Порівняльна характеристика ідей Платона і Аристотеля

Вступ

Тема. Порівняльна характеристика ідей Платона і Аристотеля.

Мета. Ознайомлення з філософськими ідеями Платона і Арістотеля. Відшукання спільних та відмінних рис у вченнях даних філософів. У даній роботі розглянути філософські системи Платона і Аристотеля, проведений порівняльний аналіз. Систематизація,  поглиблення, узагальнення, закріплення знань із даної теми. 

Філософія і наука античної Греції створили той ґрунт, на якому  виросла сучасна європейська  цивілізація, її світоглядна основа. Такі сучасні науки як логіка, фізика, геометрія, біологія, психологія, етика, економіка, соціологія тощо мають свій початок в античній Греції.

Становлення давньогрецької філософії  відбувалось в VІ – V ст. до н. е. В  наступні сторіччя відбувався її подальший  розвиток. Давньогрецька філософська  думка розвивається від наївно-стихійної  філософії Фалеса і Анаксімандра до значно ґрунтовніших філософських поглядів Геракліта і Піфагора. Після них виникає вчення про атоми Левкіпа і Демокрита. Сучасник Демокрита Сократ висуває свою філософію – етичний антропологізм, центром якої є людина як моральна істота. Також він перший підніс знання до рівня чітких понять (дефініцій). До нього філософи, визначаючи якийсь термін, робили це стихійно.

Кульмінацією філософії періоду  класичної Греції є вчення Платона  і Аристотеля. Їхні філософські погляди глибоко продумані, системні і сильно деталізовані. Платон і Аристотель є сучасниками. У 369 році до н. е. сімнадцятирічний Аристотель стає слухачем «Академії» вже широко відомого на той час Платона і впродовж наступних двадцяти років залишається учнем Платона але по ряду принципових питань він розходився зі своїм учителем. Маючи свій світогляд, Аристотель розвиває своє вчення і врешті-решт проголошує: «Платон мені друг, але істина дорожча». !» Аристотель вважав, що платонівська теорія ідей абсолютно недостатня для пояснення емпіричної реальності, він прагнув подолати платонівська розрив між світом чуттєвих речей і світом ідей.  
Саме в творіннях Арістотеля філософська думка Стародавньої Греції досягла найбільшої висоти. Погляди філософа, енциклопедично що увібрали в себе досягнення античної науки, являють собою грандіозну систему конкретно-наукового і власне філософського знання у його надзвичайній глибині, тонкощі і масштабності.  
Платон - великий мислитель, пронизливий своїми духовними нитками всю світову філософську науку. Вчений був закоханий у філософію: всі філософствування цього мислителя - вираз його життя, а життя - вираз його філософії. За Платоном, прагнення до осмислення буття як цілого дало нам філософію, і «більшого дару людям, як цей дар Бога, ніколи не було і не буде» (Г. Гегель). 

 Створені цими філософами філософські системи знайшли багато послідовників, аж до сучасності, а висловлені ними ідеї знайшли своє відображення у працях пізніших філософів.

 Варто розглянути які погляди у філософіях Платона і Аристотеля спільні, а які відрізняються.

Погляди на буття

Платон першоосновою буття вважає свідомість, яка не є породженням матерії, але сама є причиною матеріальних форм. Світ речей, які сприймаються чуттями (тобто матеріальний світ) не є в кінцевому підсумку реальним. Все матеріальне народжується, змінюється і врешті-решт гине. Матеріальні речі існують лише завдяки тому, що існують їх безтілесні прообрази, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно їх причинами, і тими зразками, за якими створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Ідеєю всіх ідей виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особистісне начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Першообрази усіх речей матеріального  світу існують в ідеальному світі в своєму первинному, ідеальному стані. Але їхні відображення в матеріальному світі є недосконалими.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням душі і тіла. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене з елементів землі, води, вогню і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душу створив Бог. Душі творяться із залишків тієї суміші, з якої Бог створив душу космосу. Індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної (тобто чуттєвої). За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. На протиставленні душі і тіла ґрунтується й теорія пізнання Платона. Її суть полягає в тезі, що знання – це пригадування (анамнез) того, що душа знала колись, а потім забула. Метод анамнезу – сходження до ідей, до загального. Але не шляхом систематизації часткового і одиничного, а шляхом пробудження забутого знання. Найголовнішим в методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософські бесіди, запитання і відповіді тощо.

Аристотель началом буття вважає матерію і форму. Він вважає що суть буття будь-якої речі – її форма. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія є чиста можливість, потенціал речі, а форм – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Не заперечуючи існування душі і Бога, Аристотель відводить їм другорядну роль. Він не вважає що матеріальні форми створені Богом. Але все ж таки Бог вніс в матеріальний світ першооснову форм. Душа – це здійснення можливості життя природного тіла. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки не можуть існувати без матерії. Третя душа – метафізична. Ця метафізична душа незалежна від тіла і лише вона має здатність уявляти і мислити. Але в кінцевому підсумку душа існує лише заради існування фізичного тіла.

Погляди на державу  і суспільство

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена  неоднорідністю душі, точніше тим  фактом, що в людей різна психологія. Розумній частині суспільства, чеснота якої полягає в мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота яких полягає в мужності – стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині суспільства – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі Платона існує три групи громадян, три суспільні стани. І така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини суспільства перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива – в ній усі служать їй як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. І це суспільство найбільш прогресивне – люди обіймають той суспільний стан, в якому їхні позитивні якості розкриваються найповніше, а негативні якості гальмуються і поступово трансформуються в позитивні.

Слід зауважити, що Платон не був  певен що такий устрій держави  взагалі можливо побудувати. Просто він вважав що так було б найкраще. А чи можливо таку модель державного устрою втілити на практиці або наскільки до неї можливо наблизитись – то вже інше питання. І тому в сучасній філософії і науці існує поняття «ідеалізація». Воно означає уявлення або моделювання якогось об’єкту або проекту, який має ідеальні якості (наприклад «ідеальний газ»). Але зрозуміло, що якості реального об’єкту (проекту) тією чи іншою мірою відрізнятимуться від ідеальних уявних якостей. І корисність або доцільність певного об’єкту або проекту полягає в тому наскільки його якості близькі до ідеальних.

Аристотель також формулював ідеальні зразки державного устрою. Однак він був більшим реалістом і спирався на аналіз наявних суспільних і державних форм. Заради цього він і його учні проаналізували суспільний і державний лад 159 міст-полісів Греції. В той час цей аналіз був першим і найбільшим порівняльним дослідженням у сфері суспільствознавства. Таким чином, Аристотель заклав основи порівняльного методу в суспільних науках.

Аристотель прийшов до розуміння  того, що в економічному плані для  процвітання країни потрібно забезпечити  панування «середнього класу», його домінування в соціальній структурі, уникати надмірної поляризації суспільства на дуже багатих і дуже бідних. Також він засуджував рабство з моральних позицій: «усяке рабство протирічить природі». Головна задача держави – забезпечення як можна більш щасливого життя для якнайбільшої кількості вільних людей. В морально-етичному плані держава може вимагати від громадян певних позитивних якостей, без яких її існування і розквіт стають проблематичними. Доброчесність усіх громадян гарантує вільне і процвітаюче життя суспільства і держави. Ідеалом в людському житті є не аскетизм і не жага до насолод, а розумна стриманість, прийняття лише того що реально необхідно для життя у цьому світі.

Буття: його першооснова. Буття – одне з найважливіших світоглядних понять

Слова-синонімами “буття” є слова суще, сутність, життя, реальність, дійсність тощо. Питання буття є найважливішим питанням у житті кожної людини. Філософська проблема буття цікавила людей з найдавніших часів і відповідь на це питання займає важливе місце у віровченнях і філософських теоріях різних часів. Двома складовими буття є свідомість і матерія. Протиріччя різних філософських шкіл полягають у формулюванні різниці між свідомістю і матерією, а також у визначенні того що саме є першоосновою буття – свідомість чи матерія. Філософів, які обстоюють думку, що основою буття є свідомість (або Вища свідомість – Бог) називають ідеалістами (або трансценденталістами). Представники ідеалізму – Платон, Фома Аквінський, Декарт, Гегель. І таку точку зору поділяють майже всі релігії. А філософів, які стоять на тому, що єдиною реальністю є матерія називають матеріалістами. Представники матеріалізму – Демокрит, Фейєрбах, Маркс, Ленін. Крім них є також філософи і релігії, в чиїх вченнях певним чином співіснують обидва погляди. Вони, як правило, не приділяють свідомості як явищу великої уваги і відводять Богу другорядне місце. Такий погляд іноді називають непрямим матеріалізмом. Його представники – Аристотель, Кант, Спіноза. Також атеїстичні релігії – джайнізм і буддизм. Розглянемо докладніше обґрунтування поглядів двох антагоністичних груп філософських шкіл в їх класичному варіанті.

Матеріалістичний погляд на буття.

Все що існує – це матерія. Бога і душі не існує. Свідомість – це високоорганізована матерія, продукт надскладної комбінації атомів. Подібно до того як сполучення різних хімічних речовин породжує дещо більше аніж розрізнені хімічні речовини, так і набагато складніша комбінація хімічних речовин породжує свідомість. Після смерті фізичного тіла ця комбінація атомів розпадається і разом з нею зникає і свідомість; ніякого вищого призначення не існує і людське життя не має надприродної мети.

Матеріалістичні філософи минулого в  різний спосіб намагалися дати наукове обґрунтування своїх поглядів. Найбільший прорив в цьому напрямку стався із публікацією книг Дарвіна «Походження видів» і «Походження людини», в яких Дарвін пояснює яким чином матерія поступово шляхом еволюції утворює більш високоорганізовані форми життя і більш досконалу свідомість. Згодом Опарін пояснив як могли в первинному океані виникнути одноклітинні організми. В ХХ ст. вчені дійшли висновку що джерелом свідомості є мозок, який є надзвичайно високоорганізованою матерією. Доказ досить простий і зрозумілий – якщо мозок пошкоджується (через травми або через дію певних хімічних речовин), то пошкоджується і свідомість.

Ідеалістичний погляд на буття

Першоосновою буття є свідомість, душа (як індивідуум і джерело свідомості) і Бог (як Вища свідомість). Вони не є породженням матерії і її частиною. Навпаки – матерія є ефемерною, вторинною по відношенню до свідомості. Матерія не може самоорганізовуватись. Якщо у світі певному явищу притаманна якась логічність, впорядкованість, доцільність – це прояв свідомості, індивідуальної або вищої. Свідомість є первинною хоча б тому, що в житті будь-яке діло треба спочатку запланувати, скласти його проект у свідомості. Людина, щоб змайструвати якусь річ або вчинити якусь дію, спочатку уявляє її в свідомості. Так само і цей світ є творенням Вищої свідомості, Бога.

Свідомість-душа знаходиться в тілі і управляє ним так само як водій знаходиться в автомобілі і управляє ним. Без присутності водія машина, навіть справна, не може рухатись. Так само, без присутності індивідуума (душі, свідомості) тіло є трупом. Хоч усі потрібні хімічні елементи після смерті присутні в тілі, але життя в ньому немає.

Мозок не є джерелом свідомості. Якщо продовжувати порівняння свідомості з водієм машини, то мозок і нервову систему можна порівняти з коробкою передач і електронікою, завдяки яким водій (нематеріальний індивідуум) здатен управляти машиною (матеріальним тілом). Тому в тому випадку якщо мозок пошкоджений (через травми або дію хімічних речовин), то здається що пошкоджена і свідомість. Хоча насправді пошкоджений лише зв'язок між свідомістю і тілом і тому свідомість не може проявитися належним чином. Відмінність свідомості від тіла і мозку підтверджує також досвід клінічної смерті. Людина, повертаючись в тіло описує в подробицях як під час клінічної смерті бачила своє тіло, лікарів і усі пов’язані з цим події.

Теорії Дарвіна і Опаріна, які  є науковим обґрунтуванням матеріалістичного  світогляду помилкові. В часи створення цих теорій вважалось, що клітина живої істоти – це просто бульбашка, хаотично заповнена хімічними речовинами. Але зараз відомо, що устрій клітини є надзвичайно складним з численними взаємозалежними надскладними молекулярними конвеєрами, який ніяк не може виникнути одномоментно. Внутрішня, як морфологічна, так і генетична різниця навіть між близькими біологічними видами дуже велика щоб уявити яким чином могло статися поступове перетворення одного біологічного виду в інший. Особливо проблематичним виглядає повернення ссавців у воду. Дарвін писав, що кити й кашалоти поступово виникли з ведмедів, які намагались полювати в океані. Можна змоделювати хоча б зовнішній вигляд проміжних ланок від ведмедя до кита, не кажучи вже про генетику і внутрішні органи… Усі гіпотетичні проміжні ланки є нежиттєздатними, які практично одразу ж винищуються завдяки природному відбору. Якщо раніше здавалось, що факт природного відбору свідчить на користь теорії еволюції, то зараз він говорить про її сумнівність. Тому теорії Дарвіна і Опаріна з кожним новим відкриттям в біології стають дедалі все більш сумнівними і в кращому випадку можуть претендувати на статус наукової фантастики.

Розбіжності в метафізиці

За Платоном, світ за природою двояко: у ньому розрізняється видимий світ мінливих предметів і невидимий світ ідей. Світ ідей являє собою щире буття, а конкретні, чуттєво сприймані речі - щось середнє між буттям і небуттям: вони тільки тіні ідей, їх слабкі копії. 

Ідея - центральна категорія у філософії  Платона. Ідея речі є щось ідеальне.  
Платон так пояснював свою теорію учневі Аристотелю: «Моя теорія містить" ідеї ", або" форм ". Ця теорія є частково логічної, і частково метафізичної. Логічна частина має справу зі значенням загальних слів. Коли ряд індивідів має загальна назва, вони мають також загальну "ідею" або "форму". Наприклад, є багато окремих тварин, про яких ми можемо точно сказати: "Це кішка", але існує лише одна "ідея", або "форма", кішки. Що ми маємо на увазі під словом "кішка"? Очевидно, щось відмінне від кожної окремої кішки. Мабуть, якусь тварину є кішкою тому, що воно поділяє спільну природу, властиву всім кішкам. Мова не може обійтися без таких загальних слів, як "кішка", і такі слова, очевидно, не є безглуздими. Але якщо слово "кішка" означає що-небудь, то воно означає щось, що не є тією чи цієї кішкою, а представляє собою щось в роді універсальної кошачності. Вона не народилася, коли народилася окрема кішка, і не помре разом зі смертю окремої кішки. Насправді вона не має місця в просторі або часі: вона "вічна". Це логічна частина теорії. Аргументи в її користь, незалежно від того, є вони, врешті-решт, безумовно вірними чи ні, сильні і абсолютно незалежні від метафізичної частини цієї теорії. Згідно метафізичної частини цієї теорії, слово "кішка" означає деяку ідеальну кішку. Про цю одну «кішці», створеної Богом, і єдину у своєму роді, можливо знання. Окремі кішки поділяють природу Кішки, але більш-менш недосконало, будучи лише копіями "ідеї". Тільки завдяки цьому недосконалості може бути багато кішок. Ідеальна Кішка реальна: окремі кішки є лише удаваними, і щодо багатьох кішок, зроблених Богом, може бути лише думка. Я визнавши ідею першопричиною всього сущого, визначаю і основне завдання філософії, і предмет науки якпізнання світу ідей, яке можливе лише за допомогою діалектичного процесу мислення як процесу освіти і поділу понять, і виявлення їх сумісності (або несумісності) з предметним світом. "  
Аристотель не заперечував існування ідей, але, багато в чому відійшовши від свого вчителя Платона, вважав, що знаходяться вони всередині окремих речей як принцип і метод, закон їх становлення, енергія, фігура, мета.  
Відповідь учня вчителеві на теорію про ідеї звучав так: «Я дозволю розвивати критику твого вчення про ідеї і висуваю в якості альтернативи цьому вченню власне вчення про відношення чуттєвих речей до понять. Мої заперечення проти твого вчення про ідеї можуть бути зведені в основному до чотирьох, а саме:  
По-перше, припущення про ідеї як самостійному бутті, відокремленому від існування чуттєвих речей, марно як для пізнання цих речей, так і для пояснення їхнього буття: ейдоси (ідеї) нічого не дають ... для пізнання всіх інших речей (вони ж і не сутності цих речей, інакше вони перебували б у них).  
По-друге, постуліруемих тобою світ ідей марний не тільки для пізнання, а й для чуттєвого існування речей - для вічних або для виникаючих і минущих. Справа в тому, що вони для цих речей не причина руху або якого-небудь зміни. А з іншого боку, вони нічого не дають ... для буття (раз вони не перебувають у причетних ним речі). Разом з тим все інше не може походити з ейдосів ні в одному зі звичайних значень "з". Говорити ж, що вони "зразки" і що все інше їм причетне, - значить даремні слова і говорити поетичними іносказаннями. Справді, що ж це таке, що діє, зважаючи на ідеї? Адже можна і бути, і ставати подібним з чим завгодно, не наслідуючи зразком.  
Слово "причетні" зовсім не дає суворого і зрозумілого визначення відносини між двома світами, а є швидше метафорою, що мене не задовольняє, крім того, таке визначення, на мою думку, просто неможливо, тому що ідеї не є безпосередні сутності речей. 

По-третє, моє заперечення щодо твоєї теорії ідей грунтується на розгляді вчення про логічні відносинах ідей, а саме логічних відносин між  самими ідеями і відносин між ідеями і чуттєвими речами, тобто логічне відношення ідей є відношення загальних ідей до ідей приватним. »  
«Але положення про ставлення загальних ідей до приватних і положення про субстанціональності ідей, один одному суперечать. Згідно з припущенням, на підставі якого ми визнаємо існування ідей, повинні бути ейдоси не тільки сутностей, а й багато чого іншого, справді, і думка єдина не тільки щодо сутностей, а й щодо всього іншого, і є знання не тільки про сутність, але і про інше; і виходить у них незліченна кількість інших подібних [висновків]. Між тим, за необхідності і відповідно до навчань про ейдосу, раз можлива причетність ейдосу, то повинні існувати ідеї тільки сутностей, бо причетність їм не може бути привхідним, а кожна річ повинна бути причетна ейдос остільки, оскільки він не позначається про субстраті. Отже, ейдоси були б тільки сутністю. Однак і тут, [у світі чуттєво сприйманого], і там, [у світі ідей], сутність означає одне і те ж. Інакше, який ще сенс має твердження, що є щось крім тих, що оточують нас речей - єдине в чому? Якщо ж ідеї і причетні їм, речі належать до одного й того ж виду, то буде щось спільне ім. Якщо ж вид для ідей та причетних до них речей не один і той же, то у них, мабуть, тільки ім'я загальне, і це було б схоже на те, як якщо б хто називав людиною і Каллия, і шматок дерева, не побачивши між ними нічого спільного.  
На мою думку, ти вплутуватися також і в протиріччя у своєму вченні про відношення між областю чуттєвих речей і областю ідей: я визнаю, що речі чуттєвого світу укладають у собі щось загальне для них. Але спільне - як загальне - не може бути простою складовою частиною окремих речей.  
Отже, окремо існують і річ, і її ідея. Але світ речей - відображення світу ідей, тому між кожної окремої річчю і її ідеєю існувати щось подібне і загальне для них обох. І якщо по відношенню до світу чуттєвих речей необхідно допустити окремий від нього і самобутній світ ідей, то точно так само по відношенню до того загального, що є між світом речей і світом ідей, повинен бути допущений - як цілком самобутнього - новий світ ідей. Це буде вже другий світ ідей, що підноситься однаково і над першим світом ідей, і над світом окремий чуттєвих речей. Але між цим новим, або другим, світом ідей, з одного боку, а також першим світом ідей і світом чуттєвих речей - з іншого, у свою чергу існує загальне. І якщо в силу подібності світу речей з першим світом ідей виявилося необхідним припустити другий світ ідей, то на тій же підставі - в силу подібності другого світу ідей з першим, а також зі світом чуттєвих речей - необхідно припустити існування особливого спільного між ними, т. е. існування третього світу ідей. При послідовному розвитку цієї аргументації довелося б прийти до висновку, що над областю чуттєвих речей височіє не один-єдиний самобутній світ ідей, а незліченна безліч таких світів. 

Переходжу до четвертого заперечення  проти теорії ідей. Воно полягає  у вказівці того, що ця теорія не дає  і не може дати пояснення важливого  властивості речей чуттєвого  світу - їх руху, виникнення, становлення і загибелі." 

Ідеї душі

Розбіжність філософи мають також і в теорії ідеї душі. Трактуючи ідею душі Платон говорив: душа людини до її народження перебуває в царстві чистої думки і краси. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово, перебуваючи в людському тілі, як в'язень у темниці, «згадує про світ ідей». Тобто основні питання свого життя душа дозволяє ще до народження; з'явившись на світ, вона вже знає все, що потрібно знати. Вона сама обирає свій жереб: їй вже ніби призначена своя доля, доля. Таким чином, Душа, за Платоном, - безсмертна сутність, у ній розрізняються три частини: розумна, звернена до ідей; палка, афективно-вольова; чуттєва, рухома пристрастями, або пожадливий. Для Космосу в цілому, джерело гармонії є світовий розум, сила, здатна адекватно мислити саме себе, будучи разом з тим активним початком, керманичем душі, керуючим тілом, яке саме по собі позбавлене здатності до руху. У процесі мислення душа активна, внутрішньо суперечлива, диалогична і рефлексивно.  
Арістотель же вважав, що душа, що володіє цілеспрямованістю, є не що інше, як невіддільний від тіла його організуючий принцип, джерело і спосіб регуляції організму, його об'єктивного поведінки. Душа - ентелехія тіла, тобто цілеспрямована енергія, рушійна сила тіла, що перетворює можливість у дійсність. Душа за Арістотелем на противагу Платону не може існувати без тіла, але вона - імматеріальная, не тілесна. Завдяки душі ми живемо, відчуваємо і розмірковуємо, вона є якийсь сенс і форма, а не матерія і не субстрат.  
Аристотель дав аналіз різних частин душі: пам'яті емоцій, переходу від відчуттів до загальному сприйняттю, а від нього - до узагальненого поданням; від думки через поняття - до знання, а від безпосереднього ощущаемого бажання - до розумної волі. Душа розрізняє і пізнає суще, але вона «чимало часу проводить в помилках». Відповідно до Аристотеля, смерть тіла звільняє душу для її вічного життя: душа вічна і безсмертна.  
 
Теорія пізнання

Платон сприйняв слова Сократа про значення, яке для пізнання буття мають поняття, і йшов від «ідей» як прототипів світу через явища чуттєвого світу, в яких ці «ідеї» як істинні форми буття, представлені в спотвореному вигляді, до понять, схоплюють суть явищ - їх тотожну і незмінну основу. Вважаючи, що пізнання спрямовано на незмінну сутність речей, а основні властивості предметів розкриваються в поняттях про них, Платон зробив висновок, що поняття - не лише наші думки про буття, але існують самі по собі, самобутньо і, безумовно, незалежно від чуттєвого світу. Мислитель підійшов до пізнання з позиції діалектики. Проти цього виступив Аристотель.  
Пізнання ж у Аристотеля має своїм предметом буття. Підстава досвіду - у відчуттях, в пам'яті і звичці. Будь-яке знання починається з відчуттів: воно є те, що здатне приймати форму чуттєво сприйманих предметів без їх матерії. Розум же вбачає загальне в одиничному. Формами істинно наукового знання є поняття, осягають сутність речі.  
Аристотель систематизував і наблизив до реальності вчення Платона. Відмінності між Платоном і Аристотелем нагадують відмінності між індійською і китайською філософією. Істина індійської філософії, як і «світ ідей" Платона знаходяться по той бік чуттєвого світу, істинакитайської філософії - у цьому світі, як і в речі Аристотеля, нерозривно злиті ідея і дійсність. Філософія Платона орієнтована на світ думки, ідеалів. Це нормативна філософія, антитеза по відношенню до матеріалістичної філософії Аристотеля, орієнтованої на світ реальний, дійсний. 

Етичні погляди

Етичні погляди Платона узгоджуються з поглядами Сократа: "благо" як єдність чесноти і щастя, прекрасного і корисного, доброго і приємного. Платонівський ідеал абсолютної об'єктивної правди протиставляється чуттєвим потягам людини: добре противополагается приємного. Віра в кінцеву гармонію чесноти і щастя залишається, але ідеал абсолютної правди, абсолютного добра призводить Платона до визнання іншого, надчуттєвого світу, повністю оголеного від плоті, де ця правда живе і розкривається у всій своїй щирій повноті. У діалогах «Горгій», «Теетет», Федон »,« Республіка »етика Платона одержує аскетичне орієнтацію: вона потребує очищення душі, відмови від мирських задоволень, від сповненої чуттєвих радощів світського життя. На думку Платона, вище благо (ідея блага, а вона над усе) перебуває поза світом. Стало бути, і вища мета моральність знаходиться в сверхчувственном світі.  
Аристотель сформулював основні положення етики як вчення про чесноти. Він дає визначення основних понять етики. Так, благо - це «те, до чого прагнуть». Благо для грубих людей - в насолодах, для благородних - у почестях, для мудрих - у свідомості. 

За Аристотелем: призначення людини - в розумній діяльності, що відрізняє його від рослин і тварин. Від нашої діяльності залежать якостіхарактеру, куплені нами.  
Опозиційно Платону Аристотель вважав, що вище благо, або щастя, є діяльність, згідно з найвищою чеснотою. Для щастя потрібна як повнота чесноти, так і достатня забезпеченість зовнішніми благами. Поняття щастя Аристотель відокремлює від поняття блаженства як не залежного від зовнішніх обставин. Він відрізняє намір, як має працювати з тим, що в нашої влади, від бажання, яке може від нас не залежати. Так як досягнення чесноти - діяльність, а не тільки споглядання, для Аристотеля дуже важливо поняття волі, яке він визначає як прагнення до мети. Мислитель на місце долі і року ставить свободу волі людини.  
Проаналізувавши невдачу Платона з пристроєм ідеальної держави і свій власний педагогічний досвід, Аристотель прийшов до висновку про необхідність виховання моральності з раннього віку шляхом накопичення потрібних звичок.  
Даючи загальну картину становлення чесноти, Аристотель підкреслював, що немає незмінних правил, застосування яких гарантує похвальне поведінку. Наявність в людині певних чеснот заміняє правила. Внутрішніми механізмами, що свідчать про добродіяння вчинків, служать сором і совість.  
Грунтуючись на вивченні дійсності як такої, Аристотель проводив цю лінію і в область етики. У Платона, як говорилося вище, чеснота грунтується на первинних властивості душі, які виникають з відношення душі до світу ідей. Ідеал чесноти мислився Платоном у вигляді норми, що лежить поза реальної людини. Аристотель, виходячи з єдності форми і матерії, розглядав доброчесність як придбану душею в процесі виховання.  
Аристотель виділяв 11 етичних чеснот: мужність, помірність, щедрість, пишність, великодушність, честолюбство, рівність, правдивість, люб'язність, дружелюбність, справедливість. Остання - найнеобхідніша для спільного життя.  
Моральна людина, за Аристотелем, той, хто керує розумом, зв'язаних з чеснотою. Аристотель брав платонівська ідеал споглядання, але ввів до неї діяльність, оскільки людина народжена не тільки для умосяжність, а й для дії.  
Для Платона людина - недосконалий бог, для Аристотеля бог - це досконала людина. Тому міра всіх речей і істини для Арістотеля - досконалий моральна людина.  

ВИСНОВОК

При розгляді філософських поглядів Платона і Аристотеля видно, що вони, розходяться у визначенні того, що являє собою оточуюча нас дійсність. У Платона речі чуттєво сприйманого світу розглядаються лише як видимість, як спотворене відображення істинно сущого, у Аристотеля чуттєво сприймається річ розглядається як реально існуюче єдність форми і матерії. Обидва стоять на позиціях об'єктивного ідеалізму, оскільки надають особливу, провідну роль не матерії (яка, за Арістотелем, пасивна), а ідеальним субстанцій - ідеям (у Платона) або формі (в Арістотеля). До того ж дуже важлива роль приписується світовому розуму - Богу (Платон), вищій формі (Аристотель), що дає ще одну підставу для характеристики цих теорій як об'єктивно-ідеалістичних.  
Таким чином, на закінчення важливо зазначити, що Аристотель критично ставився в платонівської теорії ідей і критичний пафос своєї позиції він висловив, перш за все, у вченні про чуттєвої субстанції. Аристотель вважав, що якщо ідеї радикально відокремлені від світу речей, як це було у Платона, то вони не можуть бути ні причинами їх існування, ні підставою для їх розуміння. Аристотель повертає форму в чуттєвий світ, як іманентне початок останнього. Теорія синтезу матерії і форми стала, таким чином, альтернативою світу ідей Платона. Однак, це не означає заперечення надчуттєвого світу. Це просто "пониження" статусу ідей, твердження, що ідеї є не більш ніж умосяжні обрамлення чуттєвого.

 
 
Список використаної літератури

 
1. Губін В.Д, Сидорина Т.Ю., Філатов  В.П. Філософія. М.: Тон, 1998  
2. Асмус В.Ф. та ін Короткий курс історії філософії. М.: Думка, 1976.

3. А. Г. Спіркін. Філософія:  Підручник. - 2-е видання. - М.: Гардаріки, 2004 р. 

4. http://uk.wikipedia.org/wiki

5. Карпов В. Натурфілософія Аристотеля і її значення в даний час / / Питання філософії та психології. М., 1911, листопад-грудень. 

6. Булгаков С., прот. Світло невечірній. М., 1994.  
7. Віндельбанд К. Історія стародавньої філософії. СПб., 1893.  
8. Геворкян А. Т. Ідеалізм в "софіст" Платона / / Питання філософії, 1986, № 11.  
9. Геворкян А. Т. Іносказання в "Теетет" Платона / / Питання філософії, 1985, № 1; 
10. Джохадзе Д. В. Діалектика Арістотеля / / Питання філософії, 1971, № 7.  

 
 
Зміст

1. Вступ.
2. Загальні відомості.
3. Погляди на буття.
4. Погляди про державу і суспільство
5. Матеріалістичний погляд на життя.
6. Ідеалістичний погляд на життя.
7. Розбіжності в метафізиці.
8. Ідея душі.
9. Теорія пізнання.
10. Етичні погляди.
11. Висновок.
12. Список використаної літератури.