Продуктивність праці

ПЛАН

Вступ

1.Продуктивнiсть праці: сутність i значення.

2. Показники і методи  вимірювання продуктивності праці.

3. Фактори і резерви  підвищення продуктивності праці.

4. Програми управління  продуктивністю праці на підприємстві.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Продуктивність праці - це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількості праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку.

Основною проблемою економічної  теорії і господарської практики є аналіз співвідношення результатів  і витрат, що в загальному розумінні  називаємо ефективністю.

У широкому розумінні зростання  продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної  діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих  або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці  забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання  країни. Оскільки збільшення суспільного  продукту в розрахунку на душу населення  означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Отже, продуктивність праці  показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

1.Продуктивнiсть  праці: сутність i значення.

Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних  ресурсів. Як відомо, економічні ресурси  заведено поділяти на три великі групи: 1) робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал); 2) компоненти природних ресурсів (земля та сировина); 3) компоненти засобів  виробництва (фізичний капітал). Відповідно окремо визначається ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу.

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів  та витрат, у даному випадку —  результатів праці та витрат праці.

За відомим визначенням  К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах  зменшується, а частка затрат минулої  праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають  рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний  стан виробництва.

Рівень екстенсивного  використання праці показує ступінь  її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності  інших характеристик. Чим повніше  використовується робочий час, чим  менше простоїв та інших втрат  робочого часу і чим триваліший робочий  день, тим вищий рівень екстенсивного  використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання  продуктивності праці за рахунок  екстенсивних характеристик має  чіткі межі: законодавче встановлену  тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавче встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного  використання праці.

Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

Отже, рівень екстенсивного  використання праці та інтенсивність  праці — це важливі фактори  зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто  не можуть використовуватися безкінечно.

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці.

2. Показники і  методи вимірювання продуктивності  праці.

Отже, продуктивність праці - це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількості праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним працівником за одиницю робочого часу, і розраховується за формулою:

В=V/T, де

В – виробіток;

V– обсяг виробництва продукції (робіт, послуг);

Т – затрати праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг).

Якщо обсяг продукції  вимірюється натуральними показниками (у штуках, тоннах, метрах), то і відповідні показники продуктивності праці називаються натуральними. Натуральні показники точні, дуже наочні й показові, проте вони мають суттєвий недолік: неможливість застосування до різнорідної продукції. Якщо підприємство випускає кілька видів схожої продукції, обсяг випуску можна виразити в умовно-натуральних показниках, що приводять різну продукцію до одного виміру (наприклад, різні види палива перераховуються в умовне паливо з теплотворною здатністю 7000 ккал/кг). Проте застосування цих показників теж дуже обмежене.

У ринковій економіці значення натуральних показників помітно  зменшується, оскільки домінуючу роль в усіх аспектах економічного життя  відіграють вартісні показники. Вартісними називаємо показники виробітку, в яких обсяг продукції вимірюється  грошовими одиницями. Ці показники  найуніверсальніші, вони дають змогу  порівнювати продуктивність праці  при виробництві принципово різних благ. Якщо за обсяг продукції взяти  вартісний показник чистої продукції, то буде враховано і зростання  якості продукції та її необхідність на ринку. Єдиним недоліком вартісних  показників є те, що необґрунтоване завищення ціни продукції монополістами  призводить до фіктивного зростання  їх продуктивності праці, але це вже  проблема не економіки праці, а антимонопольного регулювання.

Для оцінки рівня виробітку  на окремих робочих місцях при  виробництві різноманітної незавершеної продукції використовуються також  трудові показники, в яких для  характеристики обсягу виробництва  застосовуються норми трудових витрат у нормо-годинах. Однак ці показники мають дуже вузьку сферу застосування, оскільки вимагають суворої наукової обґрунтованості використовуваних норм.

Витрати праці при розрахунках  її продуктивності можуть вимірюватися відпрацьованими людино-годинами, людино-днями і середньообліковою чисельністю персоналу. Однак усі ці показники вимірюють лише кількість праці, нівелюючи її якість. Іншими словами, у таких розрахунках робоча сила найкваліфікованіших конструкторів або управлінців додається до робочої сили охоронців та прибиральників. І знову універсальним показником кількості витраченої праці може бути вартість витрат на утримання персоналу.

Трудомісткість – це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг), і розраховується за формулою:

ТМ=Т/V

Для планування й аналізу  праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості.

Технологічна  трудомісткість(Тт) визначається витратами праці основних робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, виробів.

Трудомісткість  обслуговування(Т0) визначається витратами праці допоміжних робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткість(Тв) складається з технологічної трудомісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

Трудомісткість  управління (Ту) визначається витратами праці керівників, професіоналів, фахівців, технічних виконавців.

Повна трудомісткість продукції (Тп) відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці кожного виробу. Вона визначається за формулою:

Тп = ТТ + Т0 + Ту = Тв+ Ту

3. Фактори і  резерви підвищення продуктивності  праці

Фактори зміни  певного показника - це сукупність усіх рушійних сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповідно фактори зростання продуктивності праці - це вся сукупність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики.

За рівнем керованості  фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1)ті, якими може керувати суб’єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

2)ті, що перебувають поза сферою керування суб’єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання  продуктивності праці за змістом  можна поділити на три групи:

1) соціально-економічні, що  визначають якість використовуваної  робочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність; здоров’я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати на зовнішні стимули) і мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психо­логічний клімат, система ціннісних орієнтацій;

2)матеріально-технічні, що  характеризують якість засобів  виробництва, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; використання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних технологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо;

3)організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання  робочої сили із засобами виробництва. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення організації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удосконалення систем матеріального стимулювання.

За сферою виникнення і  дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

1)внутрішньовиробничі, що  виникають і діють безпосередньо  на рівні підприємства чи організації;

2)галузеві і міжгалузеві, пов’язані з можливістю поліпшення кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;

3)регіональні, характерні  для даного регіону (наприклад,  створення вільної економічної  зони);

4) загальнодержавні, які  сприяють підвищенню продуктивності  праці в усій країні (наприклад,  зміцнення здоров'я і підвищення  освітнього рівня населення, раціональне  використання трудового потенціалу  тощо).

Резерви зростання продуктивності праці – це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин не використані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці – це процес перетворення можливого у дійсне.

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для  використання в конкретний момент часу, резерви зростання продуктивності праці класифікують так само, як і фактори. Основне значення для  економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо  допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному  підприємстві.

Так само, як і фактори, резерви  зростання продуктивності праці  за змістом поділяються на три  групи:

1)соціально-економічні, що  визначають можливості підвищення  якості використовуваної робочої  сили;

2)матеріально-технічні, що  визначають можливості застосування  ефективніших засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що визначають можливості вдосконалення  поєднання робочої сили з засобами  виробництва.

Стимулом підвищення продуктивності праці також є удосконалення  форм систем оплати праці, відтворення  робочої сили та розв’язання соціальних проблем суспільства. Підвищення продуктивності праці створює умови для зростання  заробітної плати, і навпаки, збільшення заробітної плати стимулює її продуктивність.

Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений у грошовому  виразі, що його за трудовим договором  власник або вповноважений ним  орган виплачує працівникові за виконану роботу або подані послуги.

Зарплата складається  з основної і додаткової.

Основна зарплата – залежить від результатів праці працівника і визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, надбавками і доплатами, встановленими  згідно чинного законодавства.

Додаткова зарплата – залежить від кінцевих результатів роботи підприємства у виді премій та інших  компенсаційних і заохочувальних виплат.

Оплата праці тим краща, чим повніше вона виконує функції:

1) відтворювальна – передбачає  встановлення норм оплати праці  на такому рівні, який забезпечує  нормальне відтворення робочої  сили відповідної кваліфікації  та дає змогу застосовувати  обґрунтовані норми праці, що  гарантують власнику отримання  доходу.

2) стимулююча – рівень  оплати має спонукати кожного  працівника до найефективніших  дій на своєму робочому місці;

3) регулююча – реалізує  загальновживаний принцип диференціації  рівня заробітку за фахом і  кваліфікацією відповідної категорії  персоналу, важливістю і складністю  трудових завдань;

4) соціальну – однакова оплата за однакову роботу.

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій можлива  за умови формування і послідовного здійснення науково обґрунтованої  політики, як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація та їх підрозділи).

4. Програми управління  продуктивністю праці на підприємстві

Ураховуючи першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентоспроможності підприємства, керівники і спеціалісти  всіх рівнів у перспективних організаціях повинні розробляти і впроваджувати  програми управління продуктивністю. Ці програми на підприємстві охоплюють такі етапи:

1)вимірювання й оцінка  досягнутого рівня продуктивності  по підприємству в цілому і  за окремими видами праці зокрема;

2)пошук та аналіз резервів  підвищення продуктивності на  основі інформації, одержаної під  час вимірювання й оцінки;

3)розроблення плану використання  резервів підвищення продуктивності  праці, який повинен передбачати  конкретні терміни і заходи щодо їх реалізації, фінансування витрат на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх упровадження, визначати відповідальних виконавців;

4)розроблення систем мотивації  працівників до досягнення запланованого  рівня продуктивності;

5)контроль за реалізацією  заходів, передбачених планом  і всією програмою, і регулювання  їх виконання;

6)вимірювання й оцінка  реального впливу передбачуваних  заходів на зростання продуктивності  праці.

Отже, управління продуктивністю праці на підприємстві — це фактично частина загального процесу управління підприємством, що охоплює планування, організацію, мотивацію, керівництво, контроль і регулювання. Ця робота ґрунтується на постійному аналізі співвідношення корисного ефекту від певної трудової діяльності, з одного боку, і витрат на цю діяльність, з іншого боку.

Вимірювання й оцінювання досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема – вихідний етап програми. Його правильне і точне здійснення є важливою передумовою успішності наступних етапів і всієї програми. Найважливіша вимога до економіста на цьому етапі - забезпечення достовірності і порівнянності показників. Щоб виміряти продуктивність праці, потрібно зіставити кількість виробленої продукції або наданих послуг з витратами на їх виготовлення. На практиці більшість організацій виготовляє значну кількість різноманітної продукції, яку нерідко важко порівнювати і додавати. Універсальні вартісні показники кількості продукції не позбавлені впливу інфляційних процесів, стихійного коливання ринкової кон’юнктури, ними не завжди можна виразити залишки незавершеного виробництва

Слід також постійно мати на увазі, що ресурси, які застосовуються у виробництві, взаємозамінні. Тобто, можна зменшити кількість праці  на досягнення певного корисного  ефекту за рахунок збільшення кількості  використаних засобів виробництва. Продуктивність живої праці при  цьому звичайно зросте, але чи одержить від цього користь підприємство, можна сказати, лише розрахувавши продуктивність за багатофакторною моделлю, яка б враховувала витрати і живої, й уречевленої праці.

Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності ґрунтується на порівнянні інформації, одержаної під час вимірювання й оцінки досягнутого рівня продуктивності по підприємству в цілому і за окремими видами праці зокрема з наявною інформацією про максимально можливий рівень продуктивності праці на аналогічних роботах. Для пошуку резервів підвищення продуктивності праці слід заохочувати висококваліфікованих представників різних спеціальностей, що володіють фундаментальністю і широтою поглядів та вміють бачити перспективу.

Отже, управління продуктивністю праці – це складне комплексне завдання, однаково важливе для організацій будь-якої сфери діяльності і будь-якого масштабу, якщо вони планують досягти успіху в ринковій конкуренції. Реалізація цього завдання залежить від грамотної та скоординованої роботи економістів і менеджерів на всіх етапах програми.

Висновок

Продуктивність праці  є рухливим і динамічним показником результативності праці та ефективності виробництва, який коригується низкою факторів, має визначальне значення в розвитку окремого підприємства в  країні в цілому. Тому власники, наймані  працівники та керівники повинні  постійно шукати шляхи й результати підвищення продуктивності праці.

Резервами зростання продуктивності праці є використані можливості економії затрат праці, які виникають  внаслідок дій тих чи інших  факторів. Значну роль відіграє науково-технічний  прогрес: застосування нової техніки, удосконалення системи машин, впровадження комплексної механізації, інженерних комунікацій, необхідних для виконання  процесів, а також передових технологій та наукових розробок сприяють підвищенню продуктивності праці, модернізація діючого  обладнання. Адже оновлюється матеріально-технічна база, скорочуються витрати ручної праці.

Суттєвий вплив має  організація процесу виробництва. Вона дає змогу знаходити найбільш досконале управління виробництвом, раціональні прийоми виконання  операцій та виявлення інших важливих чинників.

Підвищення продуктивності праці залежить і від соціально-економічних  показників, які пов’язані із кваліфікацією  і освітою виконавців, рівнем відносин власності на підприємстві, умовами  праці, застосуванням оптимальних  режимів праці і відпочинку, психологічним  кліматом у колективі, його згуртованістю  і внутрішньо колективними стосунками, поліпшення умов праці, підвищення творчої активності працівників.

Стимулом підвищення продуктивності праці також є удосконалення  форм систем оплати праці, відтворення  робочої сили та розв’язання соціальних проблем суспільства. Підвищення продуктивності праці створює умови для зростання  заробітної плати, і навпаки, збільшення заробітної плати стимулює її продуктивність.

Список використаної літератури

1. Петюх В.М. Ринок праці: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К.: КНЕУ, 2000. - 256 с.

2. Мочерний С.В. Основи економічних знань. – К.: Академія, 2001 –312 с.

  3. Рофе А.И., Лавров А.С., Галаева Е.В., Стрейко В.Т. ЭКОНОМИКА ТРУДА учебник для вузов, высш. Уч. Издательство: МИК, 2008 - 304c.