Порівняльна характеристика поглядів С. Петлюри та В. Винниченка

                                               Вступ

Одна з найтяжчих і буремних сторінок історії нашої Батьківщини - доба Визвольних змагань українського народу за свою державність у 1917-1920 рр. [1].

Історична наука радянської доби з початку свого існування виконувала домінуючу в країні ідеологію – партійно-кастові інтереси, тож не дивно, що в нашій історії стільки «білих» і «чорних» плям, у тому числі й стосовно революційних подій на Україні. До почасти замовчуваних, а почасти свідомо перекручених фактів, що відносяться до діяльності видатних діячів того часу, чиї постаті зросли на гребені боротьби пробудженого революцією народу.

Найбільш суперечливою та значущою постаттю цього часу є Семен Васильович Петлюра, більше відомий як Симон Петлюра.

Симон Петлюра став символом збройної боротьби України за власну суверенність держави. Його рішуча і послідовна боротьба за рідну країну, яку він провадив, була значною мірою ускладнена вкрай несприятливою військово-політичною ситуацією для України, зокрема в кінці 1919 р. [2]. Проте, незважаючи на всі здавалось б непереможні обставини, Головний Отаман міцно тримає прапор української державності – надихаючи слабодухих і зневірених, даючи сили і впевненість всім національно-державницьким елементам українського суспільства.

Володимир Кирилович Винниченко також є ключовою постаттю державотворення: 16 червня 1917 р. його призначили Головою Генерального Секретаріату - першого в ХХ столітті уряду України.

Рівно через чотири місяці після свого урядового призначення В. Винниченко занотував до щоденника думки, звернені начебто до нас: “О, Господи, яка то страшна тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть жити наші нащадки…”.

1. Симон Васильович Петлюра.

Серед українських політичних діячів початку XX ст. постать С.Петлюри займає провідне положення, уособлюючи визвольні змагання 1917-1920 років, пов'язані з ними спроби побудови та збройного захисту Української Народної Республіки.

С.Петлюра народився 22 травня 1879 p. На Полтавщині. Рід Петлюр мав давнє козацьке коріння [3].

У 1895 p. вступив в Полтавську духовну семінарію, до якої він попередньо отримавши початкову освіту згідно різних відомостей в церковно-парафіяльній школі, чи в земському училищі. У 1901 р. був виключений з семінарії. Різні джерела дають різні думки з цього приводу. Одні джерела причини такого кроку вбачають у революційній роботі Петлюри як члена РУПу, інші – в його активній культурологічній діяльності, несумісній з навчанням у духовному закладі. Восени 1902 року С.В. Петлюра виїжджає на Кубань до Катеринодара, де спочатку вчителює, а потім працює над архівами Кубанського Війська. Крім цього він бере участь у роботі філіалу РУП – “Чорноморської Вільної Громади”. За співробітництво з нею у грудні 1903 року Петлюра був заарештований.

У березні 1904 року його звільнили з під арешту “на поруки”. Він виїхав до Києва, а звідти восени того ж року – до Львова, де працював у редакції органу РУП – газеті “Селянин”.

Наприкінці 1905 року С. Петлюра повертається знову до Києва, але у січні 1906 р. виїжджає тепер уже до Петербурга, де редагує місячник “Вільна Україна”. Там вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У липні 1906 року повертається до Києва, де працює секретарем редакції газети “Рада”, а в 1907–1908 рр. він стає співредактором газети “Слово” (орган УСДРП). У 1908 році за браком коштів “Слово” припинило існування. На початку 1909 року, переїхавши до Петербурга, бере участь у роботі організації УСДРП. Ось що про це писав його майбутній соратник І.П. Мазепа: “Як член філіалу УСДРП у Петербурзі, він також там виступав з рефератами майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях соціальної теорії й політики та економіки він уступав багатьом іншим членам партії. Пам'ятаю, коли на зборах нашої петербурзької організації Петлюра брав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партії, майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою” [4].

Згодом С.В. Петлюра переїхав до Москви. Москва за часів 3-ї Державної Думи була осередком національного руху народів Російської імперії. Існувало багато таємних і легальних товариств, таких як “Союз автономістів”, “Товариство слов'янської культури” з українським філіалом, товариство українців “Кобзар” тощо.

У 1912 році С.В. Петлюра разом з О. Саліковським стає редактором журналу “Украинская жизнь” (орган Українського товариства), що друкувався російською мовою. Симон Петлюра, який перебрався до Москви, зберіг зв'язок з масонськими ложами України і водночас увійшов у середовище російського масонства. Він випередив висновки багатьох київських масонів вважаючи, що боротьба проти німецької агресії є боротьбою і за демократію.

 З цим погоджувалась 90 % російських масонів, які підтримували  ті країни, в яких масонство  мало велику політичну вагу: Францію, Англію, США. З початку XX століття  масони намагаються знайти шляхи  до влади. До 1917 року це були  еволюційні шляхи широкої масонської  протекції. В березні 1917 року українські  масони розділили між собою  важливі посади, які залишилися  від "старого режиму".

Важливим завданням масонства було втримати керівництво у своїх руках і не дозволити бунтівній стихії спровокувати кровопролиття і анархію. Проте під впливом революційних подій восени 1917 року масонські ложі почали розвалюватись; їх занепад став наслідком загострення національного питання в Україні. Прибічники одного табору намагалися відкласти вирішення всіх національних питань, інші намагалися захопити владу і якомога швидше проголосити автономію України.

Розкол став неминучим після IV універсалу, в січні 1918 року, і підписання сепаратного миру з німцями. Кінець 1917 – початок 1918 рр. став часом остаточного занепаду єдиного масонського руху в Україні.

Період проживання у Москві С.В. Петлюри важливий насамперед тому, що саме тоді остаточно сформувався його національно-політичний світогляд. Він створив свою концепцію становища України як політичної одиниці не тільки в межах багатонаціональної Російської імперії, а й у площині міжнародних загальноєвропейських взаємовідносин.

На початку першої світової війни з'явився маніфест-декларація; цей документ Петлюра опублікував на сторінках “Украинской жизни”.

В ньому він обстоював тезу про лояльність українського народу до російського уряду напередодні світової війни. Необхідність цієї декларації Петлюра аргументував тим, що в цей історичний момент, коли відбувається “примирення” російського громадянства з урядом, мовчання українців може “служити скріпленням того погляду, ніби вони або не існують, або що для них не може бути місця в межах російської держави”.

Важливим чинником формування національної свідомості українського народу, пробудження патріотичних почуттів, усвідомлення своїх морально-історичних коренів була преса. Із відродженням суверенної України стали повертатися до свого народу його вірні сини, віддані борці за самостійність і незалежність.

Все свідоме життя Симона Петлюри було пов'язане із пресою – не стільки задля заробітку, як в ім'я своєї нації та духовності. Й до сьогодні актуальними залишаються слова Симона Петлюри: “Український народ має право на те, щоб не зазіхали на його душу, – поверніть же нам наші газети, наші журнали, наше рідне слово! У дні воєнних бур і струсів, у дні розладу господарського життя країни не слід зупиняти духовних і культурних функцій народного організму ... Ми віддали й віддаємо державі усе, що вимагають обставини і потреби бурі, яка знялася й не стихає: своїх синів, братів, своє життя, терпимо нестатки й жертви” [5].

Загалом журналістська праця була для Симона Петлюри перевіркою на міцність переконань, волі, вміння. Із статей Симона Петлюри стає зрозуміло, що він сміливо бореться за “українізацію України”.

Він розумів, що держава свідомо відбирала у пригноблених націй право на вільний національний розвиток, на національну школу й культуру; вона прагнула привести їх до духовної загибелі та занепаду.

Адже, “не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація швидко йде до денаціоналізації, не розвивається, а гине, не буяє розквітом своїх духовних сил, а поволі завмирає” [6].

Розмірковуючи про майбутній устрій Російської держави, він твердить, що Україні необхідний такий державний устрій, така форма державного правління, які б дали можливість відстоювати свої економічні, культурні й національні інтереси, а також надавали більше законодавчих прав, ніж місцева самоуправа. Саме такою формою, на думку автора, є національна автономія України.

С. Петлюра був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 року – член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ у грудні 1917 року Петлюра, не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду В. Винниченка, пішов у відставку).

У січні-лютому 1918 року сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. Можна стверджувати, що постать Симона Петлюри дає найкраще віддзеркалення різних етапів української національної революції того часу.

Державна й військова діяльність Симона Васильовича Петлюри, тим паче, з урахуванням грандіозних історичних подій, на фоні яких вона розгорталася, а також того, що він не просто очолював  певний час українську державу, але справді стояв біля витоків українського національного руху на початку ХХ століття перетворили його на символ, як сказали б нині – “культову постать” української історії. Таким він і залишається для значної частини нашого суспільства.

Як відомо, політик і воєначальник оцінюються за співвідношенням того, що він зобов'язаний був зробити, перебуваючи на своєму посту, і що він зробив фактично.   

Так чи інакше, але слід погодитись із Станіславом Томашевським – визначною постаттю в українській історіографії 20–30-х років ХХ століття, який вважав, що С.Петлюра, безумовно, забезпечив собі достойне місце в пантеоні української історії.

Складною та суперечливою є політична спадщина С. Петлюри. Немає такого етапу його політичної кар'єри, який би не був гостро коментований як його прихильниками, так і ворогами. Ім'я його часто проклинали і змішували з багнюкою. Але при цьому він залишався талановитим політиком, який зумів зберегти свій політичний вплив протягом багатьох десятиліть.

2. Політичні погляди С. Петлюри.

Політичне становлення поглядів С. Петлюри є дуже цікавим і різнорідним. Починаючи з РУП (Революційна Українська Партія), членом якої він був з 1900 року, С. Петлюра проходить різні етапи становлення в соціалістичних партіях. Беручи активну участь у житті РУПу, С.Петлюра був на вістрі революційних подій. Саме у цей період він проявляє найбільше прагнення до соціал-демократичної течії, що поширювалась по всій Європі. Разом з тим у його політичних публікаціях відчувається наполегливий потяг до остаточного самовизначення.

Тому коли на ІІ з'їзді РУП постало питання про злиття її з російськими соціал-демократами (меншовиками), то Симон Петлюра проявляє неабияку наполегливість і ясність відтворюючи свій погляд на створення Української соціал-демократичної партії (УСДРП), яка б стояла на власному національному ґрунті. Його тоді підтримали М. Порш, В. Винниченко, П. Понятенко, В.Мазуренко та інші члени ЦК РУП.

Симон Петлюра почав розуміти, що на Україні немає такого робітничого пролетаріату, як в Росії, який би міг очолити весь революційний рух. А оскільки більшість населення тут складалася з селян, то потрібно було змінювати акценти і піднімати національну свідомість сільського пролетаріату. Крім того, він вже тоді був упевнений, що це потрібно робити обов'язково під захистом створеної власної армії, яка б могла стати теж активною революційною силою.

На цій основі С. Петлюра і далі формував незалежницькі ідеї і національне відродження України. Та це були лише перші паростки політичного становлення. Поринаючи в громадсько-політичне життя, він ще не раз відчує потребу остаточного вибору прямого шляху до своєї мети. Цьому в значній мірі сприяли і ті випробування в інших політичних течіях, до яких закидала його доля.

Соціал-демократична, марксистська догматика з її класовою теорією боротьби мала надто міцний вплив на Петлюру, щоб він міг на той час національне поставити вище класового. Завжди перше в нього підпорядковувалось останньому. Про це зазначає С. Єфремов у своєму щоденнику: “Петлюру я знав либонь із 1905 року. Ближче до нього придивився року 1907, коли він був за секретаря “Ради”. І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдеківського духу. Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в “Раді” [7].

 “Есдеківський дух” С. Петлюри повною мірою реалізувався в новому партійному виданні – щотижневій газеті “Слово”, згодом ставши її офіційним редактором. М. Садовський охрестив Петлюру за часів редагування “Слова” “новим українським Марксом”.

Але не зважаючи на соціально-демократичні настрої, С. Петлюра не забуває і про національне. Такий дуалізм політичних орієнтирів був характерний для більшості тогочасних українських революційних діячів. Симон Петлюра – переконливий взірець еволюції соціал-демократичного діяча революційного напрямку до діяча національно-державного. Саме внаслідок такої еволюції й стала можливою його історична роль, яку він зіграв як головний отаман війська УНР та голова Директорії.

У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазна демократична революція. 3 фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася у безодню хаосу. Тимчасовий уряд, що нездатний був керувати Росією, негативно ставився до незалежності    України, навіть до найменших спроб добитися її автономії. Утворення Центральної Ради на Україні і її подальші дії були підтвердженням того, що в 1917 році відбулась українська національна революція, яка відкрила шлях до корінних перетворень існуючого російського ладу на користь самостійного українського державо врядування.

 Ім'я Головного Отамана нерозривно зв'язане з творенням української армії, як основної державотворчої сили. Голова Українського Військового комітету Західного фронту, голова Українського Військового Генерального комітету, перший Секретар військових справ Генерального Секретаріату – С. Петлюра, розумів значення війська для оборони державності, – він з ним і пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.

С. Петлюра зазначав: “Військо завжди було і, поки воно буде, завжди зостанеться плоттю від плоті і кров’ю від крові народу. Внутрішній лад війська, його внутрішня організованість, той дух, що витає серед нього і над ним, цементуючи численні одиниці в одне велике ціле і утворюючи з нього то відпорну, то боєздатну 
для всякої військової боротьби в різних її формах силу, – завжди буде покажчиком внутрішньої сили кожної нації, кожної держави… Свою роль в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитається самий пріоритет державності” [8].

     Отже, на час першої світової війни у світогляді С. Петлюри сталися великі зрушення в бік переваги національного над класовим. Національно-визвольна боротьба стає його політичним кредом.

3. Володимир Кирилович Винниченко.

Володимир Винниченко народився у 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП.  
      З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію.    

Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії  Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року [9].

4. Політичні  погляди Винниченка       

На політично-ідеологіяні думки В. Винниченка сильно позначились впливи західного лібералізму й гуманізму, проте концепційно він визнавав марксизм. Політично Винниченко хитався між українським націоналізмом самостійницькою платформою і концепцією української радянської республіки. Як практичний політик Винниченко був експульсивний і схильний до крайностей. Його позиції, а також дуже суб'єктивну оцінку доби визвольних змагань можна спогади у таких працях як: «Відродження нації», І-III (1920) і «Революція в небезпеці». О.Ш.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи.

Він запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності.

Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв'язку нації і державності: "Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави..." [10].

Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча "вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, - вони, а не хтось інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів"

В. Винниченко, однин із перших глибоко й принципово розкрив причини, природу єврейських погромів, об'єктивно, аргументовано вказав на їх головних винуватців [11].

Якщо поставити питання кардинально-огрубіле: що особливо «не подобається» «критикам» у діяльності В. Винниченка, гнівно засуджується ними, виявиться, що це передусім такі наріжні моменти, висхідні позиції:

- тяжіння до радикальних, революційних методів розв'язання нагальних суспільних суперечностей, посилений акцент на соціальних аспектах життя і розвитку нації;

- народоправні, соціалістичні уподобання В. Винниченка і його світоглядна еволюція в напрямі комуністичних ідей, платформи радянської влади;

- федералістські погляди і практика, зокрема неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Всією своєю невтомною діяльністю він наближав 1917 рік. Один із найяскравіших ідеологів соціального і національного визволення, він дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В.Винниченко у квітні 1917 року був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очоливши вже у червні її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Мова про перші три Універсали ЦР. Зокрема третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття.

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний шлях. Демократична («народоправча»), соціальна республіка (а саме такою, за задумом і сутністю, й була УНР) і донині залишається оптимальним варіантом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють передові соціуми.

Не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, зокрема на М. Скрипника, який у 1920 р. написав відому працю «Україна і Донбас» - по суті, розгорнуту програму українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував політичний пульс нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.

Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний - він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам.

       5. Порівняльний аналіз поглядів С. Петлюри та В. Винниченка.

Порівняння поглядів С. Петлюри та В. Винниченка, й вкладу кожного з них у визвольні змагання українства має певною мірою умовний характер. В даному випадку йдеться про діячів, що внесли різний не за обсягом, а за характером праці в конкретних умовах вклад у загальну справу України.

Їхні особисті відносини, революційна співпраця не виключали розбіжностей позицій з багатьох питань і взаємної критики.

Головна відмінність у їхніх поглядах  полягає в формі становлення Української державності. В. Винниченко вбачав ідеал української демократії  у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформлення.

Дещо пізніше В. Винниченко змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

Натомість  погляди С. Петлюри стосовно цього питання корінно різнились. Розмірковуючи про майбутній устрій Російської держави, він твердить, що Україні необхідний такий державний устрій, така форма державного правління, які б дали можливість відстоювати свої економічні, культурні й національні інтереси, а також надавали більше законодавчих прав, ніж місцева самоуправа. Саме такою формою, на думку автора, є національна автономія України.

Він повністю заперечував будь-яку форму залежності від російського імперіалізму. Розумів сам і намагався переконати своїх соратників, що ненажерливий великодержавний молох ніколи не змириться із втратою такого ласого шматка, як Україна. І всіма правдами та не правдами намагатиметься повернути її чи, принаймні, напнути на якомога коротшому припоні.

Симон Петлюра – переконливий взірець еволюції соціал-демократичного діяча революційного напрямку до діяча національно-державного. Його постать слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. Сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є, по суті, продовженням політики С. Петлюри.

В свою чергу В. Винниченко відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу. Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча "вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, що невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, - вони, а не хтось інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів"

Висновки:

 Велич людини і пам'ять  про неї визначається її ділами. Все життя Симона Петлюра до  останньої миті було віддане  боротьбі за єдність і самостійність  українського народу. Постать С.Петлюра  невід`ємна від найсвятіших прагнень  українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило  йому видатне місце не тільки  в українській, а й світовій  історії, у нетлінній пам`яті нащадків.

Сьогодні настав час об`єктивної оцінки постаті Симона Петлюри, який для нас уявляє собою місток між тією героїчною добою визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з`явилася незалежна Українська Держава.