Специфіка зовнішньоторговельної політики окремих країн

Міністерство фінансів України

Львівська державна фінансова академія

Кафедра теорії фінансів та міжнародної економіки

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з курсу:

“Міжнародна економіка”

на тему:

“ Специфіка зовнішньоторговельної політики окремих країн”

Підготувала:

студентка 302-Ф групи

Ревай Галина

Перевірила:

Полянчин Т. М.

Львів – 2011

Зміст

Вступ........................................................................................................3

1. Сутність зовнішньоторговельної політики......................................4

2. Типи зовнішньоторговельної політики держав...............................6

3. Зовнішньоторговельна політика ЄС.................................................9

4.  Специфіка зовнішньоторговельної політики окремих країн…...11

Висновки................................................................................................14

Список використаних джерел…..........................................................15

Вступ

Об’єктом даного дослідження виступає зовнішньоторговельна політика певних держав.

Метою даної роботи є специфіка зовнішньоторговельної політики окремих держав, зокрема – США, Франції, Сполученого Королівства та України.

Актуальність даної теми є досить великою, оскільки однією з визначальних рис світового господарства кінця XX – початку XXI століття стала глобалізація, яка проявляється у збільшенні обсягів міжнародної торгівлі та інвестицій, лібералізації і дерегуляції руху капіталу, диверсифікації світових фінансових ринків, ринків технологій, зростанні ролі транснаціональних корпорацій, посиленні глобальної конкуренції, появі систем глобального, стратегічного менеджменту, широкому застосуванні інформаційних технологій в економічному розвитку.

Відповідно до мети, в даній роботі будуть вирішуватися такі основні завдання, як:

- з’ясування сутності та типів зовнішньоторговельної політики;

- розкриття змісту, структури та напрямків зовнішньоторговельної політики держав;

- характеристика зовнішньоторговельної політики країн ЄС тощо.

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова торгівля.

На частку торгівлі припадає приблизно 80% всього обсягу міжнародних економічних відносин. Торгівлі належить центральне місце в загальній системі економічної глобалізації, тому дуже важливим для кожної країни є вироблення певної зовнішньоторговельної політики.

1.      Сутність зовнішньоторговельної політики

Торговельна політика виникла одночасно з появою великих суспільних груп і держав. Вона є втіленням інструментів політики і економіки, політичної та економічної сфери зовнішньоекономічної діяльності держав.

Для захисту своїх інтересів кожен суб’єкт міжнародної торгівлі  намагається реалізувати певний механізм дій, тобто вести певну політику в даній сфері.

Логічно, що якщо ряд виконуваних дій  в сфері торговельних відносин спрямований на внутрішній ринок, то мова йтиме про внутрішньо торговельну політику, а якщо мова йде про сферу міжнародної торгівлі, то тут найдоцільніше було б виокремити два різновиди політики:

                 зовнішньоторговельна політика (цілеспрямований вплив держави на торговельні відносини з іншими країнами);

                 міжнародна торговельна політика (добровільна координація країнам своїх зовнішньоторговельних політик в рамках міжнародних угод, об’єднань та координуючих інституцій [7].

В операційному плані зовнішньоторговельну політику можна розглядати як політичний курс дій суб’єктів зовнішньоекономічних відносин. В такому контексті торговельна політика розглядається як зовнішньополітична стратегія суб’єктів в процесі реалізації їх зовнішньоекономічних інтересів [8].

З правової точки зору під зовнішньоторговельною політикою розуміють форму політичної організації публічної матеріальної можливості та спроможності соціального суб’єкта формувати й реалізувати його зовнішньоекономічні інтереси та цілі у сфері міжнародних відносин.

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

                 експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка);

                 мито і митні податки (елементи митного тарифу - товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків);

                 кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

                 нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);

                 підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).

Щодо зазначених складових прийнято також говорити планування відповідної державної політики щодо експорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника - експортера тощо.

Розглянемо детальніше основні інструменти зовнішньоторговельної політики. Як правило, для цього використовуються інструменти торговельної політики, які розподіляються на тарифні та нетарифні. До тарифних належать мито та  тарифні квоти, до нетарифних – прямі (державна монополія), кількісні (квотування, ліцензування, добровільні обмеження), приховані (державні закупівлі, вимоги про зміст місцевих компонентів, технічні бар’єри, прикордонний режим, податки і збори) та фінансові (субсидії, кредитування, демпінг).

Стосовно лібералізації зовнішньоторговельних заходів щодо імпорту і в теоретичному, і практичному планах завжди по питання: на захисті чиїх інтересів має стояти держава — споживачі чи виробників? Як споживачі громадяни країни, безуму заінтересовані в ліквідації митних бар'єрів, що дозволяє зі вати ціни внутрішнього ринку на іноземну продукцію і створювати зростання цін на товари вітчизняного виробництва, продуценти (виробники) вони заінтересовані в збереженні тих місць, існування яких визначається попитом саме на вітчизняну продукцію.

2.      Типи зовнішньоторговельної політики держав

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

                 політика вільної торгівлі;

                 політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

В реальній дійсності, вільна торгівля ще більш поглиблює нерівність. І найбільшим недоліком міжнародної торгівлі є відсутність на наднаціональному рівні регулюючого інституту, який би захищав інтереси країн зі слабкими економіками. Нерівність ще більше поглиблюється внаслідок зростаючої ролі ТНК, посилення їх зв’язку з урядами розвинених країн, маніпулювання цінами, ресурсам, попитом та пропозицією, і, найстрашніше, нездатністю слабко розвинених країн протистояти їх деструктивному впливу. В цьому випадку міжнародна торгівля може нести загрозу для економічної безпеки країн.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

                 селективний - скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

                 галузевий - скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

                 колективний - проводиться об´єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об´єднання;

                 прихований - здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

За спрямованістю заходів протекціонізм можна поділити на два типи:

                 обмежувальний (імпортний) — як система інструментів і методів прямого та непрямого обмеження імпорту;

                 стимулюючий (експортний) — як система інструментів і методів відкритого та завуальованого стимулювання національного виробництва, особливо експортного.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів. Станом на липень 1997 р. Україна уклала угоди про вільну торгівлю з такими країнами:

а) ратифіковано обома сторонами — Білорусь, Росія;

б) ратифіковано Україною — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Туркменистан, Узбекистан;

в) не ратифіковано — Казахстан, Литва.

Країни, з якими Україна уклала торгово-економічні угоди з встановленням режиму найбільшого сприяння, або національного режиму:

а) ратифіковано обома сторонами — Австрія, Болгарія, Греція, Естонія, Єгипет, Індія, Китай, Туреччина;

б) ратифіковано Україною — Алжир, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Великобританія, В´єтнам, Гвінея, Німеччина, Данія, Ізраїль, Польща, Індонезія, Італія, Канада, Лівія, Нідерланди, Південна Корея, Словенія, Франція, Швейцарія, Югославія;

в) не ратифіковано — Білорусь, Угорщина, Грузія, Об´єднані Арабські Емірати, КНДР, Ліван, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Румунія, Словаччина, Туніс, Фінляндія, Хорватія, Чехія.

Крім того, укладені контингентні угоди з Киргизстаном, Туркменистаном, Росією, Узбекистаном, які передбачають, що режим вільної торгівлі не поширюється на певні групи товарів. Незважаючи на це, порівняно з іншими країнами колишнього соціалістичного табору економіка України є найменш відкритою, що підтверджують дослідження.

3.      Зовнішньоторговельна політика ЄС

Виникнення та подальший розвиток торговельної політики держав в сфері міжнародної торгівлі був зумовлений процесами глобалізації та поглиблення процесів регіональної економічної інтеграції, що проявляється у створенні зон преференційної торгівлі, зoн вiльнoї тopгiвлi (Free Trade Area, FTA), митних coюзів, eкoнoмiчних coюзів(ЄС).

Сучасні умови вимагають не лише узгодження принципів зовнішньоторговельної політики між окремими учасниками міжнародної торгівлі, а й інтеграційно-економічних об’єднань країн. Саме тому зовнішньоторговельна політика і проблеми співпраці в міжнародній торгівлі стають об’єктами діяльності багатьох міжнародних інститутів, що регулюють міжнародну торгівлю на міждержавному рівні (СОТ, ОЕСР, Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк). Основними напрямами функціонування таких наднаціональних структур є :

                 створення договірно-правової бази торговельно-економічних відносин, уніфікація багатосторонніх договорів, включаючи розробку їхніх найважливіших принципів і норм;

                 досягнення домовленостей щодо застосування на національному рівні комплексу торговельно-політичних засобів впливу на міждержавні зв’язки;

                 вирішення суперечок при здійсненні зовнішньоторговельних операцій;

                 обмін інформацією і досвідом міжнародної торговельно-економічної діяльності. 

Торговельна політика ЄС може бути подана в одній із п’яти форм, які були обґрунтовані І.Бураковським:

                 селективний протекціонізм, дія якого спрямовується проти окремих країн або окремих товарів;

                 галузевий протекціонізм, що допускає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а його окремих галузей;

                 колективний протекціонізм як політика інтеграційних об’єднань, торговельних угруповань держав стосовно третіх країн;прихований протекціонізм, що використовує методи внутрішньої економічної політики і є водночас інструментом скорочення мита й збільшення кількості нетарифних обмежень;

                 монопольний протекціонізм – одностороннє здійснення державних зовнішньоторговельних відносин з використанням обмежень, спрямованих на захист державних інтересів (домінує у країнах з централізованим управлінням) [8].

Основними елементами формування та реалізації спільної торговельної політики ЄС є:

                 теоретичні основи міжнародної торгівлі;

                 правова основа торговельної політики – міжнародно-правові норми, національне законодавство, а також принципи і механізми уніфікації та взаємодії міжнародно-правових норм і національного законодавства;

                 інституційна основа торговельної політики – міжнародні організації та міжнародні інституції, національні державні органи;

                 інструменти реалізації торговельної політики, тобто зовнішньоторговельний режим (сукупність заходів, що застосовуються у даній країні для регулювання доступу іноземних товарів і послуг на внутрішній ринок, а також для забезпечення доступу вітчизняних товарів і послуг на ринки інших країн світу у даний період часу).

Загалом під спільною торговельною політикою ЄС розуміють сукупність заходів країн – членів ЄС, які безпосередньо стосуються міжнародної торгівлі.

4. Специфіка зовнішньоторговельної політики окремих країн

США. Розвитком експорту тут займаються:

                 Міністерство торгівлі (запровадило програму “Експорт нау”), що стимулює фірми до розширення експорту;

                 Експортно-імпортний банк США (надає прямі кредити, відіграє роль гаранта);

                 Державна корпорація сприяння приватним інвестиціям за кордоном (здійснює фінансування і страхування американського експорту у країни, що розвиваються);

                 Агентство міжнародного розвитку (стимулює експортну діяльність шляхом надання позик і гарантій);

                 Управління справами у сфері дрібного бізнесу (безоплатно надає американським фірмам послуги): консультації з фінансових, правових, економічних і технічних питань; складання експортних програм; навчання спеціалістів (здійснює це разом з міністерством торгівлі); надання кредитів і гарантія тощо;

                 Управління сільського господарства (стимулює експорт шляхом фінансової підтримки, шляхом проведення комплексних ринкових досліджень).

Сполучене Королівство. Основним видом державної підтримки експорту там є допомога в отриманні інформації про іноземні ринки і про іноземних конкурентів, а також сприяння в організації міжнародних ярмарків, виставок.

Франція. Створено спеціальні заклади, серед яких важливою є служба СЕЗАМЕ (Служба підтримки і сприяння зовнішньоекономічній діяльності), яка безкоштовно надає такі послуги, як аналіз еспортного потенціалу фірми, консультації з вивчення ринків, динаміки попиту.

Типові для різних держав форми стимулювання експорту:

                 державне кредитування експорту;

                 змішане кредитування (приватне + державне);

                 надання коштів каналами допомоги (для фірм, які експортують свою продукцію у країни, що розвиваються);

                 державне страхування експортних кредитів;

                 податкові пільги для експортерів;

                 виділення субсидій на експорт (це дозволяє експортеру значно знизити ціну на товар, часто навіть нижче, що створює необгрунтовані переваги експортерам субсидованих товарів);

                 організаційне та інформаційне сприяння з боку держави в експорті.

На початку XXI ст. в міжнародній торгівлі продовжують лідирувати країни Європейського Союзу та Сполучені Штати. Цікаво, що на перші місця починає виходити Європа, що виграла на обмінному курсі (див. Табл. 1). Якщо оцінювати по частинах світу, то лідерами виступають Європа та Азія. При цьому частка Європи у світі складає близько 40 %.

Якщо проаналізувати абсолютні показники країн за 2003 р. та виділити серед них 10 лідерів, то головними експортерами  у світі є:

                  15 країн-засновників ЄС – 361,5 млрд дол. (27,1 % світового ринку);

                  США – 287,7 млрд дол. (21 %);

                  Китай – 46,4 млрд дол. (3,5 %);

                  Гонконг (Сянган) – 44,6 млрд дол. (3,1 %);

                  Канада – 41,9 млрд дол. (3,1 %);

                  Швейцарія – 32 млрд дол. (2,4 %);

                  Республіка Корея – 31,3 млрд дол. (2,3 %);

                  Сінгапур – 30,4 млрд дол. (2,3 %);

                  Індія – 25 млрд дол. (1,9 %).

Що ж до України, то вона займала 39-місце з обсягом 3, 2 млрд дол. Головними причинами того, що ЄС посіло першу сходинку, - це валютний курс долара та євро. Це забезпечило додаткові 10,5 % і порівняно з 2002 р. збільшило номінальний обсяг експорту Європейського Союзу на 17 %.

Таблиця 1

Світова торгівля товарами по головних регіонах, 2001-2003 рр.

Джерело: WTO. Annual Report 2004

Протягом останніх років лідери на світовому ринку практично залишаються незмінними. Проте амбіційні країни Азії й насамперед Китай істотно збільшують свою частку в експорті та імпорті. Водночас домінуюча роль США в міжнародній торгівлі певною мірою послаблюється, що пов’язане зі зниженням конкурентоспроможності американського виробництва.

Щодо країн, що розвиваються, то вони в основному залишаються постачальниками на світовий ринок сировини, продовольства та порівняно простих готових виробів. До того ж промислово розвинуті країни збільшили свою частку у світовому експорті продовольства й сировини (за винятком нафти).

Висновки

Підсумовуючи зазначене, можна зробити наступні висновки:

По-перше, на сучасному етапі розвитку торговельних відносин кожна країна застосовує змішаний протекціонізм як поєднання тарифних і нетарифних методів та інструментів впливу на процес досягнення національних торговельно-економічних інтересів.

По-друге, менш розвиненим країнам стає все важче конкурувати на товарних ринках з промислово розвиненими країнами внаслідок застосування останніми неопротекціоністських заходів (особливо, технічних бар'єрів, адміністративних формальностей, стандартизації та сертифікації, «впорядкуванні» торговельних угод) та різниці в конкурентоспроможності товарів.

По-третє, торговельна політика являється об’єктом діяльності багатьох регіональних, галузевих, глобально-універсальних, урядових та неурядових організацій, адже всі вони створюють систему з координації та регулювання процесів міжнародної торгівлі.

Будь-яка торговельна політика ґрунтується на класичних, неокласичних і похідних від них теоріях міжнародної торгівлі, центральним питанням яких є вибір торговельної політики для забезпечення економічного зростання та добробуту нації. Основними є два теоретичні підходи – вільна торгівля (свобода торгівлі, фритредерство) і протекціонізм (режим найбільшого сприяння).

Список використаних джерел

1.                 Білорус О.Г. Глобальні трансформації торгівлі / Білорус О.Г., Власов В.І. // Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, ННЦ «Інститут аграрної економіки». – К.: ННЦ ІАЕ, 2008. – 226 с.

2.                 Круглення О. Застосування політики протекціонізму в сучасному світі / О. Округлення, А. Бліков // Журнал європейської економіки. – 2007. Т.6. – №2. – С. 159-175.

3.                 Мельник Т. Тарифне регулювання в контексті членства в СОТ / Т. Мельник // Вісник Київськ. нац.. торгів. ек. ун-ту. – 2009. – №2. – С. 5-12.

4.                 Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навч. посіб. / Б.М. Одягайло. – К.: Знання, 2005. – 397 с.

5.                 Пасічна О.Ю. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації / О.Ю. Пасічна // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – №3. – С. 17-27.

6.                 Редькіна В.А. Зовнішньоторговельна політика держави та теорія міжнародної торгівлі / В.А. Редькіна // Економіка та держава. – 2009. – №1. – с. 53-55.

7.                 Філіпенко А.С. Міжнародні економічні відносини: теорія / А.С. Філіпенко // Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів.– Київ: «Либідь», 2008. – 392с.

8.                 Фомичев В.І. Міжнародна торгівля: підручник; 2-е вид., перероб. та доп. / В.І. Фомичев. – М.: ІНФРА-М, 2001. – 446 с.

9.                 Храмов В.О. Зовнішньо-економічна  політика: навч. посіб. / В.О. Храмов, Ю.А. Бовтрук. – К: МАУП,  2002. – 264 с.

14