Теоретичні основи процесу навчання у вищій школі

Теоретичні основи процесу навчання у вищій школі

План

1. Педагогічний процес у вищому навчальному закладі та особливості його організації.

2. Закономірності та принципи навчання у ВНЗ.

3. Методи і засоби навчання у вищій школі.

Основні поняття до теми: педагогічний процес, закономірності , принципи навчання, навчально-професійна діяльність, методи, прийоми, засоби навчання, інтерактивні методи навчання.

Література

Основна:

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи. - К.: Центр. Навчальної літератури, 2003. – 316 с.

2. Вітвицька С.С. Практикум з педагогіки вищої школи. Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою навчання для студентів магістратури. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 396 с.

3. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 486 с.

4. Лекції з педагогіки вищої школи: Навч. посібник /За ред. В.І.Лозової. – Харків: „ОВС”, 2006. – 496 с.

5. Педагогіка вищої школи: Навч. посібник /За ред. З.Н.Курлянд. – К.: Знання, 2005. – 399 с.

6. Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник. – К.: „Академвидав”, 2006. – 352 с.

Додаткова:

7. Вища освіта в Україні: Навч. посібник /В.Г.Кремень, С.М.Ніколаєнко, М.Ф.Степко та ін.. – К., 2005. – 327 с.

8. Закон України «Про вищу освіту» //Освіта в Україні. Нормативна база (2-е вид.). – К., 2006. – С.40-92.

1. Педагогічний процес у вищому навчальному закладі

та особливості його організації

Педагогічний процес у ВНЗ – це цілеспрямована, мотивована, доцільно організована та змістовно насичена система взаємодії суб’єктів та об’єктів навчально-виховного процесу з метою професійної підготовки майбутніх фахівців.

Найважливішими компонентами педагогічного процесу є процеси навчання і виховання, що ведуть до професійного та особистісного формування та розвитку.

Учасниками педагогічного процесу у ВНЗ є:

• суб’єкти (викладачі);

• об’єкти (студенти).

Між ними встановлюється суб’єкт-об’єктна взаємодія, яка при активізації начально-пізнавальної діяльності студентів взаємодія змінюється на суб’єкт-суб’єктну.

Викладання – діяльність викладача, спрямована на управління навчально-пізнавальною діяльністю студента на основі врахуван­ня об’єктивних і суб’єктивних закономірностей, принципів, ме­тодів, організаційних форм і засобів навчання.

У процесі викладання перед студентами ставляться пізнавальні завдання, надаються нові знання, організо­вується самостійна робота із засвоєння, закріплення і за­стосування знань, проводиться перевірка якості знань, умінь та навичок.

Учіння – цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, умінь і навичок, регламентований навчальними планами і програ­мами.

Структуру педагогічного процесу у ВНЗ складають процесуальні компоненти:

• мета;

• принципи;

• зміст;

• форми;

• методи.

Загальна мета педагогічного процесу у ВНЗ загалом регламентована державним (соціальним) замовленням на фахівця (випускника ВНЗ).

Конкретна мета педагогічного процесу ВНЗ (навчального заняття) зумовлена навчальною дисципліною, її метою та місцем у підготовці фахівця.

Результатом функціонування педагогічного процесу у ВНЗ як системи загалом є професійні знання, уміння та навички майбутнього фахівця та його готовність до виконання професійної діяльності.

Конструювання педагогічного процесу у ВНЗ передбачає виокремлення та реалізацію основних його етапів:

1. Підготовчий етап, який передбачає:

• аналіз мети, змісту та наявних умов навчання;

• аналіз навчально-методичної літератури;

• вибір форм, методів навчання;

• планування педагогічного процесу (складання плану-конспекту заняття);

• розподіл часу на реалізацію запланованого.

2. Основний етап, що передбачає реалізацію запланованого, а саме:

• формулювання мети та завдань навчальної діяльності та сприйняття її студентами;

• використання запланованих форм, методів прийомів, засобів організації педагогічного процесу (викладання та учіння);

• здійснення різних заходів заохочення та контролю навчально-пізнавальної діяльності студентів.

3. Завершальний (аналітичний) етап, який передбачає:

• Співставлення відповідності результатів і мети педагогічного процесу;

• аналіз суб’єктами та об’єктами педагогічного процесу його переваг та недоліків;

• контроль результатів професійної підготовки студентів;

• аналіз причин та факторів впливу на отримані результати.

2. Закономірності та принципи навчання у ВНЗ

Закономірності навчання – об’єктивні, стійкі та істотні зв’язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність.

Загалом закономірності навчання у ВНЗ відповідають закономірностям навчання в інших освітніх закладах і їх поділяють на об’єктивні і суб’єктивні.

І.П.Підласим закономірності виокремлює в наступні групи:

• загальні закономірності (взаємозалежність мети, змісту, управління, методів навчання та вплив їх на його ефективність);

• дидактичні закономірності (результати навчання залежать відспособу участі студентів у навчальній діяльності, від методів та засобів, які застосовуються);

• гносеологічні закономірності (продуктивність педагогічного процесу прямо пропорційна потребам студента у навчанні, обсягу практичних знань та умінь і залежить від рівня проблемності навчання, активності студентів у розв’язанні навчальних проблем);

• психологічні закономірності (продуктивність навчання залежить від інтересу студентів до навчання, зумовлена рівнем їх уміння самостійно працювати, а також залежить від особливостей мислення, пам’яті тощо студентів);

• соціологічні закономірності (розвиток індивіда зумовлений розвитком інших індивідів, з якими він перебуває у прямому або непрямому спілкуванні);

• організаційні закономірності (ефективність навчання залежить від організації, ставлення студентів до навальної праці, стану, здоровя та режиму їх розумової діяльності).

Процес навчання здійснюється на основі обґрунтованих і перевірених практикою дидак­тичних принципів, зумовлених закономірностями і завданнями освіти.

Принципи навчання (лат. рrіпсіріит – початок, основа) – основні положення, що визначають зміст, організаційні форми і методи навчальної роботи.

Загальнодидактичні принципи:

• принцип науковості;

• принцип системності і послідовності навчання;

• принцип доступності навчання;

• принцип зв’язку навчання з життям;

• принцип свідомості і активності у навчанні;

• принцип наочності у навчанні („золоте правило” ди­дактики);

• принцип міцності засвоєння знань, умінь і нави­чок;

• принцип індивідуального підходу;

• принцип емоційності навчання.

Специфічні принципи навчання:

• принцип єдності наукової і навчальної діяльності кафедр і викладачів;

• принцип участі студентів у науково-дослідній ро­боті;

• принцип органічної єдності теоретичної і практич­ної підготовки студентів;

• принцип урахування особистих можливостей кож­ного студента.

Принципи навчання тісно взаємопов’язані, зумовлю­ють один одного, жоден з них не може бути використаний без урахування інших. Тому в процесі навчання викладач повинен керуватися всіма принципами.

3. Методи і засоби навчання у вищій школі

Для реалізації змісту освіти на кожному його рівні пе­дагогу ВНЗ потрібно володіти пев­ними методами, прийомами та засобами навчання.

Методи навчання у вищій школі суттєво відрізняються від методів шкільного навчання. Вони спрямовані не лише на передавання і сприймання знань, а й на проникнення у процес розвитку науки, розкриття її методологічних основ.

Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємопов’язаної діяльності викладачів та студентів, спрямованої на досягнення постав­лених вищою школою цілей.

Методи навчання слід відрізняти від методів учіння.

Метод учіння – спосіб пізнавальної діяльності студентів, зорієнтований на творче оволодіння знаннями, уміннями і навич­ками та вироблення світоглядних переконань на заняттях і в са­мостійній роботі.

Методи навчання і методи учіння мають свої спе­цифічні особливості, вони відносно самостійні, але розгля­даються в єдності.

У дидактиці існують різні підходи щодо класифікації методів навчання:

• за джерелами передавання і характером сприймання інформації виокремлюють (С. Петровський, Е. Галант):

- словесні;

- наочні;

- прак­тичні;

• за основними дидактичними завданнями виділяють (М.Данилов, Б.Єсипов):

- методи оволодіння знаннями;

- методи формування умінь і навичок;

- застосування здобутих знань, умінь і навичок;

• за характером пізнавальної діяльності виокремлюють(М.Скаткін, І.Лернер):

• пояснювально-ілюстративні;

• репродуктивні;

• проблем­ного викладу;

• частково-пошукові;

• дослідницькі;

• методи учіння (М. Махмутов):

• виконавський;

• репродуктивний4

• про­дуктивно-практичний;

• частково-пошуковий;

• пошуковий.

Дослідник педагогіки Ю. Бабанський пропонує власну класифікацію:

Словесні методи навчання передбачають формування знань через спілкування (інструктаж, розповідь, бесіда, навчальна дискусія та ін.).

Наочні методи навчання. Сутність їх полягає у викори­станні зображень об’єктів і явищ. До цих методів нале­жать ілюстрування, демонстрування, самостійне спостере­ження.

Практичні методи навчання. Ці методи передбачають різні види діяльності студентів і викладачів, а також са­мостійність студентів у навчанні. До них відносять вправи, лабораторні і практичні роботи.

Кожен викладач у своїй діяльності використовує також методи, які не охоплені наведеною вище класифікацією. Серед них найпоширенішим є індукція і дедукція, методи аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, конкретизації, виді­лення головного.

Успішність процесу навчання, ефективність викорис­тання в ньому різних методів і форм навчання значною мірою залежить від вдалого вибору засобів навчання.

Засіб навчання – сукупність предметів, ідей, явищ і способів дій, які забезпечують реалізацію навчально-виховного процесу.

Найважливішим засобом навчання є слово викладача, за допомогою якого він організовує засвоєння знань сту­дентами, формує у них відповідні уміння та навички. Ви­кладаючи новий матеріал, він спонукає до роздумів над ним, його осмислення і усвідомлення.

Важливим засобом навчання є підручник, за допомо­гою якого студент відновлює в пам’яті, повторює та за­кріплює здобуті на заняттях знання, виконує різні види самостійної роботи.

Інші засоби навчання виконують різ­номанітні функції:

• замінюють викладача як джерело знань (кінофільми, магнітофон, навчальні пристрої та ін.);

• кон­кретизують, уточнюють, поглиблюють відомості, які пові­домляє викладач (картини, карти, таблиці та інший наоч­ний матеріал);

• є прямими об’єктами вивчення, досліджен­ня (машини, прилади, хімічні речовини, об’єкти живої природи);

• виступають «посередниками» між студентом і природою або виробництвом у тих випадках, коли їх безпо­середнє вивчення неможливе або утруднене (препарати, моделі, колекції, гербарії тощо);

• формують у студентів на­вчальні та професійні уміння та навички (прилади, інстру­менти та ін.);

• є символічними (знаковими) засобами (історичні та географічні карти, технічні креслення, графіки, діаграми тощо).

Необхідними чинниками, що сприяють успішному за­своєнню знань, є технічні засоби навчання (ТЗН).

До них належать:

• дидактична техніка (кінопроектори, діапро­ектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони, комп’ютери);

• екранні посібники статичної проекції (діа­фільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали для епіпроекції);

• посібники динамічної проекції (кіно­фільми, кінофрагменти та ін.);

• фонопосібники (магніто­фонні записи, відеозаписи, радіо- і телепередачі).

Інформаційні ТЗН з огляду на те, які органи чуття включені для сприймання навчальної інформації, поділя­ють на:

• аудійовані (слух);

• візуальні (зір).

Найзручнішими є аудіовізуальні (слухо-зорові), тобто ті за яких показ зобра­ження супроводжується текстом, а звуковий ряд – відпо­відними ілюстраціями.

Ефективнішими та більш доцільними нині є технічні засоби навчання широкого призначення – відеотехнічні і проекційні.