Роль релігії у формуванні моральної особистості: японський контекст (на прикладі феномену бусідо)

Гераськов Сергій Вадимович

РОЛЬ РЕЛІГІЇ  У ФОРМУВАННІ МОРАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ: ЯПОНСЬКИЙ КОНТЕКСТ (НА ПРИКЛАДІ ФЕНОМЕНУ БУСІДО)

В наш час, коли світ з  кожним днем стає все більш глобалізованим та взаємозалежним, актуальною проблемою  уявляється неупереджене і адекватне розуміння східних традицій. Порівнюючи культури Сходу і Заходу, можна переконатися в тому, що під впливом західної цивілізації втрачається дедалі більше життєвих орієнтирів саме через її специфіку, а тому невпинно зростає інтерес до східного світу. Схід заворожує стійкістю гуманістичних традицій, цілісністю суспільств та гармонією міжлюдських стосунків, чого так часто бракує Заходу.

Необхідність в усвідомленні важливості іншого світосприйняття виникає  також у зв’язку з виходом  східних країн на світову арену як потужних партнерів в економічному, політичному, культурному відношеннях. Саме це змушує Захід шукати шляхи до взаєморозуміння. Одним з таких партнерів є Японія як країна, що відіграє велику роль у світовій політиці та економіці.

Формування світогляду окремої людини і світоглядних принципів людської спільноти взагалі відбувається, насамперед, під впливом певних філософських ідей та релігійних настанов. світоглядні принципи, в свою чергу, можуть бути вагомим чинником формування свідомості як кожного члена спільноти, так і суспільної свідомості, а саме таких її складових як мораль, совість, духовність, гуманність, толерантність, колективізм, відчуття обов’язку та інших людських чеснот.

Історично склалося так, що соціокультурний  простір традиційних країн Далекого Сходу, зокрема Японії, базується і функціонує в умовах синкретизму таких релігійно-філософських вчень, як сінто, буддизм, даосизм і конфуціянство. Власне, цю особливість японської традиції можна вважати головною проблемою, що постає перед європейською японістикою у її намаганні знайти більш-менш точну відповідь на запитання: на яких конкретних засадах формується японська свідомість, до якого типу моделі належить організація японського суспільства? А головне, що являє собою особистість, сформована саме за таких умов життєдіяльності, тобто носій японських культурних традицій? Дійсно, яким чином забезпечується  гармонійне становлення цієї особистості в контексті згаданого синкретизму, коли розбудова її життєвого простору базується на ідеях релігійно-філософських вчень, які проповідують різні принципи світосприйняття? Адже в даосизмі буття всього, що існує, – це дао як щлях-доля речей і людей; в основі конфуціянського світогляду – природа і мораль, закони яких походять від Неба як ідеального зразка, що асоціюється з Абсолютом; буддизм, як ідеальний зразок людського існування пропонує шлях до нірвани; сінто пропонує шлях божеств, переважна більшість яких уособлює природу [1, с. 5-6].

Спроба релігійно-філософської експлікації  феномену бусідо, звичайно, не має на меті доведення того, що західна філософська традиція є кращою за східну чи навпаки, вона скоріше повинна показати, що філософія в різних частинах світу займалась осмисленням різних аспектів єдиного цілого, що не могло не спричинити різні методи світобачення. Об’єктом дослідження постає японська релігійно-філософська традиція, в той час як його предметом є феномен бусідо в контексті релігійно-філософських вчень, що розвивались в Японії, зокрема конфуціянства, сінто і дзен-буддизму.

Філософський аспект самурайських традицій є досить складною темою для розгляду, оскільки філософські ідеї самураїв тісно переплітаються з комплексом їх релігійних уявлень, і часто між ними неможливо провести чітку межу, для того щоб встановити, що саме розуміється під філософією самурайства. Причина цього полягає в тому, що протягом тривалого часу японська філософська думка екзистувала в рамках буддійського світобачення, після чого розвивалася переважно її етична складова, що було пов’язане з розповсюдженням конфуціянства. Лише у другій половині періоду Едо (з середини XVІІІ ст.) філософська рефлексія в Японії набула самодостатнього характеру, але незалежною її можна було назвати тільки умовно. Про академічність японської філософії, на нашу думку, доцільно говорити починаючи з останньої третини ХІХ ст.

Поняття бусідо (“шлях воїна”) [2, с. 444, 471] хоч і не вичерпує філософію самурайства, але становить її основу. Звісно, що всебічний розгляд феномену бусідо потребує окремого дослідження, тому торкнемося лише тих його аспектів, які уявляються важливими в контексті поставленої проблеми. Адже якими різними не поставали б інтерпретації бусідо, всі вони збігаються в одному – “шлях воїна” репрезентує внутрішню сутність самурайських традицій.

Для кращого розуміння феномену бусідо необхідно детальніше розглянути деякі особливості розвитку японської філософії за правління сьогунату Токугава (1603-1868), тобто в період Едо. В цей час в японській філософській традиції відбулася своєрідна зміна парадигм: місце буддизму посіло вчення Чжу Сі, тобто неоконфуціянство. Головного представника неоконцуціянства, Хаясі Радзана, було призначено радником уряду. в ідеології сьогунату виник китайсько-японський синтез, який стали називати баку-хань [3, с. 80]. Цей термін утворився шляхом поєднання двох слів: бакуфу як символа самурайської Японії і хань – традиційної назви населення Китаю. Відтепер конфуціянська філософія фактично мала статус державної, тому що конфуціянство витіснило буддизм, розповсюдившись серед освічених верств населення, в тому числі й поміж самураїв, для яких конфуціянські ідеї також були допоміжними. У воїнській свідомості закріпились конфуціянські поняття обов’язку та поваги до старших. З іншого боку, бусі (“воїни”) почали більше схилятися до “книжних” вчень. Як наслідок, збільшилася кількість письмових посібників з проблем церемоніалу та етики, витриманих у конфуціянській спрямованості. Найвідомішим з них вважається робота Кайбара Екікена “Ямато дзокун” (“Популярний підручник Ямато”), в якій основою людської моралі проголошується шанування старших.

Як бачимо, тогочасних самураїв захоплювала  тогочасна етична доктрина Чжу Сі, центральною темою якої була відданість і необхідність отримання знань. Філософські рефлексії інших  систем мало привертали увагу бусі, і їх відношення до них виразив японський філософ Кумадзава Бандзан (1616-1691). Критикуючи буддизм і конфуціянство, він стверджував: “Поголені з роду Будди руйнують людську мораль, коли погрожують обертанням у колі перероджень”, а християнство “є хронічною хворобою, яку важко вилікувати” [4, с. 129].

У токугавському конфуціянстві можна виокремити декілька напрямів: сюсігакуха (конфуціянство у чжусіянському тлумаченні; найвідоміші представники: Фудзівара Сейка (1561-1619) і його учень Хаясі Радзан) ойомейгакуха (за японським ім’ям китайського філософа Ван Янміна (1472-1519); її головний представник – Кумадзава Бандзан, але фундатор японського янмінізму – Накае Тодзю (1608-1691); когакуха (школа “давнього вчення” на чолі з Іто Дзінсаєм (1627-1705) і Огю Сораєм (1666-1728). Окремо слід визначити школу “національних наук” (кокугакуха), засновником якої був Камо Мабуті (1697-1769), а найвидатнішим представником визнавали Мотоорі Норінага (1730-1801).

Розвиток неоконфуціянства в Японії тривав до першої половини XVІІІ ст., коли підйом школи кокугаку і школи “західної (європейської) науки” (йогаку) все ж послабив його авторитет. Школа кокугаку, що з’явилася в Японії у XVІІІ ст., на займалась фундаментальними науковими дослідженнями, натомість її роль для подальшої історії Японії стала визначальною. На думку О.А. Толстогузова, вона остаточно “звільнила” японську культуру від китайської залежності [5, с. 148]. З цим можна погодитися, зважаючи на те, що фундатори школи (Кода Адзумамаро, Камо Мабуті, Мотоорі Норінага і Хірата Ацутане) рішуче відстоювали самобутність японських національних традицій. Один з найяскравіших представників школи “національних наук”, Мотоорі Норінага (1730-1801), писав: “Якщо замислитися над тим, що є Шляхом [нашої країни], то стане зрозумілим, що його не можна змішувати з китайським вченням Лао-Цзи і Чжуан-цзи” [6, с. 252]. Норінага надавав виключне значення вивченню давньояпонських текстів (“Кодзікі”, “Ніхон сьокі” тощо), вважаючи, що подана в них інформація і є істиною. Вагомою уявляється його концепція “відродженого сінто” (фукко сінто), звільненого від буддійських і конфуціянських імплікацій; вона є цікавою в контексті ідеологій, що домінували в Японії впродовж тривалого часу. Теорія Норінага, звичайно, не є досконалою, на що справедливо вказує Х. Нагата [4, с. 229]. Проте фукко сінто можна вважати першою вдалою спробою обґрунтування важливості сінто для тогочасної Японії. Якщо неоконфуціянство відігравало важливу роль у формуванні етичних уявлень і норм, то у магіко-релігійній площині воно не могло запропонувати майже нічого. Надмірна раціоналістичність, яка у підсумку, вважає Маруямв Масао, стала причиною занепаду впливу цього вчення, перешкоджала становленню на його основі певних народних культів і стійких релігійних традицій [7, с. 213]. Як наслідок, розпочалося відродження інтересу до сінто як суто японської духовної традиції, що репрезентує суто японські культурні особливості та цінності. Поступово актуалізована сінтоська традиція перетворилась на ідеологічне обґрунтування вимог політичної еліти, яка вдало використовувала “сінтоську” риторику, висуваючи ідеологеми на зразок того, що Японія є “країною богів” [8, с. 103]. Самі по собі ідеї про Японію як “країну богів” і про вшановування імператора не були новими, однак Норінага вперше побудував чітку бінарну опозицію “японські традиції – інші традиції” та зміг її аргументувати, спираючись на джерела.

Узагальнюючи, зазначимо, що магістральною  тенденцією розвитку японської філософської думки періоду Едо стало переплетення неоконфуціянських теорій з ідеями сінто. японські мислителі ототожнювали конфуціянські доктрини з теоретичним підґрунтям руху за реставрацією сінто, а з ним – і монархії. За такого напруженого хронотопу, в якому екзистувала японська філософія, принципи бусідо набули надзвичайної ваги, маючи значення надійного орієнтира для суспільства, важливою складовою якого був самурайський прошарок.

Термін бусідо не отримав широкого розповсюдження до ХХ ст., тоді як система положень, яку він охоплював, безсумнівно, часто змінювалась, тому “шлях воїна” не є статичною сукупністю ідей. Визначення бусідо як “кодексу самурайської честі” є не зовсім вірним. Уніфікованого кодексу як такого не було, існували десятки незалежних одна від одної збірок правил поведінки самурая. Тому коректніше вести мову про деякий глобальний ідеал самурайського життя, особливе налаштування воїна. Цей ідеал кристалізувався протягом століть, але виявити точну дату походження бусідо не уявляється можливим. Одним із джерел його виникнення були концепції воїнського обов’язку членів великих родин Фудзівара, іншим – воїнські традиції клану Отомо і т. д. Відомо лише, що в 792 р. в Японії було офіційно введено систему військового виховання юнаків під назвою кондей (“надійна молодь”) [9, с. 84]. Ще за правління імператора Камму в 782 р. розпочалося будівництво монументального приміщення для спеціальної школи підготовки професійних воїнів з молодих куге (аристократів). Так виникла знаменита Бутокуден (“Зала воїнських чеснот”), що збереглася до нашого часу.

Поступове вдосконалення воїнського мистецтва перетворилось на єдину справу, якій бусі присвячували свій час. Внаслідок цього в самурайському середовищі виникла і особлива ідеологія, що відображала усвідомлення містичної виключності. Самурайський світогляд формувався і як свого роду противага моралі аристократії, таким чином, самураї психологічно відчували себе єдиним інститутом, пов’язаним спільними принципами поведінки і навіть мисленням.

Розвиток бусідо було детерміновано кількома факторами – китайськими уявленнями про чесноти, самодисципліною дзен-буддизму і, в цілому, потребами японського суспільства, безпека і успішне становлення якого залежали від організованих, чітко впорядкованих відносин. В період Середньовіччя в Японії бусідо існував скоріше як зразок ідеальної поведінки самурайського прошарку, і самураї часто його порушували. Проте в XVІІ ст. характер бусідо докорінно змінився: насамперед з’явився сам термін, автором якого небезпідставно вважається Ямага Соко [10, с. 386], було розроблено його філософську базу. Назвати бусідо “шляхом воїна” в цей час означало б створити неправильне уявлення про його значення. Це був феномен, що пропонував ідеали для всіх громадян, а свій військовий відтінок бусідо отримав лише тому, що виник у самурайському середовищі.

Необхідно чітко пояснити, що розуміється  під бусідо. Уявлення про “шлях воїна”, як бачимо, в різні часи мали різні акценти. Те, що сьогодні прийнято називати бусідо, являло собою фактично недосяжний імператив воїнського стилю життя. Саме через це бусідо ніколи не був письмово зафіксований в повному вигляді, хоча певні воїнські регламентації, звичайно мали місце. В ХІІ ст. склався моральний кодекс поведінки, що отримав назву кюба-но міті (“шлях лука і коня”). Образ самурая ідеалізувався і на багатьох живописних сувоях того часу. Наприклад, серія картин “Моко сюрай екотоба” (“Ілюстровані сувої про монгольську навалу”) зображує героїчні дії знаменитого воїна Такедзакі Сюенагі, який захищав свою землю від монголів в 1274 і 1281 рр.

В період Едо самураї  мали достатньо часу, щоб подивитися на пройдений самурайством шлях і філософськи його осмислити. Кодекс кюба-но міті здавався вже застарілим, тому було зроблено спробу його удосконалити і прийняти новий самурайський кодекс. В 1615 р., за наказом сьогуна Токугава Іеясу, було складено “Буке сьохатто” (“Закони для самураїв”), де визначались норми поведінки бусі на службі і в особистому житті. В тому ж році вийшов кодекс “Кінто нарабі Куге сьохатто” (“Закони для аристократії”), який чітко розмежував аристократію і самурайство. Розподіл воїнів (буке) і аристократів (куге) на дві окремі групи припиняв можливість встановлення родинних зв’язків між імператорськими і самурайськими домами. Це, на думку С.О. Толстогузова, визначило всю політику сьогунів Токугава [11, с. 48]. Іншою працею, яку було присвячено роздумам про самураїв, був життєвий опис героїчних вчинків відомого полководця і даймьо Такеда Сінгена; авторами роботи стали Косака Дандзьо Номубаса і Обата Канегорі. Дещо пізніше, у 1716 р., вийшла книга “Хагакуре” (“Приковане серед листя”) , яка мала сакральний характер для всього воїнського прошарку Японії. Авторство цього твору належало ченцю Ямамото Цунетомо (1659-1719), який свого часу був самураєм клану Сага (острів Кюсю). Існує думка, що він не стільки сам писав текст “Хагакуре”, скільки компілював його з висловлювань і настанов, які побутували серед самураїв Едо[9, с. 86]. Таким чином, “Хагакуре” може бути не авторською працею, а відбиттям особливої ідеології, особливого світосприйняття, ідеалу воїнської традиції.

Відносно чітке формулювання вимог бусідо можна знайти в “Початкових основах воїнських мистецтв” (“Будо сьосін сю”) Юдзана Дайдодзі (1639-1731), де сказано, що головним для самурая є те, що він ніколи не повинен недбало ставитися до бойового духу. Юдзан називає три першорядні якості, які є в бусідо – вірність, належна поведінка і мужність. Тільки той воїн, який дотримується всіх трьох чеснот, є найкращим. Разом з тим, на думку Юдзана, серед самураїв такі воїни зустрічаються рідко [12, с. 32]. До того ж справжній самурай повинен використовувати вільний час, займаючись поезією і оволодіваючи мистецтвом тяною (чайної церемонії).

Бусідо відігравав роль не лише джерела, з якого самураї отримували зразки правил поведінки для повсякденного життя, але і воїнським уставом, що регулював відносини з товаришами за зброєю і з самою зброєю, оскільки найбільш регламентованою частиною життя бусі все ж була воїнська підготовка. В цілому кодекс бусідо можна умовно звести до п’яти фундаментальних складових:

1. Вірність – під цим поняттям, по-перше, розумілася вірність імператорові й країні: самурай повинен шанувати Вітчизну, бути її патріотом і позбутися особистих інтересів. По-друге, справжній бусі мав шанувати богів і пращурів, батьків і інших родичів. Юдзан Дайдодзі наполягав на тому, що яким би здібним та розумним не виховувався воїн, все це буде марним, якщо він не поважає старших [12, с. 21].

2. Ввічливість – слід поважати і любити вищих за себе, щиро їм служити; потрібно не хизуватися своїми здібностями, а бути скромним і люб’язним, полюбляти книги та витончені мистецтва тощо.

3. Мужність – потрібно бути хоробрим, виконуючи обов’язок, і сміливим під час небезпеки, вміти швидко діяти в складних ситуаціях. Юкіо Місіма пише, що молодих самураїв треба так навчати бойовим мистецтвам, щоб кожному з них здавалось, що він – найсміливіший воїн в Японії [12, с. 345]. Самурай повинен бути холоднокровним, адже холоднокровність є “мужністю у стані покою” [13, с. 64].

4. Правдивість – полягає у виконанні обіцянок, вірність слову; треба дотримуватися своїх переконань. Недарма Конфуцій казав, що не уявляє собі, як людина може бути неправдивою [14, с. 24]. Бусі-но іті-гон (“слово самурая”) – точний еквівалент німецького поняття Ritterwоrt (“слово лицаря”) – було достатньою гарантією істинності будь-якого ствердження.

5. Простота – “Хагакуре” радить самураям уникати розкошу і марних витрат, так як з часом ці спокуси можуть стати небезпечними. Воїну не потрібно бути жадібним , він повинен у всьому дотримуватися поміркованості.

Як бачимо, наведені фундаментальні принципи бусідо репрезентують основні положення конфуціянської моралі. Дійсно, вивченню конфуціянських наук і дослідженню китайських текстів приділялась велика увага. На території всієї Японії з’являлися спеціальні конфуціянські школи для самурайського прошарку – дайгакурьо, які утримувались за державні кошти. У деяких провінціях даймьо відкривали приватні конфуціянські учбові заклади для дітей (сідзюку), щоб з раннього віку майбутні воїни могли залучатися до конфуціянської моралі. Кількість таких закладів була величезною: у 1872 р. з 1400 учбових закладів 600 були витримані в суворому конфуціянському дусі [15, с. 61]. Більшість предметів подавались одним і тим же викладачем. Він навчав молодих самураїв наукам саме за китайськими конфуціянськими канонами. На початку XVІІ ст. вчитель концуціянських наук (дзюса) стає неодмінною постаттю для будь-якого самурайського клану.

Концуціянство істотно  впливало і на трансформацію традиційних  воїнських цінностей. Наприклад, в  давні часи самураї цінували відданість власному господарю набагато вище, ніж лояльність по відношенню до власної родини. Але в конфуціянстві понад усе ставилися саме родинні відносини, що внаслідок могло спричинити серйозний конфлікт. Виникло запитання: кого цінувати вище – батька чи правителя? Цю ситуацію завжди вирішували у відповідності до специфіки тієї чи іншої історичної епохи. Наприклад, під час грандіозних баталій ХІІІ-ХІV ст. самураї вище ставили господаря, ніж батька, оскільки відданість  правителю завжди поверталася у вигляді заступництва і усіляких пожертвувань. Але як тільки в XVІІ ст. зникла необхідність у військовому заступництві, й розпочалися розмови про успадкування (за родинною лінією) багатств, що накопичувалися протягом воєн, тоді домінантною стала повага саме до батька [16]. Тобто самураїв впевнено можна характеризувати як прагматиків і реалістів.

Разом з цим бусідо не був позбавлений і синтоської складової, адже в ньому чітко простежуються сінтоські молитви норіто, а також ідеї відданості державі та імператору. Тренування в самурайських школах воїнських мистецтв будзюцу зазвичай розпочинались шануванням духів камі в синтоських святилищах. Багато відомих полководців і самураїв вважали, що їх заступниками є “онуки небесних божеств”, і регулярно молилися цим духам, навіть сперечалися за приналежність до того чи іншого з них, адже кожен бажав опинитися під протекцією могутнього камі.

Протистояння двох суперників завжди мало сакраментальне навантаження, так як розумілось у сенсі протистояння між духами. Наприклад, у самурайських поєдинках перемагав не той, хто краще володів мечем, а той, за кого заступався могутніший камі. Перед кожним походом самураї виконували ритуал шанування божеств-хранителів і закликали допомагати духів великих воїнів. Ритуально забарвленими були і самурайські танці-еклектичне поєднання бойових рухів з елементами давніх шаманських церемоній.

Примітно, що і багато майстрів бойових мистецтв сучасності були саме сінтоїстами. Так, засновник айкідо Уесіба Моріхеї був відомим релігійним діячем сінто. Він пройшов повний курс навчання в сінтоській школі Омото-кьо і навіть здійснив паломницьку подорож до Манчжурії, намагаючись розповсюдити сінто серед місцевого населення [17]. Фундатор стилю Годзю-рю карате Ямагуті Гоген двічі на день виконував сінтоські церемонії. Саме в одному із сінтоських святилищ до нього надійшло одкровення, подібне до просвітлення саторі в дзен-буддизмі [18, с. 377]. Сінтоських доктрин дотримувався і “батько карате” Фунакосі Гітін. Тобто важливість сінто для розвитку воїнських традицій Японії вбачається очевидною.

Якщо розглядати вплив  буддійських ідей на розвиток бусідо, то потрібно відзначити надзвичайне різноманіття буддійських теорій в Японії, а також те, що не всі буддійські школи мали істотне значення для формування самурайського світобачення. Зокрема на ритуали і культові практики бусі найбільше вплинули напрями Тендай і Сінгон. Так, ніндзя активно використовували методи Сінгон для тренування свідомості, а до школи Тендай належала ціла каста ченців-воїнів (сохеі). На межі Тендай і Сінгон виник напрямок сюгендо, послідовниками якого були знамениті гірські аскети або “гірські воїни” ямабусі.

Традиційно  вважається, що саме дзен-буддизм став справжньою ідеологією японських воїнів. Японський дослідник Нукарія  К. вказує на низку спільних рис між  дзенськими ченцями і самураями [19, с. 51-56]. Існує багато легенд та історій про те, як самураї, яких було посвячено у дзенські мудрощі, досягали досконалої майстерності у бойових мистецтвах. В західній літературі часто стверджується, що всі бойові мистецтва Японії базуються на дзен-буддизмі. Відомий дослідник Дзен Алан Уотс відзначав “... воїнський клас самураїв прийняв саме цей різновид буддизму, який імпонував йому як своїм практичним, земним характером, так і простотою своїх методів” [20, с. 166].

Правила бусідо перетворювали життя і навіть смерть самурая на урочистий ритуал. Погляд на життя і смерть був важливим аспектом як самурайської філософії, так і дзен-буддійських вчень. Життя не вважалося найбільшою цінністю; це підтверджує дзенський чернець Такуан Сохо у своїх листах [13, с. 62]. Самурай не тільки повинен був презирливо ставитися до власної смерті, але й так само легко відноситися до життя та смерті інших. Історії про те, як самурай випробовував новий меч на перехожих, стали класичними. Сьогун Тойотомі Хідейосі особисто підписав едикт про тамесігірі – право самурая на “тестування меча”. Феномен тамесігірі в рамках японської культури вважався цілком нормальним впродовж століть. Те ж саме можна казати і про сеппуку/харакірі, знамените ритуальне самогубство, що виникло ще в період Хейан (794-1185). Японське слово “хара” традиційно перекладається як “живіт” [2, с. 431], але має і більш глибинне семантичне значення “душа”, “внутрішня властивість”. Хара в багатьох сучасних бойових мистецтвах Японії – це також вмістилище внутрішньої енергії кі. Тому в японській традиції під терміном харакірі мається на увазі досить складний концепт – “розкриття душевних властивостей”, “вираження щирості души”. В цьому, звичайно, є логіка, бо принесення життя в жертву заради свого сюзерена – це вищий символ виконання обов’язку та щирості. Класичним прикладом цього можна вважати історію про 47 вірних ронінів (ронін – самостійний самурай), яку Ітіюсай Кунійосі навіть проілюстрував у “Сейтю гісіден” (“Життєписи відданих і вірних вассалів”) [21, с. 33-127].

Таким чином, самурайська  філософія не могла існувати поза межами релігійних традицій, як і філософська  думка Японії в цілому. Самурайський кодекс бусідо був сповнений конфуціянського духу, поєднуючи конфуціянські моральні настанови з елементами сінто, що було характерним для японської філософії Токугава. До цього слід додати вплив ще одної релігійно-філософської системи – дзен-буддизму, що можна помітити із самурайського ставлення до життя і смерті.

Узагальнюючи, відзначимо, що бусідо репрезентував моральний кодекс самурая, принципи його поведінки і світогляду. Цей феномен був сповнений релігійного характеру, оскільки його було детерміновано декількома релігійно-філософськими вченнями. Останнє ще раз підтверджує надзвичайне важливе значення сакрального в цінносно-смисловому полі японської культури.

Література

1. Духовність, мораль, етика традиційних суспільств Далекого Сходу / Упоряд. В.Ф. Резаненко. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 296 c.
2. Бондаренко І., Хіно Т. Українсько-японський словник. Японсько-український словник. Навчальний словник японських ієрогліфів / За ред. Ю.О. Карпенка. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 592 с.
3. Tetsu Najita. Japan: the Intellectual Foundation of Modern Japanese Politics. – Chicago: University of Chicago Press, 1974. – 312 p.
4. Нагата Х. История философской мысли японии. – М.: “Прогресс”, 1991. – 416 с.
5. Толстогузов А.А. Японская историческая наука: очерки истории: проблемы изучения средних веков и феодализма. – М.: Вост. лит., 2005. – 566 с.
6. Мотоори Норинага. Душа бога Наоби // Синто – путь японских богов: В 2 т. Т.2. Тексты синто – СПб.: Гиперион, 2002. – С. 240-258.
7. Maruyama Masao. Studies ih the Intellectual Histiry of Tokugawa Japan. – Tokio: University of Tokyo Press, 1974. – 480 p.
8. KurodaToshio. The discourse on the “Land of Kami” (Shinkoku) in Medieval Japan: national Consciousness and International Awareness..JJRS. Vol.23. № 3-4.
9. Маслов А.А. Тайные коды боевых искусств Японии. – Ростов н/Д: «Феникс», 2006. – 400 с.
10. Sources of Japanese Tradition. Volume 1. Ed. Wm Theodore de Bary. – N.Y.Columbia University Press, 1958. – 510 p.
11. Толстогузов С.А. Сёгунат Токугава в первой половине ХІХ века и реформы годов Тэмпо. – М., 1999. – 320 с.
12. Книга самурая. Юдзан Дайдодзи. Будосёсинсю. Ямамото Цунэтомо. Хагакурэ. Юкио Мисима. Хагакурэ Нюмон. – СПб.: Евразия, 2003. – 384 с.
13. Книга самурая. Такуан Сохо. Письма мастера дзэн мастеру фехтования. Вечерние беседы в храме Токайдзи. Предания о Такуане. Миямото Мусаси. Книга пяти колец. – СПб.: Евразия, 2003. – 320 с.
14. Конфуций. Уроки мудрости: Сочинения. – М.: Изд-во “Эксмо”; Харьков: Изд-во “Фолио”, 2003. – 958 с.
15. Маслов А.А. Дзэн самурая. – Ростов н/Д: «Феникс», 2005. – 336 с.
16. McMullen I.J. Rulers or Fathers? A Casuistical Problem in Early Modern Japanese Thought // Past and Present 116. 1987 August. – P. 83-114.
17. Стивенс Дж. Морихэи Уэсиба. Непобедимый воин: Иллюстрированная биография основателя Айкидо / Пер с англ. С. Холоднева. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 304 с.
18. Долин А.А., Попов Г.В. Кэмпо – традиция воинских искусств. – М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. – 430 с.
19. Нукария К. Религия самураев. Исследование дзэн-буддийской философии и практики в Китае и Японии. – СПб.: Наука, 2003. – 246 с.
20. Уотс А.В. Путь  дзэн. – К.: “София”, Ltd., 1993. – 320 с.
21. Успенский М.В. Самураи Восточной столицы / История преданных вассалов, И. Куниёси и японская гравюра 1840-х гг. – Калининград: Янтарный сказ, 1998. – 128 с.

„Роль релігії у формуванні моральної особистості: японський  контекст (на прикладі феномену бусідо)”

АНОТАЦІЯ

В статті розкривається  значення релігійного фактора у  становленні моральної особистості  в контексті японської традиції. На прикладі феномені бусідо проаналізовано умови формування японського світосприйняття. Автором обґрунтовується важливість категорії сакрального в ціннісно – смисловому полі японської культури.

«Роль религии в формировании моральной личности: японский контекст (на примере феномена бусидо)»

АННОТАЦИЯ

В статье показано значение религиозного фактора для становления моральной личности в контексте японской традиции. На примере феномена бусидо проанализированы условия формирования японского мировосприятия. Автором обосновывается важность категории сакрального в ценностно – смысловом поле японской культуры.

“The role of religion in the development of moral personality: the Japanese context (on the example of bushido phenomenon)”

SUMMARY

The significance of religious factor for the development of moral personality within the framework of Japanese tradition is shown in the article. Conditions under which Japanese attitude to the world was formed are analyzed on the example of bushido phenomenon. The author proves the importance of category of sacred for the field of values and meanings of Japanese culture.

Гераськов С.В. Роль релігії у формуванні моральної особистості: японський контекст (на прикладі феномену бусідо) / С.В. Гераськов // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк: ІПШІ "Наука і освіта", 2008. – №4. – С. 138-145.