Публічна влада та публічне адміністрування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

На  тему : «Публічна влада та публічне адміністрування»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк 2012

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………..…………………………….…….……3

1. Публічне адміністрування……………………………………………..…4
2. Публічна влада. Система та форми діяльності органів публічної влади….....................................................................................................5
3. Методи діяльності органів публічної влади………..…………………….8

ВИСНОВКИ …………………………………………………….……………….14

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА………………………..……………………..15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Публічна  влада одна з найважливіших ознак держави. Марксистсько-ленінська теорія держави розглядає публічна влада як специфічний різновид суспільної примусової влади, що виникла з розколом суспільства на антагоністичні класи. Змінила властиву первісній родо-племінному строю суспільну владу, слугувала інтересам всього суспільства (роду, племені, союзу племен).        

У соціалістичній державі публічна влада служить інтересам народу, виражає його волю і пов'язана з ним різноманітними демократичними формами, які удосконалюються в міру розвитку соціалізму. Однак в процесі реалізації соціальних програм, ініційованих вищої адміністрацією країни, виявилося, що процес реалізації національних проектів може бути утруднений сформованою структурою зв'язків і відносин, заснованих на хабарництві, корупції, особистих зв'язках і протекція практично на всіх рівнях влади. Дійсно, розрив між викликами, ініційованими глобалізацією і сформованою структурою управління суспільством, сьогодні величезний.

Адміністративний  потенціал нового креативного та інноваційного управління тільки починає  формуватися, причому програми підготовки такого персоналу є об'єктом жорсткої адміністративно-наукової полеміки, лобіювання та "продавлювання". Тим часом існують об'єктивні процеси (в тому числі і в підготовці нових фахівців в області публічного адміністрування), які рано чи пізно, з більшим чи меншим трудом "прорубують" собі дорогу. Тому "ділової консенсус" в рамках переговорного процесу між "освітніми корпоративними суб'єктами", що здійснюють підготовку кадрів в області публічного адміністрування на різних рівнях, у різних формах і різними способами сьогодні об'єктивно необхідний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Публічне адміністрування

 

Публічне  адміністрування - наука і мистецтво. Протягом тисячоліть людство виробило різні засоби, методи управління поведінкою людей. Серед них є способи, вживані  в основному індивідуально (покарання  та ін), і засоби, що використовуються для управління групами людей, суспільством в цілому (наприклад, встановлення расових  привілеїв у фашистській Німеччині). Хоча на практиці повністю розмежувати  способи індивідуального і колективного застосування неможливо (колективні засоби теж у кінцевому рахунку діють  через сприйняття їх окремою людиною, через людину), але другі завжди відрізняються від перших тим, що вони здійснюються із застосуванням  публічної влади. Саме різні способи, методи, засоби застосування публічної  влади для керування поведінкою людей, їх колективів в певних цілях, класифікація і оцінка цих способів (плюси, мінуси, ефективність) і складають  суть науки публічного адміністрування.

Адміністративна організація в західних парламентських демократіях була така, що публічне адміністрування звичайно підкорялося  політичної влади. Питання відносин між адміністрацією і політикою  завжди був досить складний, але  поступово в цій суперечці  вигравало щось більш значуще: інформаційно-комунікативні  технології. Отримавши в свої руки особливу технологічну компетенцію, адміністративний апарат став претендувати на все більш  активне входження в область  політики, але виявився нездатним  до домінування в силу зростаючої складності і комплексності публічного управління. Трансформації в структурі  держави, покликані замістити форми  класичного інтервенціонізму регулятивними  функціями, а також диверсифікація традиційних форм публічних дій  і в кінцевому рахунку, децентралізація  влади, наклали відбиток на все раніше відомі способи дії адміністрації  і закликали її до демонтажу багатьох організаційних інструментів і схем, що складають основу традиційного адміністрування, а також до актуальної дискусії з  приводу функцій держави і  засобів їх реалізації.

В даний  час адміністративні реформи  зачіпають самі різні сфери і  рівні держави і суспільства. Національні програми в галузі освіти, охорони здоров'я, науки здійснюються на тлі вибудовування владної  вертикалі, зміцнення основ федералізму, перетворень на муніципальних рівнях влади. Не всі процеси, що відбуваються в належній мірі усвідомлюються і  теоретично концептуалізуються. Але  очевидно, що для реалізації численних  соціальних та державних програм  суспільству необхідні висококласні фахівці, які і будуть їх реалізовувати, співвідносячи об'єктивні вимоги життя з об'єктивно досягнутим рівнем науки управління.

Адміністративне управління має широку сферу застосування. Воно здійснюється в загальнодержавному масштабі, на місцевому рівні, в тому чи іншому колективі, органами управління і посадовими особами усередині  і зовні. Менеджмент теж може здійснюватися  в різних масштабах, але він має  інший характер. Це дії керівника  всередині певного колективу, а  також зовні від імені цього колективу і в його інтересах. Менеджмент може включати прийоми адміністрування, але не вони становлять головне в цьому процесі.

 

2. Публічна влада. Система та форми діяльності органів публічної влади.

 

Публічна влада може здійснюватись  двома шляхами – безпосередньо  населенням (народом у цілому чи територіальними громадами) або  через відповідні інституції, які  називаються органами публічної  влади. В залежності від форм публічної  влади розрізняють органи державної  влади і органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють  собою досить жорстку, внутрішньо узгоджену  і взаємопов’язану у своїх  елементах систему.

Система органів публічної влади  в Україні – це сукупність установлених Конституцією України органів державної  влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і  законних інтересів громадян, безпеку  держави й суспільства, вирішують  питання соціально-економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень Конституції України, ця система поділяється на наступні ланки:

І. Система органів державної  влади:

1. Глава держави – Президент  України.

2. Єдиний орган законодавчої  влади (парламент) – Верховна  Рада України.

3. Система державних органів  виконавчої влади: а) Кабінет  Міністрів України – вищий  орган у системі органів державної  виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи  зі спеціальним статусом –  центральні органи виконавчої  влади; в) місцеві державні  адміністрації – місцеві органи  державної виконавчої влади;

4. Система державних органів  судової влади.

II. Система органів влади Автономної  Республіки Крим:

1. Єдиний представницький орган  автономії – Верховна Рада  Автономної Республіки Крим.

2. Система органів виконавчої  влади автономії:

а) Рада міністрів Автономної Республіки Крим – вищий виконавчий орган  автономії;

б) міністерства і республіканські  комітети – центральні виконавчі  органи автономії.

IІІ. Система органів місцевого  самоврядування:

1. Представницькі органи місцевого  самоврядування: а) сільські, селищні,  міські ради – органи місцевого  самоврядування, що представляють  відповідні територіальні громади  і здійснюють від їх імені  та в їх інтересах функції  і повноваження місцевого самоврядування; очолюють їх відповідно сільські, селищні, міські голови, що обираються  територіальними громадами; б)  районні й обласні ради –  органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси  територіальних громад сіл, селищ,  міст; очолюють їх голови цих  рад, які обираються самими  радами з числа депутатів; в)  районні в містах ради –  представницькі органи місцевого  самоврядування, які можуть створюватися за рішенням територіальної громади міста або міської ради.

2. Виконавчі органи місцевого  самоврядування – виконавчі комітети, відділи, управління сільських,  селищних, міських, районних у  містах рад та інші створювані  радами виконавчі органи.

3. Органи самоорганізації населення  – будинкові, вуличні, квартальні  ради і комітети, а також ради  мікрорайонів – можуть створюватися  за ініціативою жителів і з  дозволу сільських, селищних, міських  рад.

Таким чином Конституція України  чітко розмежує дві системи органів  публічної влади – органи державної  влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням ч.1 ст.5 Основного  Закону, народ здійснює свою владу  як безпосередньо, так і через  органи державної влади і місцевого  самоврядування. Це означає, що й органи державної влади, і органи місцевого  самоврядування – суть органи влади  народу, але водночас – це різні  форми здійснення цієї влади.

Орган державної влади – складова частина державного апарату, що бере участь у здійсненні функцій держави, діє від його імені і за дорученням, має державно-владні повноваження, відповідну компетенцію і структуру, застосовує властиві їй організаційно-правові  форми діяльності.

Державна влада є єдиною у  тому сенсі, що вона здійснюється державним  апаратом у цілому і не існує кількох  конкуруючих «державних влад». Це є  однією із складових державного суверенітету. Однак, по-перше, єдину державну владу  здійснюють законодавчі, виконавчі  і судові органи. По-друге, з історичним розвитком державності формується певний принцип взаємовідносин, диференціації  та кооперації цих органів, який називається  поділом влади.

Проблема  форм діяльності органів публічної  влади є однією з найбільш дискусійних  у сучасному державознавстві, про  що свідчить розмаїтість думок щодо питання про їх класифікацію. На нашу думку, найбільш обґрунтованою і конструктивною є позиція тих учених, що, розглядаючи форми діяльності як особливий структурний елемент правового статусу органів публічної влади, розмежовують правові (юридичні) та організаційні (неправові) форми їх діяльності в залежності від характеру породжуваних наслідків.

Під формами  діяльності органів публічної влади  розуміють зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність його однорідних дій, які здійснюються у певних організаційних рамках, визначених законодавством. Іншими словами, форми діяльності – це однорідна  діяльність органів публічної влади, через які реалізуються їх функції.

Правові форми являють собою діяльність, пов’язану із здійсненням юридично значущих дій у жорстко визначеному законом порядку. Правові форми являють собою однорідну діяльність, яка пов’язана з прийняттям правових актів і тягне за собою юридично значимі наслідки.

У новітній юридичній літературі відзначається, що характер форм діяльності конкретного  органу визначається «природою суб’єкта державної влади і його компетенцією в галузі здійснення державно-владних повноважень».

На наш  погляд, доцільно виділити п’ять основних форм юридичної (правової) діяльності органів державної влади: установчу, правотворчу, правозастосовчу, інтерпретаційну  і контрольно-наглядову.

– Правотворча  – діяльність суб’єктів щодо створення  правових норм, їх зміни і скасування.

– Правозастосовча  – це діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових суперечок і правопорушень, а також і притягнення винних до юридичної відповідальності». Різновидами правозастосовчої діяльності є правонаділяюча та правоохоронна.

– Контрольна – «система спостереження і перевірки  процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити  його відхилення від заданих параметрів» .

– Установча  – спрямована на структурні перетворення у державному апараті і суспільному  організмі.

– Інтерпретаційна  – «складна, багатогранна, пронизуюча всі основні форми створення і реалізації права робота щодо з’ясування і роз’яснення змісту і цілей норм права».

Усі ці форми  характеризуються низкою спільних ознак: 1) врегульовані матеріальними і  процесуальними нормами права; 2) призводять до юридично значущих наслідків, тобто  до виникнення, зміни або припинення правовідносин; 3) завжди пов’язані  з розглядом юридичних справ, тобто таких життєвих обставин, які  прямо передбачені законом (чи іншим  нормативно-правовим актом) і потребують відповідного підтвердження та юридичного забезпечення; 4) здійснюються виключно вповноваженими на те органами держави та посадовими особами; конкретний склад, обсяг повноважень учасників правової форми діяльності чітко фіксуються відповідним нормативним актом; 5) виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними); 6) їх результати завжди закріплюються у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму; 7) пов’язані з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки. Конкретний перелік правових форм діяльності тих чи інших державних органів залежить від змісту їх компетенції та характеру покладених на них функцій.

Неправові форми діяльності – це однорідна  діяльність, що не вимагає повного  і суворого юридичного оформлення, не пов’язана з учиненням юридично значущих дій і прийняттям правових актів.

На наш  погляд, неправові форми діяльності органів публічної влади найбільш доцільно поділяти на організаційні  й матеріально-технічні.

Організаційна діяльність у цілому є підзаконною. Вона здійснюється в рамках чинного  законодавства й у межах компетенції  органу. Однак правом тут регламентується  лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії найчастіше проводяться  в порядку поточної управлінської  діяльності. Організаційні форми  діяльності поділяються на основні  та допоміжні.

Основні організаційні форми діяльності – сесія Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, і місцевих рад, засідання Кабінету Міністрів України  і Ради міністрів АРК, засідання  тимчасових спеціальних і слідчих  комісій, підкомісій і робочих груп, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради депутатських груп і фракцій, самостійна робота депутатів у виборчих округах  і т.д.

Допоміжні організаційні форми діяльності – проведення координаційних нарад, науково-практичних конференцій, офіційні візити за кордон і робочі поїздки  по країні, прес-конференції, інтерв’ю, індивідуальний прийом громадян і посадових  осіб, телефонні переговори і т.д.

До видів  матеріально-технічних операцій належать робота з депутатськими запитами і зверненнями, різними інформаційними запитами, діловодство, експедиція, охорона, збір і опрацювання інформації, проведення вимірів, розробка прогнозів, програм, методичних рекомендацій, здійснення бухгалтерського і статистичного обліку і т.д. Вони здійснюються переважно управлінським апаратом.

 

3. Методи діяльності органів публічної влади

 

Під методами діяльності органів публічної влади  розуміють конкретні прийоми  і способи організації роботи та безпосереднього функціонування органів державної влади і  місцевого самоврядування. Класифікація цих методів можлива за різними критеріями, за різними їх властивостями. Зокрема, в літературі з радянського будівництва виділялися наступні методи: економічні, виховні, владні, організаційні; методи організації і методи діяльності, методи переконання і методи примусу; методи прямого і побічного впливу; правові й неправові; наукові, емпіричні, експериментальні та випадкові; регулювання, загальне керівництво, безпосереднє управління; загальні й спеціальні; стратегічні й тактичні.

З точки  зору предмета науки державного будівництва  найбільш важливе значення має характеристика організаційних та соціально-психологічних  методів діяльності органів публічної  влади.

Сутність  організаційних методів полягає  у впорядкуванні діяльності структурних  підрозділів, посадових осіб та працівників  органів публічної влади з  метою їх оптимального функціонування. Ці методи спрямовані всередину апарату, на підвищення організованості органів  публічної влади, на оптимізацію  їх владної діяльності. Вони мають  на меті підвищити ефективність практичної реалізації ними своїх завдань, функцій  та компетенції.

Серед організаційних методів діяльності органів публічної  влади можна виділити планування, координацію діяльності, вироблення рішень, інструктування, інформаційне забезпечення, організацію виконання  і контроль за виконанням, роботу з  кадрами апарату та ін.

Планування  є методом діяльності органів  публічної влади, сутність якого  полягає у завчасному прогнозуванні  розвитку суспільних процесів у відповідній  сфері та визначенні своїх дій  у близькому та віддаленому майбутньому. При використанні даного методу мають  додержуватись наступні вимоги:

– сполучення поточного планування (на квартал  або більш короткий термін) із перспективним (на рік або термін повноважень  органу);

– роздільне  складання планів організаційних заходів  і планів соціально-економічного розвитку;

– комплексний  характер планів, у яких сполучаться  різні організаційні форми діяльності органів;

– зміст  організаційних планів завжди має погоджуватися  з планами економічного і соціального  розвитку;

– у планах виділяються: основні напрямки діяльності або вузлові питання, конкретні  організаційні заходи (сесії, засідання, перевірки і т.д.), терміни проведення заходів, відповідальні особи;

– порядок  підготовки планів має регулюватися регламентами або спеціальними положеннями  органів.

В умовах подальшої спеціалізації органів  публічної влади, ускладнення державного механізму, відокремлення системи  органів місцевого самоврядування дедалі більшого значення набуває метод  координації. Він полягає у забезпеченні узгодженості в роботі різних органів  публічної влади і їх структурних  підрозділів шляхом встановлення раціональних зв’язків (комунікацій) між ними. Характер координаційних зв’язків може бути різним в залежності від місця й ролі кожного з кореспондуючих суб’єктів  у загальній системі органів  публічної влади чи у структурі  окремого органу. Якщо суб’єкти перебувають  на одному рівні системи, то координаційні  відносини між ними набувають  характеру координаційно-паритетних; якщо ж вони належать до різних рівнів, то координаційні відносини між ними можна визначити як координаційно-субординаційні. Метод вироблення рішень полягає у сукупності засобів і вимог щодо формування владних рішень оптимального, законного змісту і форми.

Процес  публічно-владної діяльності, або  процес управління суспільними процесами, являє собою сукупність циклічних  дій, пов’язаних з виявленням проблем, пошуком шляхів їх вирішення і  організацією виконання прийнятих  рішень. У процесі виконання публічно-владних  функцій посадові особи приймають  велику кількість рішень, здійснюючи планування, організовуючи роботу, мотивуючи людей, контролюючи і  координуючи всі процеси, пов’язані  з діяльністю органу публічної влади.

Процес  прийняття рішення складається  з чотирьох основних етапів:

1. Постановка  проблеми (визначення цілей):

– виникнення нової ситуації;

– виникнення проблеми;

– збір необхідної інформації;

– опис проблемної ситуації.

2. Розробка  варіантів рішень:

– формулювання вимог-обмежень;

– розробка концепції;

– збір і аналіз необхідної інформації;

– розробка можливих варіантів рішень.

3. Вибір  і оформлення рішення:

– визначення критеріїв вибору;

– вибір  рішень, що відповідають обраним критеріям;

– оцінка можливих наслідків;

– вибір  оптимального рішення;

– узгодження прийнятого рішення;

– оформлення прийнятого рішення правовим актом.

4. Організація  виконання рішення і його оцінка:

– план реалізації обраного рішення;

– доведення  рішення до виконавців;

– контроль за ходом реалізації рішення;

– оцінка рішення проблеми і виникнення нової  ситуації.

Не всі  з указаних етапів є обов’язковими. Якщо проблема нескладна, а ситуаційні фактори чіткі, зрозумілі й керовані, процес прийняття рішень може бути значно більш простим і швидким. У цьому випадку після з’ясування проблемної ситуації приймається рішення, яке здійснює на неї безпосередній  вплив і приводить керований  об’єкт у стан, що відповідає заданому. І лише коли проблемна ситуація не така очевидна, а її рішення неоднозначне, то процес прийняття рішень вимагає  структуризації.

Розробка  і прийняття рішень може бути індивідуальним або колективним (груповим).

Для індивідуальних рішень характерний більш високий  рівень творчості; в них нерідко  реалізується багато нових ідей та пропозицій. Як правило, такі рішення  вимагають менше часу, оскільки вони не пов’язані з необхідністю їх погодження на проміжних етапах. Однак  це не стосується тих випадків, коли розробка рішення вимагає збору  і аналізу значних обсягів  інформації.

Водночас  індивідуальні рішення частіше, ніж групові, виявляються неправильними, у них значно більший ризик  помилок. Значною мірою це обумовлено тим, що проблеми здійснення публічної  влади стають дедалі складнішими  і вимагають багатоаспектного розгляду, а отже, і різноманітних знань. Саме тому в теперішній час переважна  більшість публічно-владних рішень приймається на основі обговорення.

Колективна  розробка і прийняття рішень має  низку переваг у порівнянні з  індивідуальним. Це перш за все більш  повне інформаційне забезпечення процесу  прийняття рішення, що є наслідком  залучення осіб, які володіють  різними знаннями стосовно вирішуваної  проблеми. Колективний підхід до формування рішень забезпечує більш високу обґрунтованість і менший відсоток помилок, чому сприяє сам механізм роботи груп (взаємне коригування рішень у процесі колективної роботи, створення атмосфери співробітництва і змагальності, взаємодія між членами групи), а також багатоваріантність розробок.

Однак у  колективного прийняття рішень є  й негативні сторони. Це перш за все  більш високі витрати часу, обумовлені необхідністю формування групи. Її ознайомлення з проблемою і створення умов для нормальної та ефективної взаємодії  членів групи. Узгодження різних поглядів на проблему і шляхи її вирішення  також вимагає часу, дефіцит якого, як правило, гостро відчувається у процесі  здійснення публічної влади. Чим  більший розмір колективу, тим більше часу йде на координацію, а відтак – збільшується час вироблення рішення. Негативним фактором є й те, що колективні рішення нерідко приймаються  під тиском більшості або людей, які посідають більш високі посади, що знижує творчий потенціал останніх учасників колективу.

 Яскравим  прикладом позитивних і негативних  сторін колективного прийняття  рішень є законодавча діяльність  Верховної Ради України, а індивідуального  – діяльність Президента України.

Рішення повинні прийматись у формі юридичного акту, передбаченого законодавством для органів даного виду (Верховна Рада України – закони і постанови; Президент України – укази  і розпорядження; Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження; центральні органи виконавчої влади – накази керівника, інструкції, положення, правила; місцеві державні адміністрації – розпорядження голови державної адміністрації, накази начальників управлінь і завідуючих відділами; місцеві ради – рішення; голови рад – розпорядження; виконкоми місцевих рад – рішення).

В теорії управління виділяють наступні види рішень:

1. За  змістом: економічні, соціальні,  організаційні, технічні, наукові  та ін.

2. За  ступенем обов’язковості: нормативні, ненормативні.

3.За ступенем категоричності: зобов’язуючі (імперативні), рекомендаційні.

4. За  кількістю цілей: одноцільові,  багатоцільові.

5. За  кількістю осіб, що приймали рішення:  індивідуальні, групові (колективні).

6. За  рівнем прийняття рішення: рішення,  прийняті органом влади в цілому; рішення, прийняті структурними  підрозділами; рішення, прийняті  окремими посадовими особами.

7. За  глибиною впливу: однорівневі, багаторівневі.

8. За  напрямом: спрямовані всередину  органу (внутрішньоорганізаційні), спрямовані назовні органу (публічно-владні).

Метод організації  виконання рішень – полягає у  здійсненні низки організаційно-правових заходів, спрямованих на безумовне  втілення в життя прийнятих публічно-владних  рішень. Перш за все рішення має  бути доведене до виконавців, які отримують  чітку інформацію про те, хто, де, коли, і якими засобами має виконувати прийняте рішення. Найважливіше завдання посадових осіб при цьому полягає  у подоланні об’єктивних та суб’єктивних перепон і створенні умов для оптимальної реалізації рішення. Для цього поряд з методами прямого впливу (наказ, розпорядження, адміністративний тиск та ін.) використовуються заходи матеріального стимулювання працівників, вплив шляхом авторитету, переконання і т.д. Важливою складовою організації виконання рішень є їх юридичне, матеріально-фінансове та організаційно-технічне забезпечення.

З методом  організації виконання рішень тісно  пов’язаний метод контролю, який полягає  у цілеспрямованому спостереженні  за належним виконанням підвладними  суб’єктами прийнятих публічно-владних  рішень.

Контрольна  діяльність здійснюється шляхом проведення перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, заслуховування звітів і доповідей, здійснення рейдів, оглядів, вивчення матеріалів по скаргах і заявах громадян тощо. Вона має базуватися на принципах об’єктивності, дієвості, гласності та систематичності.

Контроль  можна класифікувати за такими критеріями: 1) за органами, які його здійснюють; 2) за сферою діяльності, що підлягає контролю; 3) за формами його проведення; 4) за ступенем втручання в оперативну діяльність підконтрольного органу. Зокрема, за сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на відомчий, міжвідомчий та позавідомчий.

Даний метод  використовується в діяльності всіх органів публічної влади. Проте  процес демократизації вніс істотні  зміни у співвідношення централізації  й децентралізації влади, призначення  контролю та форми його здійснення. Із засобу покарання контроль набув  інформаційно-аналітичного характеру, став невід’ємним фактором подальшого розвитку публічно-владної діяльності.