Реформаторські сили в КПРС на початку 80-х років. Історична роль Юрія Андропова.

Міністерство освіти і науки  України

Полтавський національний технічний  університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії.

Реферат

на тему: « Реформаторські сили в КПРС на початку 80-х років.

Історична роль Юрія Андропова. »

Автор: Тертишна К.А.

факультет менеджменту і 

  бізнесу

напрямок  облік і аудит

1-ий курс

група 101-ЕО

Науковий керівник: Козак О.В.

м. Полтава

2009

Добре відомо, що у 70-80-х роках минулого століття Радянський Союз, у складі якого перебувала Україна, опинився в стані глибокої кризи – економічної, політичної, духовної. Перш за все, це відбувалося через відсутність, або принайні обмеженість, енергійних кадрів у керівництві державою. Недарма ж зазначуваний період отримав в історії назву «епохи застою». Разом із тим, цей період є дуже цікавим, оскільки саме у цей час формується, а потім приходить до влади група керівників, у результаті правління якої відбувається розпад СРСР.

Передвісником глобальних трансформаційних процесів у СРСР стала смерть Л.І. Брежнєва у листопаді 1982 р. Його посаду займає Юрій Андропов. На особистості  Андропова, на недовготривалому періоді  його правління слід зупинитися окремо. Але спершу я розповім про події з життя видатного діяча, які передували його призначенню на посаду Генерального секретаря.

Коли розпочалась війна, Андропов керував комсомолом на не окупованих територіях і в партизанському русі. У 1943 році в «Комсомольській правді» була опублікована його стаття, яка мала критику А.А.Жданова та Г.М.Маленкова за недостатньо ідеологічну працю. За це Андропова зняли з посади. Але незабаром він став другим секретарем ЦК ВКП(б). Та довго він не залишився на цій посаді. Цьому завадив конфлікт з Маленковим. Після такого інциденту Андропов переходить в Міністерство іноземних справ, де спочатку працює в 4-тому європейському відділі, а згодом був направлений на роботу в посольство в Угорську Народну Республіку радником посла. Зчасом його перевили на посаду самого посла.

Після повернення до Москви Андропов як висококваліфікований і провірений спеціаліст по радянським країнам призначається завідуючим 2-го міжнародного відділу ЦК КПРС, який займався зв'язками з компартіями радянських країн. Йому довіряло все управління. Після XXII з'їзду КПРС Андропов стає членом ЦК і його секретарем.

В цей час Андропов несподівано проявляє відносно ліберальне відношення до творчих осіб і колективі, в тому числі допомагав Театру на Таганці , обережно підтримував радянських авангардистів – абстракціоністів, але при цьому ніколи не конфліктував з Хрущовим і іншими урядовцями до того ж, довіра Хрущова до Андропова збільшувалась і це проявилось в підвищенні Юрія Андропова в апараті ЦК.

6 грудня 1964 року в «Правді» було  опубліковано статтю, яку підготував  Андропов, де висвітлювались такі програмні пропозиції, як обумовлення переходу до економічної реформи, розвиток демократичного самоуправління, зосередження партії на політичному управлінні, освоєння нових науково-технічних технологій. Все це не зустріло розуміння ні у Л.І.Брежнєва, ні у інших членів Політбюро.

В країні відбувся консервативно –  традиційний переворот, з яким Андропов не погоджувався. Новий партійний  лідер Брежнєв  поважав Андропова,але явно не бажав його підвищення, не враховував його поради і не вводив в своє оточення.

В травні 1967 року Брежнєв відправив у відставку голову КДБ В.Семичастного і на його місце призначив Андропова. Це було великою несподіванкою не лише для Семичастного, але і для самого Андропова, який в основному був відомий як ідеолог і політик. Репутація органів держбезпеки в суспільній думці була на низькому рівні, і навряд чи Брежнєв міг передбачити, що Андропов стане справжнім професіональним керівником органів держбезпеки. Звичайно, Андропову як комуністу і ідеологу комуністичного руху було доручено продовжувати переслідувати політичних противників з числа дисидентів, які представляли загрозу системі. Андропов відчував цю загрозу, але розумів її неоформленість, він був противником сталінізму і масових репресій, але вважав можливими і необхідними вибіркові репресії проти активних противників влади.

В кінці 60-х років Юрій Андропов відновив систему спецвідділів у  вузах і на підприємствах, які  слідили за суспільним настроєм. В апараті ЦК були ліквідовані відділи по боротьбі з ідеологічними диверсіями, і їх функцію виконувало КДБ. Це не означало повернення до монопольної ролі КДБ, але посилювало його значення. Сам Андропов став кандидатом в члени Політбюро ЦК КПРС.    За участю Андропова було прийнято рішення Політбюро про дозвіл інтелігентської « Літературної газети» мати власну точку зору.

Юрій Андропов підтримав прохання лідерів репресованих за Сталіна  кримських татар, не реабілітованих в 50-х роках. В 1967 році він провів переговори, в результаті яких кримсько-татарський народ був реабілітований і йому в основному були повернені основні  громадянські права, за винятком масового повернення на історичну землю –  Крим. В той же час КДБ вело найрішучішу боротьбу з націоналістичними  течіями в Прибалтиці, на Україні, на Кавказі. В цей час особливу активність стали проявляти єврейські  націоналістичні організації, які  діяли в двох напрямках: створювали дисидентські правозахисні групи і  організовували виїзд євреїв в Ізраїль.

В цей час в багатьох країнах, в тому числі і в СРСР, спостерігалася активізація тероризму. Так, в 1969 році було здійснено терористичний напад  на автомобіль Брежнєва під час зустрічі космонавтів Г.Берегового та А.Ніколаєва. в московському метро в результаті вибуху загинуло кілька десятків чоловік. З ініціативи Андропова було створено знамените антитерористичний підрозділ  КДБ – група «Альфа», яка стала  в майбутньому основною і найефективнішою  в боротьбі з терором в роки перебудови і реформ. КДБ проводило  розслідування найбільших аварій як пожежі в столичному готелі «Росія» чи вибух у Мінському телевізорному заводі.

Андропов постійно нагромаджував  інформацію про негативні тенденції, прояви корупції в управлінні, і  коли виникала можливість, наносив  удар їх носіям. Органи безпеки розслідували «бриллиантовое дело» в ювелірній  торгівлі, «рьібное дело»,  «соченское дело», провели ряд операцій по боротьбі з мафією в Грузії, Азербайджані, Краснодарському краї, Ростові-на-Дону.

З ініціативи Андропова було проведено  ідейно – політичні акції по підвищенню престижа органів безпеки. З'явився ряд книг і кінофільмів про подвиги розвідників і контррозвідників, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, наприклад знаменитий фільм « Сімнадцять миттєвостей весни »  по роману Юліана Семенова.

Андропов не входив в дніпропетровське оточення Брежнєва, але разом з  міністром оборони Д.Ф.Устиновим  він в 70-х роках впливав на зовнішню і внутрішню політику СРСР. Частково, він безперечно вніс свою долю відповідальності за рішення про вхід радянських військ в Чехословаччину в 1968 році, за втручання  у внутрішні справи Афганістану  в 1979. Він особисто контролював ситуацію в Польщі в кінці 70-х років і в інших радянських країнах в період кризи. Щоб оцінити ці факти при характеристиці Андропова, необхідно необхідно врахувати наступне: складність ситуації і відсутність іншого виходу з положення, яке дозволяло зберегти ці країни радянській геополітичній зоні впливу; сам Андропов з віком ставав більш консервативним внаслідок еволюції свої поглядів і психології в умовах брежнєвського авторитарного політичного режиму. Нарешті, слід відмітити і той факт, що втручання наддержав в справи краї – сателітів було нормою того часу, чому є приклади із внутрішньої політики США, яка контролювала Південну Америку і частину Азії. Захід і Схід були по різні сторони барикад, і якщо одна наддержава втрачала союзника, то інша наддержава швидко його перехвачувала.       

Відомою в історії є переписка  Андропова і фізика Л.Капіци відносно долі А.Д.Сахарова. В ній Андропов пояснював, що Сахаров переслідується КДБ за те, що розповсюдив на Заході близько 2000 матеріалів, які містили «фальсифікації» політики СРСР і використовуються противниками СРСР для розпалу антирадянізації. Це вже, на думку Андропова, не інакомислення, а конкретне діяння, яке несе загрозу політичній діяльності країни.

   За роздумами істориків  і сучасників, Андропов сприймався  інтелігенцією як більш свободомислячий  політик, ніж вся решта членів  партійного керівництва. Але в  70-х роках він не лише не  виступав з критикою режиму, але  і сам активно допомагав його  укріпленню і зміцненню. Що  це було – інтрига, підступність, очікування свого часу чи все  разом взяте? Відповідь на це  питання дозволяє дати відповідна  інформація:

по-перше: переслідування дисидентів направлялось із Політбюро ЦК КПРС, яке приймало персональне рішення  відносно Солжениціна, Сахарова і інших  лідерів руху ;

по-друге: замісниками Андропова  в КДБ були абсолютно віддані  Брежнєву генерали С.К.Цвигун і Г.К.Цинєв;

по-третє: Андропов знаходив можливість допомагати чи пом'якшувати удар КДБ  по відношенню до таких діячів, як Р.Медведєв, Е.Невідомий, Є.Євтушенко, В.Висоцький, М.Бахтін. голова КДБ порадив Рою  Медведєву продовжувати працю над  книгою про Сталіна «До суду історії» і тільки попереджував про видання  її за кордоном. До того ж, Андропов був  противником незаконних політичних вбивств. Хоч окремі акції подібного  характеру все ж таки проводилися, треба мати на увазі, що не за керівництва  Андропова,  а за розпорядженням незалежних представників Брежнєва.

Протягом тривалого часу Юрій Володимирович  піднімався все вище і вище по щаблям влади, доки не досяг останнього…

        Андропов не приховував своєї занепокоєності станом Брежнєва й навіть обговорював з Устиновим, але лише з ним, можливість м’якого, безболісного відходу його, Брежнєва, від справ, оскільки було очевидним, що керувати країною Брежнєв уже не в змозі . Однак рішення так і не було знайдено, бо Андропов ще не міг претендувати на владу. У той час найбільш сильні позиції мав Андрій Кириленко, і саме цю людину вважали в ЦК КПРС найбільш вірогідним наступником Брежнєва. У Раді Міністрів СРСР найбільш впливовою людиною, природно, був її голова – Олексій Косигін. Значні шанси мав й Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний.

На початку 1982 р. питання про  наступника Брежнєва залишалося відкритим. Основних претендентів на цю посаду було четверо: Кириленко, Черненко, Андропов та Гришин. Також з числа претендентів не виключалися Суслов, Романов, Устинов  та Тихонов . Та все ж слід погодитися з С. Семановим, який вважає, що після смерті Л. Брежнєва реальної альтернативи Андропову не було.

Усе літо 1982 р. Брежнєва не було в Москві. На час його відсутності засідання  Секретаріату ЦК КПРС вів Черненко. За свідченням О. Бовіна, одного разу, коли він був у Андропова, останньому зателефонував Брежнєв. «Хто зараз  веде Політбюро?» – раптом спитав він. «Зараз засідання веде Черненко», – відповів Андропов. «Навіщо ж  ми обрали тебе секретарем ЦК? – запитав  Брежнєв. – Тепер вже ти маєш вести всі ці засідання». Зауважимо, що мова йшла не про засідання Політбюро, які в літні місяці скликувалися дуже рідко, а про засідання Секретаріату. Це було дуже важливою ознакою. Ось що розповідає про боротьбу між Андроповим та Черненко Михайло Горбачов: «Перетягування канату між Черненко і Андроповим, їх конкурентна боротьба за вплив на Генсека тривали. Черненко намагався ізолювати Брежнєва від прямих контактів, говорив, що лише він може суто полюдськи зрозуміти Леоніда Ілліча, не гребував нічим задля того, аби посилити особисті позиції. Хоча Юрія Володимировича після пленуму пересадили у сусловський кабінет, доручення йому вести Секретаріат ЦК так і не було зафіксоване. Так тривало приблизно до липня 1982 року, коли відбувся епізод, який розставив все по своїх місцях. Зазвичай перед початком засідання секретарі збиралися в кімнаті, яку ми називали «передбанником». Так було й цього разу. Коли я увійшов до неї, Андропов був уже там. Почекавши кілька хвилин, він раптово піднявся з крісла й промовив: «Ну що, зібралися? Пора розпочинати». Юрій Володимирович першим увійшов до залу й відразу зайняв крісло Головуючого. Що ж стосується Черненка, то, побачивши це, він відразу осів...». Це було явною ознакою того, що наступником Брежнєва стане саме Андропов. Так і сталося. 12 листопада 1982 р. позачерговий Пленум Політбюро ЦК КПРС обрав Юрія Володимировича на найвищу партійну посаду.

Парадоксально, але найбільш активно  нового Генсека сприйняли дисиденти, які були вислані на той час  за межі СРСР. Наприклад, П. Литвинов писав, що «Андропов досить опортуністичний. Він може піти будьяким шляхом. Якщо він прагне показати добру волю відносно Заходу... він має звільнити А. Сахарова..., надати амністію провідним дисидентам, піти з Афганістану й зменшити тиск на Східну Європу. Ці дії покажуть, що він є гнучким і прагне до змін». Зазвичай різкий у своїх висловлюваннях і судженнях, В. Буковський зауважував, що Андропов більш інтеліґентна людина, аніж інші, і ми можемо очікувати, що йому вдасться більш вдало діяти. Він намагається скоротити ідеологічне провалля з життям Заходу, аби збільшити свій вплив за кордоном. На думку Р. Медвєдєва, нове керівництво повинно було здійснити заходи стосовно того, аби покращити ситуацію в економіці. Це найбільш важливе питання: уряд не матиме змоги іґнорувати його. Серйозних заходів повинно бути вжито й у головній галузі сільськогосподарського виробництва, а також стосовно корупції. Окрім того, воно повинно зменшити тиск на дисидентів. «Проте, – зазначає автор, – не певен, що воно буде діяти саме так».

При Юрії Андропові репресії проти  дисидентів дещо зменшилися в кількісному  співвідношенні. В цей час пройшли  кримінальні процеси по справах  А.Гінзебурга, Ю.Галанского, А.Литвинова, Л.Богораз, П.Григоренко, Р.Пиненова, та інших. На відміну від свої попередників в держбезпеці  Андропов намагався  відправити антирадянських інтелігентів не до сибірських таборів, а до країн Європи. Також, практикувалося моральне насилля над дисидентами і їх рідними для скорішого виїзду з країни. В цей період посилилася еміграція радянських євреїв до Ізраіля, через що СРСР залишила група дисидентів – не євреїв. З емігрантів і тих, хто не повернувся, в Європі, США і Ізраілі сформувалася "третя імміграція", яка стала злиттям першої – післяжовтневої і частково другої – післявоєнної. Тих дисидентів, яких не можна було з різних причин засудити і які не бажали залишати країну, висилали з СРСР майже силоміць(А.І.Солженицин), обмінювали на радянських розвідників чи репресованих лідерів зарубіжних компартій( наприклад, Суковського на Луїса Корволана). 

Андропов ознайомився з усіма  творами теоретиків правозахисного руху і особисто складав аналітичні записи для Політбюро про настрої  інтелегенських опозиційних мас, на основі яких готувалися певні рішення.

Андропов   особисто не зустрічався  з дисидентами, за одним виключенням, зв'язаним з гучною справою П.Якіра і В.Красіна. Ці активні дисиденти були синами   репресованих відомих більшовиків, провели багато років у засланні і стали лідерами руху. Вони були піддані репресіям КДБ, яке після їх суду запланувало провести конференцію з іноземними журналістами, яка мала переконати суспільство в правоті політичної влади і її конфлікті з інакодумцями. Під час підготовки даної акції Андропов зустрівся з в'язнями. На зустрічі він заявив, що повернення до сталінізму не буде, але ніхто не допустить боротьби з легальною і нелегальною діяльністю проти радянської влади. Пообіцявши певні поблажки, які з часом були реалізовані, Андропов схилив Якіра і Красіна до співпраці.

Андропов в офіційних промовах стверджував, що дисиденти в СРСР є породженням не радянського образу життя, а наслідком діяльності західних спецслужб, які використовують звичайних для будь-якої країни відприсків. Але він розумів, що був ще один реальний і найголовніший виток супротиву - глобальні політичні недоліки радянського устрою і великі прорахунки у зовнішній і внутрішній політиці, спроба реабілітації Сталіна.

          Взагалі слід зазначити, що для характеристики Андропова не доречні поняття «ліберальний», «проґресивний». Таким він був представлений лише в уяві західних політичних діячів. У кращому випадку є підстави говорити, та й то з величезними натяжками, про відносну недогматичність .

У діяльності Ю. Андропова досить вагоме місце займав кадровий аспект. Зі старої гвардії в Політбюро нового Генсека  активно підтримували Устинов та Громико. Але вони контролювали зовнішньополітичний блок. Отже, необхідно було домовлятися з Черненком, який успадкував від Брежнєва якщо не владу, то лідерство у брежнєвському клані, й був потрібний як досвідчений апаратник.

Уже на першому листопадовому Пленумі 1982 р. зі складу Політбюро було виведено А. Кириленка, введено генерала КДБ  Г. Алієва. Секретарем ЦК було обрано Миколу Рижкова, оперативно було змінено керівництво  МВС і КДБ СРСР: знято М. Щелокова, а В. Федорчук з посади Голови КДБ  перейшов на перше місце в ієрархії МВС. Шефом КДБ став Чебриков. Підкреслимо, що це лише найголовніші з кадрових перестановок, здійснених Андроповим. Більше того, після смерті Л. Брежнєва Андроповим було замінено 23 % членів ЦК КПРС. Проте новий Генсек не збирався змінювати ідеологічні засади партійнодержавного життя, архітектором яких він був  останні 20 – 30 років. Стало зрозумілим, що він не має чіткої соціальної програми. Внутрішня політика провадилася  Андроповим на ґрунті інтуїції, а тому не відзначалася послідовністю та чіткістю. Таким чином, зосередивши у власних руках практично всі напрямки партійної та державної політики, Андропов мав намір мобілізувати всі ресурси і можливості держави, що були у нього в наявності для запобігання кризі, яка насувалася на країну, оскільки він, більше, ніж будь-хто в країні, розумів, що тривала стагнація може призвести лише до краху всієї системи.

Боротьба за покращення економічного положення країни, в якій ,певна  річ, спостерігалися елементи стагнації, розпочалася з широкомасштабної кампанії по наведенню елементарного  порядку і дисципліни. Для Андропова  вона була «нульовим циклом» реформ. Без цього просто було неможливо приступити до реалізації потенціалу, який був закладений в суспільно – політичну систему. В країні загострилась демографічна ситуація, і потрібно було задіяти всі трудові потенціали, щоб направити їх на магістральні направлення, для виконання п'ятирічного плану і Продовольчої програми, яка вже давала збій. На практиці боротьба за дисципліну оберталася курйозами, коли начальники на місцях організовували облави на своїх співробітників, які, наприклад, в робочий час «бігали по магазинах». Коли Андропову повідомили про таке самовілля, він пом'якшив свої «драконячі» міри.

Кампанія по наведенню дисципліни і порядку принесла і позитивні  результати. Вже в першому кварталі 1983 році був досягнутий приріст об'єма  виробництва на 6%. За увесь «андроповський» 1983 рік приріст національного  доходу  склав 3,1%, а промислове виробництво  зросло на 4%. Але Андропов розумів, що такими засобами можна досягти лише незначних і короткотривалих  ефектів і необхідні корінні  зміни в економіці і ,перш за все , в управлінні виробництвом. Стала  актуальною проблема багатоукладності економіки. Різні господарчі вклади вже давали про себе знати в тіньовій економіці СРСР і в відкритій економіці східноєвропейських країн – в сфері обслуговування і легкої промисловості.

Роздумуючи про варіант реформи  Андропов , можна сказати, наближався до моделі реформ , яка була застосована  в Китаї Ден Сяопином. Смисл китайської моделі полягав в тому, щоб, зберігаючи політичний устрій держави, поступово вести перебудову на основі економічних реформ, розвитку багатовкладної економіки, введення ринкових відносин під контролем держави, який перетинає казнокрадство і корупція.

На його думку, спочатку потрібно поступово  перебудувати промисловість і сільське господарство і ,тільки отримавши позитивні  результати, прийматися за реорганізацію  політичних інститутів в напрямку їх демократизації. Було прийнято ряд спільних постанов ЦК КПРС і Спіміна СРСР про міри з регулювання розвитку галузей промисловості на основі лише економічних методів про підвищення ролі трудових колективів

В очікуванні прагматичних перетворень, що намічалися Андроповим у перспективі, передбачалося, перш за все, підтягнути економічну систему країни, змусити її зробити новий ривок. Ставка в цьому визначалася воєнностратегічним протистоянням із країнами Заходу та США. Здійснити таке завдання могли лише кадри, що беззастережно віддані керівництву. Виступаючи на пленумі 22 листопада 1982 р., Андропов подав картину критичного стану справ у країні: «За низкою найважливіших показників планові завдання за перші два роки п’ятирічки невиконані... Головний показник ефективності економіки – продуктивність праці – зростає темпами, які не можуть нас задовольнити». Генсек наголошував, що практично не зменшується матеріалоємність продукції, що лише на привабливих гаслах рухатися далі не можна. Андропов визнав, що готових рецептів для вирішення завдань, які назріли, у нього немає. Разом із тим він запропонував низку невідкладних заходів. Це прискорення темпів розвитку економіки й науковотехнічного прогресу, введення нової техніки, енергозберігаючих технологій, суворе додержання партійної, державної та трудової дисципліни, раціональне використання матеріальних та трудових ресурсів, збільшення обсягів виробництва та якості товарів народного вжитку, розширення самостійності підприємств. Велінням часу Андропов вважав «подальший розвиток соціалістичної демократії у найширшому її сенсі, тобто більш активну участь трудящих мас в управлінні державними та суспільними справами». Окрім цих заходів, цілком добропорядних з точки зору ортодоксальних комуністів, Андропов висував і такі, що в тих умовах були, м’яко кажучи, нестандартними. Він заявив, що планується випереджаюче зростання галузей групи «Б», відступаючи тим самим від закону політичної економії соціалізму. Генсек закликав не лише використовувати досвід «братніх» країн, але й узагальнювати «світовий досвід», тобто досвід країн капіталістичного світу. На його думку, модернізація розвинутого соціалізму не означала «розгорнутого будівництва комунізму». Хоча Андропов і вів мову про поступовий перехід до комунізму, але не в процесі формування зрілого соціалізму, а на стадії сформованого розвинутого соціалізму, удосконалення якого відкривало шлях до поступового переходу до комунізму. При цьому він підкреслював, що «наша країна знаходиться на початку цього тривалого історичного етапу, котрий, у свою чергу, буде, природно, знати власні періоди, власні сходинки зростання. Як довго вони триватимуть, яких конкретних форм наберуть, покаже лише досвід, жива практика». Таким чином «пришестя комунізму» відсувалося на невизначений термін.

Досить показовою є промова  Андропова на червневому Пленумі  ЦК КПРС 1983 року: «Ми у своєму суспільному  розвитку підійшли зараз до такого історичного рубежу, коли не лише назріли, але й стали неминучими глибокі  якісні зміни у виробничих силах  і відповідне цьому удосконалення  виробничих відносин». Такі ж радикальні зміни повинні відбутися «у всіх тих формах суспільного життя, які прийнято називати надбудовою». Андропов також говорив про розширення соціалістичної демократії та гласності. У кінцевому ж підсумку він вів мову про вдосконалення розвинутого соціалізму як подальше просування до комунізму . Згідно з думкою Андропова, «стратегія партії в удосконаленні розвинутого соціалізму повинна спиратися на міцний марксистськоленінський теоретичний фундамент». Але тут же вияснялося, що цей фундамент ще не побудовано, оскільки «коли говорити відверто, ми ще до цього часу у належному ступені не вивчили те суспільство, у якому живемо та працюємо, не повністю розкрили притаманні йому закономірності, особливо економічні. Тому часом ми вимушені діяти, так би мовити, емпірично, досить нераціональним способом проб і помилок».

Ось як про цей пленум згадує М. Горбачов: «Андропов заявив нам, що не приїде на пленум до того часу, доки в його виступі не буде йти мови про відповідальність конкретних керівників тих регіонів, де справи йдуть особливо погано. Тому в текст доповіді й  було вписано різкі пасажі стосовно роботи транспорту, стан металургії та будівництва, які з року в рік  не забезпечували потреб народного господарства». Разом з цим Горбачов зазначав, що пленум пройшов у тому ключі, як його готувала черненківська команда. Іншими словами, надій не виправдав. І хоча у виступі Андропова було у концентрованій формі поставлено дійсно актуальні питання, ні про який перелом в ідеологічній роботі мови вести не доводилося .

Юрій Андропов належав до тієї категорії  партійних і радянських керівників, світогляд яких був далеко не однозначним. Це були люди мімікрії та дводумства, які  носили маски до певного часу. Д. Фурман відносить Андропова саме до таких людей. Разом із тим у діяльності Андропова є три виключно важливі для подальшої ходи радянської історії аспекти:

1. Своїми теоретичними роздумами,  посіявши сумніви стосовно успіхів  соціалізму в СРСР, Андропов підготовив  ґрунт для аналогічних висловлювань  Горбачова. 

2. Андропов сформулював якщо  не всі, то більшу частину  тих завдань, до рішення яких  у ході перебудови долучився  Горбачов.

3. Андропов сприяв зростанню  Горбачова, зробивши його фактично  другою людиною в керівництві  партії.

Можна сказати, що зовсім не є надуманим  те значення, якого надають мемуаристи зв’язку Андропов – Горбачов. «Доля  розпорядилася так, – зазначає Г. Шахназаров, – що йому (Андропову) було визначено виступити в ролі предтечі й у прямому, й у переносному сенсі. Андропов зробив перші кроки до реформ, хоча й не встиг їх розпочати. Він допоміг висуванню Горбачова і вказав на нього перед смертю як на свого наступника». До слова «предтеча» вдається й В. Медвєдєв: «Андропов – предтеча перебудови? У певному сенсі – так. Але на нього, звичайно ж, тиснув потужний тягар минулого й для того, щоб звільнитися від нього, доля відвела йому надто мало часу».

С. Семанов вважає Горбачова є «учнем» і «духовним спадкоємцем» Андропова. Займаючи посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, Андропов, на думку дослідника, не мав у своїй практичній діяльності «серйозної розробленої програми, навіть попередніх ідей на цей рахунок». З цим можна погодитися, але лише частково. С. Семанов швидше за все правий, коли говорить про те, що в Андропова не було «серйозно розробленої програми». Але з ним навряд чи можна погодитися у тому, що Андропов не мав відносно цього жодних «попередніх ідей». «Судячи по всьому, – зазначає І. Фроянов, – такі ідеї у нього були. Їх і перейняв Горбачов» .

Сам Горбачов, характеризуючи діяльність свого патрона, розмежовує «дві сфери, два поняття: перше – Андропов як реальний політик, друге – “феномен Андропова”». Стосовно останнього він  пише: «Що таке “феномен Андропова”? Це загальна атмосфера очікування і  надій на те, що з приходом нового лідера розпочнуться благі зміни... неприйняття, відторгнення того негативного, що пов’язувалося у свідомості людей  з “брежнєвізмом”, віра в необхідність і неминучість реформ». Горбачов вважає, що Андропов не обманув цих очікувань, тому що як людина він був особистістю яскравою і масштабною, щедро одарений природою, справжній інтелектуал. Рішуче виступав проти всього того, що ми пов’язуємо з «брежнєвізмом»: протекціонізму, закулісної боротьби та інтриґ, корумпованості, моральної розбещеності, бюрократизму, безгосподарності. Усе це стало об’єктом його боротьби, відповідаючи очікуванням людей.

Інтелігенція очікувала від  Андропова послаблення режиму, але  цензура посилилась: так був заборонений  ряд новаторських постанов в театрі. Це було пов'язано з тим, що ідеологією займалися консерватори К.У.Черненко, М.В.Зимянин, П.Н.Демичев. Андропов не став форсувати  реформи. На пропозицію вчених – консультантів прискорити демократизацію він без вагань відповів: «Треба спочатку нагодувати і вдіти людей». Андропов покладав особливі надії на демократизацію внутрішньопартійного життя. Та бажане не сталося. В кінці 1983 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла більш  жорсткі укази про посилення відповідальності за антирадянську, антидержавну діяльність.

Зазначимо, що, не дивлячись на те, що, за словами багатьох мемуаристів, Андропов був яскравою та масштабною особистістю, надій, які покладалися  на нього суспільством, він не виправдав. Чому це відбулося? Можливо, тому, що Андропову просто не вистачило часу? Деякі дослідники вбачають проблему саме в нетривалості перебування Андропова на посаді Генсека. «Досягнувши вершини влади, він не мав часу показати, якими в дійсності були його наміри», – зазначає Дж. Боффа. Для цього у нього «не вистачило часу». Американський публіцист М. Девідоу досить чітко бачить наміри Андропова: «Озираючись назад, – вказує він, – мені здається, що передчасна смерть Андропова була відчутною втратою для соціалізму, СРСР, КПРС й наступної за цим перебудови. Я вважаю, що якості, якими він володів, його глибокі теоретичні знання внесли б немало нового в боротьбу проти прагматизму і в ім’я захисту КПРС». Автори «Политической истории» вважають слово «не встиг» найбільш вдалим для характеристики діяльності Андропова. Вони стверджують, що Андропов «не встиг виносити власні думки і плани, якщо вони й були в голові. Не встиг здійснити думки своїх консультантів, помічників, якщо вони визріли. Не встиг навіть прочитати доповідні та аналітичні записки... Йому не вистачило фізичних і моральних сил і здоров’я». Протилежної думки дотримується А. Черняєв: «Вважається, що йому (Андропову) не вистачило часу, аби розгорнутися. Часу дійсно було відведено зовсім небагато. І тим не менш – не в цьому справа. Справа у відсутності морального потенціалу, що був необхідний “спасителю Росії”. Тому він не вийшов за рамки системи й не міг вийти – не той історичний масштаб особистості». Разом із тим, на думку Черняєва, Андропов переважав Горбачова за розумом та якостями державного діяча.

У своєму рефераті я також хочу відмітити події, які відбулися  після відсторонення Андропова, адже на їх розвиток безперечно вплинув  цей талановитий політичний діяч.

Коли Юрій Андропов відійшов від  справ, на його місце було обрано К.У.Черненка, який вже тоді був смертельно хворий.

 У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною 1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою, вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що "так жити не можливо". Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Весною 1985 р. вирішення більшості проблем керівництву вбачалося шляхом зосередження зусиль для підвищення темпів економічного зростання і подолання відставання машинобудування. Планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А.Аганбегяна).