Сутність використання доказів

СУТНІСТЬ ТА ФОРМИ ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ

1. Сутність  поняття використання доказів

Кримінально-процесуальне доказування - це практична діяльність уповноважених законом суб´єктів, що відбувається в особливій процесуальній формі, шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів.

Норми процесуального права, що регламентують мету, порядок, межі і зміст цієї діяльності, відповідно іменуються доказовим правом. Доказування є важливою складовою частиною кримінально-процесуальної діяльності, тому доказове право органічно поєднується із системою норм кримінальногопроцесуального права.

Правильне застосування норм кримінальногопроцесуального права, що регламентують доказування органами досудового слідства, прокуратури, судами є необхідною передумовою ефективності розслідування і боротьби зі злочинністю.

Метою доказування є встановлення істини у кожній кримінальній справі. Знайти істину в кримінальній справі - значній виконати одне із завдань кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною передумовою успішного здійснення правосуддя.

Щодо елементів процесу доказування в науці кримінального процесу і в теорії доказування у науковців немає єдиної точки зору. Теоретично закріплено, що доказування здійснюється за допомогою збирання, перевірки і оцінки доказів; фіксація доказової інформації виступає складовою частиною збирання доказів. КПК України говорить лише про збирання і оцінку доказів. У теорії ж доказів, крім зазначених елементів використовуються такі поняття як: виявлення, формування, дослідження, використання доказів. Як ці поняття взаємопов’язані, чи виключають вони одне одного і чому законодавець обрав лише три з них, ми маємо встановити у своєму дослідженні.

Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо використання доказів.

Докази використовуються не тільки для формулювання та обґрунтування висновків (рішень), а й для побудови версій у справі, моделювання обстановки слідчого експерименту тощо.

Доказування-обгрунтування є важливою, основною, але не єдиною частиною процесу використання доказів. Використання доказів включає в себе логічні операції із застосування їх як аргументів в обґрунтуванні висновків по справі, застосування доказів як вихідних даних при моделюванні, висуненні і перевірці версій, фактичне ознайомлення окремих учасників процесу зі змістом доказів з метою одержання додаткової доказової інформації.

Використання доказів є заключним етапом роботи з доказами: після їх збирання, дослідження й оцінки суб’єкт доказування оперує ними, вирішує за їх допомогою ті або інші завдання доказування. Використання доказів – це і є оперування ними. Іноді в процесі доказування використання як самостійний елемент не згадується, оскільки оперування доказами і виступає самим доказуванням, тому що самі по собі докази, не використані для підтвердження або спростування того чи іншого твердження, залишаються за межами цього процесу і можуть взагалі в подальшому у справі не фігурувати.

Оперування доказами – це виключно логічний процес, тобто розумова діяльність, яка відбувається відповідно до законів і правил логіки.

М.С. Строгович зазначав, що використання доказів відбувається на основі процесуального закону і у відповідності з його вимогами.

Як і будь-яка цілеспрямована людська діяльність, використання доказів підкоряється певним закономірностям, зокрема, логічного мислення.

Метою використання доказів є:

а) перевірка:

• версій;
• інших доказів;
• розшукової інформації;

б) обґрунтування:

• рішень, що приймаються у справі;
• обвинувального висновку;

в) моделювання:

• слідчої ситуації;
• механізму злочину;
• психологічного портрету і зовнішності злочинця;

г) отримання нових доказів;

д) формування комплексу доказів;

е) ознайомлення з доказами учасників процесу на предмет:

• усунення протиріч між доказами;
• викриття дачі неправдивих показань;
• переконання в тому, що не слід протидіяти розслідуванню.

Перевірка версій здійснюється шляхом виведення з них слідчих і наступних дій по встановленню наявності або відсутності фактів, які складають ці дії.

Перевірити версію значить оцінити, чи відповідає вона дійсності. У доказуванні як пізнавальній діяльності у кримінальних провадженнях неминуче виявляються загальні закономірності процесу пізнання, котре, як правило, перевіряється на істинність у практичній діяльності суб’єктів доказування.

При розслідуванні поступків висунуті в провадженні слідчі версії містять можливе пояснення шуканих. Для того, щоб ці невідомі обставини були встановлені вірогідно, версії повинні бути перевірені. Перевірка у такому випадку здійснюється шляхом проведення слідчих дій, у ході яких встановлюються факти, що підтверджують або спростовують висунені припущення. Очевидно, що слідчі дії не можуть проводитися безсистемно, за випадковим вибором. Вони плануються слідчим згідно з кожною висунутою версією, що забезпечує цілеспрямований і об’єктивний характер усього наступного розслідування. План розслідування в основному і служить планом перевірки висунутих версій.

Повнота і всебічність розслідування залежить від своєчасності й правильності висування та перевірки слідчих версій.

Перевірка доказів здійснюється шляхом зіставлення їх змісту та з’ясування їх погодженості між собою.

Виявлення протиріч між доказами та оперативно-розшуковою інформацією може стати підставою для сумнівів у їх джерелах, може викликати необхідність їх замінити, отримати додаткову інформацію, переглянути рішення, які були прийняті на основі цієї інформації.

Обґрунтування рішень, що приймаються по кримінальному провадженню – на основі наявних доказів вирішуються питання, пов’язані з проведенням слідчих дій, а також способи впливу на слідчу ситуацію.

Обґрунтування обвинувального висновку зумовлює його достовірність, оскільки він має містити всю сукупність зібраних у справі доказів, які підтверджують та розкривають всі елементи, що входять до предмету доказування.

2. Використання методу моделювання

За останні роки все активніше в психолого-правових дослідженнях застосовують метод моделювання. Суть його полягає в установленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єкта іншому в певних відносинах і на цій основі перетворення простого за структурою і змістом об'єкта в модель більш складну (оригінал). Спеціаліст з юридичної психології отримує можливість перенесення даних за аналогією від моделі до оригіналу. Модель — це допоміжний засіб, який в процесі пізнання дає нову інформацію про основний об'єкт вивчення. При цьому дослідник, виявивши характерні риси, властивості, ознаки існуючих психолого-правових явищ, починає пошук нового їхнього компонування, поєднання, моделює принципово новий стан явища, що вивчається. Так виникають моделі-гіпотези, які носять передбачливий характер і потребують перевірки, моделі-концепції, що перетворюються в науково обґрунтовані теорії. У психологічній літературі виділяється розумовий експеримент — особливий вид моделювання. В його зміст вкладається співвідношення між теоретичними й експериментальними даними, отриманими в дослідженні, і моделлю, яка імітує ті ситуації, котрі могли б виникнути при реальному експериментуванні. Така ідеальна модель дає змогу виявити найважливіші зв'язки і співвідношення в об'єкті, що вивчається, пояснити і конкретизувати вже наявні прийоми і правила.

Моделювання — складний процес через різноманітність і складність самих психолого-правових явищ і процесів, що вивчаються. Однак необхідність застосування цього методу стає все відчутнішою і нагальнішою. Моделювання є сенс здійснювати в тих умовах, коли:

а) експеримент над об'єктом, який цікавить спеціаліста, з якихось причин неможливий безпосередньо (наприклад, недоступний фізично в даних умовах, існують перепони морального чи іншого характеру);

б) експеримент над об'єктом вимагає невиправдано великих витрат часу і засобів;

в) експеримент над моделлю забезпечить точніші результати.

Метод моделювання дозволяє вивчати психологічні явища за допомогою моделей матеріальних, знакових та ідеальних (уявних).

В юридичній психології, як показує практика, більшою мірою застосовні ідеальні моделі, а не матеріальні. Вони будуються у свідомості дослідника, тому їх можна вважати певною формою мислення, за допомогою котрого чуттєво-наочні уявлення строго логічно об'єднуються в цілісний образ.

Метод моделювання має велике значення для практичної юридичної психології, що вивчає такі проблеми, як предмет і місце, результати і наслідки правопорушення за допомогою моделей психологічних особливостей особистості звинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, модель психологічних особливостей скоєного злочину тощо.   

 Метод моделювання — це  метод дослідження об’єктів на  їх моделях; побудова і вивчення  моделей предметів і явищ, що  реально існують для визначення  або поліпшення їх характеристик, раціоналізації управління ними.

З методом моделювання тісно пов’язаний експериментальний метод, який передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованих і керованихумовах. Експеримент здійснюється н аосновітеорії, яка визначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Експеримент як одна з форм практики виконує функцію критерію істинності теорії.

Моделювання як метод пізнання, як засіб отримання нової, значущої для доказування інформації отримало достатньо широке розповсюдження у правоохоронній практиці. Характерною особливістю будь-яких моделей, що конструюються при доказуванні, є те, що всі вони використовують докази, що стосуються вихідних матеріалів справи.

Метою моделювання є:

• визначення напрямків доказування, вибір оптимальних засобів і методів доказування;
• виявлення зв’язків між доказами;
• систематизація і поповнення знань про об’єкти, явища, процеси, які мають значення для провадження;
• створення умов для проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Моделювання слідчої ситуації і системи доказування суттєво впливає на попередження та виявлення слідчих помилок. Слідча помилка – це результат добросовісної помилки слідчого. Це визначальна ознака помилки. Усвідомлене відхилення від закону, ігнорування його вимог – це вже не помилка, а умисні дії, що можуть кваліфікуватись як службовий проступок або злочин.

3. Поняття і види слідчих помилок

Під час проведення будь-якого поділу понять, у тому числі й поняття „слідчої помилки” першочергового значення набуває дотримання загальних правил класифікації, встановлення підстав (критеріїв), за якими можна виділити окремі види аналізованої сукупності. Поділ поняття – це логічна дія, яка полягає в уявному поділі обсягу (роду) поняття на видові поняття, в яких відображені види предметів.

Правильний поділ поняття „слідча помилка” передбачає дотримання певних правил:

− поділ має бути співмірним, тобто сума обсягів видових понять (окремих видів помилок) повинна дорівнювати обсягові (ділимого) родового поняття. Порушення цього правила веде до помилок двох видів: неповний поділ і поділ із зайвими елементами;

− поділ проводять лише за однією ознакою. В протилежному випадку відбудеться перехрещення обсягів понять, елементів поділу;

− поділ має бути вичерпний, що означає відсутність елементів сукупності, які не увійшли до жодної класифікаційної групи;

− поділ проводять за суттєвою ознакою. Якщо ж за основу поділу візьмемо випадкову або надуману ознаку, то це призведе до помилок;

− елементи поділу повинні бути взаємовиключними, тобто вони не повинні мати спільних елементів (перехрещуватися);

− поділ повинен бути безперервним (послідовним), тобто не стрибкоподібним.

Слідчі помилки поділяють за найрізноманітнішими ознаками, серед яких можуть бути і несуттєві, які не мають вагомого теоретичного чи практичного значення. Тому важливо виділити суттєві класифікаційні критерії слідчих помилок, врахування яких дасть змогу пов’язати поділ слідчих помилок з вирішенням інших важливих правових питань.

Проблемі слідчих помилок, проблемам судових і експертних помилок, у юридичній літературі приділено, як видається, невиправдано недостатньоо уваги. Деякі їх аспекти аналізувались професором Н.І. Клименко, коли у 1990 році вона досліджувала питання криміналістичних знань у структурі професійної підготовки слідчого, та професором О.М. Бандуркою у книзі «Слідчий – моя професія». Окрім цього, є ще декілька російських науковців, котрі з того чи іншого приводу звертались до розглядуваного питання. Зокрема В.І. Власов, у навчальному посібнику у навчальному посібнику «Якість розслідування злочинів», група авторів: О. Соловйов, С. Шейфер, М. Токарєва у статті «Слідчі помилки» та професор Р.С. Бєлкін у ряді своїх праць, і деякі інші науковці.

Цими науковцями слідча помилка визначалась по-різному, але в основному, суть її визнається: як відступ слідчого від вимог кримінально-процесуального закону під час провадження у кримінальному провадженні, а також невиконання процесуальних дій, потреба котрих обумовлена реальними обставинами розслідуваної події, що у кінцевому рахунку призвело до прийняття незаконних рішень і створило перешкоду в досягненні завдань кримінального судочинства.

Не завжди однобічність і неповнота розслідування, як про це розуміють науковці колишнього Науково-дослідного інституту Прокуратури СРСР, а нині Прокурори РФ, виступають лише як специфічні форми слідчих помилок. Коли неповнота та однобічність є результатом недобросовісного, халатного відношення слідчого до своїх обов’язків, недбалого виконання вказівок прокурора та суду, що повернув справу, більш ніж сумнівно відносити їх до категорії помилок. І в кожному разі неприпустимо вважати слідчою помилкою навмисне нехтування слідчими вимогами кримінального процесуального законодавства, як вважає процесуаліст С.А. Шейфер та інші автори.

С.А. Шейфер визначає слідчу помилку як прийняття, на думку слідчого, правильного остаточного рішення по кримінальній справі, коли незаконність і необгрунтованість цього рішення констатована у відповідному процесуальному актів прокурором або судом.

На думку А.І. Михайлова, та деяких інших науковців, слідча помилка – це неправильна дія або неправомірна бездіяльність слідчого, що об’єктивно відобразилась на неповноті встановлення обставин злочину, суттєвому порушенні кримінально-процесуального закону, невірному застосуванні кримінального закону та яка тягне за собою прийняття слідчим рішення, незаконність і необґрунтованість якого констатована у відповідному процесуальному документі.

Більш прийнятною, на нашу думку, є точка зору А.Р. Бєлкіна, що слідча помилка – це оцінки, рішення, дії, думки слідчого, які помилково він вважає вірними, правомірними, адекватними ситуації.

Слідчі помилки в свою чергу поділяються на:

1. Гносеологічні помилки – помилки змістовного і оціночного застосування законів логіки (аналізу, синтезу, індукції, аналогії тощо).
2. Правові – помилки в кримінально-правовій кваліфікації, в дотриманні вимог процесуального закону.
3. Організаційні – вибір невірного напрямку розслідування, помилки у висновках при перевірці версій.
4. Тактичні – помилки, що допускаються на всіх етапах проведення слідчих дій.

Слідчі помилки, як правильно вважає Н.І. Клименко, - складне і багатогранне явище в юридичній практиці. Щоб правильно зрозуміти його суть, з’ясувати зв’язки і взаємозалежність з іншими явищами кримінального судочинства, визначити структуру, місце поняття «слідча помилка» у системі одно галузевих категорій, поглядів і розумінь, першочергово необхідно їх класифікувати.

За характером і змістом помилковості:

1. логічні слідчі помилки (порушення правил логіки в процесі розмірковувань, побудові умовиводів як наслідок недбальства чи неінфорованостіаргументатора);
2. фактичні слідчі помилки (недодержання або неналежне виконання вимог кримінального процесуального закону і криміналістичних рекомендацій під час кримінального провадження).

За юридичною природою:

1. матеріально правові слідчі помилки (неправильне застосування норм  КК, ЦК, КЗпП та КУпАП);
2. процесуально-правові слідчі помилки (недодержання або неналежне виконання вимог КПК, ЦПК України);
3. криміналістичні помилки (які не передбачені законом, тобто організаційно-тактичні та методичні помилки слідчого).

За суб’єктом, наділеним правом здійснювати провадження у справі:

1. власне помилки слідчого;
2. помилки начальника слідчого підрозділу;
3. помилки прокурора, котрий у відповідній формі бере участь у розслідуванні злочинів.

Залежно від стадії процесу:

1. під час відкриття кримінального провадження;
2. у ході досудового слідства;
3. під час виконання протокольної форми  досудової підготовки матеріалів.

За цільовим призначенням процесуальних дій, у ході проведення котрих мали місце слідчі помилки:

1. у процесі збору (використання доказів);
2. під час процесуальних дій щодо забезпечення прав учасників процесу та необхідних умов розслідування;
3. ті, що мають місце під час перевірки, оцінки, використання доказів та прийняття рішення по справі.

За видом використання спеціальних знань:

1. власне помилки слідчого;
2. помилки спеціаліста;
3. помилки експерта.

За характером впливу на результат провадження у справі:

1. не суттєві слідчі помилки;
2. суттєві, ті що впливають на прийняття законного ріщення по справі.

За співвідношенням з предметом обвинувачення:

1. ті, що сприяють обвинуваченню;
2. виправдувальні;
3. нейтральні.

За наявністю аргументації:

1. явні;
2. латентні;
3. скриті.

За характером процесуальних наслідків:

1. ті, що призводять до закриття кримінального провадження;
2. ті, що призводять до зупинення провадження;
3. ті, що призводять до зміни, доповнення розслідування;
4. Наслідком, яких стає постановлення виправдувального вироку та недоведеність вини підсудного.

Отримання нових доказів як мета використання доказів досягається проведенням на основі доказів, що використовуються, інших слідчих дій або прийняттям заходів для отримання оперативної інформації з того самого чи іншого джерела.

Докази використовуються також для подолання протидії розслідуванню, в першу чергу, для подолання протидії у формі приховування злочину.

Використання наявних доказів з метою встановлення факту приховування інформації про злочин або її носіїв полягає в аналізі їх змісту, який дозволяє зробити висновок щодо існування прихованих джерел доказів або предметів, які можуть бути речовими доказами, цінностей, грошей, набутих злочинним шляхом. Інформація про приховування може міститись в письмових документах, виявлених при обшуку, виїмці тощо.

Результатом використання доказів може бути:

• прийняття рішення про провадження конкретних слідчих дії;
• проведення повторних слідчих дій;
• здійснення оперативно-розшукових заходів .

При приховуванні шляхом відмови від дачі показань формою використання доказів є пред’явлення їх допитуваній особі.

Встановлення фактів знищення слідів злочину і злочинця проводиться на підставі аналізу доказів, отриманих в результаті провадження таких слідчих дій як: огляд місця події, обшук, призначення експертизи тощо. Це можуть бути показання осіб, які особисто знищили сліди або були присутні при їх знищенні; предмети – речові докази – зі слідами часткового знищення, результати висновків експертизи ситуаційних або діагностичних задач.

Встановлення факту маскування інформації або її носіїв здійснюється шляхом використання доказів:

а) що свідчать про переміщення об’єктів;

б) що підтверджують факт зміни зовнішності суб’єкта злочину;

в) що встановлюють факт створення, використання об’єкта не за призначенням (наприклад, висновки товарознавчої експертизи).

Встановлення неправдивості інформації або її носіїв – відноситься, в першу чергу, до використання доказів з метою викриття осіб, що дають завідомо неправдиві показання. Використання доказів у таких випадках відбувається шляхом пред’явлення їх у певному порядку або в певній ситуації, що складає зміст окремих тактичних прийомів або комбінацій.

Використання доказів у даному аспекті служить і викриттю інсценованих алібі, злочинів. Засобами викриття в таких випадках єречові докази і висновки експертів про результати їх досліджень; детальні показання причетних до інсценування осіб, свідків; результати особистого обшуку та освідування винної особи, що мають доказове значення і спростовують ті або інші епізоди, деталі інсценованої події.

5. Співробітництво між державами у кримінальних справах

Надання правової допомоги у кримінальних провадженнях державою, з якою Україна має договірні відносини, забезпечується принципом сумлінного виконання зобов’язань, що юридично зобов’язує держави дотримуватися міжнародних норм. З цією метою Україною підписано 55 двосторонніх міжнародно-правових акти про правову допомогу, з яких ратифіковано 53 і законну силу набрали 48.

Україна приєдналася до кількох європейських конвенцій, які визначають види міжнародно-правової допомоги у кримінальному судочинстві. Так, міжнародна допомога надається щодо:

1. видачі правопорушника;
2. надання правової допомоги у переслідуванні, зокрема, передача предметів, що мають значення для провадження у справі;
3. передачі провадження у справі;
4. передачі засуджених осіб для відбування покарання.

Міжнародні слідчі і судові доручення можуть виконуватися не тільки за наявності договору про взаємну допомогу, але й на основі принципу взаємності або на підставі відповідних урядових угод.

Найбільш значущою в регулюванні питання щодо надання правової допомоги іншим державам є Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. У ст. 6 Конвенції говориться, що Договірні сторони надають взаємну правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної сторони, зокрема:

• складання та пересилання документів;
• проведення обшуків;
• вилучення, пересилання та видача речових доказів;
• проведення експертизи;
• допит сторін, обвинувачених, свідків, експертів;
• порушення кримінального переслідування;
• розшук та передача осіб, які скоїли злочин та інші.

Новий КПК дає вичерпний перелік джерел доказів, що можуть використовуватися у кримінальному процесі, серед яких є документи та протоколи слідчих дій. Документи є джерелом доказів, якщо, в них викладені, або засвідчені обставини, які мають значення для справи та приєднані до справи постановою особи, яка проводить досудове слідство, слідчим, прокурором, ухвалою суду. Що стосується умови залучення певних документів, то для правильного і допустимого використання у кримінальному судочинстві доказів, отриманих за межами України, потрібно дотримуватися відповідної процедури встановленої КПК України для кожного виду доказів. Для цього необхідно знати, з яким джерелом доказів маємо справу, оскільки при проведенні обшуку на території інших країн протоколи обшуку визнаватимуться за КПК України, як інші документи, а не як протоколи слідчих  судових дій. Це пояснюється тим, що хоча вказані слідчі дії проводяться компетентними органами чи установою запитуваної сторони, згідно з міжнародним договором ці дії проводяться за законодавством країни, яка виконує міжнародне доручення про правову допомогу та обумовлюється чинністю закону у просторі. Це також стосується факту допиту свідків.

При оцінці допустимості доказів, отриманих на території іноземної держави, необхідно виходити з того, що докази можуть бути визнані допустимими, якщо вони отримані на законних підставах, тобто за окремими судовими чи слідчими дорученнями з дотриманням процесуальних норм цих держав.

Отже, за для припинення виникнення сумнівів при оцінці доказів, отриманих в іноземній державі, необхідно доповнити КПК України статтею про те, що документи отримані на території іноземної держави за дорученням посадових осіб, повинні залучатися як докази у кримінальному процесі України.

6. Забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального процесу при використанні доказів

Необхідність забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства була вперше офіційно визнана Законом СРСР від 12 червня 1990 р. N 1556-I «Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік». Закон встановив «обов'язок органів дізнання, слідчого, прокурора і суду вживати заходів до забезпечення безпеки учасників процесу та інших осіб»... за наявності достатніх даних, що потерпілому, свідку або іншим бере участь у справі, а також членам їх сімей або близьким родичам погрожують вбивством, застосуванням насильства, знищенням чи пошкодженням майна або іншими протиправними діями, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані вжити передбачених законодавством Союзу РСР і союзних республік заходів до охорони життя, здоров'я, честі, гідності та майна цих осіб, а також до встановлення винних та притягнення їх до відповідальності».