Акредитація ВНЗ, її зміст та завдання

 Національний університет біоресурсів та природокористування України

Педагогічний  факультет

Кафедра соціальної педагогіки та інформаційних технологій в освіті

Акредитація ВНЗ, її зміст та завдання

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ АКРЕДИТАЦІЇ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ 5

1.1 Загальна характеристика поняття «акредитація» 5

1.2 Освітньо-кваліфікаційні рівні підготовки фахівців у ВНЗ 17

1.3 Порядок проведення акредитації у ВНЗ 26

РОЗДІЛ 2 ПРАКТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ АКРЕДИТАЦІЇ ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ УКРАЇНИ 33

2.1 Сучасний стан та перспектива забезпечення якості освіти 33

2.2 Аналіз провідної практики проведення акредитації  у різних ВНЗ 44

2.3 Розробка системи об’єктивного оцінювання якості вищої освіти в Україні 45

ВИСНОВКИ 49

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 50

ВСТУП

Актуальніть теми. У зв’язку  зі стрімким поширенням процесів глобалізації та інтернаціоналізації вищої освіти в світі актуалізується необхідність оцінювання її якості та акредитації  вищих навчальних закладів, окремих  напрямів підготовки та спеціальностей, що дасть змогу підвищити освітній рівень України до європейських стандартів.

У галузі освіти в Україні  за останні роки відбулися значні зміни. Створена нова законодавча база, яка унеможливлює директивне втручання в діяльність освітніх організацій і формує легітимний простір їх функціонування через систему відповідних норм і правил. Основу механізму регламентації діяльності вищих навчальних закладів становлять процедури ліцензування та акредитації.

Особлива роль державної акредитації в нашій країні полягає в тому, що вона гарантує відповідність якості та рівня навчання державним вимогам, і випускники навчальних закладів, що навчались за акредитованими спеціальностями, мають право на отримання документа про освіту державного зразка.

Як свідчать наукові  дослідження після приєднання до Болонської декларації Норвегії, Німеччини, Швейцарії, Іспанії, Польші процес інтернаціоналізації  акредитації ВНЗ цих країн  набув певного динамізму. Італія, до прикладу, звернула увагу на оцінювання якості освіти в своїх університетах  лише під тиском подій у сусідніх державах. Тому можна із впевненістю стверджувати що процес акредитації як складова Болонського процесу відбувається у міжнаціональному освітньому просторі і потребує все більшого вивчення з метою оптимізації якості освіти.

Дослідження з проблем  реформування управління вищою освітою  В.Андрущенка, В.Вікторова, Д.Дзвінчука, В.Князєва, К.Корсака, С.Крисюка, В.Лугового¸В.Маслова, М.Михальченка, В.Шаркунової та інших  засвідчили, що протягом останього  десятиліття рівень напрацювань  вітчизняної науки з теорії та методології оцінювання і вимірювання  якості вищої освіти, інших параметрів ВНЗ віддалений від кращих світових зразків. Вчені переконані, що несистемсність та методологічна невизначеність в державному управлінні якістю вищої освіти України впливає на інтелектуальний потенціал країни.

Мета: аналіз змісту акредитації вищого навчального закладу.

Обєкт: акредитація вищого навчального закладу.

Предмет: порядок проведення акредитації ВНЗ.

Завдання :

1. Розкрити зміст поняття «акредитація»;
2. Дослідити сучасний стан системи якості освіти в Україні;
3. Описати систему об’єктивного оцінювання якості вищої освіти в Україні.

Практичне значення одержаних результатів

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНИЙ  АНАЛІЗ АКРЕДИТАЦІЇ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ  ЗАКЛАДІ

1.1 Загальна характеристика поняття «акредитація»

Уже більше п'яти років  європейське освітнє співтовариство живе під знаком так званого Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться  в основному до шести таких ключових позицій [4, с.16]:

1. Уведення двоциклового  навчання. Фактично пропонується  ввести два цикли навчання: 1-й  - до одержання першого академічного  ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної  системи. Пропонується запровадити  у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS, зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних  агентств, незалежних від національних  урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності.  На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування  випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості  європейської системи освіти. Одним  із головних завдань, що має  бути вирішене в рамках Болонського  процесу, є залучення в Європу  більшої кількості студентів  з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної нагромаджувальної системи, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

У традиційному державному управлінні України до її вступу до Болонського процесу, як і багатьох європейських країн, не виникала необхідність формування законодавчої бази, спеціальних  структур та певних управлінських технологій для моніторингу і забезпечення якості вищої освіти.

На сьогодні це питання  гостро постає перед кожним вищим  навчальним закладом.

К.Корсак [16, с.19]:наводить вимоги, які висувають міжнародна освітня співдружність, органи національного та наднаціонального контролю якості вищої освіти до відкритості її даних щодо тих ВНЗ, які претендують на міжнародне оцінювання, визнання та акредитацію. Серед них [24, с.15]:

- ясне і вичерпне формулювання  цілей навчання;

- забезпеченість навчання  необхідними ресурсами на всіх  його стадіях;

- оприлюднення і загальна  доступність навчальних планів  і програм із усіма деталями (структура, зміст, методи та  засоби викладання, інструменти  контролю навчально-виховної діяльності).

У відповідності з Законом "Про вищу освіту"[20, с.8] вищий навчальний заклад є такий освітній або освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певним освітнім та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Рівні акредитації вищих навчальних закладів:

• вищий навчальний заклад першого рівня акредитації – це ВНЗ, де здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. Також ці заклади можуть надавати повну загальну середню освіту;
• вищий навчальний заклад другого рівня акредитації – ВНЗ, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра. Також ці заклади можуть надавати повну загальну середню освіту;
• вищий навчальний заклад третього рівня акредитації – це ВНЗ, де здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра;
• вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації – це ВНЗ, де здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста, магістра.

Рівні, які присвоюються закладам освіти, – це дуже серйозне визнання професійної і фахової  готовності закладу до виконання  тих або інши завдань. Адже вони означають реальну здатність інституту, університету чи академії надавати освітні послуги відповідного рівня.

На системному рівні процедура акредитації була започаткована в 1996 році Постановою Кабінету Міністрів № 200. Разом зі створенням Державної акредитаційної комісії (ДАК) [], основним завданням якої визначалось формування та забезпечення виконання директивних вимог до вищої та професійно-технічної освіти. Цією Постановою затверджувались Положення про ліцензування та акредитацію навчальних закладів.

Основними складовими інституції ліцензування та акредитації стали  громадські організації фахові ради, на які покладалися питання проведення первинної експертизи та надання пропозицій Експертним радам ДАК.

Відповідність якості навчання державним вимогам оцінювалась  фаховими радами за результатами проведення експертизи діяльності закладу освіти, яка обов'язково включала виконання студентами комплексних контрольних кваліфікаційних завдань, складених самими навчальними закладами у відповідності до освітньо-кваліфікаційних характеристик певних напрямів (спеціальностей).

У зарубіжних країнах акредитація  здійснюється в рамках єдиної національної системи акредитації, основа яких почала формуватись з середини 70х років. Як самостійний вид діяльності роботи в області акредитації виконують  спеціально створені організації різної форми власності, що наділені державною  владою. Акредитація органів по підтвердженню відповідності та випробувальних лабораторій проводиться на національному рівні по прийнятим світовим стандартам, і базуються на прийнятих принципах, що викладені в міжнародних та регіональних документах.

У більшості країн акредитуються спеціальності в цілому, а не окремі дисципліни. Тому програми і навчальні плани для одного і того ж предмету на різних, навіть однопрофільних, спеціальностях можуть суттєво відрізнятися стосовно обсягу навчального навантаження.

Так, наприклад, у Фінляндії головна мета процесу акредитації (Evaluation) – отримати інструмент для постійного удосконалення процесу навчання, незалежно від результату проведення процедури акредитації. Керівництво центру виходить з припущення, що будь-яку сформовану організацію досить складно змусити змінюватися, тому акредитація та система контролю якості розглядаються як механізми, які допоможуть центру післядипломної освіти «відкрити очі» на свої проблеми та недоліки. Збагнувши ці недоліки, керівництво усвідомлює необхідність змін задля удосконалення процесу навчання, тобто, акредитація функціонує як внутрішній спонукальний мотив.

Перед проведенням процедури  акредитації необхідно визначитися  з об’єктом акредитації. Фінський підхід полягає в тому, що неможна акредитувати як університети, так і окремі програми навчання за однаковими методиками, з використанням однакових моделей. Крім того, алгоритм акредитації має постійно адаптуватися до потреб фірм, що є одним з основних показників процедури акредитації.

Виходячи з цього, виділяються три основні мети акредитації:

• протестувати якість навчання;
• отримати мотивацію до самовдосконалення;
• перевірити, як програма адаптована до потреб фінських та міжнародних компаній.

Завжди присутні всі  три мети, але в конкретній моделі можуть змінюватися вагові коефіцієнти кожної з них, головною може стати лише одна мета, а інші – перейти в ранг допоміжних.

Якість навчання підтверджує  Національна рада, до складу якої входять  експерти з конкретного напрямку. Ці експерти глибоко розуміють зміст  програми. Підтвердження якості навчання особливо важливе для тих програм, які ще не мають стійкої репутації  на ринку освітніх послуг.

Кожні чотири роки представники Національної ради наносять візит до тих підрозділів, які хочуть мати так званий знак якості. Національна  рада надає перелік документів, які  необхідно підготувати до процедури  акредитації. Процес підготовки цих документів підрозділом вважається самоаналізом. Після того, як всі документи будуть підготовлені, не менш ніж на один робочий день приїжджають 5 експертів, включаючи іноземних.

Європейська та, особливо, міжнародна акредитація підвищують конкурентноспроможність випускників на ринку праці та дають великі переваги випускникам таких програм відносно до випускників програм, які не мають подібного підтвердження якості навчання. Переваги перш за все у тому, що перед випускниками програм, які мають відповідний рівень акредитації, відкритий насамперед міжнародний ринок праці. Європейська та міжнародна акредитація не є обов’язковою за фінським законодавством, обов’язковою є лише процедура проходження національної акредитації. Але для подібних програм, які безпосередньо пов’язані з бізнесом, ринок освітніх послуг змушує проводити акредитацію європейського та міжнародного рівнів

Трохи по-іншому виглядає система  акредитації у Франції. Система освіти Франції є надзвичайно централізованою, але водночас розгалуженою, мобільною та гнучкою. Вищі навчальні заклади Франції за формою власності поділяються на дві групи: державні та приватні. Державні ВНЗ контролюються та керуються Урядом.

У Франції не існує відкритої загальної системи ранжування ВНЗ через те, що всі ВНЗ вважаються рівнозначними між собою, тому немає і офіційних рейтингів навчальних закладів, але можна говорити про сформовані репутації. Головним негласним параметром, що показує рівень ВНЗ, є кількість студентів, що успішно складає іспити.

Оцінювання ВНЗ відбувається у двох напрямках: загальна політика ВНЗ та оцінка ВНЗ у цілому шляхом перевірки параметрів, що відображують рівень навчання, наприклад, кількість студентів, що працевлаштувалися за фахом. Набір таких параметрів, які б могли у повним обсягом розкрити діяльність ВНЗ, розроблено в серпні 2007 року Міністерством освіти. Критерії, а також процедура оцінювання є спільною для всіх об’єктів оцінювання, не залежно від форми власності ВНЗ.

Доступ до робочих програм  окремих курсів та інших установчих документів ВНЗ є відкритим. У разі невиконання ВНЗ своїх зобов’язань, що є прописаними у цих документах, студенти мають право подати на ВНЗ до суду і в суді домагатися їх виконання.

Найбільша увага у Франції  приділяється інженерній освіті. Акредитаційна комісія інженерної освіти має майже сто років  досвіду оцінювання французької інженерної освіти. Всі процедури та цілі Комісії відповідають міжнародним стандартам та вимогам.

На міжнародному рівні  Комісія є одним з найдосвідченіших органів, які займаються оцінюванням і акредитацією інженерних програм та інституцій.

Акредитаційна комісія  інженерної освіти є незалежним органом, який засновано у 1934 році, з того часу Комісія істотно розширила межі своєї діяльності. Вона повністю задіяна у розвитку Єдиного європейського вищого навчального простору.

Завдання Комісії, що є  визначеними законодавством, – це оцінювання вищих навчальних інституцій в галузі інженерії, комп’ютерних наук, прикладної математики, менеджменту проектів та ін.; розвиток якості інженерної освіти; просування інженерних програм і професій у Франції та за кордоном.

Акредитація у різні часи проводилася у різний спосіб. Але сьогодні на цьому питанні варто зробити особливий наголос через загострення невідповідності між заявленим і дійсни. Питання це достатньо болюче ще й тому, що коли ВНЗ визнається готовим до випуску спеціалістів певного напряму, йому надається певний ресурс, викладачам – відповідний рівень зарплати, закладу в цілому – певне бюджетне фінансування.

Тому в 2000-2001 роках Міністерством  освіти і науки було ініційовано  широке обговорення в освітніх колах питання удосконалення системи ліцензування і акредитації навчальних закладів та шляхів їх демократизації, спрощення процедури, посилення відповідальності Державного органу управління освітою, зменшення фінансових витрат навчальних закладів.

На сьогодні розроблені всі нормативні документи стосовно акредитації навчальних закладів, а також накопичений значний досвід її проведення. Тому з'явилась можливість подальшого упорядкування і уніфікації процедури акредитації. Рекомендації щодо цього пропонуються авторами до уваги вищих навчальних закладів.

В Україні (як і скрізь у світі) існують певні вимоги до якості кадрового складу для відкриття і щоденного забезпечення того чи того напряму освіти та спеціальності. Та цей процес, вочевидь, надто формалізований і, головне, надто одержавлений, аби міг бути достатньо об’єктивним. У Польщі, наприклад, дуже чітка регламентація: якщо у навчальному процесі закладу бере участь 59 професорів, то це – інститут, якщо 60 – вже університет. Але всі вони – діючі викладачі, які займаються науково-методичною роботою на чітко регламентованому рівні. 

Ще 10 років тому акредитація вищих навчальних закладів здійснювалася через формально відлучену від Міносвіти експертизу на фахових радах. Спочатку ці фахові експертні ради, що формувалися і діяли при певних («провідних») навчальних закладах, виносили попередній вердикт щодо рівня акредитації. А вже потім державна акредитаційна комісія, спираючись на ті фахові висновки, виносила свій вердикт.  Однак і така, здавалося б, оптимальна система мала низку недоліків.

Відповідність якості навчання державним вимогам оцінювалась фаховими радами за результатами проведення експертизи діяльності закладу освіти, яка обов'язково включала виконання студентами комплексних контрольних кваліфікаційних завдань, складених самими навчальними закладами у відповідності до освітньо-кваліфікаційних характеристик певних напрямів (спеціальностей).

Інколи трапляється ситуація, коли навчальний заклад отримує ліцензію на певну спеціальність, а акредитацію  її він може провести лише в період першого випуску студентів. Тому у таких ситуаціях є певний ризик з огляду на те, що трапляються  випадки відмови в акредитації, а як наслідок, неможливість продовження  терміну дії ліцензії. У таких випадках є певна доля ризику для вступників. Тому тут кожен повинен для себе приймати відповідне рішення.

Сьогодні Міністерство України пропонує нові проекти положень про акредитацію та ліцензування вищих навчальних закладів, нововведення в яких значною мірою суперечать чинним законам про освіту і про вищу освіту.

Проголосивши принципи дерегуляції процедур шляхом їх спрощення, об'єктивності, прозорості, антикорумпованості, проекти за своїм змістом не тільки не удосконалюють існуючу систему, а й навпаки ускладнюють її. Так, пропонується значне збільшення термінів розгляду ліцензійних і акредитаційних справ та кількості експертних етапів на шляху їх проходження, створюються умови для невиправданої суб'єктивної оцінки діяльності навчальних закладів, чим надаються можливості для різних зловживань, дублюються функції структур Міністерства.

Ознайомлення зі змістом  і функціями зазначених проектів підтверджує, що процедури ліцензування та акредитації напряму, спеціальностей у вищому навчальному закладі  міцно "вросли" у сферу дозвільної системи. Ось чому в них закладено  притаманні цій системі типові ознаки, а саме: необхідність у формалізований спосіб оформлення документації, її відповідність  встановленим вимогам і критеріям, послідовність здійснення експертиз  через уповноважені органи. У запропонованих проектах положень навіть опосередковано не відображено наслідки серйозних  змін, що відбуваються у сфері вищої  освіти і в першу чергу тих, що стосуються наближення вітчизняної  освіти до європейських та світових стандартів.

Таким чином, спостерігається  тенденція не спрощення, а навпаки - ускладнення процедур ліцензування та акредитації через введення додаткових етапів. На стадії ліцензування це реалізується через письмове звернення до органу, якому безпосередньо підпорядковано навчальний заклад, з поданням щодо отримання рекомендації про доцільність започаткування освітньої діяльності з обраного напряму (спеціальності). Орган, до якого адресовано звернення, протягом терміну, встановленого законодавством, надає закладу такий висновок (пункт 10 проекту Положення).

Аналіз цих та інших  положень проектів вказує на явну невідповідність  окремих позицій, намагання перерозподілити  певні функції між різними органами Міністерства, і все це ставить питання про доцільність таких новацій та суб'єктивний підхід під час їх підготовки.

До того ж введення етапності  до процедури акредитації входить  в протиріччя зі статтею 28 закону про  вищу освіту. Внаслідок таких дій  може бути втрачена система управління якістю освіти, оскільки кількість  етапів в процедурах ліцензування та акредитації збільшується, що безумовно вплине на їх об'єктивність. Про такі наслідки свідчить і наступний аргумент - збільшення термінів проходження процедур. Це є ще одним фактом критичного ставлення до проектів зазначених положень. Сьогодні в сфері державного управління наголошується на необхідності спрощення дозвільних процедур та скороченні термінів одержання документів, наприклад, оформлення документації щодо створення підприємницьких структур, а в наведених проектах цим зневажають.

Ускладненню процедур ліцензування та акредитації безпосередньо сприятиме й те, що в проектах положень наявне дублювання функцій між Міністерством і ДАК. Закономірно постає запитання: яка з цих структур має бути виключена із процесу ліцензування та акредитації освітніх послуг? Зазначене ще раз підтверджує нечіткість визначення їх функцій відповідно до принципу об'єктивності та про певну боротьбу всередині структури Міністерства за контроль над цією діяльністю.

Закономірною буде зміна  статусу ДАК в структурі Міністерства та підпорядкування її Кабінету Міністрів України з уточненням функцій, як постійно діючого органу, що контролюватиме (сьогодні забезпечує) виконання державних вимог до ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів за напрямами (спеціальностями) підготовки та перепідготовки фахівців. В такому разі ДАК буде більш ретельно виконувати покладені на неї завдання щодо формування і забезпечення, разом з міністерствами і відомствами, які мають у підпорядкуванні заклади освіти, виконання державних вимог до вищої освіти, необхідної координації роботи з погляду державних та галузевих потреб.

В проектах положень про  ліцензування та акредитацію дещо розширено норми щодо відмови в наданні та продовженні освітніх послуг. Йдеться про підстави прийняття таких рішень. Простежується загальність формулювань можливих підстав, що дозволяє Міністерству суб'єктивно приймати негативні рішення. Із зазначених пунктів також випливає, що ці функції ДАК Міністерство може здійснювати самостійно.

В цілому слід констатувати, що оприлюднені проекти Положення  про ліцензування освітньої діяльності у галузі вищої освіти та Положення  про акредитацію вищих навчальних закладів, напрямів підготовки і спеціальностей у навчальних закладах, розроблені Міністерством, не відповідають як положенням відповідних законів України, так і європейським стандартам та вимогам часу.

Таким чином, прийняття  проектів цих положень у запропонованому  вигляді є необґрунтованим і  недоцільним з наведених вище підстав, а також з огляду на те, що в даний час, зокрема й у Міністерстві освіти і науки, продовжується робота над підготовкою суттєвих і принципових змін до закону про вищу освіту, фактично йдеться про його нову редакцію. Лише після належного законодавчого врегулювання галузі вищої освіти слід працювати над зміною чинних положень щодо ліцензування і акредитації вищих навчальних закладів.

Найбільш важливими і  принциповими вбачаються такі пропозиції [21]:

• приведення проектів положень у відповідність до вимог чинних законів про освіту та про вищу освіту;
• виведення Державної акредитаційної комісії з підпорядкування Міністерства освіти і науки відповідно до європейського досвіду;
• перегляд і спрощення процедури ліцензування та акредитації за рахунок зменшення етапності і дублювання функцій щодо аналізу справ;
• збереження існуючих термінів розгляду справ та аналіз можливостей скорочення  окремих з них.

МОН України визнає ліцензування та акредитацію визнає основними інструментами регулювання якості освітньої діяльності, що здатні забезпечити внутрішню і зовнішню оцінку на національному та міжнародному рівнях. За 17 років існування відповідних процедур та становлення їх як систем науковці, практики та громадськість висловили багато пропозицій щодо їх вдосконалення, відміни, спрощення, модернізації. Мета акредитації вбачається в поєднанні вже існуючих підходів до її визначення шляхом «створенняу кожному ВНЗ системи управління якістю підготовки фахівців, спроможних поєднати розвиток особистості і її професіоналізм».  

1.2 Освітньо-кваліфікаційні рівні підготовки фахівців у ВНЗ

Освітньо-кваліфікаційні рівні  підготовки фахівців виникли разом  із появою перших вищих навчальних закладів.

У Західній Європі перші  університети з’явилися у ХІІ  ст., а у Східній – лише на початку ХVІІ ст. (Києво-Могилянська академія, причому остання створювалася за західними зразками і виникла в ході латинізації України. Мається на увазі процес поступального входження України до кола західноєвропейської цивілізації у ХVІ – ХVІІ ст. [2, с.4].

В епоху Середньовіччя  існувало дві моделі університетів: із світською орієнтацією, домінуванням студентської гільдії, котра визначала  структуру, зміст навчальних дисциплін  і вибирала на контрактній основі професорів (Болонський університет), і з перевагою магістерської  гільдії, яскраво вираженою і  теологічною спрямованістю і  сильним впливом факультету вільних  мистецтв (Паризький університет) [3, с.5].