Управление финансами. 8

І. Вступ

Перехід до сучасної ринкової економіки ви-

кликав зміни усієї фінансової системи і у першу

чергу фінансів підприємств. Фінансові умови

господарювання перетерпіли перетворення, які

виразились у змінах форм власності, умовах

державного регулювання, системи оподатку-

вання. В результаті реформ з’явився недержав-

ний сектор економіки, сучасна банківська сис-

тема, ринки товарів, послуг, капіталу. Метою

підприємницької діяльності є одержання при-

бутку. Це дає змогу для розширеного відтво-

рення, зростання доходів підприємства та його

власників. Цю мету можна досягти лише за оп-

тимальної організації фінансів.

II. Постановка задачі:

- визначити поняття «фінанси»;

- дослідити процес створення фінансового

капіталу;

- вказати особливості ефективного управ-

ління фінансами.

III. Результати

Відомо, що управління в підприємстві є ос-

новою загального управління суспільством.

В науковій літературі управління фінансовими

ресурсами розглядається як одна із функцій

фінансового менеджменту. Управління фінан-

совими ресурсами забезпечує діяльність підприємства оптимальним обсягом фінансових

ресурсів, раціональне їх використання, макси-

мізацію прибутку й забезпечення підвищення

ринкової вартості підприємства.

Стан розв’язання соціально-економічних

проблем господарства варто розглянути через

призму удосконалення напрямів, форм, методів

і механізмів економічної діяльності, важливим

складником є дослідження сутності фінансів.

Фінанси є рушійною силою господарства.

Питання розвитку фінансів завжди перебу-

вали в колі наукових інтересів представників

різноманітніших шкіл і течій економічної нау-

ки. Зокрема, вони розглядалися у працях Гвіч-

чардіні, Карафа, Макіавеллі, Ж. Бодена, Ф. Ке-

не, П. Самуельсона, Ж. Б. Сея, А. Сміта,

Дж. Стігліца, Т. Гоббса, Ф. Енгельса,

Дж. М. Кейнса, А. Лаффера, К. Маркса, Д. Рі-

кардо, А. Тюрбо, Ф. Юсті та інших дослідників.

Серед досліджень вітчизняних та російських

вчених у цьому напрямі слід виокремити праці

А. Абалкіна, І. Балабанова, О. Беляєва, Д. Бе-

керської, В. Богині, П. Буніна, О. Василика,

Л. Воронової, А. Гальчинського, В. Гейця,

О. Горбунової, П. Єщенко, Б. Кваснюка, Т. Ко-

вальчука, О. Ковалюка, Н. Колчиної, І. Лукіно-

ва, П. Мельника, С. Мочерного, Є. Ненашева,

С. Ніколенко, В. Панасюка, Ю. Пахомова,

А. Поддєрьогіна, А. Покритана, В. Родіонової,

Р. Сайфуліна, А. Соколонька, Н. Хімічевої,

В. Черняка, А. Шеремета, А. Чухна, В. Федоро-

ва, Г. Явлінського та ін.

Фінансова наука почала розвиватися з XV

століття. Відомі різні економічні школи: мер-

кантилістів, фізіократів, класиків політичної

економії.

Термін «фінанси» походить від латинського

«finantia», що означає обов’язкову сплату гро-

шей. Він почав застосовуватися наприкінці

VIII ст. в Італії. У цей час з’являється перша

фінансова література. Представниками школи

меркантилістів були Гвіччардіні, Караф, Макіа-

веллі. Караф керував фінансами неаполітансь-

кого королівства. Він вважав, що основою

бюджету мають бути доходи від доменів, дер-

жава повинна брати на себе будівництво гро-

мадських споруд, охорону території, утримання

двору.

Представником французької школи меркан-

тилістів був Жан Боден. Він називав фінанси

«нервами держави» і визначав сім джерел до-

ходів казни: військова здобич, збори із союзни-

ків, подарунки інших держав, доходи від торгі-

влі, ввізне мито, данина.

Німецькі меркантилісти узагальнили висно-

вки камералістів із фінансових проблем (Л. фон

Секендорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельс). Так,

Ф. Юсті називають батьком фінансової науки.

У 1766 р. була надрукована його праця «Систе-

ма фінансового господарства», де він визнавав,

що податки в багатьох країнах стали постійним

доходом, а управління доменами призводить до

збитків.

Фізіократи вважали, що основним джерелом

багатства держави є земля. Так, Ф. Кене вбачав

основним доходом надходження від оподатку-

вання земельних ресурсів.

Розвиток фінансової науки неможливо

уявити без праць класиків політичної економії.

Адам Сміт і Давид Рікардо відкрили нову епоху

в фінансовій науці. Адам Сміт визначає три ос-

новних джерела доходів: землю, працю і капі-

тал. Діяльність Адама Сміта для економіки по-

рівнюється з винаходом колеса, Д. Рікардо роз-

крив теорію трудової вартості: мінова вартість

товарів обумовлюється кількістю суспільної

праці [4].

Етапним стало в 70-х рр. XIX ст. виникнен-

ня водночас в трьох країнах – Англії

(У. С. Джевонс), Швейцарії (Л. Вальрас_______) і Авс-

трії (К. Менгер) нового напрямку – теорії гра-

ничної корисності (та продуктивності) або ма-

ржиналізму. Її основними складовими є вчення

про економічне саморегулювання, психологіч-

ний підхід до визначення вартості (цінності)

товару.

Фінанси – це система економічних відносин,

які склалися між економічними суб’єктами з

приводу створення, формування та викорис-

тання фондів грошових коштів на основі роз-

поділу та перерозподілу валового внутрішнього

продукту.

ржава, підприємницькі структури й населен-

ня. Вони мають грошовий характер. Тому гро-

ші, які акумулюються у централізованих і де-

централізованих фондах, називають фінансами.

В економічній літературі сформувалися такі

основні точки зору при дослідженні фінансів.

Так, деякі автори розкривають категорію «фі-

нанси» як «сукупність економічних відносин,

що виникають у процесі формування та вико-

ристання грошових фондів» [ 3].

Наступна точка зору полягає в тому, що фі-

нанси – це «грошові ресурси, фінансові ресур-

си, що розглядаються у їх створенні й русі,

розподілі й перерозподілі, так й економічні від-

носини, зумовлені взаємними розрахунками

між суб’єктами господарювання, рухом грошо-

вих ресурсів, грошовим обігом, використанням

грошей» [2]. У зв’язку з тим їх можна досліди-

ти як грошові ресурси, фінансові ресурси, фон-

ди звертання. Слід зазначити, що не всі грошові

ресурси є фінансовими ресурсами [3].

Поняття «грошові ресурси» значно ширше,

але фінансові ресурси виступають завжди у

грошовій формі. Грошові ресурси стають фі-

нансовими ресурсами тоді, коли вони концент-

руються у відповідні фонди [3].

Окрім того, деякі автори визначають катего-

рію фінанси як «сукупність грошових відносин,

пов’язаних з формуванням, мобілізацією й роз-

міщенням фінансових ресурсів та обміном,

розподілом і перерозподілом вартості створе-

ного валового внутрішнього продукту, а за пе-

вних умов і національного багатства» [3, 4].

Таке визначення є найбільш поширеним в еко-

номічній літературі. Акцент у цьому визначенні

робиться на фінансових ресурсах, яким присвя-

тили свої дослідження вчені різних шкіл та на-

прямків. На наш погляд, узагальнюючи визна-

чення фінансових ресурсів, можна представити

їх коштами, направленими на основні й обігові

фонди підприємств.

У структурі функціонування системи управ-

ління фінансами господарюючих суб’єктів фі-

нансові ресурси є одним зі складових елементів

керованої системи, куди входять джерела фі-

нансових ресурсів й фінансові відносини.

Фінансові ресурси формуються ще до поча-

тку діяльності підприємств у процесі утворення

статутного фонду (капіталу). За останні роки

найбільше поширення набуває поняття «капіта-

лу», ніж фондів. І дійсно, для підприємств важ-

ливим становиться поняття капіталу, тому що в

балансі підприємств не згадуються фонди. Це

поняття замінено капіталом.

Наявність достатніх фінансових ресурсів є

умовою успішного функціонування держави,

підприємств і корпорацій, населення. В еконо-

мічній літературі висвітлювалися питання ме- ханізму та особливостей формування фінансо-

вих ресурсів.

Цю проблему досліджували українські вчені

І. А. Бланк, В. М. Василик, М. Я. Коробов,

О. Д. Опарін, А. М. Поддєрьогін, О. О. Тереще-

нко; російські – І. Т. Балабанов, С. С. Селез-

ньов, С. В. Моісеєв, А. М. Ковальова; білорусь-

кі – Н. А. Русак, В. А. Русак та ін.

Розглянемо деякі із цих визначень фінансо-

вих ресурсів. Так, Опарін В. М. робить акцент

на тому, що фінансові ресурси – це сума кош-

тів, спрямованих на основні засоби та обігові

кошти підприємства [6]. Тоді як Василик О. Д.

представляє їх як грошові накопичення і дохо-

ди, що створюються в процесі розподілу і пере-

розподілу валового внутрішнього продукту [3].

Коробов М. Я. дає характеристику фінансових

ресурсів: це власні і позичкові грошові фонди

цільового призначення [5].

Питання розвитку фінансового управління

висвітлюють зарубіжні вчені: Ю. Брігхем,

Л. Галенскі, У. Шарп, Дж. Ван Хорн та ін.

В умовах ринкових перетворень економіки

актуальними питаннями стають питання вдос-

коналення управління процесами виробництва,

ефективним використанням фінансових, трудо-

вих, матеріальних ресурсів. Для вирішення та-

ких завдань керівникам підприємств необхідні

знання економіки, технології виробництва, фі-

нансів.

Під впливом розвитку державно-моно-

полістичного капіталізму в 30-60 рр. в основу

фінансової політики були покладені кейнсіан-

ські і неокейнсіанські доктрини. Для фінансової

доктрини Дж. Кейнса були характерні такі ри-

си:

• усі найважливіші проблеми розширено-

го відтворення варто вирішувати не з позицій

вивчення пропозиції ресурсів, як це робилося

його попередниками, а з позиції попиту, що

забезпечує реалізацію ресурсів;

• капіталістична економіка не може ціл-

ком саморегулюватися. В умовах величезного

усуспільнення праці втручання держави неми-

нуче;

• кризи надвиробництва виступають на

поверхні явищ як недолік попиту, тому про-

блему рівноваги в економіці варто вирішувати з

погляду попиту. Для цього Кейнс уводить по-

няття «ефективний попит» [4], що виражає рів-

новагу між споживанням і виробництвом, до-

ходом і зайнятістю;

• головним інструментом регулювання

економіки є бюджетна політика. На державний

бюджет і фінансову політику в цілому покла-

даються завдання забезпечення зайнятості ро-

бочої сили і виробничого устаткування.

Основним інструментом державного втру-

чання в циклічний розвиток і подолання криз,__

за Дж. Кейнсом, є державні витрати. Їхнє фор-

мування, структуру й ріст він вважав дуже важ-

ливим фактором досягнення «ефективного по-

питу». Так само, як і державні витрати, Кейнс

вписує в рух макропоказників і податки, при

цьому він вважає, що зміни в податковій полі-

тиці істотно впливають на основні компоненти

попиту: особисте й інвестиційне споживання.

Новим є і введення Кейнсом у теорію держав-

них фінансів положення про необхідність росту

державних витрат, що фінансуються за допомо-

гою позик. Послідовники Кейнса називали це

положення «принципом дефіцитного фінансу-

вання». Таким чином, збільшуються поточні

витрати, які можна фінансувати в борг. Фінан-

сування ж поточних витрат приведе до збіль-

шення «схильності до споживання».

Дж. Кейнс розробив нову теорію фінансів,

спрямовану на регулювання економіки в умо-

вах державно-монополістичного капіталізму.

Фінансова політика була здійснена на практиці

послідовниками Кейнса (у США – Р. Харродом,

А. Укеном, У. Хеллером; у Великобританії –

Дж. Вайсманом, у Франції – Ф. Перру, в Япо-

нії – К. Емі, Х. Іто й ін.). У 40-і рр. вона мала

успіх і визначені позитивні результати. І до

70-х рр. в основі фінансової теорії й практики

більшості ведучих західних країн лежали вихі-

дні положення теорії Дж. Кейнса.

Подальший розвиток економіки, перехід до

інтенсивного типу економічного росту в умовах

НТП і інтернаціоналізація господарського жит-

тя показали неспроможність моделі функціону-

вання державних фінансів Дж. Кейнса. Послі-

довники Кейнса удосконалили його теорію.

Під впливом зміни умов розширеного від-

творення формується концепція «неокласично-

го синтезу» – теорія рівноваги в умовах непов-

ної зайнятості, у яку включений грошовий фак-

тор. Ця нова версія кейнсіанської теорії одер-

жала розвиток у працях Дж. Хікса і П. Са-

муельсона. Ідеї фіскалізму Кейнса з’єдналися з

концепцією неокласиків, що передбачала регу-

лювання економіки за допомогою грошово-

кредитної політики (зміна дисконтної ставки,

проведення операцій на відкритому ринку

і т.п.). П. Самуельсон вводить в обіг термін «су-

спільний товар», під яким розуміють товари і

послуги, що доставляються членам суспільства

державою.

В ідею «суспільного товару» ставиться пи-

тання про розподіл ресурсів поміж державою і

приватним сектором. На державу покладається

фінансування економічних і соціальних інфра-

структур, що в остаточному підсумку максимі-

зують прибуток. На думку П. Самуельсона, за-

дача фінансової політики полягає в тому, щоб

забезпечувати регулюючі міри для сфер «суспі-

льного товару».

З кінця 70-х рр. в основу фінансової політи-

ки Великобританії, США, ФРН і ряду інших

країн була покладена неоконсервативна страте-

гія, зв’язана з неокласичним напрямком еконо-

мічної думки. Вона отримала вираження в тео-

рії пропозиції. Головним її положенням є об-

меження економічної ролі держави, його втру-

чання в господарське життя і, особливо, у

соціальну область. У числі заходів цієї концеп-

ції – приватизація частини державної власності,

посилення ринкового механізму конкуренції,

перенесення центра ваги в економіці на про-

блему підвищення пропозиції, стимулювання

виробництва, його ефективності. Головне місце

приділяється підприємцю, в інтересах якого

повинні вироблятися стимули, що підвищують

його активність і продуктивність.

У фінансовому відношенні неоконсерватив-

ний напрямок виходить з необхідного скоро-

чення і перерозподілу національного доходу

через фінансову систему, зниження розмірів

соціальних витрат, стимулювання росту заоща-

джень як джерела виробничого інвестування.

Найважливіша роль приділяється податкам –

ставиться задача їхнього скорочення і змен-

шення ступеня прогресивності. Висувається

необхідність боротьби з бюджетним дефіцитом

і породжуваною ним інфляцією.

Неоконсерватори відновлюють принцип

«здорових» фінансів, тобто обов’язкової щорі-

чної рівноваги між бюджетними доходами і

витратами, оскільки дефіцитність державного

бюджету – серйозна перешкода для стійкого

розвитку економіки, причина росту державних

боргів і інфляції.

У цілому, фінансова політика неоконсерва-

торів, за їхніми задумами, має на меті створен-

ня довгострокових стимуляторів економічного

росту, досягнення довгострокової ефективності

суспільного розвитку.

Найбільш повно суть фінансів проявляється

у їх функціях. Більшість економістів визнають,

що фінанси виконують дві основні функції:

розподільчу та контрольну. Ці функції тісно

взаємодіють поміж собою. За допомогою роз-

подільчої функції відбувається формування по-

чаткового капіталу, який створюється за раху-

нок внесків засновників, розподілу валового

внутрішнього продукту у вартісному виразі,

визначення основних вартісних пропорцій у

процесі розподілу доходів і фінансових ресур-

сів, забезпечується оптимальне сполучення ін-

тересів окремих товаровиробників, підпри-

ємств, організацій та держави в цілому.

Наявність розподільчої функції виокремлює

фінанси зі сфери дії грошей і перетворює їх на

самостійну економічну категорію, інструмент

розподілу та перерозподілу доходів і накопи-

чень, формування відповідних фондів і резер- вів. Іншими словами, існує розподільча функція

фінансів об’єктивно і в умовах ринкової еконо-

міки. Через неї фінанси здійснюють первинний

розподіл і перерозподіл ВВП, який створюється

у сфері матеріального виробництва шляхом

формування централізованих і децентралізова-

них фондів грошових коштів, які використову-

ються на потреби держави і підприємств.

Основою контрольної функції є вартісний

облік витрат на виробництво та реалізацію

продукції, виконання робіт, надання послуг,

формування доходів і грошових фондів підпри-