1740). У ній, зокрема, була обґрунтована гіпотеза водного живлення рослин. Помітною подією даного періоду були ідеї французького вченого А. Тюрго щодо економічної оцінки землі та його обґрунтування «Закону спадної родючості ґрунту». У другій половині XVII ст. з'явились нові ідеї про походження ґрунтів у працях російських вчених: М. В. Ломоносова, П. С. Палласа та І. А. Гольденштедта. Шведський вчений Н. Валлеріус, вивчаючи гумус ґрунту, висунув гіпотезу гумусового живлення рослин (1761).

     Розширення  і поглиблення ґрунтових досліджень і їх узагальнення, гумусова теорія живлення рослин (Н. А. Кюльбель, А. Теєр, І. М. Комов, М. Г. Павлов); відкриття Ю. Лібіхом мінерального живлення рослин (засвоєння «солей» ґрунту); початок великої дискусії про чорноземи; перші ґрунтові і агрогеологічні карти; геологічне ґрунтознавство в Німеччині та інших країнах; вчення про родючість ґрунту та його трактовка (кінець XVIII - середина XIX ст.).

     По  суті це період розвитку аерогеології і агрікультурхімії в країнах  Західної Європи.

     На  кінець XVIII ст. була доведена необґрунтованість теорії водного живлення. На початку XIX ст. німецький вчений А. Д. Теєр висунув гумусову теорію живлення рослин, згідно з якою рослини живляться лише органічними речовинами і водою. Він був одним із засновників агрономії в Німеччині і організатором першого вищого навчального закладу. Відомими вченими в той пе­ріод були М. Є. Вольні, Г. Деві, М. Г. Павлов, Й. Я. Берцеліус, Ю. Лібіх, Ж. Б. Буссенго. їх по праву вважають засновниками агрохімії, які сформулювали основні принципи агрікультурхімії. Представники цього напрямку сприймали ґрунт як джерело елементів живлення, як суміш мінеральних і органічних сполук, як середовище, в якому розвиваються коріння рослин. Під ґрунтом вони розуміли лише орний горизонт, який був об'єктом їхніх досліджень. В основу класифікації ґрунтів вони поклали якість. За класифікацією агрікультурхіміків ґрунти поділялись на хороші, середні, погані, вівсяні, пшеничні, картопляні тощо.

     Велике  наукове і практичне значення мала робота Ю. Лібіха «Хімія в застосуванні до землеробства і фізіології» (1840), в якій він критикував гумусову теорію і сформулював теорію мінерального живлення рослин. Ґрунт почали вважати за гірську породу, її стали вивчати геологи. Внаслідок цього виник агроґеологічний напрямок у ґрунтознавстві (роботи Ф. А. Фаллау, Г. Беренд, Ф. Ріхтгофен та ін.).

     У 1837 р. К- Шпренгель вперше застосував слово «ґрунтознавство».

     У цей період з'являються перші  карти ґрунтів великих територій. В Росії перша карта була складена у 1851 р. під керівництвом К. С. Веселовського, друга — у 1879 р. під керівництвом В. І. Чаславського.

     Незважаючи  на значні досягнення даного періоду  у вивченніґрунтів, вчені залишались на позиціях старих уявлень про ґрунт  як мертве середовище для життя рослин.

     Докучаев  В.В.

       Створення теоретичного ґрунтознавства, докази найважливіших його концепцій:  ґрунт — самостійне тіло природи,  яке має профільну будову; родючість  - його основна властивість; вчення  про ґрунтові типи, їх генезис  і еволюцію; класифікація ґрунтів;  ґрунт і ландшафт; закони зональності (В. В. Докучаєв, . М. М. Сибірцев, П. А. Костичев, В. Р. Вільямс, Є, В. Гільгард, П. Трейтц, Г. М. Мургоч та ін.) (кінець XIX — початок XX ст.). В чому ж суть наукової революції, здійсненої В. В. Докучаєвим?

     По-перше, він показав, що ґрунт є самостійним природно-історичним тілом, яке розвинулось з гірської породи під впливом сукупної дії факторів ґрунтоутворення. Ґрунт як самостійне природне тіло має свою будову, свої властивості, свій генезис, вік і закономірне поширення на поверхні земної кулі.

     По-друге, В. В. Докучаєв сформулював основні  теоретичні концепції генетичного  ґрунтознавства, про які було сказано  вище (вчення про ґрунт як самостійне природне тіло, вчення про фактори  ґрунтоутворення, вчення про зональність  ґрунтового покриву).

     По-третє, ним розроблені і освоєні методи ґрунтових досліджень:  порівняльно-географічний,  профільно-морфологічний та ін. По-четверте, він заклав основи сучасної картографії  ґрунтів. По-п'яте, дав наукову класифікацію ґрунтів, основану на генетичному принципі.

     Життя і наукова діяльність В. В. Докучаєва  тісно пов'язана з Україною. Обстежуючи чорноземну смугу, він провів два  літа на її території. Крім ґрунтового покриву він вивчав рельєф, геологію, заплави річок. Тут він здійснив шість маршрутів, які перетинали у різних місцях лівобережну і правобережну Україну з півночі на південь. У його книзі «Російський чорнозем» (1885) опису цього регіону присвячена III глава.

     З 1888 по 1894 р. В. В. Докучаєв очолює Полтавську експедицію, у складі якої працюють В. І. Вернадський, Г. М. Висоцький, Г. І. Танфільєв. Були проведені глибокі дослідження ґрунтів, рослинності і геології Полтавської губернії. Результати досліджень стали основою для розробки теоретичних і практичних питань сільськогосподарського ґрунтознавства, геоморфології, фізичної географії. У Полтавському краєзнавчому музеї створена експозиція, на якій представлені зразки ґрунту і особисті речі В. В. Докучаєва.

     У 1892 р. він організовує дослідні станції  поблизу Старобельська (сучасна  Луганська обл.) і Велико-Анадольська (сучасна Донецька обл.) з метою дослідження ґрунтів, проведення метеорологічних спостережень та дослідів по захисному лісорозведенню та регулюванню водного режиму ґрунту.

     Життю і науковій діяльності В. В. Докучаєва  присвячена велика кількість робіт на багатьох мовах світу. Його ім'я згадується в десятках національних і спеціальних енциклопедій, в т. ч. у «Міжнародних персоналіях» та у «Всесвітній історії наук». Багато іноземних авторів дають високу оцінку науковій діяльності В. В. Докучаєва в підручниках, монографіях та інших працях з ґрунтознавства. Багато праць В. В. Докучаєва неодноразово друкувались на багатьох мовах світу.

     Варто відзначити, що В. В. Докучаєв в своїй  науковій діяльності і в своїх  поглядах на ґрунт мав прихильників. Навколо нього згуртувалась і виросла ціла школа ґрунтознавців, які увійшли до списку видатних вчених (М. М. Сибірцев, Г. М. Висоцький та ін.).

     Ціла  плеяда учнів В. В. Докучаєва внесла значний вклад також в розвиток інших галузей природознавства. Серед них В. І. Вернадський — мінеролог, основоположник геохімії; Ф. Ю. Левінсон-Лессінг — петрограф; географи та геоботаніки А. М. Краснов і Г. І. Танфільєв; В. П. Амалицький — геолог і па­леонтолог; К- Д. Глінка — академік, ґрунтознавець; П. В. Стоцький — перший редактор журналу «Почвоведение», заснованого у 1899 р.; Г. Ф. Морозов — засновник сучасного вчення про ліс; академіки Л. І. Прасолов, Б. Б. Полинов та ін.

     Праці В. В. Докучаєва та його учнів швидко поширились в Росії і за її межами. Ідеї Докучаєва стимулювали наукові дослідження в галузі природознавства. Його пріоритет у створенні генетичного ґрунтознавства був незаперечним.

     В той самий період вчені інших  країн також провели важливі  дослідження в галузі ґрунтознавства.

     Соколовський  О.Н.

     Великий внесок у розвиток генетичного ґрунтознавства зробив видатний український ґрунтознавець академік Соколовський Олексій Никанорович. Він народився 13 березня 1884 р. в селі Велика Бурімка на Черкащині в сім'ї священика. У 1908 р. закінчив Київський університет, а в 1910 р.— Московський сільськогосподарський інститут. З 1911 р. працював у лабораторіях Д. М. Прянишникова і В. Р. Вільямса. З 1924 р. він професор, а з 1944 — ректор Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. В. Докучаєва. У 1945 р. з його ініціативи в Харкові створюється науково-дослідна лабораторія ґрунтознавства, яку він очолював до 1956 р. В 1956 р. на базі цієї лабораторії створено Український науково-дослідний інститут ґрунтознавства, директором якого був О. Н. Соколовський до кінця свого життя (1959). Тепер цей інститут но­сить його ім'я.

     Наукові праці О. Н. Соколовського присвячені вивченню фізико-хімічних властивостей ґрунтів, окультуренню підзолистих  і солонцюватих ґрунтів, ролі кальцію  в ґрунтоутворенні та іншим питанням ґрунтознавства. Своїми працями він вніс значний вклад у розвиток теорії про ґрунтовий колоїдний комплекс, у вивчення процесу формування структурних агрегатів і агрономічне значення структури ґрунту, розробив систему індексації генетичних горизонтів ґрунту і спосіб хімічної меліорації солонців.

     О. Н. Соколовський заклав основи нового розділу ґрунтознавства — колоїдно-хімічної технології ґрунтів. На основі наукових розробок він запропонував метод  осолонцювання ґрунтів для боротьби з фільтрацією води в зрошувальних каналах та інших гідротехнічних спорудах. Він є автором більше 140 наукових праць і підручника «Курс сільськогосподарського ґрунтознавства».

     Розвиток  докучаєвського ґрунтознавства і становлення  нової науки

     Шостий  перiод охоплює час мiж двома  свiтовими вiйнами (1916-1941) i вiдзначається завоюванням докучаєвським ґрунтознавством домiнуючого положення у свiтi; виникненням нових класифiкацiй грунтів у рiзних країнах; диференцiацiєю ґрунтознавства на низку дисциплiн; появою перших свiтових ґрунтових карт.

     На  той час зiбраний великий фактичний матерiал з хiмiчної, фiзичної та мiнералогiчної характеристики ґрунтів рiзних країн; сформованi основнi положення з фiзики, хiмiї, бiологiї ґрунтів; вiдбулася подальша диференцiацiя науки i формування спецiалiзованих напрямкiв, зокрема iнтенсивно розвивався картографiчний напрямок.

     Було  утворене Мiжнародне товариство ґрунтознавців (у 1924 р. на 4-й Мiжнароднiй педологiчнiй  конференцiї у Римi), проведенi три  Мiжнароднi конгреси ґрунтознавців (1-й  – у Вашингтонi у 1927 р., 2-й – у Ленiнградi – Москвi у 1930 р., 3-й – в Оксфордi у 1935 р.).

     У ґрунтознавстві видiлилися роздiли: вивiтрювання i ґрунтоутворення; географiя i картографiя  ґрунтів; загальна i колоїдна хiмiя ґрунтів; фiзика i гiдрологiя ґрунтів; бiологiя  ґрунтів; агрономiчне ґрунтознавство. Звичайно, рiзких меж мiж цими напрямками не було.

     У той час важливий внесок у розвиток ґрунтознавства зробили російські, а потім і радянські вчені: В.І.Вернадський (1863-1945), засновник біогеохімії  та сучасного вчення про біосферу і ноосферу; К.Д.Глінка (1867-1927), який написав фундаментальний підручник з ґрунтознавства, завідувач кафедри ґрунтознавства у Ново-Олександрiвському, Харківському, Воронезькому й Ленінградському сiльськогосподарських iнститутах; Г.М. Висоцький (1865-1940) розробив основи вчення про водні властивості, водний режим ґрунтів, глеєутворення; К.К.Гедройц (1872-1932) дав глибокий аналіз колоїдних властивостей ґрунтів, розробив учення про поглинальну здатність ґрунтів та основи їх хімічної меліорації; В.Р.Вільямс (1863-1939) об'єднав генетичні концепції В.В.Докучаєва з агрономічними поглядами П.А.Костичева, розвивавбіологічний напрямок ґрунтоутворення у ґрунтознавстві, вивчав гумус ґрунту, розвинув теорію ґрунтотворного процесу і родючості ґрунтів.

     У цей період створені науково-дослідні організації ґрунтознавства, ґрунтовий інститут імені В.В.Докучаєва (Москва, 1925), розширюються ґрунтові дослідження, розвиваються всі напрямки ґрунтознавства.

     Інтенсивна iнвентаризацiя  ґрунтового покриву i розвиток мiжнародного співробітництва у ґрунтознавстві

     Цей перiод охоплює тридцятирiччя пiсля  закiнчення другої свiтової вiйни (з 1945 до 1974 рр.) i вiдзначається iнтенсивним дослiдженням ґрунтового покриву  колонiй Азiї, Африки та Латинської Америки; створенням нацiональних кадрiв ґрунтознавців у слабкорозвинутих країнах, а також накопиченням нового фактичного матерiалу для бiльш детального аналiзу свiтової географiї i систематики ґрунтів. Були проведенi десятки мiжнародних конференцiй i координацiйних нарад-екскурсiй з рiзних проблем ґрунтознавства; створений Мiжнародний ґрунтовий музей в Амстердамi з багатою колекцiєю еталонiв ґрунтів свiту; опублiкована велика кiлькiсть перекладених праць з рiзних аспектiв ґрунтознавства. Усе це стало основою для створення нових уявлень про генезис i географiю ґрунтів свiту, їх класифiкацiю, процеси ґрунтоутворення.

     Протягом  цього перiоду були проведенi шiсть  Мiжнародних конгресiв ґрунтознавців: п'ятий – перший повоєнний – у  Кiншасi (1952 р.), шостий – у Парижi (1956 р.), сьомий у Медiсонi (1960 р.), восьмий – у Бухарестi (1964 р.), дев'ятий – у Аделаїдi (Австралiя, 1968 р.) i десятий – у Москвi (1974 р.), присвячений 50-рiччю Мiжнародного товариства ґрунтознавців.

     На  цих конгресах обговорювалися новi досягнення ґрунтознавства у рамках семи комiсiй: 1) фiзика, 2) хiмiя, 3) бiологiя, 4) родючiсть, 5) генезис, класифiкацiя i картографiя, 6) технологiя, 7) мiнералогiя ґрунтів. Практично на всiх конгресах була дискусія щодо програми світової ґрунтової карти (класифікація, номенклатура, техніка оформлення).

     Після війни були складені крупномасштабнi ґрунтові карти практично на всю  сільськогосподарську територію колишнього Радянського Союзу. Для кожного  господарства вони супроводжувалися нарисом  з набором картограм з вмiсту  гумусу, обмінного калiю, рухомого фосфору, лужногiдролiзованого азоту та кислотностi.

     Численні  та багатогранні дослідження ґрунтів  у різних країнах і, передусім, у  колишньому Радянському Союзі, підтвердили  основні положення вчення В.В.Докучаєва, поглибили і розширили його та утвердили як всесвітньо відому сучасну науку про ґрунт. Найбільш важливі досягнення цього періоду: розробка загального ґрунтово-географічного вчення про ґрунтово-біокліматичні зони (Л.І.Прасолов, І.П.Герасимов, О.М.Іванова, М.М.Розов та ін.); розробка вчення про кори вивітрювання і геохімію ландшафтів на основі ідей В.І.Вернадського (Б.Б.Полинов, В.А.Ковда, М.А.Глазовська); розвиток вчення про органічну речовину (І.В.Тюрін, Л.М.Александрова, В.В.Пономарьова, Д.С.Орлов, М.І.Лактіонов та ін.); вивчення ґрунтових процесів та режимів (О.А.Роде, І.М.Скриннікова, І.П. Герасимов, І.С.Каурічев); розробка шляхів підвищення родючості та меліорації ґрунтів (І.М.Антипов-Каратаєв, О.Н.Соколовський, О.М.Можейко, О.М.Грінченко, М.К.Крупський) та багатьох інших питань фундаментального й прикладного ґрунтознавства.

     Зміцнювались  міжнародні зв'язки ґрунтознавців, що дозволили не тільки утвердити позиції  генетичного ґрунтознавства, але  й розвинути нові напрямки. У цей  період помітний внесок у розвиток генетичного ґрунтознавства зробили зарубіжні вчені (К.Ф.Марбут, Д.Камбелл, С.Матссон, Г.Геррасовітц, Д.Рассел, А.Демолон, С.Ваксман, А.Джоел, Дж.Прескотт, Т.Секі та ін.).

     Інтенсифiкацiя  робiт з охорони  та раціонального  використання ґрунтового покриву

     Цей перiод охоплює останнє тридцятирiччя. Головна його риса – iнтенсифiкацiя робiт з охорони i рацiонального використання ґрунтового покриву. Протягом цього перiоду були проведенi чергові Мiжнароднi конгреси ґрунтознавців: 11-й в Едмонтонi (Канада, 1978 р.), 12-й в Індiї (1982 р.), 13-й у Японiї (1986 р.), 14-й у Гамбурзi (Нiмеччина, 1990 р.), 15-й у Акапулько (Мексика, 1994 р.), 16-й у Монпел'є (Францiя, 1998 р.).

     Останнiй  час знаменний прагненням застосування системного підходу до проблем науки, зокрема i до ґрунтознавства. Хоча ще докучаєвська концепцiя ґрунту як самостiйного тiла природи i дзеркала ландшафту передбачала системний пiдхiд до нього.

     Вiдзначаючи  роль iнформацiї тамоделей у вивченнi “ґрунтових систем”, В.А. Ковда (1985) стверджує, що ґрунт у цiлому – вiдкрита система, яка подiляється на ряд пiдсистем. Водночас вiн є пiдсистемою бiосфери. Гумусна оболонка Землi – загальнопланетарний акумулятор i розподiлювач енергiї, ємнiсть бiльшої частини бiомаси рослин i тварин, екран, який утримує найважливiшi для життя елементи вiд геохiмiчного стоку до Свiтового Океану, пудифiкатор забруднення атмосфери. Ґрунт є незамiнним регулятором гiдрологiчного режиму сушi i незамiнною продуктивною силою.

     Енергетика  ґрунтоутворення була в центрi уваги  В.Р. Волобуєва (1973-1976), яку вiн розрахував для рiзних ґрунтів, серед яких чорноземи займають чiльне мiсце. І.Сабольч (1979) показав, що енергiя, яка накопичується у ґрунтах Угорщини, розрахована у калорiях, складає бiльше 60 % енергетичних ресурсiв країни, включаючи вугiлля, нафту i газ. Головним носiєм енергiї у ґрунтi є гумус.

     Для сучасного трактування органiчної речовини ґрунту (походження, склад, будова, специфiка, взаємодiя з мiнеральною  частиною, роль у родючостi) дуже важливi експериментальнi дослiдження проведенi М.М.Кононовою (1963), В.Фляйгом (1964), В.В. Пономарьовою (1964), Ф.Дюшофуром (1977), Д.С.Орловим (1977), Л.М.Александровою (1980).

     Ґрунт – бiокосне тiло (за Вернадським), не тiльки народжене життям, але і  його джерело. Роль ґрунту у життi рослин загальновiдома. Вона добре показана у монографiї Е. Рассела “Ґрунтовi умови i рiст рослин” (1953).

     У рiзних регiонах були проведенi дослiдження бiологiчної продуктивностi ґрунтів i фiтоценозiв  сушi; запропоновано ряд моделей  процесу бiологiчного кругообiгу речовин; установлено, що агроценози не завжди переважають за продуктивнiстю природнi ценози.

     Виникла така наука, як ґрунтова зоологiя, розширилися  уявлення про мiкробний ґрунтовий  ценоз, роль i значення ґрунтових водоростей у фiксацiї атмосферного азоту i в  процесах вивiтрювання.

     Системний пiдхiд, застосований до вивчення грунтів, дозволив І.П. Герасимову (1973) розробити вчення про елементарнi ґрунтові процеси. Він відзначав необхiднiсть покласти в основу класифiкацiї ґрунтів докучаєвську формулу: фактори грунтоутворення – процеси – властивостi грунтів. 

     Висновок

     В.В.Докучаєв розробив схему класифікації грунтів  північної півкулі, методи дослідження  грунтів, установив багато закономірностей  грунтоутворення і запропонував ряд практичних заходів із підвищення родючості грунтів. Значний вклад у становлення докучаєвського вчення про грунт внесли його перші учні та сподвижники. М.М.Сибірцев (1860-1900) написав перший підручник грунтознавства, систематизував і розвинув учення про грунти, конкретизував визначення грунту, розділив фактори грунтоутворення на біотичні й абіотичні, вніс уточнення до класифікації грунтів, розділив грунти на зональні, інтразональні й азональні, ввів поняття "грунтовий рід", продовжив роботи по боротьбі із засухою. П.А.Костичев (1845-1895) заклав наукові основи агрономічного грунтознавства. Вивчав розкладення рослинних залишків у грунті, роль мікроорганізмів і водостійкої структури в родючості грунтів, роль гумусу в утворенні структури. П.С.Коссович (1862-1915) – один з основоположників вивчення фізичних, хімічних і агрохімічних властивостей грунтів, систематизував дані про грунти;

     В.І.Вернадський (1863-1945), засновник біогеохімії та сучасного вчення про біосферу; К.Д.Глінка (1867-1927), що написав фундаментальний  підручник із грунтознавства, завідував  кафедрою грунтознавства в Ново-Олександрійському, Воронезькому й Ленінградському сільськогосподарських інститутах; Г.М.Висоцький, який розробив основи вчення про водні властивості, водний режим грунтів, глеєутворення; К.К.Гедройц (1872-1932) дав глибокий аналіз колоїдних властивостей грунтів, розробив теоретичні основи їх хімічної меліорації; В.Р.Вільямс (1863-1939) об'єднав генетичні концепції В.В.Докучаєва з агрономічними поглядами П.А.Костичева, створив біологічний напрямок у грунтознавстві, вивчав гумус грунту, розвинув теорію грунтотворного процесу, родючості грунтів; та ціла плеяда дослідників-природознавців.

     Література

     Канівець  В.І. Життя грунту. – К.: Аграрна  наука, 2001.

     Назаренко І.І. Грунтознавство: Навчальний посібник. Ч. 1, 2. – Чернівці: Рута, 1998, 1999.

     Польчина  СМ. Грунтознавство. Головні типи грунтів. Ч. 1, 2. – Чернівці: Рута, 2000, 2001.

     Чорний  І.Б. Географія грунтів з основами грунтознавства. – К.: Вища шк., 1995.