Роль релігії в сучасному суспільстві

Роль релігії в сучасному  суспільстві

Релігія була й залишається  сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в  житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень (наприклад, Візантія і Київська Русь).

У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба  мати на увазі, що багато що залежить від  вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.

Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві, які вже були розглянуті вище в  рамках відповідної теми. Дійсно, виконання  цих функцій (особливо регулятивно-нормативної) переконливо демонструє, що релігія  небезпідставно претендує на регламентацію  життя людини (починаючи з побутових  вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства  в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених – Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична  діяльність римсько-католичної церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні  ісламські режими в сучасному  Ірані, деяких інших країнах Сходу  тощо).

Динаміка впливу релігії  на суспільне життя описується двома  основними поняттями - сакралізація й секулярізація.

Сакралізація (лат. “священний) – це процес включення до сфери  релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів. На ранніх стадіях  розвитку цивілізації сакралізація відбувалась в рамках неопосередкованої  діяльності людей і їх спілкування. Пізніше, з виникненням релігійних організацій сакралізація поглиблюється  на основі клерикалізації суспільного  життя. Клерикалізація (лат. “церковний”) означає не тільки регуляцію всього особистого й суспільного життя, але напрацювання (розробку) відповідних  ідеологічних засад. Основними етапами  її є: кодифікація, догматизація та канонізація  віровчення, при чітко вираженому бажанні включити всі сфери інтелектуальної  діяльності в систему богословсько-теологічного мислення. У кожному суспільстві  процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, в ісламі не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов шляхом формування теократичних держав. На відміну від інших релігій  він прагнув не до того, щоб освячувати релігійним авторитетом існуючі  суспільні й політичні відносини, а до того, щоб втілити в життя  ідею релігійної громади, реалізувати  симбіоз духовного й світського начал. В ісламі політичні лідери були одночасно й релігійними  вождями (халіфи, еміри та ін. були носіями  релігійного авторитету).

Сакралізація особистого й громадського життя на основі християнства в Європі досягла свого апогею в Середньовіччі. Кожен людський вчинок, кожне соціальне явище  підкорялось соціальній сфері. Як відмічав П. Сорокін, головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. /Див.: Сорокин П. Социокультурная  динамика и религия // Человек. Цивилизация. Общество. − М., 1992. - С.430./. Архітектура  й скульптура Середніх віків була “Біблією в камені”. Література, живопис, музика – все було проникнуте релігійними  мотивами. Наука, зокрема, філософія, розглядалась як “прислужниця” релігії та теології. Політична система в її духовній і світській сферах була переважно  теократичною й базувалась на релігії.

Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від  лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного  санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Спочатку термін “секуляризація”  означав акт відчуження церковного майна на користь держави або  приватних осіб. Вперше він був  використаний французьким посланником  Лонгвілем в 1646 р. напередодні Вестфальського миру. Політична сторона процесу  секуляризації передбачає визволення з під контролю церкви сфери владних  відносин. З розвитком світської  освіти процес секуляризації охоплює  широку сферу науки й культури. Відтепер не віра, а розум розглядаються  як джерело й основний імпульс  будь-якої діяльності людини. Утверджується  право на вільнодумство.

На думку західних соціологів процес секуляризації призводить не до ліквідації релігії, а лише до змін в її структурі й ролі в житті  суспільства. Процеси сакралізації та секуляризації діалектично взаємозв¢язані. Модернізація віровчень та культів  у сучасних релігіях дає всі підстави вважати, що релігія в тих чи інших  формах продовжує впливати на всі  сфери суспільного життя, процес соціалізації індивіда, науку, культуру тощо. Історія цивілізації вчить, що в більшості релігій є значний  адаптивний потенціал, тобто здатність  пристосовуватись до мінливих умов нашого світу, реагувати на зміни в різних сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, політиці, культурі.

Щодо значення секуляризації  слід підкреслити, що цей процес не співпадає (не одне й те ж) з “атеїзацією”, тобто утвердженням атеїзму. Секуляризація  – передумова вільнодумства, що є  елементом як суспільної, так і  індивідуальної свідомості і являє  собою світоглядну позицію, яка  відстоює незалежність людини від релігії  та церкви у вирішенні особистих  та громадських проблем. Релігієзнавці  виділяють такі різновиди вільнодумства : богоборчество, скептицизм, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, атеїзм.

Найвища форма вільнодумства  – атеїзм, який не обмежується запереченням релігійного світогляду, критикою різних сторін релігії та релігійних організацій, але й утверджує матеріалістичний світогляд, гуманістичні ідеали.

Оптимальним для розвитку суспільства і його стабільності видається утвердження в суспільній свідомості принципів віротерпимості, толерантності, права на свободу  совісті, прагнення до діалогу між  різними конфесіями, віруючими й  атеїстами.

Вищезгадані принципі й права (зокрема, право на свободу совісті) закріплені в міжнародних правових документах та законодавствах різних країн. В Україні право на свободу  совісті гарантовано Конституцією, діяльність різних релігійних організацій  регламентована спеціальним законодавством.

Особливо слід підкреслити, що зважене й коректне відношення держави до різних конфесій й церков є умовою міжконфесійної злагоди  та соціальної стабільності.

Як уже наголошувалося, релігія - явище суспільне. Вона органічно  вплетена в структуру соціуму, є  одним з важливих її компонентів, знаходиться в тісних взаємозв´язках і взаємодії з іншими елементами архітектоніки суспільства. В цьому  контексті надзвичайно важливою, як в теоретичному, так і практичному  вимірі постає проблема свободи буття  релігії в суспільстві. В історичному  і сучасному прочитанні ця проблема залишається вельми актуальною і  багатоаспектною. Свобода буття  релігії в суспільстві включає: характер взаємовідносин держави та релігійних організацій, її ставлення  до релігії; місце і функціональну  роль релігії у суспільстві, правовий статус релігії і церкви, нормативний  простір діяльності тих чи інших  релігійних організацій, рівень можливості реалізувати їм свої функціональні  потенції в конкретному соціумі; комплекс проблем, пов´язаних з правами  і свободами людини в аспекті  її ставлення до релігії та церкви, умовами і можливостями її вільної  самореалізації в системі релігійних чи арелігійних координат: питання  міжцерковних, міжконфесійних, внутрішньоцерковних  відносин. Названі вище проблеми значною  мірою осмислюються в релігієзнавстві  через категорію "свобода совісті".

Духовне життя індивідів, соціуму, суперечливі процеси розвитку релігійної і секулярної свідомості, відносин між державою і церквою, взаємин між конфесіями виділяють  проблему свободи совісті передусім  як "людиномірну". "Людиномірність" свободи совісті виявляється  в тому, що вона відображає законодавчо  оформлене і практично реалізоване  визнання державою, громадськими, політичними  та релігійними організаціями, іншими індивідами людської особистості як вищої цінності, повагу до її духовного  суверенітету, свободи самовизначення і самореалізації у світоглядній, зокрема релігійній сфері свого  буття.

Свобода совісті в концептуальному  плані справедливо розглядається  як одна із найцінніших свобод людини, як той центральний і стрижневий принцип, на якому базуються не тільки інші права і свободи людини, а  й її суспільна безпека, гідність, повага до світоглядних орієнтирів.

Не випадково рівень практичної реалізації свободи совісті в  її суб´єктивно-екзистенціальному  і суспільно-інституалізованому вимірах  розглядається в аспекті міжнародних  правових стандартів як важливий критерій оцінки гуманістичної сутності держави, недемократичності.

Свобода совісті - суспільний феномен. Вона перебуває в нерозривному зв´язку із сенсом, світоглядними  координатами буття людини. Як поняття "свобода совісті" відображає умови, за яких можливе вільне світоглядне  самовизначення особистості, її духовне  становлення, розвиток, самоактуалізація.

За своїм змістом це поняття багатоаспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається залежно від предметного поля дослідження - філософія, етика (філософське-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

У найбільш загальному (філософському) прочитанні свобода совісті виявляє  себе як внутрішня здатність особистості  оцінювати, осмислювати різні світоглядні  парадигми, вільно, без будь-якого  зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті самовизначитися  щодо них і діяти, здійснювати  вчинки, творчо самореалізуватися в  системі координат свого світоглядного  вибору.

Іншими словами, кожна  особистість, базуючись на власних  переконаннях, за велінням своєї совісті  робить свій світоглядний вибір, результати якого стають основою її життєдіяльності, визначають сенс життя, складають мотиваційний каркас її вчинків і поведінки.

Таким чином, у філософській інтерпретації свобода совісті  постає як специфічно вибіркова й  узгоджена активність свідомості, совісті  та волі індивіда, що спрямована на його самовизначення в духовній реальності щодо межових життєвосмислових засад  свого буття.

Духовне (в тому числі світоглядне  й релігійне) самовизначення особистості  повноцінне і вільне лише тоді, коли воно за своєю внутрішньою сутністю не спричинене зовнішніми силовими спонукальними  чинниками. У філософському розумінні  свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості як її внутрішня  даність. Зауважимо, що визнання свободи  совісті - це визнання (повторимо) цінності особистості. її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини - і Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою  життя.

Узагальнюючи, можна сказати, що у філософському аспекті розгляду свобода совісті - це умова і результат "самості" особистості, це ствердження  і самовияв її власного "Я". Філософське  визначення поняття "свобода совісті" дає відповідь на питання, що це за феномен, в чому його сутність, специфіка й світоглядні засади. Це визначення розкриває також його людиновимірність.

Свобода совісті як ідея і  як поняття виникла за певних соціальних та історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях формування, розвитку і утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права  особистості на свободу свого  волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або  арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.

Відомо, що історично, в практичному  і науковому вжитку поняття "свобода  совісті" конституювалося як категорія  права в ході буржуазних революцій XVIII -XIX ст. Теоретично воно було обгрунтоване в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, а саме: Т.Мора, Ш.Бодена, Н.Монтеня, Б.Спінози, П.Бейля, Ж.Мельє. Т.Гоббса, Д.Толанда, А.Коллінза, Д.Локка, які справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу  совісті в її правовому прочитанні.

Зауважимо, що в політичній і правовій науці "свобода совісті" була сформульована не як потреба  цих наук, а як гостра (хоча політично  й ідеологічно забарвлена) потреба  реального життя людей, суспільства, релігійних організацій, певних конфесійних  течій.

У правовій інтерпретації  за своєю суттю поняття "свобода  совісті" виявляє соціальну природу  цієї свободи, розкриває її зміст, практичне  виповнення в контексті прогресивних і негативних тенденцій історичного  розвитку тієї чи іншої держави. У  цьому аспекті вона постає, з одного боку, як результат колективної та індивідуальної реакції на факти  переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце  протягом історії релігійно-деференційованого  суспільства в системі відносин "держава-релігія", "Церква-людина". а з іншого - як важливий принцип  розв´язання цих проблем, а також  як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.

У кожну історичну епоху  рівень повноти вияву і передусім  практичної реалізації свободи совісті  був узалежнений від змісту й  характеру суспільних відносин, рівня  розвитку продуктивних сил конкретного  соціуму, від тих потреб та завдань, які поставали перед ним, а  також від інтересів того чи іншого класу релігійних організацій, партій. навіть світоглядних уподобань окремих  правителів.

Правовий аспект свободи  совісті характеризує сукупність юридичних  норм, які регулюють суспільні  відносини в процесі практичної реалізації особистістю свого права  на свободу совісті. Відзначимо, що остання може бути об´єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному  вияві там, де "силове поле" дії  свободи совісті одного "Я" перетинається з "силовим полем" дії свободи совісті іншого "Я". Право тільки визначає межі, можливості й гарантії зовнішнього, реалізаційного вияву свободи ювісті. Право передбачає створення в суспільстві таких демократичних умов, такого комплексу економічних, політичних та юридичних можливостей, які давали б можливість людині вільно й повноцінно самореалізуватися в системі установок, координат свого світоглядного вибору.

Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті  як право є формально зовнішнім. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які  не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом  права і не регулюються ним. Кожна  людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, суті трансцендентного, форми свого єднання  з Богом.

Вона від народження має  право бути вільною, суверенною і  незалежною у виборі й захисті  своїх ідей, переконань, суджень, свого  погляду на світ, сенс і призначення  людського життя. Це - справа її совісті. Сфера совісті - це приватна сфера  особистості. Держава не повинна  втручатись в цю надто тонку і  делікатну царину людського буття.

Совість у кожної людини вільна отологічно. Держава не дає і не "дарує" права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, в якому, наприклад, віруючий індивід  мав би можливість вільної: амореалізації  згідно з вибором своєї совісті.

Коли йде мова про релігієзнавче  осмислення свободи совісті, то передусім  маємо нагадати, що склалася традиція рефлексії цього поняття в  його правовому вимірі, а саме в  контексті свободи вибору релігії  і законодавчо з врегульованих  можливостей його практичної реалізації. Тобто йдеться про правові  основи свободи індивіда у ставленні  до релігії. його самовизначення і самореалізації в рамках сакрального чи секулярного  простору буття. Часто в цьому  зв´язку вживається термін „свобода релігії”. Логічно виникає тоді питання щодо співвідносності понять "свобода совісті" і "свобода  релігії".

Свобода совісті в релігієзнавстві  розглядається як синтезуюча категорія, яка має свою структуру, розкриває  свій зміст через осмислення цілого ряду інших понять - компонентів  цієї структури. Структурно до синтезуючого поняття "свобода совісті" входять  такі поняття, як "віротерпимість", "свобода релігії", "свобода  віросповідання", "свобода в  релігії". Це - вихідні поняття, які  є елементами структури свободи  совісті, а відтак імпліцитно містять  у собі принципи свободи совісті. Саме осмислення змісту цих понять в їхній співвідносності дає  можливість проникнути в сутність свободи  совісті в релігієзнавчій її експлікації.

В зарубіжній філософській, юридичній, релігієзнавчій, а тим  більше теологічній літературі, присвяченій  проблемам свободи совісті, останню  часто розуміють як свободу релігії, як свободу віросповідання або ж  як свободу церкви. Нерідко ці поняття  подаються як тотожні.

Не виходить за рамки свободи  релігії законодавче (конституційне) визначення свободи совісті в  законодавчо-нормативних актах багатьох держав.

Поняття "свобода совісті" звужується в даному випадку до поняття, що характеризує лише правовий простір  забезпечення свободи релігії. Зрозуміло, що такий підхід до визначення свободи  совісті виключає з її змісту свободу  на вільну думку щодо релігії, свободу  від релігії, свободу її заперечення. Свобода релігії – це, по суті, свобода релігійної совісті.

"Свобода совісті"  й "свобода релігії" - поняття  взаємопов´язані, але не тотожні.  Якщо перше поняття охоплює  своїм змістом широку сферу  духовного, світоглядного буття  людини, в якій вона самовизначається  і самореалізується, то друге  - "свобода релігії" постає  як свобода вибору і самоствердження  індивіда лише в системі релігійних  координат. Свобода релігії в  даному контексті постає як  свобода вибору релігії, як  свобода віросповідання, відправлення  релігійного культу. Вона характеризує  правові, економічні, суспільно-політичні  можливості й гарантії щодо  вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості, незалежного  функціонування релігійних організацій  та їх інститутів.

Відтак можна сказати, що свобода совісті, як релігієзнавчо-правова  категорія саме в предметному  полі свого вияву - ставленні людини до релігії -повною мірою розкриває  свою сутність через поняття "свобода  релігії", яке, по суті, містить у  собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері  релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також  її самореалізації в системі свого  релігійного вибору. Структурно поняття "свобода релігії" має два  основних компоненти - "свобода віросповідань" і "свобода церкви".

Свобода віросповідання є  складовою структури свободи  совісті і постає як свобода вибору релігійного світогляду (віросповідання). Вона виявляє себе як внутрішня здатність  особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої  релігійної парадигми, а також як право самореалізації у "силовому полі" дії цієї парадигми.

Іншими словами, поняття "свобода  віросповідання" характеризує внутрішню  здатність особистості, а також  її правові можливості вільно без  зовнішнього тиску і примусу  дотримуватися принципів будь-якої релігії, віросповідання - предмета свого  самовизначення; вільно відправляти - публічно чи приватно - релігійний культ, вільно змінювати свої релігійні  уподобання. Свобода віросповідань  передбачає рівність перед законом  як віруючих, так і різних конфесійних  напрямів, до яких вони належать.

Загальновідомо, що релігія  є такою сферою духовної життєдіяльності  особистості, де її суспільний характер виявляється найбільш рельєфно. Тому не може бути й мови про свободу  буття релігії там, де поряд з  індивідуальною релігійною свободою (свобода  віросповідань) відсутня можливість колективного сповідування релігії. здійснення культових  дій, ритуалу тощо. Тут вже йдеться  про поняття "свобода церкви". Воно характеризує соціально-правові  можливості функціонування в державі  церкви, релігійних громад, релігійних об´єднань віруючих. Якщо свобода  віросповідання - це вид індивідуальної свободи, то свобода церкви - це тип  свободи суспільної. Поняття "´свобода церкви" тісно пов´язане з поняттям "свобода совісті", але не є  елементом її структури.

Релігійна організація як вільне утворення громадян-одновірців має свою внутрішню структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов’язані із сповідуванням релігії, культовими діями, а і питання  дисципліни, норми поведінки віруючих, а також проблеми, які далеко виходять за суто релігійні рамки.

Поняття "свобода церкви" включає і свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, свобод} господарської, фінансової їх діяльності тощо. Релігійні об´єднання, асоціації, вступають у певні  відносини з державними, світськими організаціями, з релігійними організаційно  оформленими структурами інших  конфесійних напрямів. Ці відносини  також є елементом ´´силового поля" дії "свободи церкви".

Таким чином, "свобода церкви" - поняття, яке відображає ступінь  автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного  об´єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно й створювалося.

Розглядаючи категорію "свобода  релігії", осмислюючи її сутність через  поняття "свобода віросповідання" і "свобода церкви", варто звернути увагу ще й на поняття "свобода  в релігії". Це - специфічне релігієзнавче  поняття, яке практично не вживається в науковому обігу. Воно характеризує міру свободи, яку допускає, скажімо, те чи інше віросповідання для своїх  адептів у справі реалізації віросповідної  практики, тлумачення тих чи інших  положень свого релігійного вчення. Отже, йдеться про рівень свободи  віруючого в організаційно оформленому  просторі його релігійного вибору.

"Свобода в релігії"  є важливим аспектом свободи  совісті віруючої особистості  в предметному полі "церква - віруючі". Практично вона виявляє себе  в можливості для віруючого  індивіда вільно самореалізовуватися  в релігійному колективі в  рамках певних приписів без  втручання як одновірців, так  і керівників релігійної громади  чи інших інституцій віросповідного  напряму.

Реалізація принципів  свободи в релігії в рамках тієї чи іншої конфесії є надто  проблематичною. Історія релігії  масою фактів засвідчує, що та чи інша Церква, віросповідний напрям дуже нетерпимо ставляться до будь-яких спроб з боку віруючих проявляти свободу думки щодо повчань авторитетів церкви, окремих положень віровчення. Відомо, що в ранньому християнстві такі спроби сприймалися як єретичні, а віруючі, які допускали релігійне вільнодумство, жорстоко переслідувалися. Висновок тут однозначний: протягом всієї своєї історії практично кожна Церква, віросповідний напрям, конфесія ревно оберігали своє віровчення, не допускали (часто під загрозою смерті) спроб їх вільного осмислення і тлумачення з боку своїх прихильників. При всіх позитивних змінах і сьогодні релігійні організації практично не допускають якихось елементів свободи в релігії для своїх вірних.

У структурі означених  вище понять, які тією чи іншою мірою  розкривають сутність і зміст  релігієзнавчої категорії "свобода  совісті", надзвичайно важливим є  поняття "толерантність" ("терпимість").

Проблема толерантності  тісно пов´язана з проблемою  свободи взагалі і свободи  совісті зокрема. Вона є фундаментальною  основою, необхідною умовою утвердження  ненасильства в справах віри. М.Ганді  співвідносив її з принципами свободи  совісті. Він писав, що істина криється в серці кожної людини, там її й слід шукати... Ми не маємо права  примушувати інших діяти згідно з нашим баченням істини.

Захист власного вибору, самовизначення, суверенітету в релігійній, світоглядній сфері вимагає від індивіда поваги до вибору інших. Таким чином, проблема терпимості до інших, скажімо, релігійних орієнтацій, точок зору підпорядковується  проблемі принципового самовизначення суб´єкта у духовній сфері, утвердження  своєї життєвої позиції Толерантність  сприяє свободі вияву вільної  совісті індивіда і можливості жити й діяти згідно з її вибором. Отже вона є не тільки умовою проголошення права на свободу релігійного  самовизначення, вибору певних світоглядних орієнтацій, а й своєрідний механізм його реалізації на практиці. Оскільки толерантність постає як морально-практичний орієнтир поведінки і взаємин  різних соціальних агентів – церков, конфесій, віруючих індивідів різної релігійної орієнтації, то це передбачає їх взаємоповагу, свідому відмову  від насилля, приниження гідності один одного.

Толерантність має декілька визначальних принципів, які є необхідною основою як свободи совісті, так  і її власного повноцінного функціонального  вияву. Серед них:

1.Визнання рівності, суверенності, свободи релігії і переконань  суб´єктів комунікації. Толерантність  у своїй основі зорієнтована  на головну вимогу: "визнавати  інших рівними тобі самому". Як міжнародно визнаний принцип  він має свою форму вираження: "всі різні - всі рівні”.

2.Визнання права суб´єктів  комунікації на власне розуміння  істини, на власну правду, життєву  й інтелектуальну позицію, світоглядні  й релігійні орієнтири, цінності. При цьому їхня культурна, світоглядна. релігійна своєрідність розглядається як їх гідність. Водночас визнається цінність плюралізму і плюралізм як цінність. Цей принцип коротко можна виразити правилом античності: „Про смаки не сперечаються”.

3.Безумовна відмова від  монополії на істину, відкритість  та повага до інакшості. Претензія  на виключне володіння істиною,  скажімо, в релігійному контексті,  веде зрештою до релігійної  нетерпимості. З борцями за віру, як справедливо наголошував К.Ясперес, "домовитися неможливо".

Якщо аналізувати толерантність  на індивідуальному рівні, то виявиться, що вона постає як особливий умонастрій, життєво-психологічна установка, яка  дозволяє бачити в іншому (конфесійному-індивідуальному) "Я" цінність, рівнозначну власному "Я". У такому контексті толерантність - це внутрішнє подолання нетерпимості до "чужого" на рівні власної  совісті, а водночас повага до тієї частини правди, істини, яку захищає  інше "Я". Толерантність у своїй  сутності виявляє себе не в прагненні  досягти єдності в поглядах, скажімо, суб´єктів міжконфесійних відносин, а постає як вияв зваженості, неупередженості, як усвідомлене визнання права на існування "чужої правди", іншого бачення проблем і світосприймання, шлях до осягнення трансцендентного.

Скориставшись думкою французького політика Едгара Пізані, зауважимо, що толерантність - це принцип утвердження  культури розмаїття в індивідуальній та суспільній свідомості, а водночас основа для пошуку компромісу, злагоди. Отже, вона виявляє себе як прагнення  єдності в розмаїтті. Цей принцип  є дуже важливим в аспекті міжконфесійних і міжцерковних взаємин.

Проте слід зауважити, що далеко не завжди має обов"язковий характер взаємозалежність свободи совісті  й терпимості. Життя підтверджує, що індивід реалізує світоглядний і  релігійний вибір своєї совісті  не завжди однозначно, так само і  дії його не завжди передбачають терпимість до поглядів інших людей. Слід наголосити, що в такому аспекті толерантність  містить у собі і певну напруженість між усвідомленням суб´єктами взаємин  цінності, а то й переваг своїх  власних переконань і свого життєвого  вибору, й необхідністю визнання права  на існування альтернативних світоглядних релігійних та життєвих цінностей. Не випадково англійський філософ  Б.Вільямс розглядав толерантність  як "незручну чесноту".