Проблема суїциду в зарубіжній літературі ХІХ-ХХ ст.

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ім. А.С.МАКАРЕНКА 

ІНСТИТУТ  ФІЛОЛОГІЇ 

                                               «Допущено до захисту» 

                                                 Завідувач кафедри

                                                 зарубіжної літератури

                                                 ___________(підпис)

                                                 «___» __________ 2011 р. 

ПРОБЛЕМА  СУЇЦИДУ

В ЗАРУБІЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ-ХХ СТ. 

Спеціальність 6.020303 Українська мова і література 

Дипломна  робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра 

Виконавець: ЛИСЯНСЬКА Ірина Вікторівна

Науковий керівник: МЕДВІДЬ Неля Олексіївна, канд. філол. н., доцент

Рецензент: ДОМЧУК Мирослава Пилипівна, старший викладач 
 
 
 
 

Суми 2011 
ЗМІСТ

       ВСТУП 

       Обертаючи свій погляд у глиб століть, завжди і всюди ми зустрічаємо в історії  людства феномен самогубства. Самогубство  завжди викликало і викликає інтерес, здивування і, як наслідок, бажання  розібратися в корінні і витоках  цього явища. Не є винятком із правил розгляд цього питання в сучасному  літературознавстві. Це єдина сфера  культури, яка знає про самогубство  майже все. У ній ми можемо знайти відповіді на будь-які питання, вивчати  феномен суїциду з різних кутів  зору. Художній текст дає широку і точну характеристику такого роду дослідження.

       Актуальність бакалаврської роботи зумовлена інтересом сучасного літературознавства до вивчення феномену самогубства героїв у художніх текстах письменників різних віків. Комплексне дослідження цього питання у сфері світової літератури дає змогу вирішити широке коло сучасних літературознавчих проблем.

       Огляд вітчизняної наукової та художньої  літератури з цього питання засвідчує  той факт, що більшість наукових праць дослідників присвячено вивченню даної теми не з точки зору літературознавства. Розгляд цієї проблеми у філософії, психології, більшою мірою у літературі пов’язується з філософією екзистенціалізму та порівнюється з працями психологів. Видатними філософами, які розглядали це питання, були Еміль Дюркгейм, Альбер Камю, Еміль Золя, Йоган Гете. Психологи  Зігмунд Фрейд та Григорій Чхартішвілі  також велику кількість своїх  праць присвятили дослідженню проблеми самогубства в художніх творах. Вони ставили у пряму залежність долі письменників і героїв їхніх творів.

       Водночас, слід зазначити, що поза увагою дослідників  залишилися питання конкретного  аналізу творів письменників різних століть, у яких гостро поставлена проблема самогубства героїв. Усебічний розгляд  цих питань дозволить з’ясувати  стан розвитку зарубіжної літератури з даного питання, що й зумовить новизну дослідження.

       Мета роботи – проаналізувати художні твори зарубіжної літератури, у яких головні герої були схильні до суїциду або закінчували життя самогубством, виявити витоки і причини цього явища, зробити висновки щодо даної проблеми.

       Мета  передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

• з’ясувати стан вивчення проблеми у сучасному літературознавстві;
• визначити провідні мотиви, що спонукали письменників до введення у твори головних героїв, які закінчували життя самогубством;
• здійснити аналіз образів головних героїв творів письменників світової літератури, які мали схильність до суїциду, та виявити соціальні, психо-фізіологічні причини такого фіналу;
• встановити залежність між трагічними долями самих письменників та головних героїв їхніх творів.

       Об’єктом нашого дослідження є художні твори Федора Достоєвського («Злочин і кара»), Льва Толстого («Анна Кареніна»), Гюстава Флобера («Пані Боварі»), Джека Лондона («Мартін Іден»), Оскара Уайльда («Портрет Доріана Грея»).

       Предметом дослідження є проблема самогубства героїв у творах вищезазначених письменників, а також людина, її психо-фізіологічна структура.

       Методами наукової роботи послугували: компаративний, психологічний і системний.

       Теоретико-методологічну основу складають праці Й.Гете, Е.Дюркгейма, Ф.Достоєвського, В.Ефремова, А.Камю, В.Набокова, З.Фрейда, Е.Фромма, Г.Чхартішвілі.

       Наукова новизна роботи полягає у тому, що в зарубіжному літературознавстві вперше здійснено спробу комплексного аналізу суїцидальних образів героїв художньої літератури ХІХ-ХХ ст.

       Практичне значення. Основні положення, результати, фактичний матеріал, термінологічний апарат дослідження можуть бути використані у процесі викладання зарубіжної літератури у вищих навчальних закладах при розробці навчально-методичних матеріалів з історії зарубіжної літератури.

       Структура роботи. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків і має обсяг 50 сторінок.

       У вступі зазначено причини вибору теми, актуальність проблеми суїциду, визначено новизну, мету, завдання, об’єкт і предмет бакалаврського дослідження.

       У першому розділі мова йдеться про актуальність обраної теми у сучасному літературознавстві, проаналізовано основні філософські та психологічні праці критиків.

       У другому розділі здійснено аналіз художніх образів творів Ф.Достоєвського, Л.Толстого та Г.Флобера, визначено провідні мотиви, які спонукали головних героїв до самогубства.

       У третьому розділі розглянуто проблему самогубства головних героїв творів Д.Лондона, О.Уайльда, подано характеристику персонажів, згідно якої визначено причини та мотиви скоєння ними суїциду.

       Висновки містять загальні положення, узагальнення з усієї роботи.

       Список  використаної літератури налічує 52 найменування. 
 
 
 

РОЗДІЛ 1.

СТАН  ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ САМОГУБСТВА ГЕРОЇВ

У ХУДОЖНІХ ТВОРАХ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

       У сучасному світі проблема суїциду  залишається загадкою, адже ні філософи, ні психологи, ні навіть медики ще до кінця  не зрозуміли і не дослідили це явище. Звідси і така зацікавленість даним питанням у письменників, адже тільки той зможе точно зобразити  явище, хто сам розуміє і, можливо, навіть сам є тією людиною, про  яку розповідає у своїх творах. На підтвердження цих слів можна  навести багато прикладів. Зокрема, Г.Чхартішвілі так розповідає про  зв’язок письменників з їхніми героями  у творах: «Від звичайної людини письменник відрізняється тим, що в  силу своєї ексгібіціоністичної  професії виставляє душу на загальний  огляд, ми знаємо, що у нього всередині» [52, 6]. Вчений дає і відповідь на питання, чому герої так схожі зі своїми авторами: «Якщо літератор покінчив з собою, зазвичай не доводиться ламати голову, внаслідок чого він зробив цей вчинок: письменник заздалегідь дає відповідь або безпосередньо (листом, щоденниковим записом, прощальним віршем), або побічно – своєю творчістю, навіть своїм життям» [52, 7].

       Зрозуміло, що суїцид у літературі дуже тісно  пов’язаний з тими подіями, що виникають  у суспільстві. 1774 року Й.В. Гете опублікував  роман «Страждання молодого Вертера», який спричинив самогубство багатьох молодих людей. Влада навіть заборонила книгу, знищила всі її примірники, щоб перешкодити випадкам імітаційних самогубств. Згодом виник термін «ефект Вертера», що означав імітаційний суїцидальний вплив. Звертаючись безпосередньо до тексту роману «Страждання молодого Вертера», необхідно зупинитися на останній фразі твору: «Труну несли ремісники. Ніхто із духовенства не супроводжував її» [9, 304]. Навіть у цьому романі досить чітко простежується позиція церкви до акту самознищення.

       Одним із раціональних критиків  проблеми самогубства був засновник філософії  абсурду Альбер Камю. У творі «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд»  автор показує безглуздя людського життя. Він не ставить перед собою завдання відвести людину від самознищення, а просто пояснює, чому воно є неприйнятним. Нехай життя абсурдне, але його треба прожити повністю, і тоді людина отримає перемогу над абсурдом. «Отже, я роблю з абсурду три висновки, якими є мій бунт, моя свобода та моя пристрасть. Лише грою свідомості перетворюю на правило те, що було запрошенням до смерті, та заперечую смерть» [19, 58], – зазначає у своїй праці автор.

       До  теми самогубства зверталися у різні  часи. Скажімо, видатні письменники  епохи Відродження присвятили чимало творів самогубцям, роблячи їх героями. Згадаємо хоча б Вільяма Шекспіра та його «Ромео і Джульєтту», «Отелло», «Антонія і Клеопатру». Не можна  на згадати й безсмертний монолог  Гамлета «Бути чи не бути?», у якому  відображено муки боротьби між прагненням жити та бажанням померти.

       Самогубство здійснюється в трагедіях і епопеях, поемах і романах. Більше того, багато творів побудовано авторами саме на темі суїциду і без цієї теми не існують.

       Григорій  Чхартішвілі, говорячи про людей  творчих професій, насамперед про  письменників, які створюють свій власний космос, зближує їх з Творцем, з вищою істотою, і одночасно  відносить до так званої групи  високого суїцидального ризику. «Кожна людина, що живе не тільки тілесним, але й розумовим життям, рано чи пізно приміряє на себе можливість самогубства. Але людині творчій і, насамперед, літератору, ця ідея особливо близька, вона завжди йде поруч. Більше того, вона приваблива. Можливо, справа в тому, що істинно творчій людині важко змиритися з думкою, що вона – тварина, тобто кимось створена, якщо ти не змогла себе створити, то, принаймні, можеш себе знищити» [52, 126]. Позицію «логічного» самогубці наводить у «Щоденнику письменника» Ф.М. Достоєвський: «Оскільки на мої питання про щастя я через мою ж свідомість отримую від природи лише відповідь, що можу бути щасливий не інакше, як у гармонії цілого, якої я не розумію... Так як, нарешті, за такого порядку я беру на себе в один і той же час роль позивача і відповідача, підсудного і судді і знаходжу цю комедію, з боку природи, абсолютно дурною...» [16, 74].

       У «Щоденнику письменника» є розділ під  назвою «Два самогубства». У ньому  Ф.М. Достоєвський пише: «Для іншого спостерігача всі явища життя проходять у самій зворушливій простоті і до того зрозумілі, що й думати ні про що, дивитися навіть ні на що і не варто. Іншого ж спостерігача ті ж самі явища до того іноді турбують, що він вдається до іншого роду прощення і просто садить собі кулю в лоб, щоб погасити свій змучений розум разом з усіма питаннями. Це тільки дві протилежності, але між ними міститься весь готівковий сенс людський» [16, 81].

       Теорію  письменник тут же ілюструє прикладом  з життя: «До речі, один із шанованих  моїх кореспондентів повідомив мені ще влітку про одне дивне і нерозгадане  самогубство, і я все хотів  говорити про нього. У цьому самогубстві все – і зовні, і всередині – загадка… Самогубець – молода дівчина років двадцяти трьох або чотирьох, не більше, дочка одного занадто відомого російського емігранта і народилася за кордоном, російська по крові, але майже зовсім не російська за вихованням (мова йде про 17-річну Єлизавету Герцен, дочку О.І. Герцена і Н.А. Тучкової-Огарьової, яка закінчила життя самогубством через нерозділене кохання до 44-річного француза у Флоренції в грудні 1875 р.). У газетах згадувалося про неї у свій час, з дуже цікавими подробицями: «Вона намочила вату хлороформом, обв’язала собі цим обличчя і лягла на ліжко ... так і померла» [16, 81].

       «Аристократично-розпусному»  відходу з життя Ф.М. Достоєвський протиставляє самогубство «морально-простонародне». Тут же він розповідає таку історію: «У всіх петербурзьких газетах з’явилося  кілька коротеньких рядків дрібним шрифтом про одне петербурзьке самогубство: викинулася з вікна, з четвертого поверху, одна бідна молода дівчина, швачка, – тому що ніяк не могла підшукати собі для прожитку роботи» [16, 82]. Додає, що викинулася вона і впала на землю, тримаючи в руках образ (тобто ікону). Цей образ у руках – дивний і нечуваний ще у самогубстві атрибут.

       Таким чином, Ф.М. Достоєвський у «Щоденнику письменника» змоделював внутрішній монолог  «самогубці від нудьги», «ідейного  самогубці», що розчарувався у житті.

       Ф.М. Достоєвський першим з російських мислителів став розглядати самогубство як одну з головних моральних проблем людства. Духовний, а ще більш емоційний вплив цього письменника на весь подальший розвиток етичної та релігійної філософії величезний. Ставлення Ф.М. Достоєвського до такого важливого питання не могло не вплинути на позицію тих, хто надалі висловлювався на цю тему. Створений письменником архітиповий самогубець Кирилов знайшов світовий статус «суїцидента N1», переміщуючись з одного філософського твору в інший і перетворившись на символ нової людини раціоналістичної епохи.

       Але ще істотніше, на наш погляд, інше. Ставлення  Ф.М. Достоєвського до самогубства і самогубців, мабуть, найточніше відповідає тому змішаному, важко вираженому словами почуттю, що це трагічне явище, яке суперечить християнському світогляду.

       Самогубство цікавить письменника ще більше, ніж перший смертний гріх, вбивство. Самогубців на сторінках творів Ф.М. Достоєвського більше, ніж убивць. У всіх головних романах неодмінно хтось себе вбиває або намагається вбити. Впродовж останніх п’ятнадцяти років життя, головного періоду своєї творчості, Ф.М. Достоєвський знову і знову програє однотипні суїцидні ситуації, немов намагається і не може знайти відповідь на питання, яке мучить його.

       Багато, хто мав намір покінчити з  собою або ж просто цікавився  темою самогубства, писали Ф.М. Достоєвському, питали його поради і думки. Письменник неодноразово і вельми багатослівно висловлювався з цього питання – прямо, не вдаючись до художньої вигадки. На перший погляд, якщо керуватися тільки публіцистичними текстами, позиція Ф.М. Достоєвського відносно самогубства виглядає очевидною і недвозначно осудною, цілком у дусі ортодоксальних церковних поглядів.

       З публіцистичних виступів Ф.М. Достоєвського відомо, що причини суїциду він вбачав у атеїзмі, нігілізмі, що поширилися з реформами в Росії одночасно з лібералізацією всього укладу російського життя. Однак Достоєвський-письменник значно глибше, сильніше і переконливіше Достоєвського-публіциста. Безпомилковий художній інстинкт не дає йому помилитися і взяти невірну ноту. І в художніх текстах ставлення Ф.М. Достоєвського до самогубства виглядає зовсім не так прямолінійно, як у полемічних статтях «Щоденника письменника». Та й у самому творі, крім публіцистики, є художні тексти (два «фантастичні» оповідання – «Лагідна» і «Сон смішної людини»), які разючим чином спростовують або, у всякому разі, ставлять під питання безапеляційність програмних суджень автора про недозволеність самогубства.

       Трактування самогубства в художніх творах письменника  виглядають досить єретично, свідчать про серйозні сумніви Ф.М. Достоєвського у правильності деяких основних церковних догматів і навіть про відкриту незгоду з ними. Не буде перебільшенням сказати, що письменник створив власне вчення про самогубство, яке істотно відрізняється від традиційно-християнського.

       Ще  однією працею, у якій було порушено проблему суїциду, є есе А.Камю «Міф про Сізіфа», де автор говорить про те, що «є лише одна справді серйозна проблема – проблема самогубства. Вирішити, варто чи не варто жити його, – значить відповісти на фундаментальне питання філософії» [19, 64].

       Згідно  А.Камю, самогубство – один із способів боротьби з абсурдом буття, один із методів пізнання світу. «Дійшовши до своїх меж, розум повинен винести вирок і вибрати наслідки. Такими можуть бути самогубство і відродження» [19, 68]. Але просто самогубство так само безглузде, як і саме життя, не має мети (сенсу). Заворожений суїцидальними терактами періоду першої російської революції А.Камю високо цінує есерів за готовність ціною власного життя відтворити товариство любові і справедливості, продовжити місію, з якою не впоралася християнська церква. «Ця згуртована жменька людей, загублених серед російського натовпу, обрала собі ремесло катів, до якого їх ніщо не спонукало. Вони були втіленням парадоксу, поєднували у собі повагу до людського життя і презирство до власного життя, яке доходило до пристрасті, до самопожертви» [19, 116], – зазначає письменник.

       Засновник філософії абсурду стверджує, що проблема самогубства може бути зрозуміла  іншими людьми, якщо здійснювати спробу аналізу життя даного самогубці. Також автор зазначає, що кожна людина має право на власний вибір, але він повинен бути аргументований.

       Долі  самовбивць стають матеріалом літературних творів, робляться спроби наукового  вивчення проблеми суїциду. Феномен самогубства розглядають з різних сторін, класифікують, намагаються помістити в жорсткі рамки визначень. Наприклад, Е.Дюркгейм так подає поняття суїциду: «Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо або опосередковано є результатом позитивного або негативного вчинку, скоєного самим потерпілим, якщо цей останній знав про результати, які чекали його. Замах на самогубство – це цілком однорідна дія, але тільки не доведена до кінця» [13, 62]. Сучасний суїцидолог Моріс Фабер більш лаконічний у визначенні: «Самогубство – це свідоме, навмисне і швидке позбавлення себе життя» [15, 30].

       Огляд дослідницьких праць, безпосередньо  присвячених проблемі самогубства, слід почати із згадуваної вище класичної праці Е.Дюркгейма [13] «Самогубство. Соціологічний етюд». Французький соціолог підійшов до проблеми суїциду інакше, ніж його попередники: філософи і богослови шукали причини добровільного відходу з життя в душі людини, медики досліджували тіло, тобто, і ті й інші замикалися на індивіді. Е.Дюркгейм вводить поняття «колективного існування». Самогубство, на його думку, безпосередньо пов’язане з буттям суспільства як «соціального тіла». Самогубство відбувається у той момент, коли суспільство стає недостатньо згуртованим і дозволяє індивіду втекти від нього (егоїстичне і аномічне самогубство за класифікацією Е.Дюркгейма) або, навпаки, тримає індивіда у стані дуже великої залежності (альтруїстичне самогубство). Таким чином, за твердженням Е.Дюркгейма, самогубство – це наслідок порушення цілісності громадського тіла.

       Дослідженню самогубства не тільки як життєвого  і історичного явища, але і  як факту культури, присвячена книга Ірини Паперно [35] «Самогубство як культурний інститут». У праці аналізуються медичні та історичні джерела, газетні хроніки і журнальні дискусії, передсмертні записки самовбивць і твори художньої літератури (романи Ф.М. Достоєвського і його «Щоденник письменника»). Хронологічні рамки охоплюють Росію ХІХ і початку ХХ ст., час, коли по країні одна за одною прокотилися масові епідемії самогубств.

       Одним із найважливіших питань при вивченні феномена самогубства є питання про причини, що спонукали людину здійснити фатальний крок. Іноді відшукати ці причини досить складно.

       Суїцидологи вважають, що людство проявляє підвищену  схильність до самогубства у три  критичних періоди. Суїцидна крива  перший раз піднімається вгору на ділянці 15-24 роки, потім знову опускається, йде вгору на п’ятому десятку життя, далі знову сповзає і після 70 років вже остаточно піднімається. Три переломних періоди життя – «дорослішання, вершина і в’янення» – кожен по-своєму збирають досягнення серед «не вміють дорослішати, не вміють спускатися вниз і не вміють старіти» [33, 115], – так зазначає В.Набоков.

       Період  дорослішання – особливий вік, коли майже кожен відчуває себе творчою  особистістю, а значить, майже на кожну людину поширюються жорстокі закони розплати за підвищену чутливість до «трансцендентних знаків буття».

       Ще  один переломний період в житті людини – старість. Досі залишається незрозумілим, що таке старіння. Наша цивілізація  боїться старості, яка викликає у  людей діяльного віку жах і  огиду. У сьогоднішньому світі люди похилого віку добровільно йдуть із життя набагато частіше, ніж молоді. Якщо людина в глибокій старості вирішує поставити крапку самостійно, – що це значить? Напевно, вона таким чином захищає гідність, своє «Я». Іншими словами – свій розум.

       Серед багатьох причин самогубства виділяється  найнеприємніша – безвихідь. Цей  мотив довів до суїциду багатьох. Часто убогість присутня в якості одного з компонентів ситуації, що призвели до трагічного фіналу. Потреба  – загальний фон, «рамка суїцидної декорації» [35, 68], не стільки справжня причина самогубства, скільки прелюдія до останньої «краплі», якою може стати викликане убогістю приниження, потрясіння, хвороба.

       Потреба може стати наслідком ще однієї причини  – втрати близької людини. Неминуща біль втрати, за Е.Фроммом, це «патологічна форма в сумі, яка веде до тривалих порушень у витраті енергії» [51, 56]. Причому ці порушення можуть бути настільки тривалими, що, переживши втрату, можна зовсім не захотіти «витрачати енергію» надалі і вважати за краще померти.

       Отже, найбільш визначними працями, у яких було порушено проблему суїциду є  романи «Страждання молодого Вертера» Й.Гете, «Міф про Сізіфа, А.Камю, «Щоденник  письменника Ф.Достоєвського, «Самогубство. Соціологічний етюд» Е.Дюркгейма. Філософи та психологи розглядали питання  самогубства людини, намагалися віднайти причини його скоєння і доходили до висновку, що неможливо зрозуміти  дане питання без ґрунтовного  вивчення людини та її життя. Суїцидологи, у свою чергу, вважають, що людина схильна до самогубства у три періоди («дорослішання, вершина і в’янення»). 
 

Розділ 2. Проблема самогубства  у творах зарубіжної літератури ХІХ століття

2.1. Герої Ф.Достоєвського  як особливий зразок  суїцидальної поведінки

       Ф.Достоєвський – найзнаменитіший російський письменник, який друкується і читається у світі. За життя ж він не без підстав вважався найбільш неспокійним, мінливим і пристрасним літератором. У ньому відчувалися величезна напруженість усіх почуттів і думок, буря пристрастей, боротьба різних поглядів і вірувань, злети і падіння, сила віри і заперечення.

       Усе життя у нього були особливі відносини з питаннями буття. Онтологія стає межею, до якої він підводить усіх своїх літературних героїв. Вбивство, самогубство часто виступають символами-порогами, через які доводиться пройти герою.

       Виявляються ці символи цілком традиційним чином: регулярність появи одних і тих же елементів у типологічно подібних ситуаціях є досить надійним орієнтиром. Герої Ф.Достоєвського неодмінно проходять через випробування, яке часто називають «онтологічним порогом». Для одних – це вбивство, для інших – самогубство, для третіх – прийняття важливого рішення (наприклад, визнання Раскольникова). У величезних текстах Ф.Достоєвського такого роду ситуації займають всього декілька сторінок, але їх виявляється достатньо, щоб усі головні символи проявили себе: на цих сторінках вони з’являються з дивовижною наполегливістю.

       Самовбивство можна розглядати з точки зору моральної доступності. І тут яскравою ілюстрацією є роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара».

       Ф.Достоєвський писав роман «Злочин і кара»  у 60-х р., коли Росія вступила в сутінкову перехідну епоху. У ньому він показав на прикладі Родіона Раскольникова, як людина може піти на крайність, які причини штовхають людей на настільки жахливі вчинки. Однією з таких причин є атмосфера життя. Для Раскольникова – це Петербург. Ні, не той Петербург, який бачить турист, приїжджаючи оглянути визначні пам’ятки, а страшний, задушливий Петербург, який якнайкраще описав у своєму творі Ф.Достоєвський. Якщо розглядати, де і як жив Раскольников, то можна зрозуміти, що було однією з причин злочину. Спробуємо зобразити Петербург так, як нам показує його автор. На початку роману читаємо: «На вулиці спека стояла страшна, до того ж задуха, штовханина» [14, 15]. Автор спеціально підібрав слова так, щоб показати не просто один зі спекотних літніх днів, а постійну, задушливу спеку. Щоб це краще зрозумів читач, автор майже повторює пейзаж пізніше, у другій частині: «Тут теж задуха була надзвичайна і, крім того, до нудоти било в ніс свіжою фарбою…» [14, 254]. Але погода іноді змінюється, хоча не на краще. Так, після жахливої спеки починається злива: «Вечір був задушливий і похмурий. До десяти годин насунулися з усіх боків страшні хмари, вдарив грім та лив дощ» [14, 381]. Через весь роман проходить атмосфера нестерпної спеки, задухи, що здавлює героя. Але не тільки пейзажі Петербурга вплинули на Родіона. Слід краще розглянути те місце, де він жив, приміщення інших людей. Раскольников жив у «...крихітній комірчині, що мала найжалюгідніший вигляд, і до того ж була настільки низькою, що здавалося ось-ось стукнешся головою...» [14, 31]. «...Відсталі, жовтого кольору шпалери...» [14, 33] викликають таке ж розшарування в душі, ламаючи її назавжди. Як труна нам бачиться постіль Раскольникова – «...незграбна велика софа...», яку, як саван, скрізь покриває лахміття. Жовті, пилові, високі будинки з «дворами-колодязями», «сліпими вікнами», вибите скло, розвернутий асфальт – людина не може довго існувати в такому жахітті без шкоди для свого розуму. Варто згадати, як Раскольников зустрічає п’яну дівчинку. Вона ще дитина, але жити далі пристойним життям з такою ганьбою вже не зможе. Можливо, про майбутнє цієї дівчинки ми довідаємося пізніше, коли Раскольников бачить самогубство. На мосту його б’ють батогом, через що він трохи не потрапив під віз. Це говорить про злість, агресію, дратівливість людей. У романі Ф.Достоєвський показує нам мертвий, холодний Петербург, байдужий до долі людини. Раскольников бачить вартість людського життя в цьому місті і вважає, що однією людиною можна знехтувати заради порятунку інших. У Петербурзі ми бачимо і дітей, але вони не грають з притаманною їм дитячою радістю. Ось що з цього приводу пише автор: «…невже ти не бачила тут дітей, по кутках, яких матері милостиню посилають просити? Я дізнавався, де живуть ці матері і в яких умовах. Там дітям не можна залишатися дітьми» [14, 47]. Бачачи такий Петербург, Раскольников ще більше переконується у своїй теорії. Він вважає, що всім скривдженим і знедоленим треба допомагати, але для цього потрібні жертви. Це приводить його до злочину. Якби Раскольников жив в іншій атмосфері, в тому Петербурзі, який нам Ф.Достоєвський не малює, – світ багатих, ті райони, куди герой майже не заходить, де у дворах ростуть красиві квіти і все здається безтурботним, тоді б він не бачив усього цього життя, вважав би, що світ і так влаштований добре, тому міняти, переступаючи через життя інших людей, нічого не треба. Але Ф.Достоєвський поміщає героя саме в таку атмосферу життя, яку малює, і ідеї Раскольникова в такому Петербурзі тільки міцніють і ще більше вкорінюються в його свідомості, що й штовхає його до скоєння злочину.