Вживання синонімів у творчості українських письменників

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Курсова робота

На тему: "Вживання синонімів у творчості українських письменників"

Роботу виконала

Учениця НВК № 148

                                                                           Копач Вікторія

М. Дніпропетровськ

2012 рік

ЗМІСТ

Введення                        

1.     Вступ

2.     Лексична синоніміка Т.Г. Шевченка.

3.     Синоніміка прикметників і прислівників у художніх творах М. Коцюбинського

4.     Проблема синоніма в лексикології та лексикографії

4.1. Визначення поняття синоніма в сучасній лексикології

4.2. Класифікація синонімів

Висновок

Список літератури

ВСТУП

Останні десятиріччя характеризуються активізацією у галузі дослідження сучасної, історичної лексикології розширенням її проблематики і фактичної бази, уточненням принципів і методів роботи.

Особливо пожвавлюється вивчення лексичного складу художніх творів,

а саме, лінгвісти немало уваги приділяють вивченню лексичних синонімів, їх складу, функціям у творах українських письменників.

Мову художніх творі у різних аспектах вивчали Білодід З.К., Жовтобрюх М.А., Булаховській Л.А., Цимбалюк Т.В., Сологуб Н.М., Загнітко А.П., Леонова М.В., Берест Тетяна, Важеніна Олена, Лукаш Галина та ін. Уміле й доречне використання синоніміки - один з найважливіших показників майстерності письменника, публіциста оратора. Уживання синонімів робить мовлення виразнішим і значеннєва багатшим, вони сприяють чіткішому окресленню висловлюваної думки. Синонімія якнайкраще репрезентує лексичне багатство мови, є невичерпним джерелом стилістики.

Великий внесок у вивчення синонімії як лексичного явища в літературі зробили Булаховській Л.А., Бурячок А.А., Ващенко В.С., Паламарчук Л.С., Деркач П.М., Колесник Г.М., Лагутіна А.В., Нечитайло О.І., Полюга Л.М., Скрипник Л.Г., Тараненко О.О. та інші.

Синонімічні засоби української мови, як уже було зазначено, сприяють точному і водночас яскравому, образному відтворенню думки. Добра обізнаність мовців із синонімічним матеріалом допомагає їм ясно і чітко висловлюватися, створювати різні комунікативні ефекти, забезпечує стильову відповідність. І, навпаки незнання синонімів або невміння користуватися ними стає причиною неточного слововживання, бідності словника, обезбарвлення мовлення.

Спостереження показують, що не лише діти, а й дорослі у своїй більшості, на жаль, мінімально використовують синонімічні можливості мови. Як правило, вони послуговуються одним, найбільш загальним за значенням і найбільш уживаним синонімом з досить широкого синонімічного ряду. Тому вчитель повинен приділяти велику увагу роботі з синонімами, від якої залежить поповнення лексичного запасу учнів. Він має не тільки закріпити у свідомості дітей певну кількість синонімів, а й навчити правильно користуватися ними в усній і письменній мові. І тут йому стануть у пригоді художні твори, оскільки в них широко використовуються загальномовні синонімічні одиниці й активно реалізуються приховані можливості лексем.

Предметом нашої уваги є синоніми, і їх теоретичним дослідженням займалося чимало мовознавців. Наприклад, Лагутіна А.В. і Кочерган М.П. звернули увагу на лексичну сполучуванність і синонімію; міжрівневою синонімією і теорією граматичного значення займалися Русанівський В.М., Колесников О.А., Їжакевич Г.П., Ткаченко О.О., Новикова О.О., синоніми в лексикографії досліджували Нечитайло О.І., Паламарчук Л.С., Ващенко В.С., Тараненко О.О., Прадід Ю.Ф., Кочерган М.П.; свій внесок у дослідження термінологічної синонімії зробили Худолєєва С.П., Боресюк Іван, Непийвода Наталія, Корепанова А.П., Циткіна Ф.А., Онуфрієнко Г.С., Панько Т.І; питання словотворчої синонімії вивчали Родніна Л.О., Іщенко Н.Г., Фридорак В.Б.; зокрема, про дієслівну синонімію писали Миронюк Н.П., Ярова Алла, Бублейник Л.В., Голубовська І.О., Білевич Т.Л., Соколова С.О.; методологічним дослідженням вивчення синонімії займалися Гуйванюк Н.В., Миронова Г.М., Груба Таміла, Левицький В.В., Коломієць М.П. тощо.

Найбільш поширене у сучасному мовознавстві визначення синонімів формулюється так:

- синоніми - це близькі або тотожні за своїм значенням слова, що позначають одне –

- поняття, але відрізняються одне від одного:

- відтінками в лексичному значенні;

- своїм емоційним забарвленням;

- належністю до певного стилю;

- своєю вживаністю;

- здатністю вступати в сполучення з іншими словами.

Муравицька М.П., аналізуючи лексичний склад мови як систему синонімічних рядів, зазначає, що "від вивчення цієї теоретичної проблеми залежить створення лінгвістичної основи для ефективного розв'язання двох практичних завдань. Перше полягає в розширенні можливостей передачі думки шляхом активного засвоєння носіями мови синонімічних засобів, відображених у словниках. Друге завдання пов'язане з вибором найдоцільнішого варіанта у процесі автоматизової обробки текстової інформації, наприклад, при редагуванні текстів певних функціональних стилів і жанрів, насамперед наукових, а також публіцистичних. Муравицька М.П. розглядає семіотичний підхід до співвідношення значення слова і його формальних ознак. Такий підхід зумовлює з позицій діалектики категорій форми і змісту - розуміння синонімічного ряду як послідовності лексико-симантичних варіантів, тобто значень слів, а не самих слів. Таке розуміння виходить з відносної формальної самостійності і семантичної цілісності слова в лексичній системі мови.

Нечитайло О.І. дослідив особливості синонімії за частинами мови у словнику тлумачного типу і привертає увагу до того факту, що розподіл слів за частинами мови нерівномірний, тому "при витлумаченні значення слів не завжди вдається однаковою мірою використовувати синонімічні засоби. Далі він зазначає, що досить часто синоніми залучаються для розкриття значення дієслів (переважно багатозначних). Проте дуже рідко тлумачаться синонімами числівники та займенники (тільки діалектні форми літературними). При тлумаченні значень прикметників та дієслів значно частіше використовуються 2-3 синоніми (інколи 4-5). Щодо іменників, то вони, як правило, тлумачаться однослівним відповідником. В основному це слова на позначення абстрактних понять, властивостей, а також пояснення іменників, що належать до лексики розмовної, рідковживаної, діалектної та застарілої .

Працюючи над словниками різних типів О.І.Нечитайло, О.О.Тараненко, Л.С.Паламарчук, В.С.Ващенко роблять висновки, що найбільше і частіше синонімізуються в українській мові іменники, прикметники та дієслова. Таким чином ці науковці зробили свій внесок у дослідження явища синонімії з морфологічної точки зору.

Деякі мовознавці, серед яких М.Я.Плющ, В.Г.Петік, М.Т.Чемерисов, Є,І.Чернов, О.П.Блик, виділяють синоніми абсолютні та синоніми лексичні. Лексичні синоніми, у свою чергу, поділяються на семантичні, стилістичні і семантико-стилістичні. Також ці мовознавці виокремлюють синоніми контекстуальні.

Майже тотожне розмежування подають М.А.Жовтобрюх та Б.Г.Кулик. За їхнєю класифікацією синоніми можна поділити на такі групи:

1) синоніми, що відрізняються між собою емоційним забарвленням;

2) синоніми які розрізняються за логічними ознаками, тобто відтінками у змісті того поняття, що є спільним для синонімічного гнізда; такі синоніми називаються симантичними або ідеографічними;

3) Стилістичні - такі, використування яких неоднакове у різних стилях літературної мови.

Ці дослівники також зауважують, що крім словникових синонімів українська літературна мова, знає ще й синоніми контекстуальні. Невеликі розбіжності з попередніми класифікаціями ми бачимо у класифікації синонімів поданій у підручнику з сучасної української літературної мови за редакцією О.Т.Волоха, де йдеться про такий розподіл синонімів:

За значенням і функціями розрізняють синонімі ідеографічні і стилістичні.

Крім постійних, усталених у лексичній системі синонімів, існують також так звані контекстуальні, тобто слова, які лише в одному якомусь контексті тимчасово виступають як синоніми. До окремих слів синонімами можуть виступати цілі словосполучення - фразеологічні одиниці .

На основі протиставлення за повним і неповним збігом лексичних значень мовознавці виділяють два основних типи синонімів:

1) синоніми - тобто слова з тотожніми, ідентичними значеннями;

2) квазісиноніми - тобто слова з близькими, але не тотожніми лексичними значеннями.

Далі класифікація ґрунтується на внутрішній диференціації квазісинонімів, у складі яких виділяються синонімі семантичні, стилістичні і семантико-стилістичні.

Отже, ми вже визначилися з тим, що для лексикології синонімія - це повний або частковий збіг значень двох або кількох слів як одиниць словника у відриві від контексту. Погляд стилістики на синонімію істотно відрізняється від погляду інших мовознавчих дисциплін. Для стилістики важлива не більша або менша близькість двох чи кількох слів, а те, якими словами можна виразити певне поняття в певному контексті.

Стилістиці властиве поширене розуміння синонімії. Тут мається на увазі синоніміка не тільки лексична, а й синтаксична, морфологічна, словотвірна, фразеологічна. І якщо в синоніміці найяскравіше виявляється багатство мови, то глибоке знання синонімічних можливостей і вправність у користуванні ними є одним із найважливіших показників майстерності письменника, журналіста, взагалі людини, чия творчість якимось чином пов'язана з мовою.

ЛЕКСИЧНА СИНОНІМІКА Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Т. Г. Шевченко залишив нам неперевершені зразки художнього слова. Найглибше знання і найвлучніше використання Шевченком багатств української мови зокрема можна чітко побачити, проаналізувавши, хоч би в загальних рисах, лексичну синоніміку в його поетичних творах.

Зважаючи на те, що в літературі немає одностайної думки щодо визначення обсягу поняття синоніма щодо розмежування окремих синонімічних гнізд, вважаємо за потрібне подати на початку в загальних рисах свої міркування, з яких ми виходили у доборі і систематизації конкретного матеріалу для висвітлення цього питання. До синонімічного ряду ми включаємо не тільки, кажучи   умовно,     словникові     синоніми,     тобто    слова,    які сприймаються як близькозначні або як стилістичні паралелі поза контекстом чи в будь-якому контексті, а й так звані текстуальні синоніми, тобто слова, які набувають синонімічного значення до інших лише в певному контексті, лише в окремих випадках вживання; так само до синонімічного ряду включаються і рівноцінні до окремих слів фразеологічні сполуки.

У Шевченка, як і взагалі в нашій мові, найширше представле­на дієслівна синоніміка, вужче — іменникова, прикметникова і прислівникова.

Одно з найширше виявлених у Шевченка синонімічних гнізд — це великий ряд дієслів на означення процесу ходіння з різноманітними, супроводжуючими це основне значення, відтінками. Усі ці дієслова об’єднуються навколо дієслівної пари іти — ходити, що найширше і найзагальніше передає процес ходіння, лише з тією - відмінністю, що в дієслові ходити здебільшого виразніше виступає значення довготривалості  руху.  Обидва  ці  дієслова Шевченко звичайно використовує для простої фіксації руху.

При потребі передати ті чи інші супровідні моменти, що характеризують цей рух, Шевченко вживає ряд інших, відповідних до цього, синонімічних дієслів. Так, для надання художньому малюнку відтінку певної урочистості, піднесеності або для підсилення картини він використовує дієслово похожати; на означення відсутності цілеспрямування у здійсненні руху — ряд синонімів, кожен з яких має ще свої, властиві йому, додаткові відтінки: блудити, блукати — рух без певної мети, часом напівсвідомий, тинятися — з деяким підкресленням пригніченого чи тяжкого мо­рального стану людини, про рух якої йде мова; вештатися— з підкресленням легковажності руху без певного спрямування, хилятися— з посиленням негативної оцінки легковажного руху; і навпаки — для означення цілеспрямованого руху в Шевченка виступають інші дієслова, в семантиці яких на першому плат виступає не безпосереднє означення процесу ходіння, а зовнішній його вияв, у якому одночасно визначається і мета цього руху, напр.: нишпорити — метушливий, здійснюваний в різних напрямах рух з виявленням настирливості в розшуках чогось, крастися— прихований, а тому й стриманий до певної міри рух. Суто зовнішні ознаки вияву руху передаються новим рядом дієслів: чимчикувати, тюпати, шкандибати, скакати та ін.

Утруднений тими чи іншими обставинами рух Шевченко часто передає різними варіаціями описового звороту, що наголошує втому ніг: «Неначе з берлоги Медвідь виліз ледве, ледве Переносить ноги» (т. I, Сон (У всякого своя доля), 252); «Сердешна дитина! Обідране; ледви, ледви Несе ноженята…> (т. I, Мар'яна-черниця, 154); «Під ним коник вороненький Насилу ступає (т. I, Причин­на, 7).

Поряд з дієсловом ходити на означення довготривалого руху Шевченко часто використовує описові звороти або інші метафоричні дієслова. Напр.: «Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну , Де ходили гайдамаки 3 святими ножами, — На ті шляхи, що я міряв Малими ногами» (т. I. Гайдамаки, 145).

I ще більше наголошення масштабів вияву руху з типовим повторенням префікса по- і без прямого називання руху в метафо­ричному дієслові попоміряти: «Далекий шлях, пани-брати. Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись, Щоб його не мірять!..» (т. I, Катерина, 37).

Пор. близьку до цього передачу фразеологічним зворотом довгого шляху, що поряд з дієсловом проходив на безпосереднє означення руху також включається в цей синонімічний ряд: « І де вже ноги не носили! Поки ті гроші заробив, Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону...» (т. I, Не спалося. — а ніч, як море, 397).

Часто повторюваний рух в одному напрямі Шевченко здебільшого передав через посереднє його означення дієсловом вчащати або зворотом топтати (утоптати) стежечку, які значно яскравіше, ніж звичайне дієслово ходити, виражають цей відтінок у виявленні руху.

Нестримність руху, переважно масового, у Шевченка передається дієсловами лізти, напирати, кожне з яких має свої додаткові смислові відтінки: «Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович із-за Дніпра напирає...» (т. II, Заступила чорна хмара, 160).

У першому з цих дієслів наголошується навальність руху, у другому — його сила. Особливе посилення останнього відтінку пор. ще в дієслові пертися: «Козацтво преться без ваги...» (т. I, Гамалія, 201).

Означення нестримності руху може мати додаткові емоціонально-оцінні ,відтінки що звичайно Шевченко передає синонімічними описовими зворотами; наприклад, метафоричне означення приходу до вільних чабанів царя з усіма його атрибутами: «Аж ось лихий царя несе 3 законами, з мечем, з катами, 3 князями, темними ра­бами» (т. II, Саул, 351).

3 цим синонімічним гніздом змикаються дієслова на означення початку руху, які часто становлять звичайну граматичну видову пару до дієслів цього гнізда, тобто становлять з ними нерозривну єдність, напр.: піти — безпосередня видова пара до йти, подибати— безпосередня видова пара до дибати. Поряд з цим є дієслова, що в обох видових формах мають спеціальну функцію означення початку руху, напр.: рушити — рушати, а звідси вже й вирушати.

Означення початку руху також, як і інші означення процесу ходіння, у Шевченка часто має певне емоціональне забарвлення, потрібне при змалюванні тієї чи іншої ситуації, напр.: Йосиф і Марія довго ховалися від царя Ірода і жили хоч і щасливо, та дуже бідно. Але Ірод помер, можна повертатися додому, і вони…«Та й знялись До сходу сонця, по торбині  На плечі взявши...» (т. II, Марія, 317)

Знялись цілком гармоніює з попередньою ідилічною картиною лаштування в дорогу: як безтурботні птахи, що, знявшись, прилетять до... зруйнованого гнізда.

Тут заслуговує на увагу ряд дієслів на означення масового руху, в кожному окремому випадку з своїми додатковими відтінками: <Повалили_гайдамаки, Аж стогне діброва...» (т. I, Гайдама­ки, 105); «I покотились яничари» (т. I, Гамалія, 201); «Потягли в свої улуси 3 турками татаре» (т. II, Заступила чорна хмара, . 161).

Останнім дієсловом звичайно означається і певний психологічний момент, а саме пригніченість руху, зумовлена тими чи іншими обставинами, — у даному випадку поразкою в бою. Пор. ще виразніший вияв цього відтінку в змалюванні руху неофітів, які йдуть поклонитися богові-кесарю, передчуваючи, що їх там чекають знущання, тортури і, мабуть, смерть: «...Сердешні люде, Неначе в ірій, потягли У Рим на прощу» (т. II, Неофіті, 271).

Аналогічний відтінок може виступати і в означенні руху окремої особи, напр.: «Де ж Ярема? Взявши торбу, Потяг у Вільшану» (т. I, Гайдамаки, 87).

3 цим дієслівним синонімічним гніздом змикається також означення закінчення руху з відтінком результативності, напр.: «...У Бендери Прийшли ми» (т. I, Відьма, 366).

І тут є ряд дієслів розмовного типу, які Шевченко майстерно використовує для відтінення різних моментів, що пов'язані з цим рухом, або для підсилення емоціонального насичення відповідно­го малюнка: придибати, додибати, приплентати, причвалати і под.

Окремим синонімічним рядом представлено означення множин­ного руху від центра по периферії: розійтися, розбрестися, метафо­ричні розлетітися, розсипатися, розлізтися, — означення певного спрямування руху — від центра по периферії — тут створюється префіксом роз- і дієслівною часткою -ся, а інші відтінки у кожному з цих дієслів зумовлені значеннями їх коренів.

Навколо дієслівної пари бігати—бігти .у Шевченка групується своє синонімічне гніздо, причому всі ці синоніми служать для під­креслення швидкості руху: літати, шмигляти, майнути, кинутися. Масовий, до певної міри неорганізований рух у цьому синонімічному гнізді передається дієсловом сипнути: От і братія сипнула У сенат писати» (т. І, Сон (У всякого своя доля), 251).

Дуже великий ряд у поезіях Шевченка і таких синонімів, що об'єднуються навколо дієслів говорити — казати.

Ці два центральні у даному синонімічному гнізді дієслова зви­чайно передають акт мовлення без будь-яких особливих додатко­вих відтінків, і мабуть тому Шевченко перше з них вживає зде­більшого при персоніфікації, тобто метафорично, а друге часто супроводить синонімічною паралеллю, яка надає висловленню пев­ного емоціонального забарвлення. Напр.: «Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш» (т. І, Початок поезії, 9); «Спочивши, скорбная, скажи, Прорци своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі...» (т. II. Осії, глава XIV. Подражаніє, 327—328).

Тут старослов'янізм прорци підсилює «нейтральне» скажи до урочисто загрозливого звучання у гнівному пророкуванні загибелі всіх катів.

Для створення урочистості, піднесеності Шевченко часто вдаєть­ся до заміни простого дієслівного означення процесу мовлення описовими метафоричними зворотами: <Слова його лились, текли...» (т. II, Пророк, 102); «Серце рвалося, сміялось, Виливало мову...» (т. І, Думи мої, думи мої, 22); «А слово за словом сміялось, ли­лось...» (т. І, Гайдамаки, 144).

Дієслово говорити Шевченко вживає ще дія означення не без­посередньо процесу мовлення, а володіння мовою взагалі або як синонімічну паралель до дієслова розмовляти, тобто на означення мови між співбесідниками, напр.: «Мов яблучко у садочку, Коха­лась дитина. І говорить уже стало...» (т. II. Княжна, 12); «Вони ще довго говорили» (т. І, Не спалося, — а ніч. як море, 398).

Процес мовлення часто підкреслюється дієсловом вимовити— вимовляти, напр.: «Оксано, Оксано!» — Ледве вимовив Ярема, Та й упав додолу» (т. І, Гайдамаки, 115); «І вчила княгиня Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила...» (т. II, Княжна, 12).

В залежності від контексту дієслово вимовляти може означа­ти ретельність у виявленні процесу мовлення, його глибоку емоціональну насиченість, зворушливість: «Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче» (т. І, Катерина, 29).

Пор. ще вживання цього ж дієслова як синоніма до дорікати, тобто з означенням виразно цілеспрямованої мови: «За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні: Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара?» (т. І, Катерина, 32).

Для іронічного зниження художньої картини при змалюванні царя Саула поет заміняє говорити на розмовне гомоніти: «В кед­ровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п'є, не гомонить» (т. II, Саул, 353).

Але звичайно це дієслово Шевченко використовує з типовим для його літературного вживання синонімічним значенням — при­тишеної, приглушеної або з тих чи інших причин не виразно чутної розмови: «У Празі глухо гомонять...» (т. І, Єретик, 269); «Стар­шина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять! Старши­на другий. Та ні, то люде гомонять» (т. І, Гайдамаки, 101).

Пор. створення відтінку урочистості через вживання в одному ряду дієслова гомонить з синонімічним староруським зичить: «Що гомонить отам, зичить Удосвіта?» (т. II, 3 передсвіта до вечора, 339).

Притишена розмова найчастіше передається дієсловами шепта­ти, шепотіти

І тут цікаво проілюструвати передані Шевченком в одній розгор­неній картині переходи від притишеної розмови — шепотіти до приглушеної — гомоніти і далі до неспокійного, схвильованого го­вору через синонімічне дієслово загусти: «Зійшовся люд, і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить І тихне люд... Загуло У Віфлеємі на майдані: — Месія! Іісус! Осанна! —» (т. II, Марія, 314).

Для створення ліричного звучання Шевченко метафорично ви­користовує дієслова воркувати, щебетати, заспівати.

Для наголошення на зовнішньому виявленні мовлення він вдається до дієслова охати, а зосереджуючи увагу на неприємності як звучання, так і змісту подібного ж вияву мовлення, заміняє це дієслово емоціонально виразнішим — скиглити: «А потім оха: — Забуває Мене мій Поль або Філат!» (т. II, Княжна, 12); «Не скигли, бо ти всіх побудиш» (т. І, Відьма, 368).

Негативна, зневажлива оцінка процесу мовлення передається дієсловом цвенькати, а швидка, вправна, але також негативно оці­нювана поетом розмова — дієсловом різати, без виразної негатив­ної оцінки — дієсловом цокотати.

Розмову нечітку, нудну, монотонну Шевченко передає дієсловом харамаркать, а для означення розмови, теж нечіткої, але урив­частої, утрудненої тяжким фізичним станом, поет знаходить нове відповідне дієслово —ібелькотати.

В поезіях Шевченка є ряд дієслів — синонімів і метафоричних зворотів, — в семантиці яких на першому місці виступає оцінка змісту висловлюваного. Так, розмова без певного цілеспрямування, хоч і без осуду її змісту, передається дієсловами балакати, забалакатися; виразно негативна оцінка змісту розмови — дієсловом верзти.

Іноді Шевченко не знаходить слів серед звичайно вживаних на означення розмови, бо всі вони недостатні для того, щоб пере­дати той гнів, яким сповнений поет, і тоді він звертається до більш емоціональної метафори: «—Мовчи, чеше смілий...> — Гадюкою за­шипіли, Звірем заревіли» (т. І, Єретик, 270).

Для безпосереднього означення розмови між співбесідниками у Шевченка, як і взагалі в загальнонародній мові, виступає дієсло­во розмовляти, а коли вона притишена — шепотітися. Мова, звер­нена до когось, передається дієсловом розказувати — розказати; але досить часто Шевченко для підсилення емоціональності замі­няє таке означення мови, зверненої до когось, описовими зворота­ми чи емоціональності забарвленими словами: І думу тяжкую мою Німим стінам передаю» (т. І, Відьма. 360); <І хочеться сподіватись, Серце розповити» (т. II. Ми восени такі похожі, 208).

З ряду близькозначних слів на означення процесу мовлення в окрему синонімічну групу виділяються дієслова, в яких насам­перед підкреслюється підвищений, посиленні тон мовлення і які об'єднуються навколо дієслів кричати — ринути, маючи свої до­даткові, супровідні відтінки: гукати — звернення до когось або уривчастий крик; ревіти — заревіти — різкий крик з негативною оцінкою його; завивати — нерівний щодо висоти звучання і одно­часно неприємний крик; репетувати — хаотичний, різкий і прониз­ливий крик.

І тут, як і в інших синонімічних рядах, Шевченко використовує старослов’янізми, наприклад, дієслово возопити для створення іронії: «І, скиглячи, возопили: Алілуя!» (т. II. Гімн черни­чий, 341).

Іноді безпосереднє означення крику заміняє описове означення зовнішніх обставин, пов'язаних з ним, напр.: «Задзвонили, задзво­нили!» — Пішла луна гаєм» (т. І, Гайдамаки. 105).

Однією з яскравих ілюстрацій майстерного використання Шев­ченком синонімічних багатств української мови може бути різно­манітне означення крику у «Сні» (У всякого своя доля).

Шевченко змальовує бійку, що почалася в палатах на парад­ному прийомі з царського почину по чинах і докотилась до про­стих «недобитків православних»: «...а дрібнота Уже за порогом Як  кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!., ура!., ура! а, а, а!» (т. І, стор. 248)

Голосити передає крик, змішаний з плачем, причому цей крик дуже різкий, неприємний {верещать), бо надто вже боляче б'ють /{місять). Ревнуть, звичайно,  в  цьому контексті  звучить  сарка­стично, бо, хоч і добре битому,  царя треба було вітати на всі легені.

Далі, змальовуючи лютування царя («похмілля прокляте його мучило»), поет грою різних інтонацій показує, як крик цього ска­женого деспота розподіляється по чинах: «Як крикне На самих пузатих... мов скажений, На менших гукає... Я аж засміявся. Він і почув, та як зикне, — Я перелякався, Та й прокинувсь...» (стор. 252—253).

У першому випадку крик, так би мовити, повноцінний, «свій­ський», у другому — це уривчаста лайка, у третьому — тільки п'яний гнівний вигук, від якого повинен зникнути простий смерт­ний, що випадково попав до палат.

З інших синонімічних рядів на означення процесу мовлення в творах Шевченка можна назвати різноманітне оформлення заклику, тобто специфічного вияву мови, зверненої до когось: звати, кликати — покликати, закликати (з підкресленням моменту запро­шення), старослов'янізм воззову — з підкресленням урочистості і високого натхнення, яке у поета може викликати «кроткий про­рок» Марко Вовчок.