Порівняльна характеристика освіти Чехії та України

                                                                         ЗМІСТ

    Вступ……………………………………………………………………………3

    1. Сучасний  освітянський простір Чехії та України…………………………4

    2. Перспективи  розвитку освіти……………………………………………….6

    2.1. України……………………………………………………………………..6

    2.2. Чехії…………………………………………………………………………12

    Висновки………………………………………………………………………..18

    Список  використаних джерел…………………………………………………19

                                                                                   Вступ

    Освіта - основа  розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього  України. Вона є визначальним  чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Вона є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, здійснюється практичне реформування галузі.

    Водночас стан  справ у галузі освіти, темпи  та глибина перетворень не  повною мірою задовольняють потреби  особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід  до постіндустріального, інформаційного  суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою, суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв'язання їх нагальних проблем.

    Необхідність дослідження проблем неперервної освіти країн Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Естонія) зумовлена інтенсивним розвитком процесів інтеграції суспільного життя, зростанням інтересу до порівняння економічних показників, суспільно-політичних систем, моделей освіти та культури різних країн і народів.

    З огляду на актуальність інтеграції освітньої системи України в європейський та світовий освітній простір, зростаючу роль неперервної освіти у реформаційних процесах, що відбуваються в країнах Східної Європи, а також недостатній рівень їх дослідженості обрано тему реферату „Порівняльна характеристика освіти Чехії та України”.

                            Сучасний освітянський простір Чехії та України.

    Провідними тенденціями розвитку сучасного суспільства, що здійснюють вплив на всі сфери життєдіяльності різних країн, стали процеси економічної, політичної та культурної глобалізації, розвитку економіки знань та інформаційно-комунікаційних технологій. Вони набувають особливої актуальності у сучасних умовах у зв’язку із: по-перше, загальносвітовими тенденціями посилення ролі людського фактора, інтелекту, знань, кваліфікації в економічному прогресі, у забезпеченні конкурентоспроможності як окремих підприємств, галузей, так і країн в цілому; по-друге, прискоренням науково-технічного прогресу, стрімким поширенням інформаційних технологій у всіх сферах життєдіяльності, особливо у сфері виробництва і розповсюдження знань; по-третє, тривалим кризовим соціально-економічним станом східноєвропейських країн, що спричинив розвиток негативних тенденцій у відтворенні життя людей, продуктивних сил; по-четверте, становленням ринкової економіки в цих країнах, посиленням конкуренції на ринку праці та розвитком ринку освітніх послуг; по-п’яте, глобалізацією та інтернаціоналізацією освітніх процесів, що спонукає до універсалізації і стандартизації освітніх понять, термінів та методів наукового пошуку.

    Інтеграція України  до європейського та світового освітнього простору, особливості якої пов’язані як з природою означених глобальних процесів, так і з специфічними умовами розвитку суспільно-економічного, політичного та культурно-освітнього життя нашої країни, зумовлює необхідність розв’язання низки складних проблем. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти (2002) до них належать передусім такі: підвищення якості освіти, здійснення моніторингу ефективності діяльності освітньої системи на національному рівні; децентралізація управління освітою шляхом розширення державно-громадського партнерства у соціальній сфері; структурна перебудова освітньої системи відповідно до потреб забезпечення неперервності освіти; формування готовності вчителів та навчальних закладів до інноваційної діяльності; розвиток ринку освітніх послуг; розширення міжнародного співробітництва, моніторинг та використання інноваційних ідей зарубіжного досвіду в сфері освіти тощо.

    Розв’язання комплексу  цих складних завдань потребує  всебічного вивчення динаміки  змін у системах освіти східноєвропейських  країн. Найбільш радикальних реформ на початку ХХ століття зазнали системи освіти Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії. Звернення до їх досвіду зумовлено причинами, серед яких головними, на нашу думку, є такі:

    • активізація  контактів східноєвропейських країн  з державами Західної Європи  у сфері освітньої політики. Їх результатом стало запровадження близьких за ідеологічними та концептуальними основами програм реформування систем західноєвропейських країн.

    • орієнтація  східноєвропейських країн на висновки академічних громад розвинених країн Європи;

    • активізація  впливу освітньої політики розвинених  країн на освітні програми  впливових міжнародних політичних, економічних, фінансових, культурно-освітніх  організацій і через них –  на процеси освітніх змін у  східноєвропейських країнах.

    Пошук країнами Східної Європи власних моделей розвитку освіти в умовах посилення глобалізаційних впливів – процес складний і суперечливий. Він зумовлений пріоритетами, які мають всезагальний характер. Вивчення й усвідомлення суті цих пріоритетів має допомогти освітянам – політикам, теоретикам, практикам східноєвропейських країн осмислити процеси, що відбуваються в освітній галузі, знайти шляхи їх модернізації.На рубежі другого і третього тисячоліть людство шукає ефективні шляхи виживання, розв’язання глобальних проблем, зокрема екологічних, технологічних, соціальних. Провідну роль у їх розв’язанні має відігравати освіта, яка набуває нових форм, створюючи нові методи і технології, суголосні з цивілізаційними процесами. Водночас спостерігається дефіцит суспільно-цілісного сприйняття неперервної освіти як об’єктивного явища, що проявляється, зокрема, у поверховому її розумінні, спрощенні до профілізації або до однобічної орієнтації, недооцінці “культуролого-педагогічних” та “соціолого-педагогічних” зв’язків.

    Розв’язання цих  важливих завдань гальмується  низкою суперечностей, зокрема між:

    - необхідністю  врахування особливостей становлення  і розвитку вітчизняної неперервної  освіти, прогресивних ідей зарубіжного  досвіду професійної підготовки фахівців та їх недослідженістю у вітчизняній педагогічній науці, нерідко ігноруванням у педагогічній практиці;

    - очікуваннями  суспільства щодо якісних змін  у діяльності освітніх закладів  та недостатнім низьким рівнем готовності до їх запровадження;

    - глобалізацією  економіки і розвитком інформаційних  технологій, заснованих на знаннях, і внутрішньосистемними факторами, що протистоять культурній глобалізації;

    - роздробленістю  освітнього процесу та високою  інтегрованістю становлення людської  особистості;

    - рівнем розвитку виробництва, соціальної сфери, культури, науки і професійною кваліфікацією;

    - вимогами інформаційно-технологічного  суспільства й непідготовленістю  фахівців до професійної діяльності  в нових умовах;

    - масовістю підготовки фахівців й індивідуально-творчим характером їх професійної діяльності.

    Освіта в Україні

Освіта в Україні має складну структуру європейського типу і включає дошкільну і середню освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну. Відповідно до реформування соціально-економічної системи країни в цілому, змінюються і сфера освіти. Поряд з удосконаленими навчальними закладами на базі колишніх державних, з'являються приватні структури. Активно організовуються профільні дитсадки з пріоритетним розвитком певного напряму, запроваджуються авторські програми (сьогодні їх в Україні функціонує 17,2 тис.). Значно зросла кількість навчальних закладів, які пропонують отримання середньої освіти певного спрямування, з поглибленим вивченням певних дисциплін (всього існує 21,6 тис. навчальних закладів, у т. ч. 273 гімназії, 232 ліцеї, 25 колегіумів). В галузі вищої освіти чи ненайбільший ступінь конкуренції: мережа вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації налічує 664 , ІІІ-ІV - 315 закладів, серед них 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Новою пропозицією на українському ринку освіти є бізнес-освіта, різноманітні тренінгові та консультаційні послуги [6, 8].

    Соціологічні опитування показують, що на сьогодні виникає проблема довіри до новостворених установ. Якщо заклади початкової та середньої освіти в основному подолали цю проблему (як основний критерій - рівень довіри батьків, які вважають престижним навчати дитину у приватній школі), то вищі приватні навчальні заклади ще не встигли зарекомендувати себе досягненнями своїх випускників, при цьому потенційні роботодавці надають перевагу випускникам, що закінчили державні ВНЗ. Ринок освітніх послуг у галузі вищої освіти є достатньо привабливим, що зумовлено значною його місткістю (попит переважає пропозицію).

    В Україні сьогодні  працює понад 360 вищих навчальних  закладів різних форм власності та відомчого підпорядкування, які здійснюють наукову і науково-технічну діяльність. В системі вищої освіти працює понад 60% кадрів вищої наукової кваліфікації. Створено Державну цільову науково-технічну та соціальну програму «Наука в університетах» на 2008-2012 рр.

                                 2. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ.

                                                                 2.1. України.

    Головними напрямами  подальшого вдосконалення української  освіти є наступні:

    · забезпечення  рівного і справедливого доступу до якісної освіти, зокрема, запровадження всеохопного незалежного зовнішнього оцінювання навчальних досягнень (у формі тестування) випускників загальноосвітніх шкіл і вступників до вищих навчальних закладів;

    · створення  нової моделі економічної діяльності  вищих навчальних закладів, яка  базується на солідарній участі  держави, бізнесових кіл і громадян;

    · приведення  системи вищої освіти у відповідність до вимог Болонської декларації, розширення автономії вищих навчальних закладів як необхідної передумови інтеграції української освіти в європейський освітній простір.

    Метою впровадження  незалежного тестування є:

    - забезпечення  рівного та справедливого доступу до якісної освіти для всіх без винятку молодих людей;

    - проведення загальнонаціонального  моніторингу справжнього рівня нашої середньої освіти;

    - ревізія усталених  і сформованих упродовж багатьох  років традицій, які сьогодні  стали вже гальмом для розвитку  освіти;

    - усунення нічим  не виправданого психологічного  навантаження на школярів, які  з одного й того самого предмета  складають екзамени двічі поспіль  -спочатку у школі, а потім у вищому навчальному закладі [5, 114].

    Як свідчить практика багатьох європейських країн, однією з умов підвищення якості вищої освіти є посилення відповідальності вищих навчальних закладів за результати діяльності шляхом розширення демократичних засад їх функціонування та поглиблення університетської автономії. Водночас очевидним є і те, що ширша автономія вищих навчальних закладів неминуче призведе до більшої залежності їх від громадського контролю, а отже й громадської підтримки.

    Нині окремі  питання автономії українських  університетів та їхні академічні свободи регламентує Закон України "Про вищу освіту". Однак залишаються невирішеними проблеми розширення прав вищих навчальних закладів щодо розподілу фінансових ресурсів, прозорості та доступності для громадсько-державного контролю всієї їхньої академічної та фінансової діяльності.

    Існують також  очевидні перешкоди і на шляху  урізноманітнення джерел фінансування  вищої школи. Зокрема - чинне податкове  законодавство та статус неприбуткової  організації, що не дозволяють  проводити інноваційну діяльність  вищого навчального закладу чи  надавати науково-технічні, обслуговуючі  та господарські платні послуги  зовнішнім організаціям. Виникає  парадоксальна ситуація: з одного  боку, держава не виділяє достатньо  коштів для господарських потреб  вищих навчальних закладів, а  з другого - заклади не можуть  заробляти для себе кошти, продаючи свої наукові розробки, оскільки при цьому втрачають статус неприбуткової організації.

    Не є досконалою  сьогоднішня законодавча база  для регулювання позабюджетної  діяльності вищих навчальних  закладів. Чинне законодавство не  сприяє політиці ринкового маневрування  ВНЗ. Визначальними тут повинні бути відкритість і прозорість, що означає залучення вищих навчальних закладів до процесу формування та обговорення проекту бюджету, а також щорічне оприлюднення Міністерством освіти і науки у друкованих засобах масової інформації, на сторінках Інтернету звітів про використання бюджету з поясненням змін, які виникли впродовж бюджетного року.

    Міністерство освіти  і науки України найближчім  часом планує проводити роботу  у наступних напрямах:

    · визначити  проблеми та перешкоди на шляху  розвитку академічних свобод  і університетської автономії, розробивши  акти нормативно-правового врегулювання  розвитку академічних свобод  та забезпечення автономії університетів  в Україні, насамперед через зміни та доповнення до Закону України "Про вищу освіту";

    · розширити  участь вищих навчальних закладів  у формуванні державного замовлення  з метою підвищення його ефективності, відповідності ринку праці та довгостроковій стратегії розвитку країни;

    · забезпечити  посилення ролі університетів  у присудженні наукових ступенів  і присвоєнні учених звань  та ролі професійних асоціацій  у їхньому підтвердженні;

    · здійснити  перегляд нормативів і форм оплати праці наукового та науково-педагогічного складу;

    · підвищити роль і вдосконалити організацію діяльності наглядових рад університетів;

    · розробити  нову систему суспільно-державного  контролю та оцінки діяльності  вищих навчальних закладів;

    · прийняти рішення щодо відповідальності університетів у разі зловживання своїми правами, що погіршують якість освітніх послуг;

    · розробити  критерії оцінки діяльності вищих  навчальних закладів для визначення  їх рейтингів, які застосовуватимуться для публічного моніторингу;

    · обов'язковим  елементом автономії університетів  повинно також стати розширення  участі студентів в управлінні діяльністю навчального закладу, удосконалення форм і методів функціонування студентського самоврядування у вищих навчальних закладах. Але йдеться про участь справжню і компетентну, а не формально проголошену чи неприродно гіпертрофовану [5, 125].

    Найголовнішою  проблемою, яка сьогодні постає  в освітянському середовищі є  проблема оптимізації мережі  вищих навчальних закладів. На сьогодні найгострішими є чотири питання.

    По перше - в  Україні на 46 млн. населення, яке  щорічно зменшується, є аж 904 вищі  навчальні заклади, коли у розвинених  країнах із таким самим населенням  їх кількість не перевищує  й сотні. Це є прикрим джерелом  недовіри світової спільноти до якості освіти в Україні, що формує далеко не найкращий імідж нашій нації.

    По друге - вищі  навчальні заклади державної  форми власності підпорядковані 26 міністерствам і відомствам, що теж є далеким від оптимальності. Це своєрідне "натуральне господарство", хоч як би не захищали представники галузей "свої" навчальні заклади.

    По третє - середня  кількість студентів вищих навчальних  закладів України становить 6,6 тис. осіб. Причому, в половині з них цей показник менший за середній, а у комунальних і приватних - значно нижчий.

    По-четверте, однією  з найболючіших проблем вищої  школи - є відокремлені структурні  підрозділи. На сьогодні їх зареєстровано 1005, тобто більше, ніж самих навчальних закладів.

    Для розв'язання  цих проблем необхідно:

    · провести поетапну  та добре продуману передачу  вищих навчальних закладів, які  підпорядковані іншим міністерствам і відомствам, до сфери управління Міністерства освіти і науки;

    · оптимізувати  впродовж 2009 - 2010 років мережу вищих  навчальних закладів шляхом їх об'єднання і створення ефективних університетів із урахуванням регіональних і загальнодержавних потреб щодо фахівців із вищою освітою.

    Це дозволить:

    · створити регіональні, дослідницькі університети, в яких буде зосереджено високий науковий, педагогічний, методичний і виховний потенціал;

    · вирішити проблеми  якісного кадрового забезпечення  як для навчального процесу, так  і для наукових досліджень;

    · уникнути дублювання  та підготовки надлишкової кількості фахівців з окремих напрямів і спеціальностей.

    Проблемним питанням  на етапі повної реалізації  міжнародних зобов'язань України  щодо запровадження двоступеневої  освітньої структури "бакалавр-магістр" може стати новий перелік напрямів підготовки бакалаврів.

    Слід визнати, що  як ключовий документ системи  вищої освіти, "Перелік-2006" не  є зовсім вдалим, і адекватно  не відображає ні реалій вищої  школи, ані перспективи її розвитку. Після "скорочення" діючого раніше "Переліку-1997" кількість напрямів зросла з 76 до 146. Це практично унеможливило підготовку академічних і професійних бакалаврів з багатьох напрямів, повернуло українську освіту до практики підготовки фахівців за одноступеневою "радянською" схемою.

    Аналогічна ситуація  складається і з проектом переліку  спеціальностей із підготовки магістрів, кількість спеціальностей у якому, порівняно з чинним Переліком, помітно зростає. До того ж, пропозиції часто надходили і надходять з урахуванням інтересів лише навчальних закладів, без урахування факту відсутності в структурі економіки України не тільки окремих спеціальностей, але й цілих галузей виробництва із сумнівними перспективами їх відродження.

    Головною причиною  такої ситуації є те, що, була  зроблена недосконала корекція  діючого Переліку. Не було враховано  ні досвіду європейських країн, де кількість напрямів зазвичай не перевищує кількох десятків, ні надання можливості студенту "за вільною траєкторією" здобути повну вищу освіту в рамках одного напряму і галузі знань. Тому ці переліки слід вважати на певний період часу перехідними з наступною їх адаптацією до тих, які діють у країнах Європи та інших регіонах світу. Розпочати цей процес необхідно невідкладно зі створення уже в квітні цього року міжгалузевої робочої групи та визначення концептуальних засад формування нового переліку, зрозумілого і прийнятного для навчальних закладів і роботодавців.

    Невідкладним завданням  є також формування національної  системи кваліфікацій, адаптованої  до європейської, що зумовлено  необхідністю реалізації стратегії  навчання впродовж всього життя  та усунення бар'єрів між країнами через відсутність прозорості кваліфікацій.

    Сучасні реалії  вимагають здійснення коректив  у Закон України "Про вищу освіту". Сьогодні можна впевнено говорити, що регуляторний ресурс чинного Закону України "Про вищу освіту" вичерпано. Невизначеність окремих його статей іноді викликає як суперечливі дії суб'єктів освітнього процесу, так і неоднозначні наслідки. Тому найближчим часом, не випускаючи з уваги долю попереднього варіанту змін до цього закону, Міністерство освіти і науки прагне використати всі засоби, в тому числі обов'язкову тісну співпрацю з народними депутатами України, Комітетом з питань науки і освіти Верховної Ради України та депутатами - освітянами, для його прийняття.

    При цьому самі  зміни мають бути системними. З огляду на це, МОН, у першу чергу, має визначити структуру вищих навчальних закладів, зокрема доуніверситетські (професійні коледжі) та університетські (університети, академії, коледжі) і дати їм чіткі й однозначні визначення. Треба прийняти остаточне рішення щодо доцільності застосування понять "рівень акредитаці", "освітньо-кваліфікаційний рівень", "рівень освіти".

    Значним етапом  у подоланні проблем вищої  освіти повинно стати запровадження  зрозумілої на ринку праці  ступеневої освіти, що узгоджується  з європейським форматом - трициклова  система підготовки фахівців із вищою освітою: бакалавр, магістр, доктор філософії (PhD).

    При цьому МОН  пропонує термінологічно чітко  визначити такі поняття:

    · кваліфікації  короткого циклу (молодший спеціаліст) для студентів, які пройшли відповідну підготовку в професійних коледжах;

    · кваліфікації  першого циклу - бакалавра з конкретним  профілем програми академічної або професіональної підготовки;

    · кваліфікації  другого циклу (магістр) з диверсифікацією програм за критеріями академічності та професійності, наприклад, магістра академічного та магістра професійного спрямування;

    · кваліфікації  інтегрованого магістра за окремими спеціальностями (медицина, ветеринарія, мистецькі і педагогічні напрями, тощо);

    · кваліфікації  третього циклу (кандидата наук  або доктора філософії (PhD) як ступеня, який присвоюється після успішного завершення відповідної програми дослідження.

    Слід внести  конструктивні зміни у фінансовий  блок закону, щоби відповідні  його статті стали інструментом  динамічного реагування на потреби  фінансового ринку та економічної  ситуації в країні. Робоча група  міністерства, до складу якої  увійшли ректори провідних університетів, представники інших міністерств, профспілок і студентських організацій, підготувала вже першу ітерацію проекту закону.

    Одним із традиційних  питань, яке розглядається вже  кілька років, є існування в  структурі вищої освіти технікумів і коледжів. Сьогодні система неповної вищої освіти посідає значне місце в задоволенні освітніх потреб особистості й суспільства, а диплом молодшого спеціаліста здобуло майже чверть населення України. Країни, що підписали Болонську декларацію, максимально зберегли у своїх національних освітніх системах набутий позитивний досвід і практику діяльності таких навчальних закладів, інтегрувавши їх у загальну систему вищої освіти. Тому не повинна руйнуватися така усталена структура підготовки фахівців середньої ланки. При цьому пропонується здійснити низку заходів, зокрема:

    · привести назви  і зміст діяльності цих навчальних закладів у відповідність до нових завдань - професійного коледжу;

    · оптимізувати  мережу цих закладів, особливо  у депресивних регіонах, здійснивши  об'єктивний моніторинг їх діяльності;

    · повернути  професійні коледжі до виконання  ними прямих завдань -підготовки молодших спеціалістів у тісному контакті з галузями - замовниками фахівців;

    · ліквідувати  вже в наступному 2009 - 2010 навчальному  році дублювання підготовки бакалаврів у коледжах і університетах, структурними підрозділами яких вони є.

    Є ще одна  проблема, якої не можна оминути. Це підготовка молодших спеціалістів  у вищих професійно-технічних  училищах, яка за кількісними  показниками скоро наблизиться  до показників технікумів і коледжів.Важливе значення в перспективах розвитку освіти посідає моніторинг якості вищої освіти та моніторинг якості викладання. Якщо запровадження кредитно-модульної системи дозволить нам із часом і в міру її вдосконалення та відпрацювання забезпечити об'єктивний контроль за якістю знань студента, то якість роботи викладача залишається поза зоною досяжності. У деяких навчальних закладах накопичено значний досвід упровадження системи оцінки діяльності викладача безпосереднім споживачем його послуг - студентом. Ця оцінка анонімна, тому її результати є коректними [5, 182].

    Мотивація і  ставлення до роботи викладача, який отримав негативну оцінку  студентів, різко змінюється і  здебільшого у позитивний бік. Поза всіляким сумнівом, слід  активніше використовувати такий  інструментарій впливу на підвищення якості навчання.Одним із найпріоритетніших завдань міністерства освіти і науки є запровадження в повному обсязі викладання у вищих навчальних закладах державною мовою. МОН вже розробив та провів моніторинг проблем викладання української мови в школах з навчанням мовами національних меншин, після цього був обговорений план дій щодо поліпшення викладання української мови у цих навчальних закладах. Такий план дій щодо поліпшення викладання українською мовою буде затверджений і для вищих навчальних закладів.

                                                                                     2.2. Чехії.

    Для створення  сучасної та конкурентоздатної  освітньої системи необхідно  вивчити досвід інших країн, у першу чергу своїх сусідів, що випередили нас у своєму розвитку. Із цією метою в Німеччині відбулась міжнародна конференція з теми "Освіта й виховання у Східній Європі - національні шляхи розвитку та міжнародні вимоги".

    У цій конференції  взяли участь представники багатьох  країн: Росії, України, Польщі, Словенії, Словаччини, Естонії, Чехії та Німеччини. Мета конференції полягала в тому, щоб обмінятись досвідом реформування своїх національних освітніх систем, урахувати помилки та використати цікаві знахідки, що можуть допомогти уникнути негативних результатів у тих країнах, які знаходяться на початку свого розвитку в цьому аспекті. Для України особливо цікавий досвід Чехії. Тому в даному матеріалі аналізується сучасний стан реформи освіти в цій країні.

    Уряд Чеської  Республіки затвердив наказом  на початку 2001 року документ під назвою «Національна програма розвитку освіти й виховання в Чеській Республіці». Цей документ був опублікований під назвою «Біла книга».

    Він є складовою  частиною стратегічного планування  соціально-економічного розвитку Чеської Республіки, в якому освіта й розвиток трудових ресурсів розглядаються як пріоритетні напрями. Цей документ разом із програмою уряду вирішальним чином впливає на трудовий і соціальний капітал суспільства, а також, не в останню чергу, значно впливає на ціннісні орієнтири людей, їх демократичну громадську позицію та якість повсякденного життя. У січні 1989 року та після соціально-економічних змін протягом 90-х років з урахуванням змін у сфері освіти та кваліфікацій робочої сили був представлений перший проект реформи шкільної системи, запропонованої урядом.

    У «Білій книзі»  висловлені вихідні положення, загальні  тенденції та проекти розвитку, що призведуть до перетворень  усієї системи освіти в період до 2005 року, а в деяких сферах до 2010 року.

    Прийнята стратегія  повинна вплинути не тільки  на державне рішення у сфері фінансів і керівництва системою освіти, а й на прийняття рішень на рівні регіонів, громад і державних вищих навчальних закладів. У названій роботі наводяться також роздуми з приводу активізації діяльності школи та кожного викладацького колективу. Вихідним пунктом і критеріями стратегії є загальні інтереси та потреби стосовно демократичної освітньої політики, а не групові та партійні інтереси. Передбачається, що суспільні перетворення в освітній системі повинні бути прогресивними та рухатись уперед разом із подальшим розвитком суспільства.