Виникненя українського козацтва: теорії, передумови та чинники.

ВСТУП

У період розбудови  сучасної незалежної Української держави варто звертатися до вивчення історичного досвіду процесів державотворення в Україні, зокрема участі у формуванні й розвитку ідеї української державності українського козацтва, яке в середині ХVІІ ст. очолило загальнонародну боротьбу за створення Української держави. Козацтво на Україні - явище самобутнє, національне, суто народне. Саме Козаччина заявила світу про існування не лише другорядної країни в Європі, а й загальновизнаної політичної та військової сили, що надала значний поштовх визнанню України та розвитку її внутрішніх політичних та ідеологічних особливостей.  За слушним висловом В. Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу".

     Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української національної культури. Її освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної теми виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять аристократією національного руху, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

    Проблема козацтва - одна із центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників. Вивчаючи цю тему, вони відмовляються від застарілих ідеологічних стереотипів і міфів, застосовують нові методологічні підходи. Українському козацтву присвятили розвідки чимало вітчизняних і зарубіжних істориків та правників, серед них В. Антонович, М. Василенко, М. Грушевський, Пантелеймон Куліш, Р. Лащенко, М. Максимович, Д. Яворницький, польські історики М. Бєльський,

В. Коховський, Л. Підгородецький, французи − військовий інженер, автор записок про Україну Г. Боплан та письменник П. Меріме, австрійський дипломат Е. Ласонт. Сучасна українська історична та правнича історіографія поповнилася великою кількістю публікацій, які відображають різні аспекти участі козацтва в державотворенні України. Це праці О. Гуржія, В. Грабовецького, Р. Дашкевича, В. Замлинського, М. Котляра, І. Паньонка, В. Смолія, В. Степанкова, В. Сергійчука, Ю. Мицика, С. Плохія, І. Стороженка, В. Щербака, В. Чуприни та ін. Однак козацька проблематика не вичерпано і сьогодні потребує докладного наукового дослідження. Незважаючи на значний рівень вивчення козацької самобутності та її ґенези на тлі традиційної культури інших народів не є недостатньо. Наукові роботи з цієї тематики практично відсутні, за винятком хіба що опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка “Нариси стародавньої історії України”, в якій визначено загальне індоєвропейське коріння деяких елементів козацького культурно-військового комплексу. Однак, ця праця, започаткувавши пошуки витоків складових чинників козацької мілітарної культури, загальноіндоєвропейській спадщині, не торкається усього багатства козацького культурного комплексу. Разом з тим, існує велика спеціальна література, присвячена окремим елементам індоєвропейської культурної традиції, які пізніше успадкувало українське козацтво. В цьому аспекті я розгляну праці тих науковців, які займалися вивченням певних проблем культури взагалі і козацького військового культурного комплексу зокрема.

     Предмет дослідження – інститути та механізми, які формують стан козацтва, щоб забезпечити його вивчення та дослідження (сім'я, система виховання, освітні установи, звичаї і правові норми).

     Об'єктом дослідження виступає станова ментальність козацтва у її еволюційному розвитку (спосіб мислення, світосприйняття, духовна налаштованість індивіда чи групи, які у поведінкових шаблонах, стійких ціннісних установках, діяльності, звичайного життя, традиціях).

Актуальність  теми. Про українське козацтво значна частина сучасної молоді має поверхове і спрощене уявлення. Насправді воно було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожен українець прагнув стати козаком. За сучасних умов, при відкритості усіх історичних джерел, вкрай необхідно звертатися до славної історії запорізького козацтва, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії козацької держави.

РОЗДІЛ 1.

           1.1. Виникненя українського козацтва: теорії, передумови та чинники.

Зважаючи на ту виняткову роль, яку козацтво відіграло в історії України, історики здавна намагалися пояснити обставини виникнення та розвитку цього суспільного феномену. Для того, щоб розповідати про побут, звичаї, заняття козаків спочатку потрібно з’ясувати хто взагалі такі козаки і причини їх появи.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці(1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено влатино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів,нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний

польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: втікачі, розбійники і

вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками.  На Україні назва «козак»

вперше вживається у 1492р.

     Проблема появи та формування козацької верстви й досить є дискусійною.

Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст    М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1)  «хозарська»  — ототожнює козаків з давніми  народами степу «козарами»,

або хозарами;

2)  «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» —

тюркського  племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі

Степом Пороссі;

3)  «черкаська»  — вважає виникнення козацтва  одним з наслідків процесу

міграції  в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в

Тмуторокані;

4)  «татарська»  — виводить козацький родовід  з татарських поселень, що

виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де

шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася

якісно нова верства — козацтво;

5)  «автохтонна»  — доводить, що козацтво як  спільнота є прямим

спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за

литовської  доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій

вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому

литовському князю;

6)  «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських

автономних  громадах так званих болохівців, які після встановлення

монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під

влади місцевих князів;

7)  «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським

степовим  населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у

пониззі Дунаю;

8)  «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на

території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували

сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою

здобиччю;

9)  «захисна»  — пояснює появу козацтва на  південних рубежах необхідністю

дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10)  «соціальна»  — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

      Як бачимо, самий лише перелік точок зору достатньо свідчить, наскільки

дискусійним є це питання. Принциповим розходженням у суперечках істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської.

Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність

виникнення  та формування козацтва, оскільки кожна  з них базується на

якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної  чи соціальної

сфер. Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його

необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування  великого масиву вільної землі  зі сприятливими для

життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою

цивілізаціями;

2)  досвід  освоєння південних територій  уходниками, добичниками,

бродниками та ін;

3)  природне  прагнення людей до міграції  в пошуках кращого, до

самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Узагальнюючи викладене вище, варто наголосити, що, коли не брати до уваги крайніх поглядів на проблему генезису козацтва, всі вони певною мірою або перегукуються, відрізняючись певними деталями, або взаємно доповнюються. І тому буде доречно сприймати виникнення та становлення козацтва як складний багатоплановий процес, у перебігу якого, вочевидь, певну роль відіграли всі з названих чинників.

       Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан - козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Вирішувалася доля народу, бути йому чи не бути. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід на ріці Дон. Основними причинами виникнення козацтва були:

Економічні - нестача власної орної землі, народна колонізація вільних  земель Придніпров'я та Дикого поля - степів за Дніпровськими порогами;

Соціальні - посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала;

Політичні - цілеспрямована політика польської  прикордонної адміністрації поставити  козацтво на службу по охороні південних  рубежів від татарської небезпеки;

Стратегічні - постійна небезпека з боку Кримського ханства;

Національно-релігійні - політична полонізація українського населення та наступ католицької  церкви на права православної, наростанням  релігійного та національного гніту.

     1.2. Запорізька Січ як суспільно-політичний центр козаків.

 Запорозька Січ була суто військовим табором. Тут були лише козаки, а жінок і дітей туди не пускали. Козаки підпорядковувалися лише своїй старшині, яку самі зі свого середовища і обирали. На Січі існували дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь; і мала — за участю лише старшин. Вищою владою на Січі вважалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної рівності у розв'язанні всіх питань. Поступово посилювався поділ на бідних і заможних козаків. На керівні посади обиралися переважно багаті козаки.[1]

     Запорозька Січ мала свою територію, яка поступово збільшувалася, а пізніше адміністративно поділилася на так звані паланки (райони). До неї входили великі райони Правобережжя і Лівобережжя. Запорозька Січ мала ще назву Кіш. Тут знаходився центр військової, адміністративної та судової влади всієї козацької території — Запорожжя. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман, якого обирала Велика Рада. На ній також обиралися генеральні старшини — суддя, писар, обозний, осаул та хорунжий, яких у разі необхідності переобирали і за провини засуджували до смертної кари, тут же здійснюючи вирок. Це свідчило про високу відповідальність керівників перед козаками. Козаки судили за звичаєвим правом. Писаних кодексів чи правових збірників у них не було. Цей політичний та адміністративний лад протягом трьох століть існування козацької державності дещо змінювався, але в основному зберігся до останніх років її діяльності. На розгляд Ради кошовий виносив всі важливі питання життя козацького товариства. Доступ на Січ мав кожний, хто хотів поселитися тут, однак до Коша приймали індивідуально, і молоді хлопці проходили випробування як джури (помічники-слуги) у досвідчених воїнів. Хто не підходив до військової діяльності, того відсилали з Січі. Всі козаки, рядові чи обрані на посади старшин, вважалися рівними (мали однакові права). Жили козаки в куренях, зроблених із хмизу і обмазаних глиною, вкритих від дощу очеретом чи кінськими шкурами. Тими, хто жив у куренях, управляли курінні отамани. Це була нижча ланка командного складу козацтва. Війни та суворе життя виробили у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, зневагу до комфорту і розкоші, повагу до дружби, побратимства, мужності, стійкості та презирство до смерті. Проводячи життя в походах і війнах козаки набували значного досвіду і високого військового мистецтва. Вони були озброєні самопалами, рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки й стріли, мали свою артилерію. У мирний час на Січі під керівництвом курінних отаманів вони щоденно по кілька годин виконували військові вправи та фізичні тренування. Тому влучно стріляли і добре володіли шаблею.[2]

       Перші десятиріччя існування Січі виявили і ряд суперечностей: свобода особи і жорстоке переслідування; часто винищення меншості чи окремих груп, які мали власні переконання, більшістю на загальних Радах (це умовно можна назвати «терором маси»); свавілля і сувора дисципліна, особливо під час походів; аскетизм і розгульність, зокрема, після походів, коли вся козацька маса пиячила. Протягом всього свого існування Запорозька Січ мала демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право кожного брати участь у військових радах, виборах старшин, а також володіти землями. Отже, це своєрідна демократична козацька республіка з власною територією, урядом, фінансами і економікою. Стихійне створення її було проявом намагання української народності мати свою державність. Військовий її характер диктувався вимогами часу. Польська влада неодноразово намагалася підкорити цю державу, але вона постійно боролася за свою незалежність. Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, був справжнім суспільно-політичним винятком. Проста, але ефективна система органів влади, участь усіх козаків у вирішенні найважливіших питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм, забезпечили їй високе виживання. Для Запорозької Січі протягом століть її існування характерний найширший спектр суспільно-політичної і соціально-економічної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза її увагою. Існування Запорозької Січі як самостійної політичної сили неодноразово визнавалося іншими державами. З ними велись переговори, укладались угоди і військові союзи. Військова сила запорожців та оригінальна тактика бою, якою козаки збагатили військове мистецтво, були добре відомі за межами України.

Характерною ознакою діяльності Запорізької  Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Саме українське козацтво стало  вирішальною силою у боротьбі за українську державність, і пізніше  ця державність була створена за зразком  і структурою запорізького козацтва.

РОЗДІЛ 2. Соціокультурні особливості життя українських  козаків.

       2.1. Ментальний світ українських козаків.

Козаки, за словами  французького інженера Боплана, який на початку XVII ст. служив у Польщі і багато з ними спілкувався, були високого зросту, дотепні і щирі, міцні здоров'ям, витривалі, у боях невтомні та винахідливі. Аскетизм запорозького козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом і православною ідеологією. Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати.

      Поряд з гостинністю запорізькі козаки найвище цінували особливу чесність. «Хоча у Січі, — пише католицький патер Кітович, — жили люди усілякого роду — утікачі та відступники від усіх вір — але там панувала така чесність і така безпека, що ті, хто приїжджав з товарами або за товарами, не боялися і волоска втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці зали шити своє майно, не турбуючись, що його вкрадуть. Усілякий злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січовика, негайно карається смертю».

      Перебуваючи в стані безперервних воєн, Запорізька Січ погребувала постійного поповнення своїх лав. Тому в Січі були вироблені певні критерії відбору до козаків. Як підкреслює у своїй праці Д.І.Яворницький: "кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний за таких п'яти умов: бути вільною і неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві (ця умова набула сили після втрати Запорізькою Січчю політичної ролі в житті України після XVII століття), сповідати православну віру і пройти певне навчання. Справжнім козаком ставав лише той, згідно різноманітних свідчень істориків, хто пропливав пороги Дніпра, пройшов семирічну підготовку, здійснив морський похід. Тобто чітких критеріїв відбору молодих козаків не існувало.

      Внаслідок приходу в українські степи народів алтайської мовної сім’ї в середньовічну добу почалися зворотні впливи. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найкраще у свого споконвічного ворога — татаро-турецьких нападників. Це стосується і зброї — шабля (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків була вогнепальна зброя — мушкет, рушниця, а шабля, як вид холодної зброї, перейняла на себе культову сакральність меча — священної зброї воїнів-індоєвропейців), військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу. Однак, багато елементів, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів (одяг, зачіску), мали давньоіндоєвропейське походження. Українське козацтво теж було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відлунням яких і був у козацькій культ коня. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу коня формується в козацькій культурі своєрідне побратимське ставлення до коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі. В багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака.

       Почесне місце посідає у козацькій військовій традиції шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатющий український фольклор. Можна стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як далекий відгомін прадавнього військового культу меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі був ознакою приналежності до лицарського стану, так і шабля на території України в XVI-XVIII ст. була символом незалежної козацької верстви. Як відомо, козаки жили серед квітучої природи з чистим і свіжим повітрям. За давнім звичаєм більшу частину року вони ходили у легкій одежі, без головних уборів, часто босими і з оголеним торсом, що давало добрий ефект для загартовування. Козаки вставали зі сходом сонця і зразу ж умивалися холодною джерельною або річковою водою. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Француз Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порівнював їх з індіанцями: «Козаки — дужі, загартовані».

Календарні  свята запорожці не зустрічали аграрними  обрядами, які широко побутували на селі, що пов’язано зі специфікою їхнього  способу життя й діяльності. В  такі дні відбувалися врочисті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще  козаки салютували з гармат і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і старшину, приносили їм подарунки. Часто відбувалися  кулачні бої. Добуваючи скромну їжу, — говорить про запорожців їх сучасник, — полюванням чи рибальством, запорожці нічим ін шим не займалися, окрім зброї, і були рідкісним прикладом поміркованості в усьому. Так, від лихоманки вони пили горілку із попелом чи рушничним порохом, засипаючи в чарку вина пів-заряда пороху; для загоєння ран прикладали до хворих місць розтерту зі слиною землю, а за відсутності металевого посуду для приготування їжі використовували дерев'яні ковші; підкидаючи безперервно один за одним у них нагріті на вогні камені, доки не закипала вода у цьому посуді.

      Згідно з даними Д. Яворницького, у Запорізькій Січі на стіл подавали такі страви: соломаху (густо зварене на воді житнє борошно чи пшоно), щербу (рідко зварене на риб'ячій юшці борошно). Круту тетерю їли з риб'ячою юшкою, жиром, молоком, водою. Мамалигу (тісто з проса чи кукурудзи) їли з бринзою чи пастермою — висушеною на сонці бараниною. Ласували козаки й м'ясом, зокрема свининою і дичиною. Якщо ж козаки, крім звичайної їжі, бажали поласувати варениками, сирниками, гречаниками з часником, галушками, то для цього вони складали артіль, збирали гроші, на них купували продовольство і передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки їли також рубці, свинину — «свинячу голову до хрону та локшину на переміну». Специфічною козацькою їжею були загреби — коржі, які називалися так тому, що їх клали в на топлену піч і загрібали попелом і гарячими вуглинами. До речі, Д. Яворницький ніде не пише про якусь особливу любов запорожців до сала.[3]

      Деякі історики, особливо іноземні, люблять акцентувати на тому, що козаки були любителями випити і цим зловживали. Дійсно, запорізьке козацтво було чоловічим товариством з усіма властивими йому якостями, і при цьому слід також ураховувати, що жили вони і діяли в епоху Середньовіччя та Нового часу, коли звичаї та й спосіб життя були інакшими. До того ж козаки любили похвалитися і часто перебільшували свої військові та й не лише військові подвиги. Тому не можна сприймати буквально те, що навіть самі про себе запорожці говорили: «У нас в Січі норов — хто «Отче наш» знає, той вранці встав, умився та й чарки шукає». Як і більшість українців, козаки були схильні до гумору і навіть коли пили, завжди жартували. Горілку вони найчастіше називали оковитою (від лат. aqua vitae — вода життя) і зверталися до неї, як до живої істоти, перш ніж почати пити: «Хто ти?» — «Оковита!» «А з чого ти?» — «Із жита!» «Звідкіля ти?» — «Із неба!» «А куди ти?» — «Куди тре ба!» «А білет у тебе є?» — «Ні, нема!» «Так отут же тобі і тюрма!» Як правило, козаки вживали спиртне під час обіду, що не так шкодило здоров'ю.

       Дещо інакше було, коли козаки поверталися із вдалих по ходів. Тоді вони, прибувши на Січ, протягом кількох днів ходили вулицями, водили за собою великий натовп музикантів та січових півчих — школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги та успіхи, безперервно танцювали, за ними носили у відрах і котлах різного роду напої (крім вищевказаних ще також варену, що була сумішшю горілки, меду, сушених фруктів, переважно ізюму, винограду, груш, яблук, разом зварених з імбиром та іншими прянощами. У цей час кожного, хто б не їхав і хто б не йшов, знайомий чи незнайомий, козаки запрошу вали до своєї компанії, пригощали напоями та закусками і по гано було тому, що відмовлявся від частування — його сварили «останніми словами» і з ганьбою проганяли.

      Проте під час військових походів запорозькі козаки уникали вживання спиртного. Наприклад, Г. Боплан, який описав побут і звичаї українців у XVII ст., писав, що козаки вживають спиртне лише під час дозвілля, бо «коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються незвичайної тверезості. Під час походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотримуються цього дуже суворо».  За словами А. Ф. Кащенка, під час підготовки до походу «у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів». Не схвалювалося також пияцтво і в середовищі «начальницьких осіб»: якщо кошовий отаман або січова старшина помітять цей недолік у кого-небудь зі службових осіб, то попереджали його особливим ордером (наказом) на цей рахунок і наказували йому суворо дотримуватися ордера і не «потьмарюватись про клятими люлькою і пияцтвом». Існують відомості, що в тютюн запорожці додавали лікарські трави, що зменшувало негативний вплив паління на організм. Зрештою піддавшись гульні, запорізькі козаки не були схожі на тих жалюгідних п'яниць, які пропивали свої душі в чорних та брудних шинках і втрачали людську подобу: лицар навіть і в гульні залишався лицарем. Гуляючи, козак виявляв особливого роду молодецтво, прагнення використовувати життя для веселощів та радості. Це випливало з самого способу життя козака: не маючи сім'ї, зустрічаючись постійно зі смертю, козак прагнув своє не завжди тривале життя прикрасити тими задоволеннями, які були доступні йому в Січі.

     2.2. Бойові звичаї та традиції

 Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках . Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.[4]

     Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами і тримали їх у самій Січі. У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

       Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.