Віче в Київській Русі

Зміст

Вступ

Розділ 1. Правова природа інституту народних зборів

                    1.1. Історія виникнення та функціонування народних зборів в додержавний період

                    1.2. Порядок скликання та склад віче

Розділ 2. Віче в системі органів влади Київської Русі

2.1 Повноваження віче

2.2 Віче та князь

2.3 Еволюція вічових  зібрань

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В оцінці  політичної сутності та значення віча представниками різних поколінь істориків є істотні розбіжності. Якщо одні  дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів, боярської аристократії

Віче як орган державної влади є збори повноправних громадян старшого міста землі. Походження віча таке ж доісторичне, як і князівської влади, боярської думи.

У початковій формі віче е племінний схід.

Друга епоха в розвитку народних зборів належить до часів історичних (IX – X ст.), коли віче перетворюється з племінних зборів у збори міські.

Третя епоха вічових зборів (XI – XIII ст.) – це епоха повного виділення цієї форми влади в самостійну (як збори звичайних громадян) і повного розвитку її прав; вона збігається з часом остаточного встановлення влади старших міст.

Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Як один із найархаїчніших інститутів народовладдя воно виросло із племінних сходів давніх слов’ян. У вічових зборах брали участь усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль належала міській феодальній верхівці. У компетенції віча було запрошення князя на престол, комплектування ополчень і вибори ватажків. Воно могло могли виконувати функції суду, домагатися зміни посадових осіб князівської адміністрації. Віче скликалося перед початком воєнних дій, під час облоги, інколи – на знак протесту проти політики князя. На віче укладалися “ряди” (договори) з князями, обраними населенням.

У Київський Русі віче не стало постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова.

Розділ 1

Правова природа інституту  народних зборів

1.1. Історія виникнення  та функціонування народних зборів

 в додержавний період

Народні збори існували в глибоку  давнину, згадки про них зустрічаємо вже в гомерівських поемах. Втім в цю найдавнішу епоху вони функціонують рідко і слабо. Народ, тобто демос  – вільні громадяни  – скликався царями, через герольдів, на площу («агора», звідки і самі збори називалося також «агорою»), але здебільшого не для винесення рішень, а просто для вислуховування і взяття до уваги того, що вирішено царем, після наради зі значнішими мужами поліса, яких іноді також називали царями. [5]

Розрізняють два етапи  розвитку суспільства – це додержавний період, тобто первісне суспільство, і державний період, тобто виникнення держави. При первіснообщинному ладі, держави і права не існувало. Довгий час люди існували в умовах так званого первісного стада, об’єднуючись в невеликі бродячі групи. В цей період, коли тільки формувалась цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці. Все, що здобувалося, було спільним. 

Для первіснообщинного  ладу характерною рисою є як певна організація суспільної влади, так і певні норми поведінки людей. Суттєвою рисою цієї влади є своєрідне самоуправління, тобто відсутність особливого, професійного апарату управління, спеціальної групи людей, яка тільки цим і займається. Кожен рід, плем’я мали свої збори, в яких брали участь всі дорослі члени (чоловіки й жінки) на рівноправних засадах. На них обиралися вождь, старійшини, воєначальники, вирішувались питання війни та миру, кровної помсти, прийняття нових членів роду тощо. Це була і релігійна і судова інстанції, тобто збори були верховною владою в середині роду, племені. Дещо вужчим органом управління була рада старійшин. Туди входили досвідчені старші люди, колишні вожді. Рада розглядала і вирішувала різні поточні питання. Крім неї у кожному колективі був ще одноособовий вождь. Вождь – не князь і не цар. Це особа виборна, він ніс відповідальність перед народом, його можна було у будь-який момент скинути, обравши іншого. Значно зростала його влада в час військових дій. [9]

При первіснообщинному  ладі існували і певні норми поведінки  людей, так звані соціальні норми. Такими нормами були звичаї, традиції, які водночас були і правилами  співжиття, і приписами релігійного  характеру. Вони встановлювалися самим  колективом, передавалися з покоління в покоління. Виконувалися ці норми теж не з остраху перед владою, перед покаранням, а в силу громадської думки, вихованого з дитинства переконання, звички підкорятися цим правилам, встановленим, до речі, в інтересі всього роду, племені, а тому доцільними і справедливими. 

Принципи, певною мірою  схожі з ранньою еллінською демократією, становили загальновизнане, хоча й  неписане, право на Русі ще у дохристиянську епоху. Слов’яни здавна жили громадським  правлінням і всі справи, добрі  чи лихі, вирішували спільно. Провідна роль у племенах належала «луччим» або «нарочистим» людям, представникам визнаних родів. Вони збиралися на «віче» – ради, де вирішували важливе питання життя племені, війни та миру. Східні слов’яни мали звичай скликати сходи, на яких вирішували найважливіші питання життя племені. В них могли брати участь, крім князя з його дружиною, всі вільні люди [15].

На думку М.С. Грушевського, тогочасну «демократію» східних  слов’ян можна було вважати демократією  лише в протиставленні до візантійсько-римського монархізму, оскільки «в дійсності се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старійшини родів, як у пізніших історичних часах (ХІ–ХІІ в.), із занепадом родового устрою, мали голос батьки родин» [4]. З утворенням держави в Київській Русі продовжували діяти народні збори окремих племен, але особливо поширеним політичним явищем державного життя вони стали у XI–XII ст.

1.2. Порядок  скликання та склад віче

З утворенням держави  в Київській Русі продовжували діяти народні збори окремих племен, але особливо поширеним політичним явищем державного життя вони стали у XI–XII ст.

Отже, вічовий звичай був поширений у всіх волостях. Очевидно, що місце племінних народних зібрань поступово заступили  віча головних міст окремих земель держави. Першу епоху історії народних зібрань – племінну – змінила друга епоха (IX–X ст.), коли віче перебувало в процесі переходу до міського. Саме тоді для вирішення справ сходились в головні міста земель жителі пригородів на народні зібрання. У XI–XIII ст. ця форма влади набуває розвитку.

Скликання віча, судячи з  літописів, нерідко викликалось  надзвичайними обставинами – зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому частіше віча скликались за ініціативою князя. Про порядок скликання віча є літописні свідчення і з ініціативи самого народу. Як правило, їх викликали надзвичайні обставини. Так, у першій прямій згадці про віче в Бєлгороді з приводу його облоги печенігами 997 p. потерпаючи від голоду, бєлгородці створили віче. Такий же порядок скликання віча знаходимо і в багатьох літописних згадках про події в Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах і землях. Іноді важко встановити, кому саме належала ініціатива народних зборів – князю, боярській думі чи самому народу. Літописні пам'ятки часто лише свідчать сам факт населення землі чи горожане «створиша вече», «створиша совет» або просто «совокупишася». [16]

В будь-якому випадку для скликання народних зборів треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудеться. Віча скликались, коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю. Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народовладдя. За літописами у Києві, Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі віче скликалось не лише князем або посадником, тисяцьким, але й натовпом («голотьбою»), одного чи кількох ініціаторів, навіть одночасно в різних кінцях Новгорода.

Спосіб скликання народних зборів зазвичай літописці фіксують як «звонити вечь», «созвонити вече». У  Києві скликання віча часто відбувалось  через глашатаїв-(«бирючей»). У Новгороді  тривалий час дзвонили у спеціальний  вічовий колокол. Вони згадуються і в багатьох інших містах – у Володимир-Волинську, Полоцьку, Пскові, Смоленську та ін. [5]

Учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання  віча у наведених випадках дійсно було викликано надзвичайними обставинами. В той же час можна висловити дискусійні міркування з цього приводу. По-перше, саме життя русичів йшло в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні виробленню процедури їх здійснення. По-друге, потрібно врахувати і те, що літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події.

 Тому прояви народовладдя  рідко попадали на літописні сторінки, а якщо і попадали, то в центрі подій залишались все ж князі. Скандинавські саги теж підтверджують, що в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого віча скликались далеко не лише у виключних випадках.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжі двори чи «торговищи», де могла вміститись значна кількість народу. За свідченням літописців, у Києві місцем зібрань був Ярославів двір, найбільш багатолюдних – на площі перед Софіївським собором. Як правило, такі віча збирались за ініціативою князя. Стихійні віча частіше за все збирались «под Угорським», «у Турови Божнице», «на торговищи» (ймовірно – на Подолі). У Новгороді таких постійних місць було два біля храму Святої Софії і на Ярославовім дворі. Біля головних храмів міста збирались віча у Пскові, Бєлгороді, Суздалі, Полоцьку та інших містах земель держави. [3]

Іноді народні зібрання скликались навіть за межами міста. Як відзначили дослідники, мали місце  вічові зібрання і під час походів  за участю народного ополчення.

В містах з розвиненими  вічовими традиціями місце вічових  зібрань спеціально пристосовувалось. Біля храму Святої Софії в Києві  встановлювались лави. Місце вічових зборів диктувалось характером цієї форми народоправства, нерозвиненістю його представництва. 

Участь у вічових  зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним, їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі. Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Для віча не потрібно було певного числа його учасників. Зібрання і рішення вважались легітимними, аби кількість була достатньою, щоб прийняте рішення могло бути прийнятним для всієї землі або підтримано при необхідності достатньою силою. У вічових зборах за ініціативою князя літописці називають серед учасників князя, бояр, дружину, тисяцького, посадника, митрополита в Києві, купців, «лучших людей», «старцев градских», а також «менших», «худих», «черних», смердів. [4]

Отже, у вічі брали  участь представники усіх класів. Діяло  лише два обмеження: фізична можливість участі і правоздатність. Судячи по літописах, вимагалось, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які були під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувались в разі необхідності разом.

Оскільки за загальним  правилом не існувало визначених термінів скликання віча, а часто – й попереднього оповіщення, участь в його роботі мешканців землі і навіть передмість була обмеженою. Адже нерідко віча збирались раптово.

Право участі в народному зібранні не підкріплювалось обов’язком такої участі. Відомі випадки, коли на віче, що скликалось князем, ніхто не йшов. Процедура вічових зібрань теж вироблялась протягом багатьох років. Як форма прямого народоправства, віче не відрізнялось складною процедурою, а останній не надавалось, як правило, суттєвого значення.

У літописах відсутні відомості щодо перевірки кількості і правомочності присутніх на вічі.

За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення. Якщо віче збирав князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні. Отже, існувала усталена процедура ведення віча, досить внормованих народних зібрань

У Новгороді частіше  за все головував на вічі посадник. В інших містах – князі, посадники або тисяцькі. При стихійних вічах обговоренням керували їх Ініціатори.

Якщо пропозиції ініціаторів  віча не викликали незгоди або  суперечок, то питання вирішувалось швидко і однозначно. Більш складні  питання, винесені на віча, як свідчить ряд літописних згадок, всебічно обговорювалися. Своє схвалення чи незгоду учасники віча висловлювали у виступах, дебатах або голосними криками. Хоч право голосу мали всі присутні, ймовірно керівну роль в обговоренні все ж належала (крім стихійних віч) «лучшим», «старцам градским» тощо. Але нав'язати волю вічу було важко, навіть неможливо.

Розділ 2

Віче в системі  органів влади Київської Русі

2.1 Повноваження  віче

Протягом IX–XIII ст. влада Київської Русі пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми  державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». [15]

Отже, розвиток державності  Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, – до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої та молодшої дружин. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов´янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями. [4]

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче – народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями. [10]

У Київській державі  віче асоціювалося із збиранням жителів  певного міста або його частини  для вирішення важливих громадських справ. Як свідчать писемні джерела, до компетенції віча належало вирішення законодавчих, судових питань, а також оборонних та зовнішньополітичних проблем. Слід сказати й про те, що попри домінуючу роль у державному управлінні Русі князівської адміністрації значний вплив на нього мав також політичний інститут віча.

Віче відігравало певну  роль у політичному житті. Рішення  про вбивство князя Ігоря, який зловживав  збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі («сдумавше со князем своим Малом»). Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, городяни «створи-ша вече». 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Перша згадка у літописі про віче у Києві належить до 1068 p., а остання – 1202 р. [9]

Однією з важливих функцій віча було комплектування народних ополчень і вибори ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, інколи на знак протесту проти політики князя.

Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

2.2. Віче та князь

Вищим органом влади  Київської держави була влада  великого князя. Він був представником і захисником інтересів привілейованого прошарку населення. Працями дослідників доведено, що інститут князівської влади – давній звичаєвий інститут.

Функції перших князів були порівняно нескладними і полягали, насамперед, в організації дружини  й військових ополчень та управлінні ними. З перетворенням князя у феодального монарха ускладнювались і його функції. Він став верховним головнокомандувачем. Князь підкорював нові землі, створював оборону на кордонах держави, зміцнював Київ, провадив зовнішньополітичні стосунки зі Степом (державні формації кочових народів) і Візантією. Князь здійснював управління Київською державою, призначав численну адміністрацію, організовував будівництво доріг і мостів, приділяв багато уваги прокладанню торгових шляхів. [7]

З X ст. розвивалася законодавча  діяльність князів. Особливо важливою законодавча функція стала в  ХІ–ХІІ ст. Після запровадження християнства в обов’язки князя входило й утвердження цієї ідеології, значною мірою через законодавчу функцію. Отже, через законодавчу діяльність князі встановлювали: нову каральну систему, розмір судових стягнень, розмір винагороди окремим посадовим особам, права церкви тощо. Однією з найважливіших функцій князівської влади у період зародження та розквіту Київської держави була судова. Судив київський князь на підставі норм звичаєвого права, здебільшого своє найближче оточення: васалів, дружинників тощо.

Від XI ст. у Київській  державі посилювалися економічні та політичні суперечності між окремими князівствами. Виникла необхідність у створенні ще одного органу влади – ради при князі, яка не мала чітко встановлених складу та компетенції. її ще називали боярською радою, оскільки в її складі переважали насамперед бояри, а також представники вищого духовенства – митрополити, єпископи й представники вищої адміністрації – тисяцькі, посадники – вихідці з місцевої знаті. Рада була постійним дорадчим органом при князеві з найбільш важливих внутрішніх і зовнішніх питань держави.

Нова доба породжує державну структуру влади руських земель нового типу з виразною системою ієрархічної залежності військово-охоронної служби (князь з дружиною). Виникає принципово нова ситуація в розгортанні державних інститутів влади, адже починає функціонувати на договорній основі князівська ієрархізована структура, яка виходить за межі Полянської землі з центром у Києві і доходить до автономних земель–полісів, у межах яких Віче було єдиним верховним органом влади. [7]

Договірна система віче з князем, якщо її тлумачити в суто юридичній площині, є конвенцією, що означає договір. Влада князя, його дружини та адміністративної частини ґрунтується на договорі з віче й на формальностях, які роблять його здатним і чинним. Однією з таких формальностей є укладання "ряду". Писемне свідчення про укладання "рядів" знаходиться в літописі від 1146 р., де вказується, що князь Ігор бере зобов'язання перед народом не чинити суд самовільно, не робити насильства, усувати тих, хто чинить свавілля. Обидві сторони – князь і представники віче – стверджували "ряд" цілуванням хреста. [15]

Таким чином, вступ князя у володіння після його обрання віче передбачає договір ("ряд"). Це означає, що компетенція князя визначається "рядом". Державний суверенітет земель-полісів залежав від Віче, а не від князя. Терміни "земля" і "народ" в Київській Русі вживався як синонім терміну "держава", у той час коли термін "княжити" відноситься до форми правління.

Віче, укладаючи "ряд" з князем, регламентує його державно-владні функції дуже жорстко. Наприклад, у 1146 р. Віче Києва обговорювало зловживання  князівських чиновників і вирішило "вимагати від князя Ігоря гарантії на майбутнє від будь-яких проявів зловживань владою" [15]

Княжа влада - це повсякчасний державний інститут, а віче – політичний інститут самоврядування територіальних громад, волостей", де князь був і адміністратором і суддею. Рада бояр мала дорадчий голос, хоча й була невід'ємною складовою княжої адміністрації. Загалом, князівський інститут влади був ланкою у державному політико-правовому просторі руських земель. Державницька система періоду Київської Русі засвідчує, що віче мало перевагу над інститутом князя, свідченням чого є використання спеціальної термінології: "сотворите вьече", "совьет сотворити", "совьет совьещати", "сьеде на столь", "посадить на столь" тощо. [11] Упродовж існування князівської влади в Київській Русі окремі землі так і не входили до складу спільного народоправного державного органу влади, і не підпорядковувались спільним законам. Об'єднуючою ланкою був лише родинний зв'язок князів.

.

2.3 Еволюція  вічових зібрань

Історичні витоки віча пов’язані з додержавним періодом, коли у давніх слов’ян були започатковані збори громадян.

Віче відоме вже в  добу племінного устрою й було характерне для всіх східних слов’ян як вияв народоправного ладу. В літописах  вперше згадується в Білгороді під 997 роком, Новгороді – під 1016 роком, Києві – 1068 роком. В головних містах держав-земель за княжої доби вічові збори набрали характеру одного з верховних органів влади, який конкурував у своїх компетенціях із владою князя і боярської ради. Віче скликалося і в малих містах («пригородах»), але обмежувалося розглядом справ місцевого управління. Громадяни «пригородів» мали також право брати участь у вічі «старшого города». Пізніше їх заступали тисяцькі. Крім того, у вічових зборах звичайно брали участь князь, бояри, єпископ і духовенство. На Русі почало відігравати помітну роль з ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості (друга половина XI–XII століття). [15]

З економічним та політичним піднесенням великих міст і посиленням ролі купців, ремісників зростало й значення вічових зборів. Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговищі. Регулярних вічових зборів не було, їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр або ініціатива виходила з народу. Вічем керував князь або єпископ (у Києві – митрополит), іноді – тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи вирішувала позиція більшості присутніх. Компетенції віча не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами – справа війни і миру, зокрема, народне рушення, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи внаслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді віче домагалося зміни княжих урядовців, часом віче ставало судовим органом, головним чином для політичних правопорушень. Рішення віча «старшого» города було обов’язковим для цілої землі. [8]

Віче як орган державної  влади в українських князівствах не мало найвпливовішого становища, як у Новгороді, Полоцьку та Пскові. На відміну від північних князівств, де князі узурпували всю владу, в Україні віче все ж зберігало рівнорядну роль до інших органів. Тільки в Галицькому князівстві воно поступається перед боярською радою. Вічові збори як орган державної влади занепадають під час переходу українських земель під владу Великого князівства Литовського і Польщі. Роль віча за литовсько-польської доби виконували соймики. В XVI–XVIII століттях існували віча копних судів. Своїм правним характером віче є органом прямого народоправства, аналогічним до народних зібрань у давніх грецьких містах і в середньовічних містах Західної Європи.

У Давньоруській державі  продовжували функціонувати народні  збори – віче, які діяли ще до її утворення. Більшість сучасних дослідників у цьому питанні поділяють точку зору В. Т. Пашуто, який шляхом детального аналізу літописних відомостей про віче дійшов такого висновку: означаючи нараду взагалі, цей термін вживався стосовно різнорідних явищ. [12] Як один з найархаїчніших інститутів народовладдя віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної демократії». Із племінних сходів давніх слов'ян віче перетворилося у збори городян, в яких брали участь вільні жителі міста – купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській феодальній верхівці.

Процедура народних зібрань  поступово удосконалювалась і в  найбільш завершеному вигляді була представлена на вічах Новгорода І Пскова в наступні віки.