Проблеми жіночої праці в Україні

Вступ

      Питання ґендерної рівності стали в багатьох країнах темою різних досліджень у політичній сфері,  сфері освіти,  громадської думки,  зайнятості та міграції,  здійсненні розробки ґендерних індикаторів,  підготовці методичних матеріали для розробки ґендерно врівноважених бюджетів тощо.

   Україна,  будучи правовою державою, спрямувала розвиток політики на стандарти міжнародного законодавства з урахуванням ґендерної складової,  включивши цей напрям у норми національного законодавства, державні програми, плани дій з реалізації ґендерної рівності тощо.

     Правова держава забезпечує правову рівність між соціальними статями,  що означає надання їм рівних стартових можливостей. Однак реалізація прав жінкою та чоловіком залежить від їх особистих якостей –  знань, умінь,  таланту тощо.  Це породжує випадки прояву нерівності у суспільстві.

      Ґендерні аспекти є складовою всього комплексу завдань розвитку як суспільства, так і держави.  Ґендерна нерівність стримує розвиток.  Більшість науковців  (О.М.  Вовченко, Н.В.  Лавриненко,  Т.М.  Мельник,  Л.С.  Кобелянська) розглядають досягнення ґендерної рівності як центральний момент їх розвитку.  Політична стратегія втілення в життя ґендерної рівності складається з трьох частин:

–  реформування правових та економічних інститутів з метою встановлення рівних прав для жінок і чоловіків;

–  поширення  такого економічного розвитку,  який буде спрямовано на більш справедливий розподіл ресурсів та їх використання,  підвищення доходів та зниження рівня бідності,  що сприятиме зменшенню ґендерних невідповідностей в освіті, охороні здоров’я;

–  вжиття активних заходів щодо вирівнювання стійких ґендерних невідповідностей у сферах доступу до ресурсів і можливостей для вирішення своїх інтересів

Економіка та політика: зони порушення прав жінок:

-Права жінок в  економічній сфері та сфері  зайнятості. Участь жінок в суспільному  виробництві.

-Домашня праця  жінок.

-Жіночий добробут.

-Охоронні концепції  жіночих прав.

-Розвиток ідей  щодо прав жінок в документах МОП. Ситуація в Україні.

-Участь жінок  в прийнятті рішень.

-Політичні права жінок. 
 

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ВЧЕНЬ ПРО ПРАВА ЖІНОК 

      В історії розвитку суспільства жінки в різні періоди відігравали принципово різні ролі та посідали різні місця. Так, на початковому етапі (при матріархаті) жінка посідала місце керівника роду, та виконувала провідну роль. На цей час припадає «виникнення й особливе поширення культу жінки)прародительки та різних жіночих божеств»

     Дещо згодом, у період патріархату, роль жінки значно зменшується, а чоловік поступово займає домінуючу роль в господарстві, суспільстві, сім’ї, яку він формально виконує і сьогодні.

     У сучасному суспільстві відбуваються позитивні перетворення пов’язані зі зміною соціальної ролі жінок, з підвищенням їх статусу в світовому співтоваристві. Соціальні запити щодо використання духовного та Економічного потенціалу жінок на данному етапі розвитку нашої держави постійно зростають, адже вони не тільки мають рівні з чоловіками права у здобутті середньої  та вищої освіти, навчанні в аспірантурі та докторантурі, закріплені в Конституції України та Законі України „Про освіту”, а й успішно реалізують їх. Це підтверджують статистичні дані, які свідчать, що кількість жінок в Україні, які отримали середню і вищуосвіту, в порівнянні

      З чоловіками значно більша. У той самий час в умовах економічної кризи, що спостерігається в нашій країні, кількість безробітних жінок переважає  над кількістю чоловіків, які тимчасово не працюють. Таку ситуацію можна пояснити стереотипами, які склалися в суспільстві: жінка ) матір, хатня  господиня, а у громадському житті вона відіграє в переважній більшості випадків другорядні ролі, чоловік ) здобувач матеріальних благ, керівник, політик тощо.

      Аналізувати проблеми жінок в Україні без хоча б короткого огляду ситуації жінок у Радянському Союзі неможливо, тому що більш ніж сімдесятирічний поступ суспільства відбувався під впливом єдиних ідеологічних, політичних, правових, моральних і навіть культурних норм, цінностей, принципів. Радянський історичний досвід (як позитивний, так і негативний) має великий вплив на сучасну політику. Крім цього, серйозний вплив мають також історичні та культурні традиції українського народу, які не можна як перебільшувати, так і замовчувати, вивчаючи таке складне і тонке питання, як жіноча політика. На жаль, у цій сфері ми не бачимо зважених підходів в українському політичному просторі. Тут домінують дві крайні і, як водиться, суперечливі тенденції – оспівування вагомого місця жінки в українському суспільстві, що характерно для націоналістично спрямованих дослідників, та взагалі відсутність вивчення впливу історико–культурного контексту на становище жінок в Україні. Істина, як завжди, посередині. Оспівування минулого як частина методології політичних та соціальних досліджень є не тільки не продуктивним та не ефективним, але і досить проблематичним, тому що, незважаючи на певну свободу, яку мали українські жінки минулих часів (і то залежно від конкретної доби та належності до певного прошарку населення), вони жили в патріархальному за своєю структурою суспільстві з усіма наслідками, що випливають з цього для їх становища.

        У Радянському Союзі, офіційна ідеологія декларувала вирішеність жіночого питання у тому вигляді, в якому воно сформувалося в кінці XIX – на початку XX століття: можливість працювати та надання політичних прав жінкам. З іншого боку, жіночі проблеми вилилися в іншу форму, набувши специфічного, характерного для цього суспільства вигляду.

       За радянських часів жінки мали великі надбання, оцінювати які потрібно відповідно до їх внеску у процес жіночої емансипації. Але ситуація була досить складною та неоднозначною. Реальне становище жінок в Радянському Союзі було складніше і більш суперечливе ніж минулі та сучасні ідеологічні схеми. Однак саме з нього виростає більшість проблем сучасного українського жіноцтва та жінок в інших країнах колишнього Радянського Союзу.

      Традиційно в патріархальному суспільстві жінка розглядалася виключно як мати. Бути матір’ю – це її обов’язок, головна роль у суспільстві. У радянському суспільстві до цієї вже віками визначеної ролі жінки додалася ще одна – роль трудівниці. Причому суспільство визнавало жінку тільки тоді, коли вона виконувала ці обидві ролі (в ідеалі) водночас. «Концепція вирішення жіночого питання в СРСР... базується на тому, що визначним фактором рівноправності жінок в суспільстві та сім’ї є їх участь у суспільному виробництві». «Головним, визначним моментом фактичної рівноправності жінки в суспільстві є її участь у суспільній праці. Праця – це основа емансипації жінки, її економічної незалежності. Праця сприяє розвитку особистості жінки, підвищує її роль в житті суспільства та сім’ї, дає їй моральне задоволення». З такого ідеологічного забезпечення випливають всі протиріччя, складнощі та напрямки жіночої політики в Радянському Союзі – теоретичне обґрунтування необхідності поєднання ролей матері та трудівниці. Таке поєднання розглядалося як обов’язок, стандарт, загальне правило. Жінки, які тільки працюють, не маючи сім’ї та дітей, знаходять засудження з боку громадської думки. Жінки, які мають дітей і не працюють, також засуджуються і, перш за все, з боку держави. В тоталітарній державі всі повинні працювати. І тому документи стосовно жінок, які були прийняті в Радянському Союзі, спрямовані саме на таке поєднання жіночих ролей.

      Наскільки можливе таке поєднання? Ідея, сама по собі прогресивна, була приречена на невдачу, тому що з цього процесу... були викреслені чоловіки. Сім’ю розглядали як взаємодію матері та дитини, пільги були розраховані виключно на матір. Крім цього, недостатнім для вирішення глобальної проблеми поєднання ролей матері та трудівниці був розвиток побутової сфери. Як наслідок, до традиційної ролі матері, тобто суб’єкта людського виробництва, на жінку було покладено ще одну роль – учасниці громадського виробництва. Сім’я, її устрій або знімають це протиріччя, або роблять його вельми гострим. Той устрій сім’ї, який існував у суспільстві як домінуючий, протиріччя не знімав, а якраз загострював.

      Говорячи про радикальні зміни, які були зроблені у Радянському Союзі в становищі жінок порівняно з царською Росією, потрібно пам’ятати, що реформи перших 5–10 післяреволюційних років скоро були забуті. На зміну революційному романтизму прийшло будівництво та зміцнення тоталітарної держави. Культура «Один», за термінологією В. Паперного, змінилася на культуру «Два».

       Конституція 1936 р. проголосила закріплення рівних прав між жінками та чоловіками: «Жінкам в СРСР надаються рівні права з чоловіками в усіх сферах господарського, державного та суспільно–політичного життя. Можливість здійснення цих прав забезпечується наданням жінці рівного з чоловіками права на працю, оплату праці, відпочинку, соціального страхування та освіти, державною охороною інтересів матері та дитини, державною допомогою багатодітним та одиноким матерям, наданням жінці відпусток по вагітності зі збереженням утримання, широкою мережею пологових будинків, дитячих садків тощо.

       Жінки користуються правом обирати та бути обраними нарівні з чоловіками».

     Прийняття Конституції в 1936 р. мало велике значення не стільки для стабільного розвитку радянського суспільства, скільки для закріплення радянського типу дискурсивності (нарівні з курсом історії ВКП (б), який мав великий вплив на формування та вербалізацію не тільки проблем жінок, але й пошуку шляхів їх вирішення. Навіть поверховий аналіз цієї статті Конституції Радянського Союзу свідчить про глибинні патріархальні стереотипи, які закладені в ній, такі як: розглядання чоловіка як суспільного еталона; пов’язання проблем сім’ї виключно з жінкою; патерналістський характер ставлення до жінок; виключення чоловіків зі сфери сім’ї; стимулювання репродуктивної функції жінок шляхом надання пільг багатодітним.  

      «Революція побуту», розпочата на романтично–революційній хвилі 20–х років, закінчилася провалом. Але жінка мала бути працівницею. Таким чином на її плечі було навалено подвійне навантаження, яке вона несе і досі. Як компенсація такого тягара з’явилися різноманітні охоронні концепції та пільги. Наскільки вони вирішували проблеми, якщо здебільшого були реальними лише на папері? Крім того, встановлення різноманітних пільг та дотримання прав нрідко протирічать між собою. Іншими словами – це два різні типи дискурсивності: дискурс пільг та дискурс прав людини.

        Проблема перерозподілу ролей в суспільстві торкається не тільки жінок, а всього суспільства взагалі. Саме ця ідея була незрозуміла в радянському суспільстві, в якому на початку 50 – 60 років після віражів радянського законодавства стосовно сім’ї остання стає асиметричною: «…в ній реально визначилася фігура матері, функція якої багатократно ускладнилась. Мати відповідає за народження та виховання дітей, за побут сім’ї, несе на собі всю домашню працю та, крім цього, матеріально підтримує сім’ю своєю заробітною платою».

      Такі тектонічні зміни приватно–суспільної сфери викликають до життя нові форми соціальної організації, потребують уваги до розвитку певних галузей суспільного виробництва, ведуть до корінних змін у культурі суспільства. Наслідки цих змін ще добре не усвідомлені. Поки ситуація виглядає як однобокі зміни (тільки з боку жінок, не торкаючись суспільства в цілому), емансипація однієї половини суспільства (жіночої) може призвести до певного загострення ситуації. Без зміни структурних відносин у соціальному просторі жінки виступають конкурентами чоловікам (особливо це торкається політичної сфери та сфери зайнятості). В таких перегонах перемагає сильніший. А сила, влада та фінанси – на боці чоловіків. Така боротьба не призведе ні до підвищення статусу жінок у суспільстві, ні до демократичних перетворень. Це не песимістичний вирок жіночому руху. Навпаки, це – констатація необхідності пошуку цивілізованих форм впровадження ідей гендерної рівноправності у політику та життя.

     Зрозуміло, що добровільно ніхто не буде поступатися місцем, яке дає більш привілейоване становище в суспільстві, тому для зміни ситуації необхідний комплекс заходів, який є проявом волевиявлення держави та суспільства, який спрямований на досягнення фактичної ситуації рівних прав та можливостей для представників будь–якої статі. Це є політика держави, яку можна назвати не тільки соціальною, але й жіночою, політикою стосовно жінок, спрямованою на жінок. Правове регулювання якраз і потрібно для захисту прав слабкішої сторони. Саме тому важливим аспектом дослідження є міжнародні правові документи з прав жінок, що виникають як відповідь на потребу дня і самі нерідко несуть у собі реальні протиріччя, відображаючи складні та суперечливі тенденції суспільного розвитку та суперечливі уявлення про шляхи вирішення різноманітних соціальних проблем у різних течіях суспільно–політичної думки.

      Зміст таких перетворень повинен зводитися до відмови від патерналізму по відношенню до жінок, який будувався на парадоксальному поєднанні прихованої дискримінації та демонстративної опіки. Навіть декларативне визнання принципу рівних прав і рівних можливостей головним принципом державної політики щодо жінок є деяким кроком вперед, оскільки дає можливість громадським силам добиватися від держави виконання взятих на себе зобов’язань.

    Аналіз вимагає конкретно–історичного розгляду і вибору методології дослідження. Оскільки сучасна постмодерністська ситуація передбачає певну плюралістичність при проведенні соціальних та політологічних досліджень, доцільно провести комплексний аналіз найбільш впливових філософських і політологічних течій минулих часів та сучасності, які зможуть бути використані як методологічні засади проведення дослідження.

Права жінок в  економічній сфері та сфері зайнятості

     Як слушно зауважує в книзі «Сексуальна політика» Кейт Мілет, жінки працювали завжди і всюди, і тому питання права жінок на працю – це, перш за все, питання на кваліфіковану працю та працю, за яку жінка отримає заробітну платню, таку саме, як і чоловік.

     В Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах рівна оплата за рівну працю була закріплена законодавством. Жінкам не платили менше за ту ж саму працю, що й чоловікам. Проблема полягала в іншому: «по–перше, йшла «фемінізація» низько оплачуваних робіт; по–друге, по мірі того, як жінки освоювали ту чи іншу професію, ця професія ставала непрестижною та низько оплачуваною. Таким чином виникали міжгалузеві та внутрішньогалузеві відмінності в заробітній платі». Найбільш яскравий приклад – це знецінення праці вчителів та лікарів в радянському суспільстві. Дві галузі, які стали здебільшого сферою прикладання жіночої праці, заробітна плата в яких була значно менша, ніж середня по промисловості. Тим більше це виглядає парадоксальним, що це галузі, де потрібна висока кваліфікація працівників, вища освіта, і що взагалі рівень освіти жінок був у середньому значно вищим, ніж рівень освіти чоловіків.

    Економічні права жінок є важливою темою досліджень. Рівноправність жінок в усіх сферах життя тісно пов’язана з фінансовою незалежністю, яка в свою чергу визначається тим, чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними. «Участь жінок на ринку праці є важливою з багатьох чинників. Вона є джерелом економічної незалежності жінок, дає їм право на соціальне та пенсійне забезпечення і відповідні послуги в галузі охорони здоров'я, а також можливості для покращення статусу в суспільстві та розвитку особистості. В контексті сім'ї сплачувана трудова діяльність жінок відображається на їх ролі і авторитеті в домі, і не тільки дає прибуток, але й служить зразком та повторювання членами сім’ї, особливо дітьми».

     Існує велика кількість факторів, які зумовлюють більш низький статус жінок в економічній сфері порівняно з чоловіками. Два з них є головними: проблеми з працевлаштуванням та проблеми з розподілом власності. Крім цього, жінки продовжують нести подвійне навантаження: з одного боку економічне, а з іншого – людського виробництва, що має негативні наслідки як для їх здоров’я, так і можливостей реалізацій в соціальній та економічній сферах. Як зауважує С. Айвазова, проблеми, «які яскраво проявилися в сфері праці жінок, були пов’язані багато в чому з тим, що існуюча модель їх зайнятості була сформована як відбиток з моделі чоловічої праці. В цьому випадку професійна активність жінок була погано сумісна с іншою їх функцією – матері та виховательки дітей, господарки дому, виконання якої також очікувало від них суспільство».

    Сфера економіки та зайнятості, як і інші сфери соціального життя, мають багато проявів нерівності жінок та чоловіків. Проблеми з якими зіштовхуються жінки, – це фемінізація бідності та безробіття, яке має дві сторони: одна, – це офіційне, друга – латентне, скрите. В самій економіці відбуваються суттєві зміни, які пов’язані з відкриттям нових технологій виробництва, переходом суспільства від індустріального до постіндустріального. Ці тенденції розвитку за своїм змістом є глобальними, вони торкаються не тільки найбільш розвинутих країн світу, але й інших, які включаються у всесвітню економіку шляхом переймання цих нових технологій. Зі зміною економічних відносин та соціального середовища змінюється і розуміння прав людини, а також питання рівноправності чоловіків та жінок.

    Індустріальне суспільство базувалося на експлуатації праці промислових робочих, головними факторами виробництва в ньому були інвестиції у виробництво та вдосконалення самих технологій. Здебільшого використовувалась фізична, в тому числі, важка фізична праця трудящих. Тому у відношенні до жінок здебільшого формуються охоронні та заборонні концепції прав в економічній сфері та сфері зайнятості. Досить розповсюдженою в суспільстві була і продовжує залишатися така точка зору, яка пов’язана з патріархатними поглядами на місце та роль жінки в суспільстві, відповідно до якої жінка розглядається не як суб’єкт виробництва, а головним чином як суб’єкт споживання. Одна з таких теорій, яка описує та обґрунтовує саме таке місце жінки в суспільстві – теорія празного класу Т. Веблена.

      В багатьох міжнародних документах проголошується рівність громадян в будь–якій сфері життя, в тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри. Тобто основним принципом формування таких документів є принцип егалітаризму, при якому всі визнаються рівними і наділяються рівними правами. Права працюючих громадян, в тому числі і жінок, захищаються низкою документів, які визнають основні стандарти щодо прав людини зокрема в сфері зайнятості: Міжнародним пактом про соціальні, економічні та культурні права (стаття 2 проголошує рівність прав незалежно від статі, стаття 3 зобов’язує держави–учасниці забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними правами, передбаченими в цьому Пакті, стаття 6 гарантує визнання права на працю, яку людина вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зробить належні кроки до забезпечення цього права, стаття 7 гарантує справедливі та сприятливі умови праці, а також справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь–якої різниці, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю; задовільне існування для них самих та їхніх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування в роботі на відповідний вищий рівень виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні, стаття 9 – право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування); документами та конвенціями Організації Об’єднаних Націй, зокрема Загальною декларацією прав людини (статті 17, 23, 24), Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 3, 10, 11, 13, 14); конвенціями Міжнародної організації праці; Європейською соціальною хартією та іншими, які визнають основні стандарти щодо прав людини, зокрема, в сфері зайнятості.

Серед конвенцій  Міжнародної організації праці, які торкаються питань гендерної  рівності та дотримання прав жінок: Конвенція (№ 3) про охорону материнства, 1919; Рекомендація (№ 12) про охорону материнства (сільське господарство), 1921; Рекомендація (№ 13) про роботу в нічний час (сільське господарство), 1921; Конвенція (№ 45) про працю жінок на підземних роботах, 1935; Конвенція (№ 89) про працю жінок у нічний час (переглянута), 1948; Протокол 1990 року до Конвенції (переглянутої) про нічну роботу жінок, 1948 року; Конвенція (№ 100) про рівну винагороду, 1951; Рекомендація (№ 90) про рівну винагороду, 1951; Конвенція ( № 103) про охорону материнства (переглянута), 1952; Рекомендація (№ 95) про захист материнства, 1952; Рекомендація (№ 102) про побутове обслуговування, 1956; Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Рекомендація (№ 116) про скорочення тривалості робочого часу, 1962; Конвенція (№ 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Рекомендація ( № 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Конвенція (№ 127) про максимальну вагу, 1967; Рекомендація (№ 128) про максимально допустиму вагу вантажів для перенесення вручну, 1967; Конвенція (№ 140) про оплачувану навчальну відпустку, 1974; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975; Рекомендація ( № 150) про розвиток людських ресурсів, 1975; Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов’язками, 1981; Конвенція (№ 158) про припинення трудових відносин, 1982; Рекомендація (№ 169) про політику у сфері зайнятості (додаткові положення), 1984; Конвенція (№ 171) про роботу в нічний час, 1990; Рекомендація (№ 178) про роботу в нічний час, 1990. Чотири з названих конвенцій МОП (№№ 87, 98, 100, 111) увійшли до переліку семи фундаментальних конвенцій МОП, які покладені в основу прийнятої Міжнародною конференцією праці в червні 1998 року Декларації про загальні принципи та права у сфері праці

      У зв’язку з появою питання про необхідність оцінки жіночої праці до економічної теорії вноситься проблема добробуту жінок. Це поняття виділилося завдяки першому напрямку феміністської економічної теорії, що ставить за мету досліджень документальну фіксацію добробуту чоловіків і жінок. Рівень жіночого добробуту обумовлюється як грошовими (власний прибуток жінки, її частка в прибутку сім'ї), так і не грошовими чинниками: здоров'я, сімейні і приятельські зв'язки, особливості характеру, а також кількістю часу, що приділяється роботі. За даними американських статистиків (Браун, Фербер), більшість жінок, що працюють повний робочий день, одержують менше 2\3 від заробітків чоловіка. Частина цієї різниці пояснюється причинами структурного характеру. Багато жінок займаються низькооплачуваною, переважно «жіночою» роботою. Чинники, екзогенні для ринку праці (тобто розходження обов'язків у домашньому господарстві), є важливим джерелом загального розриву в рівнях заробітків жінок та чоловіків. Дослідники відзначають деяку залишковість частини різниці в оплаті праці, який відноситься на рахунок дискримінації (Гундерсон).

     Власний заробіток жінок – важливий чинник, що визначає їхній добробут, особливо для незаміжніх, розлучених, одиноких матерів, удів. Добробут заміжньої жінки залежить не стільки від рівня прибутку її чоловіка, скільки від схеми розподілу прибутку у середині сім'ї. Як показують дослідження, в багатьох країнах прибутки у середині сім'ї розподіляються нерівномірно між її членами. При цьому, звичайно, не можна механічно проектувати тенденції одних країн на інші.

       Охоронні концепції щодо формування прав жінок базуються на забороні певних видів діяльності для них, а також надання пільг в окремих ситуаціях порівняно з чоловіками та іншими жінками. Якщо розглянути конвенції Міжнародної організації праці, то можна побачити, що багато які з них спрямовані на захист прав жінок шляхом надання їм певних привілеїв порівняно з чоловіками, тобто встановлення ситуації позитивної дискримінації жінок порівняно з чоловіками. Наскільки така ситуація може бути сприятливою для жінок? На це питання нема загальних відповідей, вони залежать від конкретної політичної, економічної та соціальної ситуації в країні. Але позитивна дискримінація без міцної системи соціальних гарантій жінкам веде до звичайної дискримінації жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. Вона полягає в тому, що підприємці та працедавці віддають перевагу діловим відносинам з чоловіками, які не вимагають ніяких пільг. Таким чином, жінки позбавляються можливості працевлаштування або мають менші, порівняно з чоловіками, можливості в цій сфері, що врешті–решт веде їх до економічної несвободи та залежності.

      Жіночі проблеми в економічній сфері мають ще один аспект. Вихід жінок на ринок праці пов’язаний з оволодінням професіями, які ще декілька десятиріч вважалися суто чоловічими, що веде до змін не тільки в економічній сфері, але й до суттєвих змін в соціальній сфері, які є наслідком зміни традиційних соціальних гендерних ролей в суспільстві і може породжувати гендерні конфлікти в цій сфері. Ці процеси вже навряд чи можна зупинити ідеями про спеціалізацію на вихованні дітей та підтримці сім’ї.

      Окремою проблемою стоїть питання залучення жінок на високі керівні посади. Шляхи, які ведуть жінок до вершин влади, проаналізувавши світовий досвід, можна підрозділити на три основні напрямки.

1. Перший шлях  умовно називають «азійським»  (за географічною ознакою). В цьому випадку жінка стає головою держави або уряду як вдова або донька лідера країни, який загинув, частіше всього, від рук опозиції. Добровільне призначення кандидатом і наступна перемога на виборах в таких випадках багато в чому визначається повагою нації до таких жінок як членів родин загиблого лідера країни: любов та підтримка населення переноситься на цих жінок: Сиримаво Бандаранаике (Цейлон), Індира Ганді (Індія), Корасон Акіно (Філіппіни), Віолетта де Чаморре (Нікарагуа), Беназір Бхутто (Пакистан). Усі ці жінки виявили великі політичні здібності як президенти або голови урядів власних держав.

2. Другий шлях  умовно називають «кризовим». Він  виявляється тоді, коли проблеми  в країні або партії зростають і виникає проблема зміни лідера. Тоді нерідко приймається нестандартне рішення – обрати на цю посаду жінку. Така ситуація виникла в Ізраїлі в 1969 році, коли прем’єр–міністром була обрана Голда Мейєр. В 1975 році складна ситуація в партії консерваторів у Великобританії стабілізувалася після обрання Маргарет Тетчер, яка в 1979 році стала головою уряду країни. Так трапилось в 1987 році в соціалістичній партії Японії, коли її головою стала Такако Дої, а виборці–жінки активно підтримали кандидатів від партії на виборах до парламенту країни. Саме в умовах кризи прем’єр–міністром Польщі була призначена Ганна Сухоцька (1992 рік), а в Туреччині в 1993 році – Тансу Чиллер. Сюди також можна додати приклад пострадянської незалежної Литви з прем’єр–міністром Казимирою Прунскене.

3. Третій шлях  умовно називають «скандинавським»  або соціал–демократичним, коли висування жінок в політичні, парламентські або державні структури здійснюється на основі системи квот. В такому випадку жінки не тільки отримують реальну можливість зайняти посаду президента або прем’єр–міністра (Мері Робінсон – Ірландія, Гру Харлем Брундтланд – Норвегія, Вігдіс Фіннбогадоттир – Ісландія), займати пости міністрів (іноземних справ – Швеція, оборони – Фінляндія), але, головне, впливати на прийняття політичних рішень.      

       Останнім часом на міжнародних форумах всіх рівнів активно обговорюється питання квотування та паритетної демократії як найбільш реальних механізмів досягнення рівності жінок та чоловіків у політичній сфері.

      Більшість досліджень, які присвячені становищу жінок в парламентах, свідчать, що в країнах, які мають пропорційну систему політичного представництва (особливо за партійними списками), обирається більше жінок–парламентарів, ніж в країнах з мажоритарною системою. Більш розвинуте використання системи пропорційного представництва при виборах в Європарламент є однією з важливих причин обирання жінок до складу його депутатів (порівняно з національними парламентами).

     Припущення, що для жінок легше перемогти на виборах до місцевої влади, ніж до парламенту (оскільки на місцевому рівні використовуються менш жорсткі виборчі критерії, а самі такі посади не потребують повної зайнятості і їх легше об’єднати з вихованням дітей), є справедлими для Бельгії та Франції. В інших країнах спостерігається більша кількість жінок на вищих посадах, що можна пояснити більш централізованим відбором кандидатів.