Порівняльна характеристика інституту представництва за ЦПК України та ЦПК 1963 року. 2

МІНІСТЕРСТВО  ВНУТРІШНІХ СПРАВ  УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ  СПРАВ 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС 

На  тему: “ Порівняльна характеристика інституту представництва за ЦПК України та ЦПК 1963 року”

                                                                                                             
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                   Студентки юридичного 

                                                                                                                   факультету

                                                                                                                   4-го курсу групи 4-842

                                                                                                                   Кучерук О.В. 

                                                                                                                  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Запоріжжя

2011

1. Основні етапи становлення інституту процесуального представництва у радянській правовій доктрині. 

       Досить  важливим етапом у формуванні інституту  цивільного процесуального представництва  є період радянської доби. Важливість та необхідність проведення дослідження даного періоду полягає у тому, що, до 1 вересня 2005 року залишалися чинними норми Цивільного процесуального кодексу прийнятого ще у 1963 році, хоча 18 березня 2004 року Верховною Радою України було ухвалено новий Цивільний процесуальний кодекс України. З огляду на зазначене, радянський період становлення інституту цивільного процесуального представництва заклав необхідне науково-теоретичне та практичне підґрунтя для розвитку останнього у ринкових умовах. І, до речі, саме цьому відповідає призначення нового ЦПК України.

       Історично склалось так, що інститут цивільного процесуального представництва у радянську  добу пройшов декілька важливих етапів у своєму розвитку. Тому, у контексті  даного дослідження, вважається за необхідне  виділити окремі правові особливості, здобуті інститутом цивільного процесуального представництва у період панування  радянського законодавства.

    Перший  етап розвитку інституту процесуального представництва у радянський період був зумовлений прийняттям 30 липня 1924 року  Цивільно-процесуального кодексу  УРСР. Його головною особливістю стало  посилення ролі держави у здійсненні цивільного судочинства, що, безперечно, зумовлювало тенденцію до звуження договірного представництва та посилення  ролі держави у забезпеченні представництва громадян у судах.

       Подальше зміцнення радянського  державного апарату, в тому  числі ї судових органів,  розвиток  цивільного обороту зумовили  необхідність змін у цивільному  судочинстві. До того ж, у  процесі застосування ЦПК УРСР, виявились його вади, у тому  числі недосконалість цілої низки  норм, що зумовило прийняття нового  ЦПК, який    було затверджено  ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня  1929 року.

    Такі  обставини зумовили виникнення та розвиток  другого  етапу  інституту  процесуального представництва. Новий ЦПК, зберігаючи всі основні принципи кодексу 1924 р., багато в чому відрізнявся від нього. В ЦПК 1929 р. були значно вдосконалені всі основні стадії цивільного судочинства. Крім того, зазнала змін структура кодексу, а саме кількість статей була збільшена з 316 до 412.

    Новий ЦПК більш  детально регулював  питання представництва в суді, підсудності  справ, судових витрат, штрафів, процесуальних  строків, виклику до суду, судових  проваджень, оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання. Зокрема, у ньому з'явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фізичних і юридичних осіб. Його норми встановлювали порядок визначення особи або організації неспроможною, визначав підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна. З метою охорони публічного інтересу або “інтимного життя сторони” ЦПК передбачав слухання деяких справ у формі закритого засідання.  Було значно деталізовано інститут мирової угоди тощо. Цивільно-процесуальний кодекс УРСР 1929 року значно вдосконалив судочинство по цивільних справах і забезпечив підвищення якості роботи судових органів.

    На  підставі загальносоюзних "Основ" в Україні було розроблено та прийнято у липні 1963 року Цивільний процесуальний кодекс. За розділами він містив загальні положення цивільного судочинства, впроваджував норми про осіб, які брали участь у справі, регулював їхні права та обов'язки, встановлював порядок провадження справ у судах першої інстанції, у касаційній та наглядовій інстанціях, визначав порядок виконання судових рішень та врегульовував відповідними нормами цивільно-правові стосунки з іноземними громадянами, особами без громадянства та з державами на підставі міжнародно-правових угод. Основні засади і принципи ЦПК 1963 р. можна звести до такого:

1) прерогатива  державних інтересів над інтересами громадян;

2) визнання  правосуддя лише через суд  на підставі рівності всіх громадян перед законом, незалежно від їхньої статі, національності, раси, віри, майнового та службового стану;

3) правильний  і швидкий розгляд справ з  метою захисту інтересів держави  та прав і свобод громадян.

    Інституту цивільного процесуального представництва у ЦПК 1963 року  присвячено окрему главу 12, яка має назву  “Представництво  в суді”.

    Стаття 110 ЦПК надає право громадянам вести свої справи в суді особисто або через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє  його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб’єктність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих  осіб (у справах, що виникають з  адміністративно-правових відносин і  окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові  і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом  інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають  їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК). Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК). Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі  органи державної влади, органи місцевого  самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання  як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних  і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК).

    Так, ст. 110 ЦПК прямо не називає види представництва, проте її аналіз дозволяє зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Статтею 101 ЦПК називається третій вид – законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити із змісту ст. 110 ЦПК, представництвом громадян.   

      Права і  охоронювані  законом інтереси недієздатних громадян, громадян,  які  не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено  дієздатними,  захищають  у суді їх батьки,  усиновителі, опікуни або піклувальники,  які  представляють в суд документи,  що посвідчують їх повноваження.

      По справі, в якій повинен брати участь громадянин, визнаний в установленому порядку  безвісно  відсутнім,  як  його  представник виступає опікун,  призначений  для  охорони  і  управління  майном безвісно відсутнього.

      По справі, в якій повинен  брати  участь  спадкоємець  особи, померлої або оголошеної в  установленому  порядку  померлою,  якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця  виступає опікун, призначений для охорони і управління спадковим майном.

      Процесуальний представник  не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників – батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК).

     Представництво  за ЦПК 1963 року могло здійснюватися  особами, склад яких визначено статтями 111, 112 ЦПК. Представниками могли бути:

     1) члени    органів    управління,    працівники    державних підприємств,  установ, організацій, колгоспів,  інших кооперативних організацій,  їх  об'єднань,  інших  громадських   організацій  - в справах цих  підприємств, установ і організацій;

     2)  уповноважені  професійних спілок - у справах осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

     3) уповноважені організацій,  яким  їх статутом чи  положенням  надано  право  представляти  інтереси членів цих організацій,  - у справах членів цих організацій;

     4) адвокати;

     5) один із співучасників за  дорученням  інших співучасників (стаття 104 цього Кодексу);

     6)    батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. 3 ст. 101 ЦПК) 

     7) інші особи, допущені  судом,  який  розглядає справу,  до представництва в даній справі.

      Стаття 116 ЦПК визначае осіб, які не можуть бути представниками в суді:  
     1) особи, які не досягли повноліття;

     2) особи, над якими встановлено  опіку, піклування;

     3) адвокати, які прийняли  доручення   про  подання  юридичної  допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством , а також особи, виключені з колегії адвокатів,  у випадку, зазначеному в пункті 6 статті 112 цього Кодексу.

      Судді, слідчі і прокурори  не  можуть  бути  представниками  в суді,  крім  випадків,  коли  вони  діють  як   батьки,   опікуни, піклувальники або як  представники  відповідного  суду  чи  органу прокуратури, що є стороною в справі.

      Набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе  за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК і належно оформленими документами (статті 113, 114 ЦПК).

      Повноваження  представників сторін і третіх  осіб  на  ведення справи в суді повинні бути стверджені такими документами:

     1) членів колегіальних органів  управління колгоспами,  іншими  кооперативними організаціями, їх  об'єднаннями, іншими громадськими  організаціями - витягом з протоколу   засідання  належного  органу  управління, що уповноважив вести  справу в суді;

     2) представників  підприємств,    установ,    організацій  - довіреністю від імені підприємства, установи, організації;

     3) уповноважених  профспілок   -   довіреністю   відповідного  профспілкового органу;

     4) адвокатів - ордером, виданим юридичною консультацією;

     5) інших  осіб  -  довіреністю   чи  усною заявою довірителя  з занесенням її до протоколу  судового засідання(ст. 113 ЦПК).

     Зазначені документи набувають юридичної  сили повноважень на ведення справи в суді за умови належного їх оформлення відповідно до ст. 114 ЦПК.

      Довіреності  від  імені   державних   підприємств,   установ, організацій видаються   за   підписом   керівника   або    іншої уповноваженої  ним  службової  особи  і  з  прикладенням   печатки підприємства, установи, організації.

      Довіреності  від   імені   колгоспів,   інших   кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій  видаються за підписом службових  осіб, уповноважених  статутом  (положенням), і з печаткою колгоспу, організації.

      Письмові довіреності  громадян посвідчуються нотаріально.

      Громадяни можуть  також  посвідчити  довіреність  на  ведення справи в суді на підприємстві,  в установі,  організації,  де вони працюють,  або  в  управлінні  будинками,  де   вони   проживають; військовослужбовці - у відповідній  військовій частині;  особи, які  
проживають у населених пунктах,  де немає  державних  нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, селищної, сільської Ради народних депутатів;  особи,  які перебувають  на  лікуванні,  -  у відповідному лікувальному закладі.

      Довіреності осіб, які  перебувають у місцях позбавлення  волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

      Повноваження  на  ведення  справи  в  суді  дає представникові право на вчинення від  імені  особи,  яку  він  представляє,  всіх процесуальних  дій, крім передачі справи в третейський  суд, повної або  часткової  відмови  від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета  позову,  укладення  мирової  угоди, передачі повноважень  іншій  особі  (передоручення),  оскарження  рішення  суду,  подачі виконавчого  листа  до стягнення, одержання присудженого майна або  грошей. Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених в цій статті дій повинні бути спеціально обумовлені у виданій йому  
довіреності(ст.115 ЦПК).

      Представники  сторін та третіх осіб, що є службовими  особами, а також члени колегії  адвокатів  за  несумлінне  ведення  справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку  громадського впливу.

       Слід  відзначити, що у цивільному процесі  радянської доби представниками могли  виступати члени колегії адвокатів, юрисконсульти та інші співробітники  юридичних осіб у справах своїх  організацій, а також особи, допущені судом та співучасники. Натомість  добровільне представництво в радянському  цивільному процесі в основному  здійснювалося адвокатурою, яка  являла собою суспільну організацію, що здійснює у встановленому законом  порядку захист по кримінальним справам  та представництво інтересів сторін та третіх осіб по цивільним справам.

       Найбільш  істотні та важливі риси цивільного процесуального представництва радянської доби :

• процесуальне представництво у радянському цивільному процесі це діяльність однієї особи від імені іншої особи;
• така діяльність як правило явище тимчасове;
• основою представництва є волевиявлення довірителя, крім випадків законного представництва;
• повноваження представника повинні бути підтверджені довіреністю або іншим рівнозначним документів.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Особливості інституту цивільного процесуального

     представництва  на сучасному етапі. 

     Частина 1 статті 38 ЦПК говорить про те, що сторона, третя особа, особа, яка  відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

     Представництво  передбачене цивільним процесуальним  законодавством, по-перше, з метою  надання юридичної допомоги громадянам та організаціям при розгляді і вирішенні  цивільних справ у суді. По-друге, метою представництва є надання  допомоги суду в установленні дійсних  прав і обов'язків сторін та інших  осіб, які беруть участь у справі.

     Представництво  у суді є самостійним процесуальним  інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді вважають у судовій практиці та літературі.

     Від загальноцивільного воно відрізняється тим, що:

     а) представництво в силу цивільного права  може бути в будь-яких угодах, а в  силу процесуального – тільки у суді;

     б) метою загальноцивільного представництва є надання допомоги довірителю, а  процесуального – і суду;

     в) при загальноцивільному представництві не може бути подвійного представництва,

     у процесі законний представник може доручити ведення справи договірному;

     г) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а в процесі поряд  із представником може брати участь, а іноді й повинен, представлюваний;

     д) при загальноцивільному представництві повноваження представника визначаються дорученням, а у процесі – в основному законом.

     Тому  за ЦПК України представник віднесений до числа осіб, що беруть участь у  справі, а, отже, він наділений юридичною  заінтересованістю і є самостійною  процесуальною фігурою .

     Стаття 38 ЦПК закріплює право сторін, третіх осіб, осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть скористатися допомогою представника. У такий спосіб новий ЦПК розширив коло осіб, які можуть мати представника у суді, практично до кола осіб, які беруть участь у справі. Дана стаття частково вирішує питання про види представництва.

     Якщо  більш детально розглядати ст. ст. 38 – 44 ЦПК та ст. 60 ЦК України, то це нам дозволяє відзначити наявність чотирьох видів представництва:

     а) добровільного;

     б) законного;

     в) за призначенням суду;

     г) громадського.

     За  ступенем обов'язковості представництво може бути обов'язковим, коли на представництво не потрібно волевиявлення представлюваного (у справах за участю недієздатних, наприклад), і факультативним, коли волевиявлення представлюваного на представництво є необхідним.

     Регулюючи питання про добровільне (договірне) представництво, стаття 38 ЦПК необгрунтовано відносить до представництва участь у цивільному судочинстві органів  юридичних осіб та органів державної влади. Безумовно, участь зазначених органів не є представництвом, оскільки є участю юридичних осіб та держави через уповноважені органи.

     В основі добровільного (договірного) представництва лежить договір. Перший підвид – представництво інтересів сторін і третіх осіб адвокатами. Підставою такого представництва є договір доручення на ведення справи у суді.

     Другий  підвид – юрисконсульт представляє у суді інтереси підприємства, організації, установи в силу трудового договору.

     Третій  підвид – окремі громадяни представляють у суді інтереси сторін і третіх осіб за договором доручення. Наявність доручення у юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень. Тому дуже спірною є думка деяких авторів про те, що і юрисконсульти виступають у суді за договором доручення.

     Громадське  представництво полягає у тому, що в силу статуту, положення про громадську організацію вона може представляти у суді інтереси членів цієї організації (наприклад, профспілки).

     Стаття 39 ЦПК закріплює норми, коли представництво здійснюється за законом, а саме:

     а) права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а  також недієздатних фізичних осіб захищають  у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені  законом;

     б) права, свободи та інтереси неповнолітніх  осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені  законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежен;.

     в) права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;

     г) права, свободи та інтереси спадкоємців  особи, яка померла або оголошена  померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів  щодо охорони спадкового майна.

     Згідно  статті 31 Цивільного кодексу України  особи, які не досягли 14 років, мають  право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

     Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК має на увазі правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього, вносити кошти в банківські (кредитні) установи і розпоряджатися ними. Частина 2 ст. 31 ЦК, також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть відсутність своєї провини у виникненні шкоди.

     Фізична особа може бути визнана судом  недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві.

     Оскільки  такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа  нездатна усвідомлювати значення своїх  дій та (або) керувати ними, то у неї  відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка  визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

     Згідно зі ст. 41 ЦК правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Тому обов'язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що передбачається. Тобто за неналежне виконання своїх обов'язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди. Тому, особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов'язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов'язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною.

     Для захисту інтересів потерпілого  суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин:

     а) смерть опікуна або відсутність  у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди;

     б) наявність такого майна у недієздатної особи;

     в) відшкодування шкоди за рахунок  недієздатного заподіювача шкоди  не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

     Згідно  статті 40 ЦПК представником у  суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Також в цієї статті зазначено що, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

     Ця  норма висовує головні вимоги до осіб, які можуть виступати представниками в суді. Перша вимога є професійною – представниками можуть бути адвокати. Вони володіють значними навичками юридичної діяльності, необхідними юридичними знаннями. Тому не випадково ст. 59 Конституції України передбачає, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.