Продуктивність праці та методи її вимірювання

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Дніпродзержинський державний  технічний університет

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

« Продуктивність праці та методи її вимірювання»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Ст. гр. ПБТ – 10 – 1 д

Золотухіна К.А.

 

 

 

 

 

 

м. Дніпродзержинськ

2013. р

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття «продуктивність праці»
2. Показники і методи вимірювання продуктивності праці
3. Фактори і резерви підвищення продуктивності праці

Висновки

Перелік посилань

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Продуктивність - це ефективність використання ресурсів -- праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації -- під час ви робництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їхньої оцінки необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов'язаних з безробіттям тощо.

Продуктивність можна розглядати як загальний показник, що характеризує ефективність використання ресурсів для  виробництва продукції. Проте сучасна  економічна теорія стверджує, що точно виз ичити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів, використаних на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше використовують показник продуктивності праці, хоча це не означає, що тільки праця є джерелом продуктивності.

Отже, продуктивність праці показує  співвідношення обсягу вироб лених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затра ченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПОНЯТТЯ „ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ”

Продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу праці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

Праця -- це доцільна, свідома, організована діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Розрізняють конкретну й абстрактну працю. 

Конкретна праця - це доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є ство-рення певної споживної вартості.

Абстрактна праця - це витрати людської енергії, частка зат-рат суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється.

Подвійність поняття «праця» зумовлює і подвійність її змісту. Змістом конкретної праці є кількісний і якісний склад трудових функцій (відмінність у професіях, рівні кваліфікації працівників тощо), їх співвідношення і взаємозв'язок у конкретному процесі праці.

Отже, конкретна праця виражає  й техніко-технологічний аспект. Техніко-технологічний зміст праці індивідуальний на кожному ро-бочому місці і перебуває під впливом перетворень у техніці, техно-логії, змін предметів праці тощо.

Абстрактна праця характеризується соціально-економічним змістом, тобто ступенем і способом затрат робочої сили, а також сус-пільно-економічними відносинами, в яких здійснюється процес праці (тривалість робочого дня, оплата праці, вимоги до підготовки праців-ника тощо).

Розглядають ще поняття «змістовність» праці, що характеризує рівень складності, різноманітності виконуваних трудових функцій, самостійності працівника в трудовому процесі.

Система виробничих відносин визначає характер праці. Розріз-няють загальні й часткові ознаки праці.

Загальні ознаки праці визначаються передусім формою власності і відображають відношення працівників до засобів виробництва, до продукту своєї праці. Вони виявляються також у суспільній природі праці, у ступені примушування до праці. З урахуванням цих ознак праця може бути відчуженою і не відчуженою від процесу вироб-ництва і його результатів, безпосередньо і опосередковано суспіль-ною, вільною і вимушеною.

Часткові ознаки характеризують специфічні особливості функ-ціонування робочої сили. За цими ознаками розрізняють види праці залежно від:

* способу здійснення - розумова й фізична;

* кінцевого результату праці  - продуктивна й непродуктивна;

* рівня складності праці - складна й проста;

* рівня творчості - творча й нетворча.

Зміст і характер праці тісно взаємозв'язані. Вони взаємообумовлюють один одного і змінюються під впливом розвитку продуктив-них сил і виробничих відносин у суспільстві.

З'ясовуючи економічний зміст продуктивності праці, треба мати на увазі, що праця, яка витрачається на виробництво тієї чи іншої редукції, складається з:

* живої праці, яка витрачається  в даний момент безпосередньо  в процесі виробництва даної  продукції;

* минулої праці, уречевленої  у раніше створеній продукції,  яка використовується тією чи  іншою мірою для виробництва  нової про-екції (сировина, матеріали, енергія - повністю, машини, споруди ,тощо -- частково).

Продуктивність праці - це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю про-дукції.

Тобто вона показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Оберненим до виробітку є показник трудомісткості.

У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є ство-рення  нової вартості, а також перенесення  робочого часу, матеріа-лізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) й суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю часу і вимірюється кількістю витраченої енергії людини. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму. Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бути необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності.Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечу-ють необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії.

 

 

 

 

 

 

 

2. ПОКАЗНИКИ І МЕТОДИ ВИМІРЮВАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ.

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне  обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

Вимірювання продуктивності праці  має грунтуватися на розумінні її економічного змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі.

Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

* одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;

* повністю враховувати фактичний  обсяг робіт і затрати робочого  часу;

* забезпечувати єдність методів  вимірювання продуктивності праці;

* показники продуктивності праці  мають бути наскрізними, зве-деними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, га-лузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

Продуктивність праці вимірюється  відношенням обсягу вироб-леної  продукції до затрат праці (середньооблікової  чисельності пер-соналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток - це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво.

В=V/T

де 

В - виробіток;

Т - затрати робочого часу;

Q - обсяг виробленої продукції.

На підприємствах виробіток може визначатися різними способами залежно від того, якими одиницями вимірюється обсяг продукції і затрати праці. Це такі способи:

1.Натуральний - ділення обсягу виробленої продукції у фізичних одиницях на кількість затраченого часу в нормо-годинах.

2.Вартісний - ділення обсягу виробленої продукції у гривнях на затрати часу, що виражені в середньо- списковій чисельності робітників або відпрацьованих ними кількості людино-днів;-годин.

3.Трудовий - ділення обсягу виробленої продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах на кількість працівників.

Трудомісткість - це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто величина обернена до виробітку):

ТМ=Т/V

де Тр - трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більший виробіток продукції  за одиницю часу, або чим менші  затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості.

Виробіток є найпоширенішим і універсальним  показником. У масштабі економіки  рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням вели-чини знову створеної вартості -національного доходу - за пев-ний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.

Показники продуктивності праці, розраховані  за валовою і товар-ною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки поля-гають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обу-мовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і тру-домісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавер-шеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину про-дуктивності підприємства, яке її використовує.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ФАКТОРИ І РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ

Фактори зміни певного показника - це сукупність усіх рушійних сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповідно фактори зростання продуктивності праці - це вся сукупність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики.

За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1) ті, якими може керувати суб'єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

2)  ті, що перебувають поза сферою керування суб'єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

Оскільки праця є процесом взаємодії  робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи:

1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що характеризують  якість засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що відбивають  якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.

До групи соціальна-економічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості робочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність; здоров'я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати на зовнішні стимули) і мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психологічний клімат, система ціннісних орієнтацій.

До груші матеріально-технічних  факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; використання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних технологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо.

До групи організаційно-економічних  факторів зростання продуктивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення організації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удосконалення систем матеріального стимулювання.

За сферою виникнення і дії фактори  зростання продуктивності праці  поділяються на:

1)внутрішньовиробничі, що виникають  і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

2)галузеві і міжгалузеві, пов'язані  з можливістю поліпшення кооперативних  зв'язків, концентрації і комбінування  виробництва, освоєння нових технологій  і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;

3)регіональні, характерні для  даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони);

4) загальнодержавні, які сприяють  підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).

Резерви зростання продуктивності праці -- це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поюі що не використані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці - це процес перетворення можливого у дійсне.

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, резерви зростання продуктивності праці класифікують так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві.

Так само, як і фактори, резерви  зростання продуктивності праці  за змістом поділяються на три  групи:

1)соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що визначають  можливості застосування ефективніших  засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що визначають  можливості вдосконалення поєднання робочої сили з засобами виробництва.

Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці  на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, у яких зазначаються види резервів, конкретні терміни і заходи щодо їх реалізації, плануються витрати на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх упровадження, призначаються відповідальні виконавці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Саме підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

В умовах посиленої конкуренції  на ринках товарів, послуг і праці  великого значення набуває підвищення продуктивності праці на підприємствах, яке виявляється передусім у збільшенні маси продукції, що виробляється в одиницю часу за незмінної її якості, або в підвищенні якості і конкурентоспроможності за незмінної її маси, що виробляється в одиницю часу; зменшенні затрат праці на одиницю продукції.

В Україні становлення ринкової економіки, створення конкурентоспроможної продукції, збільшення обсягу продажу  можливо лише за умови ефективного використання ресурсів на кожному робочому місці, підприємстві, тобто глибокої реформи системи управління, виробництва і реалізації продукції, узгодженої з такими перетворювальними процесами, як приватизація, реструктуризація та адаптація до міжнародних стандартів. Зростання продуктивності праці є важливим показником економічного зростання країни.

Оскільки збільшення суспільного  продукту в розрахунку на душу населення  означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных сис-тем. -- К.: Наукова думка, 1990.

2. Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. -- К., 1997

3. Колот А. М. Оплата праці на підприємстві: організація та удосконалення. -- К., 1997.

4. Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. -- М.: Эконо-мика, 1991.