Субєкти комерційної діляьності

Міністерство  Освіти Науки Молоді та Спорту

Київський Національний Лінгвістичний  Університет 
 
 
 

  Індивідуальна робота

З дисципліни «Управління комерційною діяльністю»

На тему: «Організаційно-правові форми суб’єктів комерційної діяльності» 
 

Виконав: Лисенко Семен

                                                             Студент 4 курсу 403 групи

                                                            Економіко-правового  факультету

напрям  підготовки «Менеджмент організацій» 
 
 
 

Київ 2011 

План.

1.Поняття суб’єктів  комерційної діяльності.

2.Ознаки суб’єктів  комерційної діяльності.

3.Види суб’єктів  комерційної діяльності.

4.Висновок.

5.Список використаної  літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Поняття  суб’єктів комерційної  діяльності.

Поняття суб'єкта комерційного права обґрунтоване теорією комерційного права, яка виходить з того, що суб'єктами комерційного права є учасники комерційних відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами комерційного права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоча їхній правовий статус потребує детального дослідження.

Суб'єктами комерційного права є:

а) фізичні особи;

б) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;

в) організації  – споживачі результатів комерційної  діяльності;

г) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти комерційного права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як комерційні суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації – міністерства, відомства – законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону "Про власність", ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні").  
 

2.Ознаки  суб’єктів комерційної  діяльності.

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених комерційним законодавством. По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється комерційна або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт комерційного права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником комерційних відносин).

За загальним  правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм, або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом "Про підприємництво" і своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта комерційного права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт комерційного права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта комерційного права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої комерційного право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Правом власності  і комерційним законодавством про  управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право  повного господарського відання (зокрема  щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта комерційного права  є його комерційна правосуб'єктність. Суб'єкт комерційного права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта комерційного права доктринально визначається як комерційна компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у комерційних правовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти комерційного права (крім підрозділів організацій) є юридичними особами.

Отже, суб'єкти комерційного права – це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють комерційну діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.

Комерційне законодавство  і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.

3.Види  суб’єктів комерційної  діяльності.

Класифікація  суб'єктів комерційного права на види здійснюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.

З урахуванням особливостей функцій комерційне законодавство визначає правове становище таких суб'єктів комерційного права, як:

1) фізичні особи; 

2) підприємства та їхні структурні підрозділи;

3) об'єднання  підприємств;

4) фінансові  та посередницькі інститути;

5) органи державної  виконавчої влади в економіці. 

Крім того, у  кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб'єктів комерційного права.

Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація обумовлена тим, що підприємство є комерційною організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку (тобто комерційної діяльності), який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну підприємство в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття компанія або корпорація.

Суб'єктами комерційної  діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону "Про підприємства в Україні") та інших комерційні організацій. Вони створюються самими організаціями для певної комерційної діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.

Другим видом  суб'єктів комерційного права є  об'єднання підприємств, що визначається як комерційна організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами з метою спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Третім видом суб'єктів комерційного права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, – обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

Такі акціонерні та інші комерційні товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії (товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.

Четвертим видом  суб'єктів господарського права  є органи державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську діяльність в економіці (органи управління).

Види органів  управління – суб'єктів господарського права системно визначені у Законі України "Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"[45]. Це:

- центральні  та місцеві органи державної виконавчої влади;

- представницькі  органи та органи місцевого  самоврядування;

- органи управління  громадських організацій; 

- асоціації,  концерни, міжгалузеві, регіональні  та інші об'єднання підприємств при виконанні ними функцій управління в межах делегованих їм повноважень.

Особливими суб'єктами господарського права слід визнати  фізичних осіб-підприємців:

- громадян України; 

- іноземці;

- особи без  громадянства.

Ці особи мають право здійснювати комерційну діяльність у будь-яких організаційних формах на їх вибір (ст. 6 Закону "Про підприємництво"). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.

Комерційна діяльність фізичної особи може здійснюватися  і без створення юридичної  особи (підприємства) шляхом реєстрації індивідуальної трудової діяльності.

Кожен з видів  суб'єктів комерційного права має  свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк – кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади – управлінську діяльність в економіці та ін. Правовою формою, в якій врегульовані завдання суб'єктів комерційного права, є їхні статутні комерційно-правові акти – установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта комерційного права (функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів комерційної діяльності підприємства (ст. 1, 18 Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 Закону "Про підприємництво"). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.

Право визначати  цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому з своїх комерційних можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.

Юридичним засобом  досягнення завдань і цілей суб'єкта комерційного права виступають його права, захист яких гарантує держава. Права суб'єктів визначаються комерційним законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів  можна класифікувати відповідно до їхнього змісту[46].

Засновницькі  права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник "може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності" (ст. 4 Закону "Про власність"). Ця норма деталізована ст. 5, 6 Закону "Про підприємництво" та ст. 5 Закону "Про підприємства в Україні". Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власнику (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органу управління.

До управлінських  належать, зокрема, права:

- самостійно  визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;

- приймати і  змінювати статут, інші установчі  документи; 

- затверджувати  положення про структурні підрозділи;

- формувати органи  управління і контролювати їхню  діяльність, призначати посадових  осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначається статутними актами. Наприклад, підприємства – суб'єкти права колективної власності мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерного товариства) або конференція. Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.

Управлінські  функції і повноваження мають  також трудові колективи державних  підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудового колективу згідно з статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2–3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові  права підприємств, комерційних об'єднань врегульовані на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

- вести господарську  та комерційну діяльність;

- бути у зв'язку  з цим позивачем та відповідачем  у суді, арбітражному суді, захищати  свої майнові права та інтереси  від імені підприємства;

- розпоряджатися  майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу ;

- набувати на  законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати та ін.

Похідними від  зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати закладні (застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих  загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні товариства – акції, облігації; інші підприємства – облігації.

За аналогічною  схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджу вати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності (тобто комерційної діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі комерційної  діяльності закон зобов'язує підприємства:

- виконувати  господарські зобов'язання, обумовлені  державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати  необхідну якість продукції, робіт,  послуг;

- вести бухгалтерський  облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;

- своєчасно подавати  податковим органам декларації  про свої доходи, інші податкові  документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати  недобросовісної конкуренції, інших  порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Україні" зобов'язують їх:

- раціонально  використовувати природні ресурси; 

- охороняти навколишнє  середовище від забруднення, іншого  шкідливого впливу;

- своїм коштом  відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення  своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.

Висновок.

Потреби реальних соціальне-економічних процесів, їх динаміка, природно, вимагають певної корекції конкретних заходів щодо реалізації стратегічного економічного курсу, проте незмінними базовими позиціями залишається поступова заміна адміністративно-розподільчих економічних відносин такими, що органічно поєднують і державне регулювання, і ринкові саморегулятори.

Важливу складову доктрини демократичних соціальне-економічних перетворень в Україні, їх стратегічного курсу здійснення мають становити концепція і практична політика розвитку комерції. Державного значення набуває усвідомлення суті, ролі і місця комерції в нинішньому і головне – в майбутньому економічному, більш того – соціальне-культурному розвитку України, а також усвідомлення умов, необхідних для становлення і функціонування цієї форми ділової активності, прогнозування основних напрямів і тенденцій розвитку комерційної діяльності з урахуванням як публічних інтересів суспільства в особі держави, так і приватних інтересів суб'єктів комерційної діяльності

На жаль, можна  констатувати, що й досі в Україні  відсутня чітка послідовна державна ідеологія становлення і функціонування національного підприємництва, загальнодержавна програма його розвитку. Гадаю, що певним наслідком цього є недостатнє розуміння необхідності підпорядкування голови Держкомітету України з питань розвитку підприємництва безпосередньо Прем'єр-Міністру України. Становлення підприємництва як нового для пострадянської України соціально-економічного явища потребує серйозної адміністративно-політичної уваги і підтримки. Саме Прем'єр-Міністр, згідно з Основним Законом України, керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямованою, зокрема, на здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, на розроблення економічного, науково-технічного, соціального і культурного курсу розвитку країни. А розвиток комерції, недержавного сектора народного господарства і є важливою складовою формування змішаної економіки як базису плюралістичної політичної системи.

Державна політика розвитку комерції має ґрунтуватися на взаємодії публічно-правових і приватноправових засад регулювання комерційних відносин. Вона повинна моделювати такий стратегічний курс розвитку цієї форми ділової активності, який би визнавав комерсанта головною діючою фігурою ринкового господарства, законним суб'єктом приватноправових відносин громадянського суспільства.

Основними концептуальними  засадами державної політики розвитку комерції мають бути:

- визначення  права на комерційну діяльність, зокрема, права на ризик своїм  майном як одного з природних  прав людини на вільний розвиток особистості;

- визнання пріоритетного місця та ролі приватної власності і особи (фізичної та юридичної) в ринкових економічних і цивільних правовідносинах;

- визнання рівності суб'єктів права приватної власності з іншими суб'єктами права власності перед законом;

- підхід до держави, з одного боку, як до політичної функції громадянського суспільства, яке повинно здійснювати реальний контроль за діяльністю держави, а з іншого, – як до суб'єкта цивільного права, якщо держава в процесі свого функціонування включається в систему ринкових відносин;

- розуміння закону  як певної функції права і  держави та держави як інструмента  права; 

- усвідомлення  необхідності й міри розмежування і взаємодії приватноправових і публічно-правових засад регулювання комерційних відносин тощо.

Діяльність щодо розроблення і здійснення державної  політики розвитку комерції в Україні, її правового забезпечення необхідно  розглядати не як одноразові заходи публічної  влади, а як постійні функції держави, зокрема, функції Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.  
 
 

Список  використаної літератури.

1. Антонюк Н. А. Словник – довідник підприємця. Ринок: економіка. маркетинг. Фінанси. Закони. – Херсон. – 1993. – с.41

2. Единая государственная система делопроизводства: основные положений. – М., 1974. – с.77

3. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України. – Київ. – 1998. – с.52-53

4. Ринкова економіка: Словник, під загальною редакцією Г. Я. Кинермана – 2-е видання, доповнене – Київ, Видавництво "Республіка" 1995. – с.183, 304

5. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя Харьков, "Одиссей". – 1999. – с.12-14

6. Сертифікація в Україні. Нормативні акти та інші документи. – т.1. – Київ. – 1998р. – с.3

7. Сучасний економічний словник під редакцією Райзберга Б. А., – 2-е видання, виправлене – М.: ИНФРА – М. – 1998. – с.35, 157, 260, 348, 377

8. Харитонов Е.О. Гражданское право. Учебно-практический справочник. Харьков, Изд-во "Одиссей". – 1999. – с.374-376

9. Шакун В.І. Правові основи підприємницької діяльності. підручник, Київ. - "Правові джерела". – 1997. – с. 16, 18

10. Абрамов Ю. Во Франции и Голландии есть Госплан // Российские вести. – 1994. – 10 марта. – с.12

11. Бюлетень міжнародних договорів. – 1993. – № 10. – С. 3–5.

12. Грицаенко Л. Предпринимательство в Украине: проблемы государственного регулирования // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 7. – с.53

13. Загнитко О. П. Государственный заказ как средство поддержки отечественного товаропроизводителя // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999р. - №5. – с.14

14. Загнітко О. П. Правові засоби захисту економіки України від конкуренції імпорту // Правничий часопис Донецького держуніверситету. – 1998. - №3. – с.14

15. Кисельова Т. Стандарти в нестандартному житті // Голос Украины. – 1996. – 27 червня. – с.7