Планування та прогнозування розвитку підприємств

                                              ЗМІСТ

      ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретико-прикладні основи планування та прогнозування розвитку     підприємств

1.1. Сутність та об’єктивна необхідність планування і прогнозування діяльності    підприємства

1.2. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та    планування

1.3. Поточне фінансове планування

1.4. Оперативне фінансове планування (бюджетування)

       РОЗДІЛ 2.    Фінансово-економічний аналіз підприємства

2.1. Інформаційно-правове забезпечення аналізу власних фінансових ресурсів підприємства

2.2. Загальна характеристика та характеристика діяльності ВАТ «Альфа»

2.3. Аналіз майнової структури капіталу за 2007 рік і оцінка структури змін

2.4. Аналіз фінансової структури капіталу або джерел фінансування за 2007 рік і оцінка структурних змін

2.5.Загальна оцінка фінансового стану та ліквідності підприємства

      РОЗДІЛ 3.   Удосконалення господарської діяльності ВАТ «Альфа»

3.1. Планування технічного та організаційного розвитку підприємства

3.2. Напрямки удосконалення фінансового стану ВАТ «Альфа»

3.3. Технічний та організаційний розвиток як складова інноваційних процесів і способів досягнення стратегічних цілей підприємства

3.4. Планування реалізації проектів організаційно-технічного розвитку підприємства

       ВИСНОВКИ

       СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

       ДОДАТКИ

                                                     ВСТУП

Питаннями планування різноманітними видами своєї діяльності людина займається з прадавніх часів. Першим навчальним посібником з планування вважається найдавніше китайське письмове джерело «Книга змін» — «І-цзін». Її було написано приблизно в ІV ст. до н. е. Відтоді розвиток планування не припинявся.                                                                                                                                                                  На сьогодні планування є наукою, що охоплює сукупність систематизованих знань про закономірності формування й функціо­нування різних господарських систем. Планологію — науку про планування (методологію, моделі, принципи планування) — варто розглядати як складову економічної науки та її фундаментальної частини — економічної теорії. Парадигмальні зміни, що відбуваються в багатьох наукових галузях протягом останніх десятиріч, супроводжуються поступовою інтеграцією багатьох з них. Саме внаслідок нестачі «чистої» планології наука про планування нині перетворюється в сутнісно оновлену міждисциплінарну науку, що набуває рис органічної цілісності.

Тож планування охоплює всі сфери не лише економіки, а й суспільного життя. У кожній з них людина впорядковує, планує свою діяльність. Царина планування простирається від нано- та мікро рівня до рівня глобальних систем.

Планування як економічну категорію заведено розглядати із загальноекономічної та управлінської позицій. Загальноекономіч­на позиція дає уявлення про планування як один з методів регулювання пропорцій суспільного виробництва. Централізоване планування тривалий час було основним регулятивним механізмом у вітчизняній економіці. Здійснення ринкових перетворень супроводжувалося, як відомо, відмовою від планування та невизнанням його об’єктивно вагомого місця в регулюванні економіч­ними процесами, протиставленням плану й ринку тощо. Нині історичний досвід централізованого системного планування й регулювання соціально-економічними процесами активно переосмислюється. За висловом відомого професора Токійського університету Сабуко Окіто — автора плану подвоєння національ­ного доходу Японії, «всяке велике перетворення повинно бути старанно підготовлено, тобто йому має передувати розробка плану чи програми перетворень» . Це положення можна віднести до будь-якого рівня економічної системи, що передбачає свій майбутній стан та прагне його досягти.

З управлінської позиції планування розглядається як одна з функцій управління, як засіб узгодження учасників діяльності. Основна сутність планування полягає в цілепокладанні та обґрун­туванні способів досягнення цілей. За допомогою планування встановлюються параметри функціонування економічної системи. Це відбувається завдяки дії з боку суб’єкта планування на об’єкт його впливу.

Загальний зміст планування як процесу людської діяльності полягає в проектуванні бажаного майбутнього стану. Уявлення такого образу, моделі майбутнього зазвичай формується на основі певної філософської концепції. Найпоширеніші концепції можна звести до трьох основних — формальної, інкрементальної та системної . Вони по-своєму визначають цінність процесу планування, спираються на різні припущення, мають відмітний методичний апарат та інструментарій. Формальне планування спирається на кількісні моделі, які вважаються точним відобра­женням проблем. Для нього характерні логічна структурованість і емпірична обґрунтованість, але перелік альтернатив невиправдано обмежений рамками об’єктив­них, кількісних порівнянь. Формальна філософія планування при­пускає механістичний погляд у майбутнє, де результати або відомі, або ж обчислені з певною імовірністю.

Повною протилежністю формальному є інкрементальне планування. Різноманітність проблем і способів їх розв’язання, яку визнає цей підхід, виключає можливість застосування формалізованих моделей. Натомість тут значно більше довіри до людських знань, інтуїції, набутого досвіду, особливо коли об’єктивні дані неповні, ненадійні, а для пояснення проблем і підготовки рішень не існує адекватних надійних теорій. Ідентифікація та оцінювання альтернатив відбуваються як взаємне пристосування: інакше кажучи — торги, пошук компромісів учасників процесу. Отриманий план часто є прийнятним для всіх, але ні для кого не є оптимальним. Інкременталізм часто буває безсилим у вирішенні зовсім нової проблеми.

Синтезом зазначених підходів є системний. Якщо формальне планування ставить наголос на передбачуванні, а інкрементальне — на реагуванні, то системне дає змогу досягати взаємодії об’єкта із зовнішнім середовищем, ураховуючи ризикованість невизначених ситуацій. У системному плануванні проблема не «вирішується», а швидше — «розв’язується» та постійно перевизначається через процес пізнання ситуації, навчання — у широкому розумінні слова. Тому планування розглядається не як дискретна діяль­ність, а як процес, що безперервно розвивається. Майбутнє уявляється через альтернативні сценарії, що спираються на активні дії, а не на пасивне очікування розвитку подій. Нині системний підхід є методологічно загальновизнаним.

Зважаючи на те, що за допомогою планування не лише будується модель майбутнього стану, а й обґрунтовуються альтернативні комплекси заходів, спрямованих на її реалізацію, величезну роль у виборі альтернатив відіграє дотримання принципу раціональності. У прийнятті економічних рішень перевагу віддають тим, які відповідають принципу економічної раціональності, тобто виходячи з порівняння вигод із затратами, що найчастіше зводиться до оцінювання ефективності використання ресурсів. Разом з тим, цілі економічної організації не можна уявити суто економічними, без пов’яза­них з ними соціальних, економічних тощо. Можна припустити досяг-

нення найкращого вибору в різних аспектах.

Приміром, технічно раціональною буде визнана та альтернатива, за якої досягається найкраще забезпечення рішень наявним техніко-технічним потенціалом. З погляду юридичної раціональності найкращим вибором буде той, що найбільшою мірою відповідає законам суспільства. Порівняння альтернатив з точки зору їхнього внеску в підтримку та поліпшення діючих соціальних інститутів відповідає соціальній раціональності. За контекстуаль­ною раціональністю здійснюється оцінка компромісів, пов’яза­них з виділенням і зверненням особливої уваги тільки на певний перелік проблем (контекст), а інші — порівняно нехтуються.

Оскільки планування покликано враховувати багатоаспектність і взаємозв’язаність проблем, то воно має містити метараціо­нальність, що визначає пріоритетність усіх типів раціональності відповідно до того, як сприймається їхній вплив на результат. Метараціональність дає змогу комплексно й різнобічно оцінювати наслідки варіантів планових рішень.

   1.1. Сутність та об’єктивна необхідність планування і            прогнозування діяльності підприємства

Планування — це складний методично-організаційний процес, за якого відбуваються безперервний пошук, оброблення й систематизація інформації та її перетворення в знання про зовнішнє середовище та власні можливості підприємства в контексті його нинішнього функціонування та майбутнього розвитку.

З позицій системного підходу планування можна розглядати як складну систему, на вході якої уявляється потік такої інформації, що у «процесорі» системи за допомогою методичного апарату та інструментарію перетворюється у вихідний потік — обґрунтування та рекомендації щодо прийняття управлінських рішень. Порівнюючи фактичну інформацію з плановою, можна отримати контрольну ін-формацію та оцінити виконання управлінських рішень. Таке уяв-лення не виходить за межі класичного розгляду планування підпри-

ємством і, отже, дає змогу визначити систему планування як ціле-орієнтовану взаємозв’язану сукупність процесів планування, доповнену виконанням функцій контролю результатів. Суб’єктами системи планування в цьому розумінні є процеси планування й контролю, а результатами — інформація, відображена в планах і звітах.

Водночас, елементами системи планування варто вважати керівників-управлінців та інших професіоналів, котрі, власне, і здійснюють відповідні планово-контрольні розрахунки, результати яких містяться у планах та звітах. З іншого боку, спираючись на те, що в основу планування покладено процес перетворення інформації в дані, знання і, звичайно, оформлені належним чином документи — плани та звіти, розуміння системи планування можна умовно звузити до системи планів підприємств. Відповідно до цього система планування може бути визначена як цілеорієнтована взаємозв’язана сукупність планів і звітів. І в цьому аспекті розгляду суб’єктами системи також залишаються керів­ники-управлінці та професіонали, які розроблять плани й готують звіти. Поняття «система планування» іноді вживають у розумінні «система планів». Ці поняття, як зазначалося вище, мають різне сутнісне наповнення. Система планування на підприєм­стві має формуватися й удосконалюватися з урахування таких основних принципів: єдність, цілеспрямованість, інтегрованість, цілісність, повнота, гнучкість, безперервність.

Принцип єдності означає, що планування мусить охоплювати всі сфери діяльності підприємства. Змістова поєднаність планів має бути узгоджена з організаційною структурою підприємства, оскільки елементами планування є окремі структурні підрозділи підприємства й окремі частини процесу планування. Взаємозв’язок між підрозділами забезпечується як на горизонтальному рівні, так і по вертикалі, тобто в межах управлінської ієрархії.

Планування зазвичай має цільову орієнтацію, тому система планів підприємства має формуватися як своєрідна модель перевірки можливостей досягнення цілей. За допомогою звітів виявляють фактичний рівень виконання поставлених завдань. Усі процеси планування та суб’єкти, що здійснюють їх, мають бути інтегрованими з орієнтацією на цілі.

Усі планові розрахунки мають бути також інтегрованими в певному часовому співвідношенні, незалежно від того, як саме розробляються ті чи інші плани: періодично, неперіодично чи разово. Найбільше ця риса притаманна періодичному плануванню, за якого планово-контрольні розрахунки побудовано у вигляді інформаційної системи, що має пірамідальну структуру й передає знизу вгору систематично агреговані показники від одного рівня управління до іншого.

За допомогою системи планування керівництво підприємства отримує інформацію, що відображає економічні процеси та взаємозв’язки підприємства та ринку. Цілісне уявлення про ці явища й процеси створюється через системне подання їх за допомогою сукупності взаємопересічних показників планів. Оскільки різні розділи плану розробляються взаємозалежно, то система планів дасть можливість зробити справді змістовні висновки, якщо буде повною.

Принцип гнучкості полягає в наданні системі властивості своєчасно й без особливих зусиль змінювати свої параметри у зв’язку з виникненням непередбачених обставин. Внесення змін у плани, їх виправлення й уточнення за умов динамічного середовища може перетворюватись у безперервний процес коригування.

Безперервність означає необхідність дотримання неперервного планового періоду з урахуванням плинного горизонту планування, а також взаємоузгодженості довго-, середньо- й короткострокових планів.

Розгляд змісту планування з позицій аналізу стратегічних процесів висуває принцип участі (партисипативності) на головну роль у системі планування. Його дотримання означає, що кожен працівник підприємства є учасником планувального процесу. Більше того, кожен розглядається як потенційний ініціатор, динамічне ядро розроблення стратегії підприємства.

Для створення й успішного функціонування системи планування на підприємстві має бути створено певні передумови організаційного, інформаційного й кадрового характеру. Оскільки змістова інтеграція планових завдань і суб’єктів планування, як уже зазначалося, здійснюється в межах організаційної структури підприємства, то основні контури планової й організаційної піраміди мають збігатися. Система планування потребує належного інформаційного забезпечення, а саме: розвиненої прогнозно-аналітичної системи з адекватною методичною базою, чіткої системи управлінського й фінансового обліку, ефективної системи електронного оброблення інформації та передавання даних.

Кадрове забезпечення дієвості системи полягає в здатності керівництва управляти підприємством, користуючись системою планування як складним інструментом, що вимагає глибоких знань, вмінь і навичок. Адекватною має бути й кваліфікація професіоналів та менеджерів — суб’єктів планування.

Планування притаманне загалом усім сферам життя суспільства. Однак особливо актуальним воно є для складних ієрархічно структурованих систем, що забезпечують різноманітну економічну діяльність. Сучасне підприємство уявля­ється нині як надскладна відкрита соціально-технічна система, пов’язана специфічними відносинами з навколишнім середовищем.

Об’єктом планування є його діяльність, здійснення різновидів якої потребує цільової орієнтації, визначеної в часі та засобах досягнен­ня цілей. Цілі функціонування підприємства — це чітко й однознач­но сформульовані наміри, подані у вигляді переліку основних показ­ників, які підлягають досягненню й зазвичай мають кількісну оцінку. Вони задають напрям розвитку підприємства й відображають бажаний стан, якого необхідно досягти в майбутньому. Цілі можна визначити як кінцеві економічні результати діяльності підприємства, які воно планує отримати в заздалегідь установлені терміни.
          Вирізняють такі основні різновиди цілей підприємства:

1.           матеріальні (уречевлені);

2.           монетарні (грошові);

3.           соціальні (суспільні) .

Досягнення матеріальних цілей передбачає отримання певних матеріально уречевлених результатів, до яких належить передусім продуктова програма. Її виконання можна визначити як у натуральних, так і вартісних вимірниках.

Монетарні (грошові) цілі — це очікувані в майбутньому фінансові результати, такі як вартість капіталу, прибуток або їхні окремі компоненти: надходження й виплати, доходи. До зазначених цілей відносять також забезпечення рівня ліквідності та її елементів: наявності обігових коштів, надходжень і виплати грошових засобів тощо. Монетарні цілі можуть характеризуватися як абсолютними, так і відносними показниками, наприклад, сума розрахункового прибутку й рентабельність власного капіталу.

Соціальні цілі полягають у визначенні бажаних у майбутньому взаємовідносин між членами колективу на самому підприєм­стві (рівень доходів персоналу, цікава робота), а також становище підприємства щодо зовнішнього середовища, загалом — суспіль­ства (імідж, захист навколишнього середовища). Частково така поведінка підприємства закріплена законодавчо й може вважатися не стільки власне цілями, скільки «рамковими» умовами діяль­ності.

Поданим вище групуванням цілей аж ніяк не обмежується перелік можливих варіантів цільових настанов підприємства. Останнім часом особливої уваги заслуговують екологічні цілі, які орієнтують на забезпечення вимоги відтворюваності ресурсів і виготовлення екологічно безпечної продукції, та деякі інші.

У процесі уточнення завдань і досягнення цілей виникає низка проблем, розв’язання яких становить основний зміст управління підприємством. Класична схема цього процесу є досить формалізованою. Послідовність можна подати у вигляді шести основних фаз (рис. 1.1).

Перша фаза — постановка проблеми. Сутність її полягає у визначенні завдання, що вимагає вирішення (проблеми). Для цього порівнянням фактичного стану з бажаним виявляють проблему; аналізують причини, що її викликали; з’ясовують і визначають загальні цілі, що є значущими для постановки проблеми на рівні підприємства, а також деталізовані задачі та підзадачі для її розв’язання з урахуванням наявних обмежень.

Друга — пошук альтернативних рішень. На цій фазі визначають можливі дії (альтернативи): підбирають варіанти можливих рішень; формують уявлення про вплив чинників за кожною з альтернатив і спільних для них усіх; вибирають ті альтернативи, що підлягають докладному вивченню.

Третя фаза — оцінювання. Тут оцінюють альтернативи за критерієм досяжності ними найважливіших цілей; оцінюють альтернативи в аспекті їхнього впливу на досягнення цілей за умов передбачуваності, а також за умов неоднозначних очікувань майбутньої ситуації в зовнішньому середовищі; моделюють наслідки реалізації альтернатив за умови зміни самих цілей та обмежень.

Четверта — прийняття рішення. На цій фазі вибирають альтер-
нативу, що підлягатиме реалізації: зіставляють і аналізують оцінені альтернативи, ураховують результати моделювання; вибирають для реалізації одну з альтернатив, що забезпечує досягнення мети найбільшою мірою.

П’ята — реалізація. Для здійснення обраної альтернативи докладно розробляють план реалізації; віддають розпорядження про реалізацію, і вона розпочинається.

Шоста — контроль. На цій фазі з’ясовують успіх реалізації: визна­чають результати виконання плану; порівнюють фактичні резуль­тати із запланованими; аналізують результати відхилень; у разі потреби приймають рішення про новий цикл розгляду проблеми.

Змістове наповнення окремих фаз процесу управління є різним, але серед них слід виокремити фази 1—4 як суто управлінські, що утворюють комплекс операцій з підготовки рішення. Щодо фаз 5—6, то вони значною мірою належать до сфери оперативних рішень, пов’язаних із реалізацією поставлених завдань.

Викладений вище методологічний підхід до процесу управ­ління дає змогу уточнити місце планування як функції управління підприємством. Плануванням у широкому розумінні слід вважати процес прийняття управлінських рішень, які пов’язані з майбу­тніми подіями та здійснюються на основі систематичної підго­товки. За своїм змістом це фази 1—4, а саме: систематична постановка цілей і підготовка необхідних для їх здійснення заходів.

Планування у вузькому розумінні можна визначити лише як підготовку рішень (фази 1—3). Якщо ж рішення приймають без їх систематичної підготовки, інтуїтивно, то цей процес охоплює частково фази 1, 2, фазу 4. Фази реалізації та контролю виконання рішень (фази 5, 6) тісно пов’язані зі здійсненням плану й за своїм змістом частково теж належать до планування в широкому розумінні.

Процес планування має циклічний характер, цикли чергуються безперервно. Цілепокладання не закінчується з початком процесу вирішення проблеми й не є його першою фазою. Пошук і оцінювання альтернатив можуть розширити або звузити спектр цілей. Якщо в підприємства немає глобальних уявлень про цілі або вони не задані в попередніх процесах прийняття рішень, то може виникнути потреба в доповненні вказаного порядку фазою покладання цілей перед фазою 1.

Місце планування та його зміст в аспекті управлінської діяльності можна уточнити, ґрунтуючись на іншій концепції, притаманній французькій школі управління. Згідно з нею розрізняють такі різновиди управлінських процесів: планування, регулювання й так званий пілотаж (чисте управління). Якщо ввести за розподілові ознаки час здійснення процесів та сферу їх використання, то схематичне зображення взаємозв’язків і співвідношень між указаними різновидами управлінських процесів матиме такий вигляд (рис. 1.2).

Між окремими процесами, звісно, не існує таких чітких розмежувань, як це виглядає графічно. Процеси управління розглядаються від загального рівня (планування) до конкретного (регулювання). Це означає певну послідовність у здійсненні процесів: спершу визначають напрями розвитку підприємства, потім — способи досягнення мети, а відтак розглядають заходи. Отже, можна виокремити такий важливий момент: те, що для певного процесу є етапом рішення чи виконання рішення, може виявитися завданням для процесу, що відбувається на нижчому рівні управління підприємством. І навпаки, проблеми, що виникають на стадії «пілотажу» чи регулювання, можуть поставити під сумнів процеси, що відбуваються на вищій стадії. Виникають так звані петлі зворотної дії, що, з одного боку, сприяють підвищенню гнучкості управління, а з іншого — подовжують процес управління та збільшують його вартість. Тому краще уникати зайвих проблем, запобігаючи їх виникненню, аніж пасивно чекати їхньої появи.               

Аналізуючи планування через призму того чи іншого управлінського підходу, варто звернути увагу на два основні моменти процесу планування: по-перше, підготовка попередньо продуманого ескізу дій; по-друге, його безумовне включення в систему організаційних заходів.

Така модель передбачає наявність надзвичайно якісного інфор-
маційного забезпечення керівництва та інших відповідальних осіб. Їм мають бути відомі не лише наявні альтернативи, а й їх наслідки з урахуванням змін ситуацій у зовнішньому середовищі. Самі ж зміни мають бути прогнозованими, передбачуваними з певним ступенем імовірності.

Якщо зовнішнє середовище підприємства характеризується зменшенням рівня передбачуваності, то це зумовлює необхідність урахування ризикованості рішень, що приймаються. Настання тієї чи іншої ситуації передбачається багатоваріантними розрахунками майбутніх результатів впливу різноманітних чинників. У разі частої повторюваності ситуацій може бути розрахована ймовірність настання цільового ефекту як статистична величина. Якщо ж це неможливо, то виходять з об’єктивної оцінки ймовірності. Оптимальним варіантом рішення вважається та альтернатива, яка в результаті послідовного (попарного) порівняння з іншими має найбільший ефект — найвищий сумарний ступінь досягнення мети. Для оптимізації можна скористатися таким інструментом, як матриця прийняття рішень .

За обставин, що не дають змоги визначитися з імовірністю настання тієї чи іншої ситуації, рішення приймають за умов невизначеності, що передбачає вибір альтернатив за правилами міні-максу, макси-максу, песимізму-оптимізму тощо. Однак при цьому варто мати на увазі, що поняття тотальної невизначеності майже не має сенсу, оскільки суб’єктивне визначення ймовірності принципово завжди можливе.

В обґрунтуванні рішень за умов невизначеності з певним рівнем імовірності використовують запобіжні критерії економічної безпеки, багатоваріантні розрахунки на основі множини варіантів ситуацій. Ефективним є також проведення аналізу чутливості зі з’ясуванням того, якою мірою вплив змін параметрів середовища відхиляється від певного інтервалу визначених значень.

1.2. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового прогнозування та планування.

  Стратегія планування – це одна із функцій управління, що являє собою процес вибору цілей організації і шляхів їх досягнення. Стратегічне планування забезпечує основу для всіх управлінських рішень, функцій організації, мотивації і контролю орієнтовані на розробку стратегічних планів. Процес стратегічного планування забезпечує основу для керування членами організації. Можна відзначити, що стратегічне планування стає усе більш актуальним для українських підприємств, що вступають у жорстоку конкуренцію як між собою так і з іноземними корпораціями.

Планування – це процес визначення цілей, які підприємство передбачає досягти за певний період, а також засобів, шляхів та умов їх досягнення. Воно об’єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає усім процесам однонаправленість і скоординованість, що дозволяє найбільш повно і ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно і швидко вирішувати різноманітні завдання управління.

Завдання планування діяльності підприємства:

• підвищення контрольованої частки ринку;

• передбачення вимог споживача;

• випуск продукції більш високої якості;

• забеспечення узгоджених термінів постачань;

• установлення рівня цін з урахуванням умов конкуренції;

• підтримка репутації фірми в споживачів.

Завдання планування визначаються кожною фірмою самостійно в залежності від діяльності, якою вона займається. Загалом, завдання стратегічного планування будь-якої фірми зводяться до наступного:

1. Планування зростання прибутку.

2. Планування витрат підприємства, і, як наслідок, їх зменшення.

3. Збільшення долі ринку, збільшення долі продаж.

4. Поліпшення соціальної політики фірми.

Система планів – це сукупність конкретних завдань по цілеспрямованому економічному управлінню, що забезпечує пропорційний і ефективний розвиток підприємства.

Планування було прерогативою командно-адміністративної системи. Головна мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні невикористаних ресурсів і визначенні суми платежів у бюджет, величина якої відповідала перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат централізовано нормувались. Надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва. Це негативно позначалось на результатах фінансово-господарської діяльності підприємств. Державні дотації в багатьох галузях сягали значних розмірів, оскільки ці галузі були збитковими або малорентабельними.
            Галузеві міністерства займалися перерозподілом доходів та прибутків підприємств. Значна частина прибутку й тимчасово вільних коштів ефективно працюючих підприємств вилучалась для фінансування державних видатків та на покриття витрат збиткових підприємств галузі.

            За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність керівника підприємства за його фінансовий стан. Для нових умов діяльності українських підприємств теорія і практика розробки техпромфінплану недостатні і, в той же час, система планів, яка використовується у розвинутій ринковій економіці, для вітчизняних підприємств є ще передчасною.