Порівняльна характеристика Індії та Туреччини

«Порівняльна  характеристика Індії та Туреччини»

                                                   Зміст

1. Географічне положення Індії та Туреччини……………………….3

2. Природно-ресурсний потенціал Індії………………………………4

3. Природно-ресурсний потенціал Туреччини……………………….8

4. Населення Індії………………………………………………………14

5. Населення Туреччини……………………………………………….16

6. Господарство Індії…………………………………………………...19

7. Господарство Туреччини……………………………………………23

Висновки………………………………………………………………..25

Список використаної літератури………………………………………26

                    1. Географічне положення Індії та Туреччини.

Республіка Індія розташована  в Південній Азії на півострові Індостан, займає більшу частину Індо-Гангзької  низовини. На півночі межує з Афганістаном, Китаєм, Непалом і Бутаном, на сході - з Бангладеш і Бірмою (М'янма), на заході - з Пакистаном. Індія знаходиться  на найважливіших морських і повітряних коммунікаціях, що з'єднують країни Південної Азії і Південно-Східної  Азії з Європою та Африкою. На півночі  її територія обмежена Гімалаями, на заході її береги омиваються водами Аравійського моря, на сході - Бенгальською протокою, на півдні Полкською протокою, яка  відокремлює її від острова Шрі-Ланка, та Індійським океаном. До складу Індії  входять Лаккадивські та Аміндівські  острови, розташовані в Аравійському морі, Андаманські та Нікобарські  острови - у Бенгальській затоці. Переважають сухопутні кордони - їх довжина становить близько 15 тис. км, довжина морських кордонів - понад 5,5 тис. км. Індія - величезна країна: довжиною понад 3200 км з півночі на південь та приблизно 2700 км з заходу на схід. Висота над рівнем моря варіюється від 0 до 8598 метрів. Найвища точка над рівнем моря - Чогорі на півночі (на кордоні з Китаєм - 8611 м). Площа країни - 3268,1 тис кв. км. Столиця – Нью-Делі.

Туреччина розташована на заході Азії і крайньому південному сході Європи - на півострові Мала Азія і на відокремленій від нього  протоками Босфор і Дарданелли південно-східній  частині Балканського півострова. Азіатська  частина називається Анатолією, європейська - Східною Фракією. Межує: з Грецією – на заході, з Болгарією, Грузією – на півночі, з Вірменією  та Іраном – на сході, з Сирією та Іраком – на півдні. На півночі омивається водами Чорного моря, на півдні –  Середземного, на заході – Егейського. Мармурове море та протоки Босфор і Дарданелли розділяють європейську  і азіатську частини країни. Площа  території  - 779,452 тис. кв. км. Столиця - м. Анкара.

                       2. Природно-ресурсний потенціал Індії.

Рельєф. Приблизно 3/4 території  Індії - рівнини та плоскогір'я. Більшу частину Індостанського півострова займає Деканське плоскогір'я, розбите  на низькі та середньовисотні гори зі згладженими вершинами та широкі плоскі і хвилясті плато, над якими  підвищуються конічні та круглі пагорби  та гори з крутими схилами. На заході плоскогір'я підвищується, утворюючи  Західні Гати. Їх західний схил вертикальними  уступами спускається до моря, східний - пологий, порізаний долинами великих  річок (Кришна, Годаварі, Маханаді та ін.). Їх південним продовженням служать  горстові масиви Нілгірі (висота до 2633 м), Анаймалай, Кардамонові гори з  гострими вершинами, крутими схилами, глибокими ущелинами. На північному заході розташовані гори Аравалі (висота до 1722 м) - стародавній складчатий ланцюг, що складається з коротких паралельних  хребтів, сильно зруйнованих ерозією. На півночі Деканське плоскогір'я  обмежене горами Віндхья (висота - близько 881 м), які є південним краєм  базальтового плато Малва, що сильно розчленований долинами рік. У північній  частині плоскогір'я знаходяться  середньовисотні скелясті хребти Сатпура, Махадео, Майкал, складені гнейсами, кристалічними  сланцями та іншими породами, між якими  розташовані лавові плато. На північному сході - плато Чхота-Нагпур (середня  висота - близько 600 м), над яким до висоти 1366 м піднімаються окремі, схожі  на башти, гребені з щільного пісковика. Плато опускається на північ до долини ріки Ганг мережею виступів. Східну околицю Деканського плоскогір'я  утворюють Східні Гати (висота - до 1680 м), розчленовані ріками на окремі масиви. На північ від Індостанського півострова розташована плоска Індо-Гангзька рівнина, що опускається до дельт Інду та Гангу. Над рівниною з півночі  трьома крутими уступами піднімаються Гімалаї та розташований північніше Каракорум - найвищі гори системи  земної кулі (гора Нангапарбат у  Гімалаях - 8126 м). Уступи Гімалаїв - Сіваликські  гори (800-1200 м), Малі Гімалаї (2500-3000 м), Великі Гімалаї (5500-6000 м та вище), розділені  ланцюгом міжгірських улоговин. Малі та Великі Гімалаї мають альпійськіі форми рельєфу.

Клімат. В Індії субекваторіальний, мусонний клімат, на півночі - тропічний. Виділяють три сезони: сухий холодний - з жовтня по березень, сухий жаркий - з квітня по червень та вологий - з липня по вересень з пануванням південно-західного мусону (червень-жовтень) та північно-східного пасату (листопад-лютий). В середньому за вологий сезон  випадає понад 80% річної суми опадів. Найбільше зволожені надвітряні схили Західних Гат та Гімалаїв (до 5-6 тис. мм на рік), найбільш дощове місце  на Землі - схили масиву Шиллонг (приблизно 12 тис. мм). Найсухіші райони - північно-західна  частина Індо-Гангзької рівнини (місцями менше 100 мм, сухий період 9-10 місяців) та центральна частина Індостанського півострова (300-500 мм, сухий період 8-9 місяців). Кількість опадів сильно коливається  в різні роки.

Середня температура січня  на рівнинах півночі - приблизно 15 °С, на півдні - до 27 °С, в травні скрізь 28-35 °С, місцями до 45-47 °С. У вологий  період температури на більшій частині  території Індії сягають 27 °С, 28 °С. В горах на висоті 1500 м в січні -1 °С, в липні 23 °С, на висоті 3500 м  відповідно -8 °С і 18 °С. Вічними снігами та льодовиками в Індії зайнято близько 40 тис. км2. Основні центри концентрації льодовиків зосереджені на півночі Індії, в Каракорумі та на південних схилах хребта Заскар у Гімалаях. Найбільші льодовики: Сіачен (75 км), Балторо (62 км), Хіспар (53 км), Біафо (68 км). Їх живлення здійснюється переважно за рахунок снігопадів під час мусонів та завірюх на схилах. Середня висота снігової лінії - близько 5300 м на заході та 4500 м на сході.

Корисні копалини. Корисні  копалини Індії різноманітні, їх запаси великі. Основні родовища розташовані  на північному сході країни. На кордоні  штатів Оріса та Біхар знаходяться  залізорудні басейни, які мають  світове значення (найбільший - Сінгбхум на плато Чхота-Нагпур). Залізні руди характеризуються високою якістю. Загальні геологічні запаси становлять понад 19 млрд. тонн. Індія володіє також значними запасами марганцевих руд. Трохи на північ від залізорудних знаходяться головні кам'яно¬вугільні басейни (в штатах Біхар, Західний Бенгал), але це вугілля має невисоку якість. Розвідані запаси кам'яного вугілля в країні становлять приблизно 23 млрд. тонн (загальні запаси вугілля в Індії оцінюються в 140 млрд. тонн). На північному сході країни спостерігається особливо сприятлива погода для розвитку галузей важкої промисловості. Штат Біхар - найбагатший на корисні копалини район Індії. Різноманітні корисні копалини і в Східній Індії. Це боксити, хроміти, магнезити, буре вугілля, графіт, слюда, алмази, золото, монацитові піски. В Центральній Індії (східна частина штату Мадхья-Прадеш) також є значні родовища чорних металів та кам'яного вугілля. Важливим джерелом енергії може стати радіоактивний торій, який міститься у моноцитових пісках. В штаті Раджастхан виявлені уранові руди.

Водні ресурси. За характером живлення ріки Індії діляться на «гімалайські», зі змішаним снігово-льодовиковим та дощовим живленням, повноводні протягом всього року, та «деканські», переважно з дощовим мусонним живленням, великими коливаннями стоку, повінню з червня по жовтень. На всіх великих річках влітку спостерігається різкий підйом рівня води, бувають великі повені. Найбільші ріки: Ганг, Інд, Брахмапутра, Годаварі, Кришна, Нарбада, Маханаді, Кавері. Багато з них мають важливе значення як джерела зрошення. Великих озер мало; вони утворені в гірських районах, переважно льодовикового або тектонічного походження. Найбільше - озеро Вулар у Кашмірській долині. Існують підставкові озера, які утворилися в результаті обвалів, зсувів, утворень морених пасм. На плоскогір'ї Декан - озеро Лонар вулканічного походження.

Ґрунтові ресурси. На більшій  частині території Індії поширені червоноколірні ґрунти. На кристалічних породах схилів Західних Гат - червоно-жовті  ферралітні ґрунти. В центральній  частині півострова Індостан та на північному заході Індо-Гангзької рівнини - червоно-бурі ґрунти сухих та червонувато-бурі пустельних саван. На північному сході  півострова Індостан - червоні ферралітні ґрунти високотравних саван. Трапи Декану вкриті автоморфними та перевідкладеними чорними, нерідко злитими ґрунтами сезонно сухих тропіків (регурами). На Індо-Гангзькій рівнині та на приморських низовинах на алювіальних відкладеннях поширені сіроземи, сіро-коричневі, коричневі та різні лугові ґрунти, майже повністю розорані; у дельтах річок та на деяких інших ділянках узбережжів - болотні ґрунти. У Гімалаях нижній пояс утворюють гірські коричневі ґрунти на заході і жовтоземи на сході, вище - гірські бурі лісові, підзолисті, гірсько-лукові ґрунти. За винятком регурів та деяких алювіальних, ґрунти Індії малородючі і потребують добрив, а в багатьох районах - зрошення або осушування. В умовах різких сезонних коливань зволоження ґрунти часто зазнають впливу ерозії.

Рослинність. Рослинність  Індостанського півострова та Індо-Гангзької  рівнини представлена переважно  саванами з акацій, молочаїв, пальм, баньянів, а також мусонними чагарниками  та лісами з тику, сандалу, бамбуків, терміналій, диптерокарпових. На північному сході Індостану ростуть листяні  змішані ліси, на надвітряних схилах Західних Гат і в дельті Гангу  та Брахмапутри - вічнозелені змішані  ліси. У Гімалаях та Каракорумі чітко  проявляється висотна поясність. Біля підніжжя Західних Гімалаїв розташовані  тераї (заболочені, сильно вирубані ліси та чагарники). Вище 1200 м мусонні  ліси, гірські соснові ліси з вічнозеленим підліссям, темнохвойні ліси з ділянками  вічнозелених та листяних порід. На висоті близько 3000 м починаються гірські  луки та степи. На сході - вологі тропічні вічнозелені ліси піднімаються до 1500 м. Вище - гірські ліси з ділянками  субтропічних видів, темнохвойні ліси, гірські луки. Природна рослинність  Індії дуже змінена людиною. Мусонні ліси збереглися лише на 10-15% своєї первинної площі; на Індо-Гангзькій рівнині природна рослинність майже не збереглася, на Індостанському півострові панують вторинні савани, рідколісся та колючі чагарники.

                3. Природно-ресурсний потенціал Туреччини.

Рельєф. Туреччина – гірська країна. Середня висота її території над рівнем моря складає 1132 м. Майже всю її територію займає Малоазіатське нагір’я. На півночі Туреччини простягнулись Північно-Анатолійські (Понтійські) гори (середня висота понад 1,5 тис. м.), а на півдні території знаходиться  гірська система Тавр (середня висота понад 2 тис. м.). Гори круто опускаються до моря і є важко прохідними. У Північній частині Західного Тавру розташувалися групи озер і глибоких улоговин, що дало назву цьому району, як «турецька країна озер». Внутрішня територія країни поступово підвищується в напрямку із заходу на схід: Анатолійське плоскогір’я (середня висота 700-1200 м на заході і до 1500 м на сході) переходить в Східно-Анатолійське нагір’я (середня висота 1500-2000 м), де і знаходиться найвища гірська вершина Туреччини -  Великий Арарат (5166 м). Низовинні рівнини, яких на території Туреччини мало, більшою мірою розміщені в гирлах річок. Найбільшими є: Аданська, Анталья, Акова.

Клімат. На території Туреччини  клімат сильно змінюється від місця  до місця, загалом же кліматичне районування співпадає з орографічним. Субтропічний перехідний клімат. Узбережжя Чорного моря і нижні частини схилів Понтійських гір мають клімат, перехідний від середземноморського до вологого субтропічного. Його м'який характер зумовлений впливом морських повітряних мас і захисною роллю гір, що перешкоджають проникненню на узбережжя холодних атмосферних потоків із внутрішніх районів країни. У найбільш холодний місяць року середні температури становлять 4-7°С, у найспекотніший (звичайно це серпень) 20-24°С. Добові коливання температур рідко бувають різкими. Опадів достатньо: від 635 мм на рік на заході до більш як 2500 мм на сході. Вони випадають у всі сезони, але переважно з жовтня по березень. Субтропічний середземноморський клімат. Узбережжя Егейського і Середземного морів мають типово середземноморський клімат з жарким сухим літом і теплою дощовою зимою. Зазвичай на один-три літніх місяці припадає менш як 25 мм опадів. Їх середньорічна сума у прибережній смузі вищеназваних морів і Мармурового моря досягає 500-750 мм, у внутрішніх районах 380-500 мм, але на схилах Тавру місцями перевищує 750 мм. У найспекотніший літній місяць середні температури коливаються від 23°С у Стамбулі, до 27° в Ізмірі та 28° С в Адані, підвищуючись вдень зазвичай до 32-35°, і опускаються вночі на 5-10°С. Середні значення найхолоднішого місяця становлять на узбережжі 4-9°С, а у внутрішніх районах 2°С. Взимку в денний час часто буває сонячно і тепло, ночами трапляються заморозки. Семиарідний клімат. Клімат Анатолійського плоскогір'я визначають як семиарідний. Влітку відносно жарко, взимку холодно. У літні місяці повітря прогрівається в середньому до 20-24°С, підвищуючись вдень до 27-32° і опускаючись вночі до 10-15°С. Середні показники січня на декілька градусів нижчі за точку замерзання, причому вночі відмічаються морози до -18°C і нижче. Річна норма опадів не перевершує 500 мм, але, як правило, випадає більш як 250 мм. Континентальний клімат. Такий тип клімату характерний для Східно-Анатолійського (Вірменського) нагір'я і відрізняється суворою і тривалою зимою. На півдні, у Діярбакирі, середня січнева температура становить -1°С. В горах та на плоскогір'ї вона знижується вдень до -9-12°С, вночі до -18°С, а іноді й до -40°С. Східна Туреччина утворює єдиний у країні район, де землеробство у зимовий період практично неможливе. Літо сухе й жарке: у середньому стовпчик термометра показує 18-25°С, але при цьому спостерігаються значні перепади добових температур. У високогірних місцевостях заморозки бувають навіть влітку. Східна частина країни загалом отримує досить атмосферних опадів; їх середньорічна кількість змінюється, залежно від місцеположення та експозиції схилів, від 380 мм до 760 мм. На шість холодних місяців припадає, як правило, більше опадів, ніж на друге півріччя.

Корисні копалини. Туреччина  диспонує різноманітними видами корисних копалин: нафти, газу, бурого і кам’яного вугілля, хромовими, залізними, мідними, ртутними, сурм’яними рудами, магнезитом, боратами і ін. Загальна цінність корисних копалин країни становить 2 трлн дол. США. Сьогодні Туреччина займає 1-е місце у світі за запасами бору, цеоліту, торію і пемзи, провідні світові позиції по целестину, бариту, азбесту, хроміту, вольфраму, бокситу і ряду інших мінералів. Туреччина має близько 2.5% запасів індустріальних мінералів світу, близько 62% запасів бору, 20% - бентоніту, понад 50% - перліту. Це говорить про значні перспективи країни в галузі гірництва. Всього країна має 40 видів корисних копалин, однак в порівнянні з величезними запасами рівень їх освоєння ще недостатньо високий.

Водні ресурси. Туреччина  має значні гідроенергетичні ресурси. Виняток становить лише Анатолійське плоскогір'я. Але використання водних запасів ускладнюють складні  кліматичні та геоморфологічні умови, так само, як недостатньо високий  рівень розвитку національної економіки. Більшу частину атмосферних опадів отримують високогірні райони Туреччини, в основному у вигляді снігу, і це допомагає весь рік живити дуже густу гідрографічну мережу і поповнювати резервуари підземних  вод. Лише менша частина країни (Анатолійське плоскогір'я) має внутрішній стік; її відрізняють річки і солоні озера, які пересихають у суху пору року. Оскільки, за винятком Чорноморського узбережжя, опади розподіляються протягом року надто нерівномірно, більшість  річок мають весняний максимум стоку. У період, коли волога найнеобхідніша для вирощування літніх культур, поверхневий стік зменшується - до мінімуму восени перед початком холодного  сезону дощів. У південній Анатолії, яка й без того одержує недостатньо  опадів, становище ускладнюється  широким поширенням пористих вапняків. Найбільші річки басейну Чорного моря - Кизилирмак (1355 км), Сакар'я (824 км), Єшильирмак (519 км), Чорух (466 км). Із річок, які впадають у Мармурове море, найбільша - Сусурлук або Симав (321 км). До басейну Егейського моря відносяться такі порівняно великі річки: Гедіз (401 км), Бюйюк Мендерес (307 км), Кючюк Мендерес (175 км), і Мерич (Марица). Із загальної протяжності останньої - 490 км - 211 км нижньої течії служать кордоном між Туреччиною і Грецією. Значні річки басейну Середземного моря - Сейхан (560 км), Джейхан (509 км). На території Туреччини беруть початок річки Євфрат і Тигр, що впадають у Перську затоку. Із загальної протяжності першої - 2800 км - на територію Туреччини припадає 1263 км. Із загальної протяжності русла другої (1900 км) на територію Туреччини, у межах якої річка називається Діджле, припадає 523 км. Крім того, на території Туреччини знаходяться джерела Кури, яка впадає у Каспійське море (протяжність русла у межах Туреччини - 150 км), а також її найбільшої притоки Аракса (із загальної протяжності русла у 1059 км на територію Туреччини припадає 548 км). На території Туреччини знаходиться близько 50 озер, найбільшими з яких є солоні озера Ван (3713 кв.км) і Туз (1500 кв.км), а також прісні озера Бейшехир (656 кв.км), Егрідір (468 кв.км) та Ізник (298 кв.км). У результаті активного гідробудування, особливо на річках Євфрат і Тигр, на території сучасної Туреччини споруджено близько 70 водосховищ, найбільшими з яких є водосховище ім. Ататюрка (817 кв.км), Кебан (675 кв.км) і Каракая (298 кв.км).

Ґрунтові ресурси. Найродючіші  ґрунти, що містять необхідні для росту рослин мінеральні речовини і гумус, розташовані у заплавах та дельтах рік. Ґрунти іншої частини Туреччини в основному відчувають нестачу елементів живлення рослин. Найбільш могутні та продуктивні алювіальні відкладення сформовані річками Великий Мендерес, Гедіз, Сейхан, Джейхан, а також річками рівнини Анталья. У горах і на землях кам'янистих плоскогір'їв розвинені малопотужні скелетні ґрунти, які відносно малородючі і легко піддаються ерозії. Їх розорювання виправдане тільки у найбільш вдало розташованих місцевостях. Зведення лісів та інтенсивний випас кіз, що продовжувалися протягом століть, погіршили стан ґрунтового покриву у горах. Внаслідок інтенсивного поверхневого стоку та надмірної ерозії більша частина верхнього родючого шару змита, і на поверхню виходить тонкий щебенистий горизонт. На пологих ділянках плоскогір'їв розвинені степові ґрунти (буроземи і чорноземи), часто продуктивні, що чітко проглядається при наявності достатнього зволоження. Без штучного зрошування на них можуть вирощуватися озимі зернові культури, зокрема пшениця і ячмінь. Ґрунти Середземноморської області характеризуються середньою потужністю та помірною родючістю. Однак при протиерозійному терасуванні схилів, а також на рівнинних землях вони дають гарні урожаї, особливо таких типово середземноморських культур як маслини, інжир та виноград.

Рослинність. Флора на території  Туреччини, на якій ще в глибоку давнину  проживають люди, зберегла свій первинний  характер тільки у важкодоступних високогір'ях. Середземноморський тип. Середземноморська рослинність характерна для південного узбережжя (Егейське море) та околиць Мармурового моря; на схід від Дарданелл вона поступово переходить у спільноту понтійського типу. На низьких висотах рослинний покрив складається із низькорослих дерев, чагарників, великої кількості колючих та цибулинних видів. Найрозвиненіші спільноти цього типу, так званий маквіс, утворені вічнозеленими дубами, соснами, лаврами. Найбільш поширені у середземноморській зоні Туреччини, що  займають більш тонкі грунти, гарига і фригана, яких вважають стадіями антропогенної деградації маквісу. У гаризі ще зберігаються дерева, але переважають чагарники й трави, фригана бідніша за флористичним складом і являє собою хащі колючих чагарників. Вище по схилах, як результат поліпшення умов зволоження, розташовуються низькостовбурні склерофільні ліси вічнозелених та листопадних дерев із підліском з високих чагарників. Степовий тип. Степова рослинність, у якій переважають різні злаки, характерна для семіаридних областей Анатолійського плоскогір'я і Східно-Анатолійського (Вірменського) нагір'я. У найвологіших місцевостях може розвиватися суцільний покрив із трав заввишки 15-45 см; там, де сухіше, травостій розріджений і розпадається на окремі дерновини. Дерева й чагарники зустрічаються тільки біля води, головним чином уздовж рік та струмків. Під час літньої посухи рослинність не вегетує, і у ландшафті переважають бурі тони; із початком сезону дощів степ зеленіє і вкривається яскравими кольорами. Нижня частина гірських схилів зайнята спільнотами паркового типу - із окремих дерев (ялівець, ріжкового дерева, дуба, глоду), що знаходяться над нижнім ярусом із злаків, чагарників і різнотрав'я. Понтійский тип. Понтійскі гори на сході від Синопа, де закінчується перехідна до середземноморської рослинність, поросли найгустішими і найбільш цінними із господарської точки зору лісами. У них переважають листопадні широколисті породи: клен, волоський горіх, дуб та ліщина. Альпійський тип. Альпійська рослинність, яка складається із низькотрав'я та чагарників, вкриває високогір'я вище кордону поширення лісів. Особливо розвинена вона на сході, де зими довгі й холодні, а дерева зустрічаються тільки у захищених долинах. Альпійські луки - важливий кормовий ресурс для відгінного скотарства, особливо навесні та влітку.

                                     4. Населення Індії.

Кількість населення. Станом на 2011 рік населення Індії становило 1,21 млрд. осіб. Індія стала другою країною у світі після Китаю, яка перетнула позначку в мільярд  осіб.

Густота населення. Середня  густота населення - близько 324 особи  на кв. км, максимальна - більше 750 осіб на 1 кв. км у Західній Бенгалії (904 особи  на 1 кв. км), Біхар (880 осіб на 1 кв. км), Кералі (819 осіб на 1 кв. км). Найгустіше заселені південно-східне і південно-західне  узбережжя, дельтові низини сходу і  Гангзька рівнина. Найменше обжиті височини Центральної Індії, північно-східні райони і Гімалаї.

Вікова та статева структура населення. Частка населення до 14 років - 33,1%, від 15 до 64 років - 62,2%, 65 років і більше - 4,7% населення. На 100 жінок припадає 107 чоловіків, причому у віці до 14 років - на 100 жінок 106 чоловіків, від 15 до 64 років - на 100 жінок 107 чоловіків, 65 років і більше - на 100 жінок 103 чоловіка.

Демографічні показники. Річний темп зростання населення - 1,55%, коефіцієнт народжуваності - 24,28 немовлят на тисячу осіб, коефіцієнт смертності - 8,74 померлих на тисячу осіб, коефіцієнт міграції - (-0,08) мігрантів на тисячу осіб. Коефіцієнт дитячої смертності - 63,19 на 1000 живих новонароджених. Демографічне зростання значною мірою визначається зниженням рівня смертності. Середня  тривалість життя - 62,86 років (жінок - 62,22 роки, чоловіків - 63,53 роки). Середня кількість дітей у однієї жінки - 3,04.

Етнічний склад. Етнічні  групи Індії: близько 300 індо-арійських  груп - 72% всього населення, дравідські групи - 25%, монголоїди та інші - 3% населення. Сучасна Індія - багатонаціональна  країна, що населена народами, які відрізняються  зовнішнім виглядом, мовою і звичаями.

Сільське та міське населення. Близько 65% населення країни проживає у селах. Підсилення міграційних  процесів привело за останні півстоліття  до формування таких гігантських  агломерацій, як Мумбаї (Бомбей), Калькутта  і союзна територія Делі з однойменною столицею. Найбільші міста: Бомбей, Делі, Калькутта, Хайдарабад, Бангалор, Мадрас.

Грамотність. За даними перепису населення Індії у 2001 році частка населення Індії у віці від 15 років  і більше, які вміють читати й  писати, становить 65,38%. Існує розрив у рівні грамотності чоловіків  і жінок (відповідно 75,85% і 54,16%).

                                 5. Населення Туреччини.

Демографія. Перший перепис  населення, проведений у Турецькій  Республіці в 1927, зареєстрував 13 648 тис. жителів, показники 1950, 1990, 2000 дорівнювали  відповідно (тис. чол.): 20 947, 56 473, і 67 803. Річне  демографічне зростання, яке становило, отже, в середньому 1,9% у період з 1927 по 1950 і 2,5% з 1950 по 1990, знизилося до 1,8% у період з 1990 по 2000 і до 1,6% за перші  три роки 21-го століття. Густота населення - 85 чол. на квадратний кілометр (2001). Народжуваність у 2002 становила 21,3 на 1000, смертність - 7,0, дитяча смертність - 39,4 промілле.

Статева структура населення  характеризується стійкою перевагою  чисельності чоловіків над чисельністю  жінок, співвідношення першої до другої в 2001 становило 101,9%. Характерною особливістю  вікової структури є висока питома вага осіб доробочого віку (0-14), що становила  в 2000 30%. Однак цей показник поступово  знижується - на початку 90-х він перевищував 35%. Порівняно невисокою, незважаючи на поступове підвищення середньої  тривалості життя (68,5 років у 2002 проти 45 у 1955), залишається частка осіб післяробочого  віку (після 65) - 5,6%.

Етнічний склад. Протягом багатьох століть на території Туреччини  відбувалися постійні контакти і  змішування багатьох народів. Давні  мешканці Анатолії зовні були схожі  з шумерами Месопотамії і туранськими  тюрками Центральної Азії. Починаючи  приблизно з 2000 до н.е., коли в Анатолію вторглися нечисленні індоєвропейські  племена, які створили на її території  Хеттське царство, і протягом усього подальшого періоду, коли регіон знаходився під владою греків, римлян, візантійців  і османів, корінне населення  зазнало незначних змін. Осілі  тут пізніше тюркські племена  стали ще одним етнічним компонентом. На території сучасної Туреччини проживають також араби, греки, лази, черкеси (під цим етнонімом маються на увазі адигі, кабардинці, інгуші, чеченці, осетини та інші народи Північного Кавказу), євреї та інші етнічні групи. Перепис населення 1965 р. був останнім, у якому містилися відомості про мовну приналежність і віросповідання громадян, що дозволяло хоча б приблизно встановити чисельність національних меншин та етнічних груп. У відповідності із ст. 66-ю Конституції 1982 р. турками вважаються усі, «хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою». Тобто, громадянство віднині офіційно визначає національну приналежність. До того ж діти, які народилися від батька-турка або матері-туркені, вважаються турками. Тому достовірно можна говорити лише про те, що Туреччина - багатонаціональна країна, на території якої проживає більш як 25 національних меншин. За даними оцінювання, їх чисельність становить 13-15 млн. осіб. Найчисленніші курди (10-12 млн. осіб), нечисленну групу формують араби (1 млн. осіб), інші етнічні групи нараховують від десяти до кілька сотень тисяч осіб.

Урбанізація. За даними загального перепису населення 2000 р. близько 65% населення Турецької Республіки проживало у містах. Ще у 1950 р. городяни становили лише четверту частину населення країни. Але саме в 50-х р. у країні активізувалася урбанізація у зв'язку із початком широкомасштабного процесу механізації сільського господарства. Перепис 1985 р. уперше в історії Турецької Республіки зафіксував переважання чисельності міського населення над сільським (53% і 47% відповідно). Середньорічні темпи зростання міського населення у 90-ті р. знизилися до 2,8% на відміну від 5,4% в 80-ті, але при цьому залишаються значними. У 2003 р. у Туреччині налічувалося близько 10 міст, кількість населення яких перевищувала 1 млн. чол.: Стамбул (10 018 млн. чол.), колишній Константинополь, у минулому столиця Османської імперії, що знаходиться на берегах Босфору; Анкара (4007 млн. чол.), нинішня столиця Туреччини, розташована на Анатолійському плоскогір'ї; Ізмір (3,37 млн. чол.), важливий порт на узбережжі Егейського моря; Конья (2,192 млн. чол.), великий промисловий, транспортний та культурно-релігійний центр, Бурса (2,15 млн. чол.), великий промисловий і туристичний центр, Адана (1,849 млн. чол.), важливе промислове місто, центр провідного сільськогосподарського району країни, спеціалізується на переробці різноманітних видів сільськогосподарської сировини (бавовни, олійних культур), має розвинену будівельну індустрію; Анталья (1,719 млн. чол.), найбільший туристичний і торговельний центр, Ічель (1,615 млн. чол.), велике портове місто, яке обслуговує торгівлю Адани та району Аданської низовини; Діярбакир (1,362 млн. чол.), найбільший промисловий і транспортний центр на південному сході країни; Газіантеп (1,265 млн. чол.), ще один промисловий центр, який швидко розвивається на південному сході країни. Географія розміщення найбільших міст на території Туреччини говорить про подолання раніше характерного для неї тяжіння процесу урбанізації винятково до західної частини країни. Нині у міру реалізації проекту Південно-Східної Анатолії і розвитку промисловості регіону швидко зростає кількість його міських жителів. Одночасно в ареалі інтенсивно протікаючих процесів урбанізації опинилося  середземноморське узбережжя Туреччини, що необхідно пов'язувати із новою стратегією економічного розвитку країни, в рамках якої було надано особливого значення зростанню експорту товарів і розвитку послуг, у тому числі туристичних.

                                  6. Господарство Індії.

За роки незалежного розвитку Індія пройшла шлях від відсталої  аграрної країни, яка ледве забезпечувала  внутрішні потреби в продовольстві, до сучасної аграрно-індустріальної, з  розвинутими промисловістю, торгівлею  і товарно-грошовими відносинами.

Після здобуття незалежності в 1947 році Індія приступила до розвитку економіки змішаного типу, що спирається одночасно на державний і приватний  сектори. До державного сектора спочатку належали оборонна промисловість, залізничний  транспорт, телеграфний і телефонний зв'язок, атомна енергетика, вугільні шахти, підприємства чорної металургії, літако- і суднобудування. В середині 1950-х  років держава взяла під свій контроль розвиток нафтохімічної, фармацевтичної галузей, важкого машинобудування, а також автодорожньої мережі, виплавку міді, свинцю, цинку та інших  кольорових металів, будівництво всіх гірничовидобувних об'єктів і  виробництво пластмас і синтетичного каучуку. Крім того, контроль був поширений  на провідні банки (1966 рік), страхові компанії (1972 рік). У державному секторі, де в 1970 році було сконцентровано 60% капіталу, в середині 1990-х років забезпечувалася  чверть національного доходу і працювало  понад 18 млн. осіб.

У кінці 1980-х - на початку 1990-х  відбувся перехід до лібералізації  економіки. Для приватного та зарубіжного  капіталу зараз відкриті такі галузі, які раніше були зарезервовані лише державним сектором економіки: оборона, телекомунікації, авіаперевезення, страхова діяльність тощо. Економіку Індії відрізняють надлишок і дешевизна робочої сили і висока культура праці.

Енергетика. Для Індії  важливі як промислові, так і традиційні джерела енергії. За рахунок останніх - дров, кізяка, відходів рослинництва задовольняється попит на паливо в сільських районах, хоча залежність від цих енергоносіїв зменшилася у зв'язку з електрифікацією і  розвитком транспорту. Сучасний сектор індійської економіки спирається на національні ресурси вугілля і нафту, яка в значних обсягах імпортується, хоча видобуток нафти і природного газу в самій країні у 1980-х роках збільшився. Вугілля все ще утримує провідні позиції, особливо в електроенергетиці, де високою є також питома вага гідростанцій і АЕС. На ТЕС виробляється близько 75% електроенергії.

Гірничовидобувна промисловість  має життєво важливе значення для держави, в цій галузі зайняті  близько 1,05 млн. осіб. Основна продукція - кам'яне вугілля з Біхару, Мадхья-Прадешу  і Західної Бенгалії, нафта з Ассаму і Гуджарату (де розробляються також  шельфові родовища), залізняк із Біхару, Орісси і західної Махараштри, а  також вапняк. Індія має значні запаси корисних копалин. Доступні для  експлуатації запаси вугілля оцінюють в 51 млрд. т, однак, оскільки головні  поклади знаходяться в Біхарі і на заході Західної Бенгалії, солідні  кошти йдуть на транспортування  вугілля в інші райони країни. Запаси коксованого вугілля оцінюються приблизно в 4 млрд. т. Індія має  багаті родовища залізних і марганцевих, а також свинцевих руд. Є й  інша мінеральна сировина, необхідна  для чорної металургії, зокрема, вапняк.