Адаптацію до умов інтернатного закладу дітей молодшого шкільного віку з тяжкими порушеннями мовлення

ВСТУП

Зміни в соціальній, економічній  і політичній сферах нашої країни дають імпульс процесам індивідуалізації, персоніфікації в розвитку особистості. У багатьох людей виникають певні  труднощі в міжособистісній взаємодії. Причини цих труднощів у соціальній психології пов’язують із тим, що кожна людина по-різному сприймає дійсність.

Гуманізація суспільних відносин передбачає наявність особливої  уваги до найменш захищених членів суспільства, серед яких особливе місце  відведено дітям із відхиленням  розвитку. Більшість людей стереотипно сприймають таких дітей, суспільна думка їм автоматично навішує ярлик «другосортності». Як наслідок, діти часто виростають з образою на навколишній світ. Перед педагогами, соціологами, психологами, які працюють у системі корекційної освіти, стоїть нелегке завдання, що полягає у зміні існуючої ситуації.

Найпоширенішою формою надання корекційної на соціальної допомоги дітям з тяжкими порушеннями  мовлення є їхнє виховання, навчання та корекція у спеціальних умовах.

Життя плинне, суперечливе, малопередбачуване: не встиг пристосуватися відчути стабільність існування, як трапляється таке, що докорінно змінює плани, суттєво впливає на самопочуття, змушує пристосовуватися до нового й незвичного.

Не становить винятку  і життя в школі - інтернаті. Воно на кожному кроці ставить вимоги до компетентності дитини, її гнучкості, вміння виділяти головне і другорядне, здатність пристосовуватися, а іншому чинити опір, відстоюючи не передбачувані ситуації, проблеми, що потребують вирішення і випробовують дитину на вміння приймати самостійно рішення, надавати чомусь-комусь перевагу, відмовляти у прихильності, відстоювати власну точку зору.

Вступ до школи – інтернату  дитини з тяжкими порушеннями  мовлення – переломній момент у  її житті. Він пов'язаний з новим типом стосунків з оточенням (ровесниками і дорослими), новим видом основної діяльності (корекційної, навчальної, а не ігрової). У житті дитини змінюється все: обов’язки , оточення, режим. І щоб дитині успішно подолати цей кризовий етап життя, вона має успішно засвоїти всі вимоги молодшої школи. До того ж, слід вважати на специфічні особливості перебігу процесу адаптації дитини до нових умов.

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ З ТЯЖКИМИ ПОРУШЕННЯМИ МОВЛЕННЯ.

1.1.Теоретичний аналіз поняття адаптації.

Термін адаптація виник  у другій половині ХVІІІ ст. Уведення його у науковий обіг пов’язують з  ім’ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів  зору (або слуху), що виражається у підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [11, с. 85].

Адаптація (від лат. Adapto – пристосовую) – одне з центральних  понять біології. Механізми адаптації  підвищують стійкість організму  до перепадів температури, до нестачі кисню, змін тиску й інших несприятливих впливів середовища. Термін “адаптація” широко застосовується як теоретичне поняття в психології.

У сучасній психологічній  науці існує кілька відносно самостійних  напрямків дослідження проблем адаптації. Зокрема, загальні проблеми адаптації представлені в працях А. Адлера, Б.Г. Ананьєва, Д.А. Андреєвої, О. Балла, Ф.Б. Березіна, Л.С.Виготського, Г. Гартмана, Т.Г. Дічева, В.М. Сорокіна, І.А. Мілославової, В.І. Розова, С.Л. Рубінштейна, Е. Фрома та ін.

Проблеми психологічної, соціальної та професійної адаптації  були предметом досліджень С.Д. Артемова, О.Г. Мороза, А.А. Налчаджяна, П.А. Просецького, В.А. Семіченко, І.М. Соколової, О.Г. Солодухової  та ін.

В.М. Сорокін визначає адаптацію як особливий процес відновлення порушеної рівноваги між індивідом і середовищем шляхом внутрішніх змін самого індивіда. Компенсаторні процеси так само спрямовані на відновлення рівноваги також шляхом внутрішньої перебудови. Адаптація та компенсація – це єдині, але різноспрямовані процеси, метою яких є відновлення рівноваги між середовищем та індивідом [9].

А. Адлер дає своєрідне  вирішення проблеми компенсації  в межах індивідуальної психології. З його точки зору, людина – найбільш біологічно непристосована істота, тому у неї спочатку виникає відчуття малоцінності, яке посилюється при наявності будь-якого сенсорного або фізичної дефекту. Самовідчуття своєї малоцінності є постійним стимулом до розвитку психіки людини, тобто дефект непристосованості, малоцінності виявляються не тільки мінусом, але і плюсом – джерелом сили, стимулом до компенсації і надкомпенсації.

Проаналізувавши існуючі  погляди на проблему компенсації  психічних функцій, Л.С.Виготський обґрунтував  розуміння компенсації як синтезу  біологічного та соціального факторів. Він ввів поняття про структуру дефекту, про системний характер порушень [4]. Це положення є провідним для забезпечення необхідних умов навчання та виховання, що сприяють успішній компенсації.

На думку Г. О. Балла, основні прояви соціальної адаптації, виражаються у взаємодії (у тому числі спілкуванні) людини з оточуючими людьми та її активною діяльністю. Найважливішим засобом досягнення успішної соціальної адаптації є загальна освіта та виховання, а також трудова та професійна підготовка [3].

Е. Фромм розрізняє  статичну та динамічну адаптації. Він  виступає проти тих теорій, які  заперечують роль людського чинника  в динаміці суспільного розвитку.

К. Хорні виявила труднощі, пов'язані з соціальною адаптацією, з невідповідністю культурних норм, що призводило до психічних відхилень. Головною причиною неврозів було те, що людина не могла реалізуватися в конкретному суспільстві, і ці симптоми не завжди залежали від витіснених інстинктів або дитячих переживань.

Адаптація, згідно Г. Гартману, включає як процеси, пов'язані з конфліктними ситуаціями, так і ті процеси, які входять у вільну від конфліктів сферу Его [16]. У процесі адаптації активно змінюється як особистість, так і середовище, в результаті чого між ними встановлюються відносини адаптованості.

Альберт Налчанджян зауважував, що кожен процес подолання проблемних ситуацій можна вважати процесом соціально-психічної адаптації особистості, в ході якого вона використовує набуті на попередніх етапах свого розвитку та соціалізації навички та механізми поведінки або відкриває нові способи поведінки та розв'язання задач, нові програми і плани внутрішньо-психічних процесів. Адаптація – це соціально-психологічний процес, який при сприятливому перебігу призводить особистість до стану адаптованості.

У інших працях, зокрема  Д.В. Рєзанова, розглядається соціальна  неадаптованість (дезадаптація), яка  розуміється як стан ускладнення  людини при інтеграції в соціум та її незадоволеність своїм становищем [17]. Якщо навколишнє середовище пред’являє до людини вимоги, до яких її важко адаптуватися в силу своїх особистісних чи вікових особливостей, у неї може розвинутись відчуття соціальної, психічної і соматичної напруги, що виступає загрозою дезадаптації. В разі дезадаптації людина формує неадекватні механізми пристосування до умов навколишнього середовища, у неї спостерігаються порушення в поведінці, конфліктні відносини, психогенні захворювання і реакції, підвищений рівень тривожності, негармонійний розвиток особистості.

Результати аналізу  наукової літератури дозволяють нам зробити висновок, що на сьогодні розрізняють чотири взаємопов'язаних види адаптації: психофізіологічну, соціальну, психологічну і професійну. В певні періоди життя людини, залежно від інтелекту та умов соціального оточення, домінує певний різновид адаптації.

У процесі психофізіологічної адаптації проходить засвоєння  всіх умов, які мають психофізіологічний вплив на особистість в процесі  перебування її в нових умовах. До цих умов слід віднести фізичне  і психічне навантаження, рівень стресогенності конкретної діяльності, ергономічні умови оволодіння спеціальністю.

Професійна адаптація  характеризується розкриттям і засвоєнням можливостей особистості як фахівця  певного виду діяльності, формуванням  позитивного ставлення до професійної  діяльності.

Психологічна адаптація – це процес взаємодії особистості із середовищем, при якому особистість повинна враховувати особливості середовища, й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію своїх можливостей. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних способів задоволення основних потреб.

Важливим аспектом психологічної  адаптації є засвоєння індивідом  соціальної ролі. Цим обумовлено віднесення адаптації до одного з соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості. Ефективність психологічної адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв’язки. Викривлене або недостатньо розвинуте уявлення про себе призводить до порушень адаптації.

Соціальна адаптація - пристосування  індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова  пластичність поведінки, інтеграція особистості  у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Тобто соціальна адаптація — це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.

Адаптація може здійснюватись  у формі акомодації (повного підпорядкування  вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінку, алкоголізм, наркоманію.

Виділяють такі компоненти соціальної адаптації: психічна адаптація, соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізація.

Психічна адаптація  – це процес взаємодії особистості  із середовищем, при якому особистість  повинна враховувати особливості  середовища, й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних способів задоволення основних потреб.

Соціально-побутова адаптація  — пристосування індивіда до нових  умов життя, побуту, що передбачає поліпшення його становища, психологічного самопочуття, узгодженість із намірами, інтересами, уподобаннями. Особливо це стосується осіб, які проходять реабілітацію у спеціалізованих закладах, відірвані від сім'ї і звичайного способу життя.

Економічна адаптація здійснюється зазвичай в нових соціально-економічних умовах життя і стосується всіх цільових груп населення. У такому випадку держава законодавчо регулює її механізми на різних рівнях соціального захисту населення через надання пільг, субсидій, матеріальної допомоги тощо.

Комунікативна адаптація  зумовлює пристосування індивіда до нових взаємозв'язків і взаємостосунків, розвиток соціальних навичок і умінь, соціальної компетенції. Особливо це стосується позитивної адаптації осіб з адиктивною поведінкою, клієнтів, які зазнали посттравматичного стресу, пережили екзистенційні проблеми тощо. Комунікативна адаптація виявляється ефективною тільки в умовах включення індивіда в нормальне соціальне середовище зі збереженням власної індивідуальності та унікальності. Люди з особливими потребами потребують прийняття свого стану і формування активної життєвої позиції, орієнтації на власні збережені можливості й потенціал. Соціальна адаптація необхідна при входженні людини в різні сфери суспільних взаємовідносин, розширенні чисельності контактів, формуванні адекватної поведінки відповідно до її потреб і особливостей психічного стану.

Регулятивна адаптація  пов'язана з життєвими циклами  людини, переходом від одного віку до іншого, перебігом різних життєвих подій і змін, що потребують формування нових якостей характеру, рис особистості та вимог до суспільства, яке має забезпечувати гідне існування громадян. Особливо важливою соціальна адаптація виявляється для статево-рольових взаємовідносин і взаємостосунків на різних вікових стадіях життя людини. Регулятивна адаптація пов'язана із задоволенням потреб у безпеці й повазі.

Самореалізація —  рівень задоволення духовних потреб особистості, реалізації творчого потенціалу. Соціальна адаптація до нової  життєвої ситуації чи умов життя здійснюється через активізацію сильних сторін особистості, самореалізацію в трудовій діяльності чи творчості, розширення світогляду, подолання екзистенціальних проблем [18].

Розглянувши компоненти соціальної адаптації, автор прийшов  до висновку, що в процесі соціальної адаптації беруть участь дві системи – особистість і соціальне середовище. Значення соціальної адаптації проявляється не тільки в пристосуванні людини до середовища, але й у свідомій діяльності особистості, спрямованої на перетворення середовища.

З поняттям соціальна  адаптація тісно пов’язано поняття  соціалізація. Соціалізація людини –  процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження  її як особистості, включення у суспільне  життя, як активної і дійової сили. Термін “соціалізація” стосується лише людського суспільства і означає найвищий щабель у розвитку біологічної, психологічної та соціальної адаптації людини щодо навколишнього середовища. У людському суспільстві біологічна адаптація відтісняється на задній план, поступаючись місцем свідомій і цілеспрямованій соціалізації людини, яка практично здійснюється шляхом включення особи до певних соціальних груп.

Деякі вчені вважають, що соціальна адаптація це один із механізмів соціалізації. Так, наприклад, А.В. Мудрик розрізняє та порівнює обидва поняття.

Розуміння взаємозв’язку  процесу адаптації та соціалізації в стало основою адаптивно-розвиваючої  концепції соціалізації, автором  якої є Лукашевич М.П. Сутність цієї концепції полягає в розгляді соціалізації як взаємодії людини з навколишнім середовищем, що триває все життя у кожній сфері її життєдіяльності. Адаптація як особлива діяльність людини, що пов’язана із засвоєнням нової соціальної ситуації, надає людині соціального досвіду і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Подальша адаптація індивіда в процесі взаємодії з соціальним середовищем відбувається ефективніше, покращуючи його соціалізацію. З вищезазначеного можна зробити висновок, що соціальна адаптація і соціалізація – це нерозривні в своїй єдності процеси.

Частиною процесу соціалізації виступає виховання, в процесі якого  людина набуває нового досвіду та знань про соціальне середовище і вчиться ефективно взаємодіяти  з ним. Основна мета адаптивно-розвиваючої  концепції соціалізації полягає  в створенні умов для цілеспрямованого та систематичного розвитку людини як суб’єкта діяльності, як особистості та індивідуальності.

Викладена концепція  соціалізації створює передумови для  всебічного розкриття місця й  ролі виховання в процесі становлення  особистості, дає змогу скоригувати цілі й функції виховання на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Насамперед слід урахувати, що адаптивно-розвиваюча концепція  спирається на взаємодію біологічного, психологічного та соціального механізмів адаптації, що дає змогу орієнтуватись у виховних впливах на цілісну людину з урахуванням конкретних станів та відхилень на кожному з рівнів.

Ця модель соціалізації охоплює всі сфери життєдіяльності  індивіда, вона практично збігається за структурою з основними напрямками виховання. Тим самим створюється можливість для найповнішої реалізації одного з найважливіших принципів організації виховання – комплексності.

Адаптивно-розвиваюча модель соціалізації на основі механізму засвоєння  нових соціальних ситуацій орієнтує на виховання творчої, мобільної особистості, що особливо важливо в період кардинальних змін в усіх сферах життя суспільства.

Аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок про те, що адаптація є складовим елементом  механізму соціалізації, який відбувається як сукупність адоптацій до різноманітних життєвих ситуацій, під час яких накопичується соціальний досвід, засвоюються норми та цінності. Кожна адаптація збагачує соціальний досвід, полегшує подальшу адаптацію дитини. У цьому суть адаптивної – розвивальної моделі соціалізації.

Розуміння механізмів соціалізації на початкових етапах психічного розвитку дитини виявляється у висуванні  на перший план механізму біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприйняття і емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи більш високі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними і соціальними механізмами соціалізації

У процесі адаптації  особистість проходить три фази свого становлення:

- перша фаза (власне адаптація) передбачає засвоєння ціннісних орієнтацій та норм, уподібнення індивіда до інших членів групи. Якщо індивіду не вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, у нього може розвиватися дискомфорт, залежність, невпевненість, що є причинами породження дезадаптації особистості;

- друга фаза (індивідуалізація) виникає через суперечності між  необхідністю “бути таким як  усі” і прагненням індивіда  до максимальної персоналізації. У випадку, якщо індивід не  зустрічає взаєморозуміння, у нього можуть розвиватись якості негативізму, агресивності, що викликає деіндивідуалізацію;

- третя фаза (інтеграція) детермінується суперечностями  між прагненнями індивіда бути  ідеально представленим своїми  особливостями в соціумі, з  одного боку, та потребою соціуму прийняти, підтримувати і культивувати тільки ті індивідуальні особливості індивіда, які сприяють розвитку його як особистості у групі, з іншого [21, с. 332].

Якщо суперечності не усунено, то наступає дезінтеграція, що призводить до ізоляції особистості, або неприйняття її групою. Успішна адаптація полягає не лише в пристосуванні особистості до конкретних умов життєдіяльності, але й у включенні її в широкий спектр суспільних відносин.

1.2. Фактори,  які впливають на адаптацію до умов інтернатного закладу дітей молодшого шкільного віку з тяжкими порушеннями мовлення.

Однією з важливих проблем сучасної системи освіти є проблема розвитку адаптаційних можливостей  особистості і профілактика дезадаптації, а також критичні періоди психічного розвитку. Особлива увага звертається на дітей молодшого шкільного віку з тяжкими порушеннями мовлення в умовах інтернатного закладу. Найважливішим є те, що процес звикання до шкільного життя та його умов є складним. Одні діти проходять цей процес легко, без психічних травм, а інші важко, з чого і випливає проблема «шкільної дезадаптації».

Шкільна дезадаптація –  втрата дитиною навчальної мотивації, низька успішність, конфліктність у  спілкуванні з учителями й  однолітками. Схильність до асоціальної  поведінки, низька самооцінка, домінування негативного емоційного напруження [7, с. 3].

Шкільна дезадаптація проявляється у таких формах:

- непристосованість до  предметної сторони діяльності;

- нездатність керувати  своєю поведінкою;

- нездатність прийняти  тем шкільного життя;

- шкільний невроз, або  “фобія школи”.

Результатом ефективної адаптації дитини до вимог навколишнього  середовища є формування її життєвої компетентності, здатності орієнтуватися  та впливати на соціальне середовище.

Адаптація висуває високі вимоги до внутрішніх ресурсів дитини. Задача вчителя допомогти їй розкрити ці ресурси. Для цього вчитель повинен знати особливості психічного розвитку молодшого школяра з тяжкими порушеннями мовлення та сповідувати особистісно-орієнтовану модель освіти.

В різні періоди життя дитини у неї домінує певний різновид адаптації в залежності від інтелекту та умов соціального оточення. Стан здоров’я школярів з тяжкими порушеннями мовлення є одним із головних чинників, що впливає на їх адаптацію до умов інтернатного закладу. Тому фізіологічна адаптація є важливим чинником успішної адаптації дітей з тяжкими порушеннями мовлення до умов інтернатного закладу. Процес фізіологічної адаптації дитини з особливими потребами до школи можна розділити на кілька етапів або періодів, кожен із яких має свої особливості і характеризується різною мірою напруження функціональних систем організму. Умови протікання цього процесу, зміни в організмі дитини наявні при адаптації до школи, протягом багатьох років вивчали спеціалісти в галузі медицини (М.В. Антропова, М.М. Кольцова, О.Г. Хрипкова). Ці комплексні дослідження включали вивчення показників вищої нервової діяльності, розумової працездатності, стану серцево-судинної системи, системи дихання, ендокринної системи, стану здоров’я, успішності, режиму дня, навчальної активності на уроках. Таке комплексне і всебічне вивчення змін, що відбуваються в організмі, поряд з оцінкою стану здоров’я та найважливіших педагогічних аспектів навчання дало можливість отримати достатньо повну картину процесу адаптації.

Виділяють три основних етапи фізіологічної адаптації.

Перший етап – орієнтовний, коли у відповідь на весь комплекс нових впливів, пов’язаних із початком систематичного навчання, бурхливо реагують усі системи організму. Ця “фізіологічна  буря” триває два-три тижні. На цьому етапі організм дитини витрачає все, що в нього є, та іноді і “бере у борг”, що свідчить про надзвичайно високу “ціну” плати за цей період. Тому фахівцям інтернатного закладу важливо пам’ятати про дану особливість.

Другий етап – “буря” вгамовується, “ціна” знижується. Помітне нестійке пристосування, коли організм шукає і знаходить певні отримані (або близькі до отриманих) варіанти реакцій на ці впливи.

Третій етап – період відносно стійкого пристосування. На цьому  етапі організм знаходить найбільш оптимальні варіанти реагування на навантаження, які вимагають меншої напруги всіх систем. Незалежно від того, яку роботу виконує школяр – розумову, пов’язану з засвоєнням нових знань, статистичне навантаження або психологічне навантаження, спілкування у великому колективі, кожна із систем організму повинна відреагувати своїм напруженням, своєю роботою. Тому чим більшу напругу буде «видавати» кожна система, тим більше ресурсів витратить організм. Але можливості дитячого організму далеко не безмежні, а тривала, напружена пов’язана з ним утома і перевтома можуть завдавати значні шкоди здоров’ю дитини.

Врахування фізіологічних  аспектів адаптації дає можливість здійснювати управління процесом навчання, виховання та корекції мовленнєвих  вад, сприяє розумінню вчителем, вихователем, психологом та логопедом можливості уникнення надмірної інтенсифікації навчальної праці. Відповідно до цього необхідно будувати весь педагогічний процес так, щоб не завдавати збитків здоров’ю кожної дитини. Не слід також забувати, що готовність дітей до систематичного навчання різна, різний стан їхнього здоров’я, різні мовленнєві дефекти та психологічний стан, отже, процес адаптації до школи в кожному окремому випадку буде різним.

Тривалість усіх трьох  фаз адаптації 5-6 тижнів, причому найбільш складним є період між першим і четвертим тижнем.

За останні роки вченими  проведено багато досліджень, спрямованих  на виявлення особистісного потенціалу дітей 6-7 річного віку з тяжкими  порушеннями мовлення. Результати показали, що вони вирізняються підвищеною збудливістю, емоційністю, досить швидкою втомливістю, нестійкістю уваги, ситуативністю поведінки.

Одним із головних критеріїв, що характеризують перебіг адаптації  до систематичного навчання, є стан здоров’я дитини і зміна його показників під впливом навчального навантаження. Існують показники, за якими вчитель і батьки можуть визначити порушення стану здоров’я. Одним із важливих показників, який легко контролюється, є маса тіла. Ще один дуже інформативний показник артеріальний тиск [20, с. 25].

Режим навчальних занять і ступінь навчального навантаження насамперед впливає на стан нервової системи дітей. У дітей з тяжкими  порушеннями мовлення та з певними  порушеннями нервово-психічної системи  дуже важко проходить адаптація  до умов проживання та навчання в школі-інтернаті. Практика показує, що протягом першого семестру погіршення нервово психічного стану дітей більш виражена, тому варто звертати увагу на будь-яке порушення поведінки школяра – роздратованість, надмірну збудженість, в’ялість, апатію. Такі діти потребують особливої уваги з боку лікаря-психіатра, психолога, соціального педагога та індивідуального підходу.

Психологічна адаптація  полягає в пристосуванні дитини як особистості до існування у  школі - інтернаті згідно з її потребами, мотивами та інтересами. Психологічна адаптація здійснюється шляхом освоєння норм і цінностей шкільного колективу. У цьому сенсі актуалізується проблема формування у дитини з тяжкими порушеннями мовлення пристосованості до умов життя як здатності до проживання в шкільному колективі.

Соціальна адаптація  – це інтегративний показник стану  дитини, який відображає її здатність  адекватно сприймати навколишню дійсність, ставиться до людей, подій  вчинків, спілкуватися вчитися, працювати, відпочивати, регулювати поведінку відповідно до сподівань інших.

В нашому суспільстві  дуже гостро постає проблема соціальної адаптації молодших школярів з тяжкими  порушеннями мовлення в умовах інтернатного закладу та збереження їх психічного здоров’я.

Вступ дитини з тяжкими порушеннями мовлення до навчання в спеціальному інтернатному закладі – важлива подія в її житті, що викликає зміни всього способу її життя та діяльності. Такі діти по – різному переживають цю зміну залежно від психологічної готовності. Спостереження фізіологів, психологів, педагогів показують, що серед цих дітей є діти, які через індивідуальні особливості важко адаптуються до нових умов, лише частково можуть упоратися (або не можуть зовсім) з розкладом роботи інтернатного закладу та навчальною програмою. Вони включаються в навчальну діяльність, яка стає провідною в їх житті. Перехід дітей на положення учнів інтернатного закладу зобов’язує їх дотримуватись режиму, правил шкільного життя, виконувати обов’язкові завдання, переборювати труднощі, переходити на самообслуговування тощо. Мова іде про ситуацію, коли дитина з пасивного «споживача», «отримувача», об’єкта спеціальної (корекційної) опіки стає активним «провідником» - учнем, «суб’єктом», здатним впливати на оточення і організацію свого життя.

Аналізу наукової літератури дозволяє виділити наступні фактори, які впливають на адаптацію дітей молодшого віку з тяжкими порушеннями мовлення до інтернатного закладу: рівень сформованості у дитини навчальних знань, умінь, навичок; особистісний розвиток дитини; мовленнєві дефекти; шкільні вимоги та розпорядок; стиль спілкування вчителя з дітьми; неправильне виховання в сім’ї, готовність до навчання.

1. Рівень сформованості у дитини навчальних знань, умінь, навичок та готовності дитини до школи (фізичної, соціальної, психологічної). Недостатність здібностей до навчання понижує доступний учню рівень навчання. Традиційно розділяють порушення інтелекту та передумов (увага, працездатність), «шкільні навики» (моторики, рахунку, читання, мови). Для таких дітей характерна невпевненість, примхливість, боязкість. Діти часто не в змозі в цілому сприймати спостережуваний об’єкт і здатні виділяти тільки окремі ознаки. Процес сприйняття предметів займає у таких дітей більше часу ніж у однолітків з нормальним розвитком. Часто діти приходять до школи без достатнього рівня сформованості їх інтелектуального розвитку, пам’яті, спілкування, логічного мислення та не завжди вміють встановити причино - наслідкові зв’язки. Не вміють виділити головне в тексті, встановити логічні зв’язки, часто не орієнтуються в часовому просторі. Це визначають при обстеженні дитини на психолого-медико-педагогічній комісії та при прийомі в школу.
2. Особистісний розвиток - несформованість емоційно-вольовї сфери, слабка саморегуляція поведінки;
3. Психологічні особливості дитини (слабкий тип нервової системи, підвищена сензитивність, надмірна збудженіть);
4. Мовленнєві дефекти. Мовленнєві порушення, визначаються психіатром, логопедом і підтверджені МПМПК (міською психолого – медико - педагогічною консультацією):