Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр

Дипломна робота з світової історії

Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр.

Вступ

Проблема зовнішньої політики Польської держави в 1933-1939 рр. займає одне з чільних місць  в європейській структурі міжнародних  відносин першої половини 20 століття. В значній мірі польська дипломатія сприяла втраті польською державою незалежності в 1939 р. Опираючись на концепцію “балансування” між Німеччиною і Радянським Союзом, польські керівні кола були впевнені що завжди отримають всебічну допомогу з боку Англії і Франції. Ала західні країни проводили свою політику “умиротворення” і “невтручання” і тому намагання Польщі створити і очолити блок Східноєвропейських країн викликало в них неоднозначну оцінку.

Таким чином, Польська держава  напередодні другої світової війни опинилася у непростій зовнішньополітичній ситуації, яка ускладнилась помилками і самого “санаційного режиму”. В кінцевому підсумку це привело до поразки Польщі у другій світовій війні. 

Оцінка дослідниками зовнішньої політики Польщі напередодні війни досить неоднозначна. Весь цей комплекс проблем і зумовлює актуальність обраної теми бакалаврської роботи. Її дослідження дозволяють виявити прорахунки в політиці керівництва Польської держави, з‘ясувати причини, що призвели до катастрофи 1939 р. Це, у свою чергу, дає можливість пояснювати сучасні суспільні процеси, проблеми у стосунках поміж Польщею і сусідніми державами тощо.

Проблемі зовнішньої політики відродженої Польщі у міжвоєнне  двадцятиліття і особливо напередодні  другої світової війни, присвячено багато монографій, колективних праць, наукових статей з окремих питань. Необхідно зазначити, що частина з них висвітлює дане питання з марксистських позицій. І як результат, в працях таких авторів як Д. Климовський, І. Міхутіна, В. Парсаданова, оцінка польсько—радянських відносин базується на таких постулатах як “класова ненависть керівництва Польщі до СРСР”, “його політичній короткозорості”. Однак позитивом є те, що ті дослідження подають документи та матеріали зовнішньої політики СРСР, висвітлюючи в цьому контексті польсько—радянські відносини, публікації радянської та іноземної преси, подають та коментують думки з даного питання державних діячів.

Однією з  ґрунтовних, комплексних робіт, в  якій досліджуються проблеми міжнародних  відносин напередодні другої світової війни, зокрема, зовнішня політика Польської держави в 1938-1939рр., є збірка наукових статей “Політична криза 1939р. та країни Центральної та Південно-Східної Європи”. Цей збірник підготовлений на основі матеріалів “круглого столу”, проведеного 15 лютого 1988 року в Інституті слав’янознавства та балканістики АН СРСР. Робота насичена архівними матеріалами, витримками з офіційних зарубіжних публікацій. Досить цікавими є аналітичні матеріали дослідників В. Бєляєва, А. Чібіанського, Т.Григорьянца та інших. Автори розглядають деякі аспекти передвоєнної політичної кризи 1939року в Європі, етапи дипломатичної боротьби напередодні другої світової війни, висвітлюють польсько-радянські, польсько-німецькі відносини, ставлення західних держав до зовнішньополітичного курсу “санаційного” уряду.

Науковий інтерес  представляє собою збірка “Відкриваючи нові сторінки...”. Автори матеріалів намагаються  не лише прослідкувати загальний  розвиток міжнародних стосунків  у передвоєнний період, але аналізують альтернативні напрямки, які існували в 30-ті рр., роблять спроби виявити об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, що впливали на можливості реалізації тієї чи іншої альтернативи.

Проблемі міжнародних  відносин 1939р. присвячена збірка “Архіви  розкривають таємниці... В ній висвітлюються польсько-радянські та польсько-німецькі стосунки. Робота насичена архівними документами та матеріалами витримками з публікацій радянської та зарубіжної преси.

Ґрунтовний  аналіз зовнішньої політики Польської  держави в продовж 1933-1939рр. подається в наукових дослідженнях “Європа в міжнародних відносинах 1917-1939рр.”, “Европа 1918-1939рр.”, “Історія та історики”. В роботах подані нові трактовки питань міжнародних відносин міжвоєнного періоду, оригінальні вирішення та підходи до досліджуваних подій.

Серед наукових робіт, присвячених вказаній тематиці, особливе місце займають праці, що розглядають  окремі аспекти цієї проблеми. До них  можна віднести такі роботи, як “Мюнхен – предверие войны”, В. Сироткина “Ризький мир”,

В.Сиполса “Радянський союз в боротьбі за мир та безпеку”, Г. Лазько “Польша і Франко-радянський договір про взаємну допомогу”, К. Ляптера “Про польсько-німецьку угоду 1934р.”, В. Чугаєва “У боротьбі проти фашизму та загрози війни”.

Однак, недоліком  є те, що серед опрацьованої нами літератури фактично відсутнє комплексне ґрунтовне дослідження з питання зовнішньої політики Польщі саме  1933 –1939рр., в якому б подавалися аналітичні матеріали з даної тематики, висвітлювалися всі напрямки зовнішньополітичного курсу польської держави із  застосуванням архівних документів, робилися грунтовні висновки.

Джерельна база даної роботи досить обширна. При  написанні автор використовував архівні матеріали, документи, дипломатичну переписку, витримки з офіційних  зарубіжних та радянських друкованих видань, які подані в збірках “Документи з історії радянсько-польських відносин”, “Документи зовнішньої політики СРСР”, “Документи і матеріали кануна другої світової війни. 1937-1939”.

Видання “Документи і матеріали кануна другої світової війни. 1937-1939” найбільш повно висвітлює міжнародну обстановку наприкінці 30-х років. В збірці подані документи іноземних архівів, матеріали офіційних зарубіжних публікацій, які дають можливість прослідкувати відносини Польщі  з СРСР та Німеччиною.

Збірка “Документи і матеріали з історії радянсько-польських відносин” та “Документи зовнішньої політики СРСР” висвітлюють зв’язки Польщі із Радянським Союзом, реагування західних країн на польсько–радянських відносин. Опубліковані матеріали іноземних архівів дають можливість прослідкувати зв’язки Польщі з Англією та Францією.

Хронологічні рамки  данного дослідження охоплюють 1933-1939рр. Верхня дата обумовлена встановленням  гітлерівського режиму в Німеччині  та загостренням міжнародної обстановки. Вона вплинула на зміни зовнішньополітичного курсу “санаційного” уряду Польщі - його зближенню з Німеччиною, що в кінцевому результаті привело до національної катастрофи. Нижня – пов’язана із втратою Польщею державної незалежності, вторгненням на її територію 1 вересня 1939 року німецьких та радянських військ.

Об’єктом дослідження  є міжнародні відносини міжвоєнного  періоду. Предмет вивчення складає  зовнішня політика Польщі в 1933 – 1939рр.

На підставі вивчених опублікованих джерел та наукової літератури автор роботи становить  мету висвітлити основні напрямки зовнішньої політики польської держави в 1933-1939рр., проаналізувати події в зазначений період та визначити їх вплив на подальшу долю Польщі. Виходячи з поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:

• висвітлити відносини Польщі із Англією та Францією, з’ясувати роль західних держав у формуванні зовнішньої політики польської держави;
• простежити польсько-німецькі відносини у досліджуваний період, розкрити їх динаміку та вплив на трагічний фінал - початок бойових дій 1.09 1939р. і поразку Польщі у війні.
• Проаналізувати розвиток польсько-радянських відносин у 1933-1939рр., їх влив на формування зовнішньополітичної ситуації в цьому регіоні Європи.

Поставлені  завдання визначають структуру роботи. Вона складається із вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

Розділ І

Польська зовнішня політика

стосовно Англії та Франції

(1933-1939рр).

В історії Польської  держави ХХ століття, період 1933-1939рр мав доленосне значення.

В результаті перевороту в 1926 році до влади в Польщі прийшов уряд Ю. Пілсудського, який оголосив курс на “загальне оздоровлення” – “санацію”. Наприкінці 20-х рр. “санаційному” уряду вдалося добитися часткової стабілізації внутрішньополітичної ситуації, покращився економічний стан країни. В цих умовах уряд вирішив змінити своє становище шляхом проведення виборів до сейму. Однак, відсутність масової партії та недостатня впливовість спеціально створеного “безпартійного блоку” (угруповання, до складу якого увійшли прибічники Пілсудського) привели до їх поразки 4 березня 1928 р. В цей час урядова опозиція (ППС, ХДП, ПСП), яка на початковому етапі проводила політику сприяння диктатурі, перейшла в наступ. Ситуація ускладнювалася й тим, що в самому “санаційному” таборі точилася гостра політична боротьба, яка приводила до частої зміни урядів (Бартель, Пілсудський, Бартель, Пілсудський). Вже на початку 30-х років внутрішньополітична ситуація суттєво загострилася. Спад промислового виробництва, погіршення становища польського населення, посилення залежності країни від іноземного капіталу – все це привело до послаблення позицій “санації” і чергові вибори до сейму у сеймі 1935р. засвідчили, що політика “санаційного” уряду не користується підтримкою населення. Створений табір національної єдності не врятував державу від політичної кризи. В Польщі продовжували наростати масові незадоволення політикою “санаційного” уряду.

Не останню  роль в загостренні внутрішньополітичної ситуації відіграла зовнішня політика уряду в продовж 1933-1939рр. спрямована на створення польської держави “від моря до моря”–заради реалізації якої як потім покаже час, Польща була готова піти на будь-які поступки. В умовах загострення міжнародної обстановки це фактично привело до втрати Польщею незалежності в 1932р.

Також польська держава увійшла в 1933р –рік, який став переломним етапом в міжнародних відносинах. З приходом нацистів до влади в Німеччині і проголошення ними курсу воєнного переділу світу значно зросла напруга в міждержавних стосунках. Це вплинуло на зовнішню політику Польщі в1933-1939рр. – кардинально змінюються відносини  з Англією та Францією, Німеччиною та СРСР.

До 1933р., тобто  в роки економічної кризи, в умовах загострення міжнародних суперечностей  посилюється протистояння між західними  країнами та Радянським Союзом. Але вже у 1933 році ситуація почала змінюватись. Це було пов’язано з рядом причин. Радянська країна значно зміцнила своє внутрішньо економічне положення. Зросли реваншистські тенденції у зовнішні політиці Німеччини. Це вплинуло на розвиток взаємостосунків Польщі із Англією та Францією.

Але і тут  мали місце певні протиріччя. В  першу чергу, слід зазначити, що наприкінці 20-х – на початку 30-х загострилися англо-французькі стосунки. Англія, розуміючи  прагнення та наміри Франції закріпити  своє становище у Європі вимушена була шукати противагу, зближуючись з Німеччиною. Так вже в червні 1935р. була заключна англо-німецька угода яка легалізувала морське озброєння Німеччини. Зовнішньополітичні позиції Франції в цей період поступово послаблювалися, що сприяло радянсько-французькому зближенню (в 1932р. між країнами був підписаний пакт про ненапад, а в жовтні 1933р. між СРСР та Францією відбулися переговори щодо заключення договору про взаємодопомогу). Суперечливість в англо-французьких відносинах не могла не позначитись на стосунках цих держав із Польщею.

“Санаційний”  уряд, керуючись в зовнішній політиці великодержавницьким курсом на початку 30-х років пішов на зближення  з Німеччиною. В першу чергу, така позиція пояснювалась тим, що правлячі кола Польщі перебували в половині антирадянських ідей та настроїв, тому відмовлялися від практичного співробітництва з СРСР. По-друге, вважаючи, що гітлерівська експансія буде направлено на південний схід, польський уряд прагнув розширити свої територіальні межі за рахунок Литви, Чехословаччини та СРСР. Німеччина пішла на цей крок лише з тактичної мети: “нейтралізувати” Польщу на початковому етапі підготовки до війни.

Це їй вдалося. В певній мірі , цьому сприяла і політика “умиротворення” західних держав. Остання базувалася на основних трьох елементах: на ілюзії, що політику Німеччини можна контролювати , на бажанні ліквідувати чи послабити СРСР шляхом спрямування німецької агресії на схід ; на стратегічній недооцінці сутності фашизму як загрози західним демократіям . фактично, цими кроками західні держави “ сприяли” розгортанню німецької агресії.

Своєрідною  ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі в бік Німеччини  стала ліквідація в1932 році військової місії Франції у Варшаві . В  правлячих колах Франції на початку 30-х рр. виділялись дві тенденції у питаннях зовнішньої політики : одна частина прагнула до змови з гітлерівцями з метою організації агресії проти СРСР та країн Південно-Східної Європи ; інша-усвідомлювала загрозу та її можливі наслідки для Франції. Велике занепокоєння в правлячих колах Франції викликало поступове руйнування системи союзів на які спиралась держава в планах організації своєї безпеки та в прагненнях утримати в Європі позиції країни – переможниці  у І світові війні. Про це засвідчили польсько-французькі переговори 10-11 травня 1935 року у Варшаві, на яких французький міністр закордонних справ Лаваль заявив, що основною метою тієї частини правлячих кіл, яку він представляє на переговорах, є не безпека в Європі, а угода з Німеччиною. Саме з цих позицій він розглядав ідею пакту про ненапад та консультації лише як засіб досягнення угоди з Німеччиною. В таких умовах громадськість Франції підтримала ідею Радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку і саме існування Франції. Це стимулювало переговори з СРСР. Вже 2 травня 1935 року в Парижі був підписаний договір про взаємну допомогу на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін, що підписали договір. Однак цей оборонний пакт не створив фундаменту для налагодження дружніх відносин між Францією та СРСР. Він носив чисто тактичний характер. Варшава сприйняла ці переговори як одобрення Францією курсу “санації” на зближення з нацистською Німеччиною. В цьому контексті необхідно розглянути як Польща відреагувала на укладання франко-радянського договору. На початку липня під час переговорів з Гітлером  та Нейритом Бек зазначив, що цей договір “на покладає на Польщу жодних зобов’язань”, а отже “санаційний” уряд формує свої відносини з Францією не залежно від її договору з СРСР.

Таким чином, польсько-французькі переговори під час візиту Лаваля у Варшаву та переговори Бека в  Берліні ще раз підтвердили, що “санаційний” уряд прагне до зближення з Німеччиною. Варшава, зі свого боку, результати польсько-французьких переговорів сприйняла, як схвалення Францією зовнішньополітичного курсу Польщі.

Для здійснення тиску на Францію польська дипломатія використала залежність французької  політики від Англії, прагнення англійського уряду до умиротворення Німеччини. Під час переговорів у вересні 1935р. в Женеві між міністрами закордонних справ Англії Хором та Польщі – Беком, останній намагався переконати Хора в тому, що основною перешкодою до “послаблення напруги між Францією та Німеччиною є “радянська політика” французького уряду”.

Однак, в умовах загострення міжнародної ситуації впродовж 1936-1937рр. уряди обох західних держав продовжували політику ”невтручання”  і “умиротворення”. Це проявилося : в ухиленні від радянських пропозицій щодо створення системи колективної безпеки; в потуранні здійснення агресивних планів Гітлера (12 березня 1938р. Німеччина ввела свої війська в Австрію). У відповідь посли Англії і Франції в Берліні намагалися “протестувати” проти насильницьких дій Німеччини, але вже 2-го квітня 1938р. вони визнали анексію Австрії.

Здавалося, що така політика західних держав повинна бути насторожити польський уряд. Однак, навіть підписання у вересні 1938р. Мюнхенської  угоди, якою було санкціоновано розчленування Чехословаччини, не насторожило Варшаву. А не напевне поляків влаштувало те, що за Мюнхенською угодою і вона отримувала Тещинський уїзд, що до цього був у складі Чехословаччини. Фактично, Чемберленд та Беладьє створили небезпечний прецедент, у результаті якого Гітлер без жодного пострілу заволодів частиною європейської країни. Мюнхенська угода позбавила Європу стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції. Останні ж, в супереч зобов’язанням прийнятих в Мюнхені обмежилися лише формальними протестами.

Ситуація змінилася  в березні 1939р, коли Гітлер, розірвавши Мюнхенську угоду, окопував Чехословаччину. Такий перебіг подій змусив уряди  Англії та Франції переглянути і змінити свою тактику, методи та засоби продовження “Мюнхенської політики”. Однак мета залишилася та сама - спрямувати Німеччину проти СРСР. Західні країни могли розраховувати на вдалий для себе результат зговору з Німеччиною лише в тому випадку, якщо вони самі попередньо закріплять своє міжнародно-політичне становище. Як бачимо, політика “умиротворення” вочевидь зазнала краху. Такий перебіг події змусив уряди Англії і Франції в березні того ж року приступити до переговорів із Радянським Союзом про спільні дії проти військової загрози з боку фашистських держав, насамперед Німеччини.

“Насильницьке”  приєднання Австрії до Німеччини  та ліквідація Чехословацької держави  викликало обурення європейської громадськості. Міжнародна обстановка настільки загострилась, що головний “Умиротворець” – англійський прем’єр-міністр Н. Чемберлен, виступаючи 31 березня в палаці общин заявив про те що Англія у випадку загрози польської незалежності надасть Польщі допомогу. Однак, це була одностороння гарантія. При чому слід зазначити, питання про те, чи погрожує хтось незалежності Польщі, вирішував сам “санаційний” уряд і лише відповідно до його рішення починав діяти й уряд Англії. Таким чином, питання що до вступу Англії у війну було прерогативою уряду іноземної держави. Вагоме значення мало ще одне формування: Англія гарантувала незалежність Польщі, але не її територіальну цілісність. Крім цього, Англійській уряд повинен був виступити лише в тому випадку, якщо Польща збройним шляхом надала б відсіч агресорам.

6 квітня 1939 р. було опубліковано спільне Польсько-англійське комюніке про заключення договору про взаємні гарантії на випадок збройного нападу на одну із сторін, що підписали цей документ. В офіційному повідомленні зазначалось, що договір вступає в дію у випадку прямої або непрямої загрози незалежності однієї із держав. Таким чином, оголошена Н.Чемберленом 31 березня одностороння гарантія стала 6 квітня двосторонньою.

Міністр іноземних  справ Польщі Бек оцінив цей договір  як велике досягнення польської дипломатії. Однак, з впевненістю можна стверджувати, що поїздка Бека не принесла Польщі жодних позитивних практичних результатів (співвідношення сил, географічна віддаленість обох країн, фіктивність Англійських гарантій, що підтвердила трагедія Чехословаччини).

Сьогодні дискутується питання щодо причин, які спонукали Англію до вкладання договору. Я не погоджуюсь з точкою зору, відповідно до якої “умиротворець” Н.Чемберлен відмовився від своїх політичних уподобань. Це не відповідає дійсності. Впродовж всього міжвоєнного періоду до травня 1939 року англійський уряд ухилявся від прийняття прямих зобов’язань у Східній Європі. Свідченням цього була Чехословацька криза 1938 року, коли стала зрозумілою небезпека наявності союзного договору в кризові ситуації. Сама Англія союзного договору про взаємодопомогу з Чехословаччиною немала. У останньої аналогічні договори були укладені з Францією та СРСР, у Франції з Англією. Тому англійський уряд доклав максимум зусиль для попередження збройного конфлікту між Німеччиною та Чехословаччиною. В цьому випадку автоматично в силу вступав Французько-Чехословацький договір, а Франції в цій ситуації неможливо було відмовитися від своїх зобов’язань. Це привело б до участі в конфлікті Англії (відповідно до союзного договору). В такій ситуації Англійський уряд усвідомив значимість та небезпеку двосторонніх договорів про взаємодопомогу.

В умовах загострення  міжнародної обстановки пріоритетним напрямком зовнішньої політики Англії було прагнення залишитися поза війною, і якомога довше, що б дозволило зміцнити військову базу країни. Отже, англійський уряд намагався використати надання Польщі в березні-квітні 1939 року гарантій, як важіль тиску на Німеччину з метою утримання її від розв’язання війни. Але як засвідчила історія, це були свого роду “фікційні” гарантії.

Правлячі кола Англії та Франції, не дивлячись на надання гарантії, не поспішали конкретно  визначити розміри обіцяної ними військової допомоги. Більше того, жодна  з цих країн не збиралася виконувати зобов’язання, прийнятих на себе перед  Польщею у випадку гітлерівської агресії. Це було підтверджено і в ході французько-польських переговорів, що відбулися в Парижі у травні 1939 року. Саме тоді польський військовий міністр генерал Каспщицький та начальник французького генерального штабу генерал Гамелен не змогли підготувати угоду щодо конкретних військових зобов’язань Франції по відношенню до Польщі. Переговори обмежились проектом протоколу, що був парафований Гамеленом та Каспшицьким, та листом Гамелена, де зазначалось, що військова угода вступить в силу лише після підписання польсько-французької політичної угоди. Але підписання цієї угоди французький уряд всіляко затягував, а потім взагалі відмовився від її підписання.

Такими ж  безрезультатними були й польсько-англійські переговори, що проходили у Варшаві 23-24 травня 1939 року. Англійська делегація, яку очолив генерал Клайтон, докладала максимум зусиль, щоб взяти на себе якомога менше зобов’язань. Переговори завершилися прийняттям Англією незначних військових зобов’язань, виконання яких не давало суттєвої допомоги Польщі на випадок війни. Як бачимо, під загрозою втрати незалежності уряд Польщі змушений був змінити курс зовнішньої політики. Уряди Англії та Франції не були зацікавлені “в справжньому попередженню небезпеки” гітлерівської агресії проти Польщі. Вони здійснювали тиск на Варшаву з метою “врегулювання” польсько-німецьких відносин і прагнули за рахунок Польщі домогтися “примирення” з Німеччиною, і спрямувати її на війну проти СРСР. Основою для такого “примирення” повинні були стати капітуляція Польщі та задоволення вимог нацистської Німеччини, компенсованих угодою проти Радянського Союзу. Така політика західних держав відповідала гітлерівським планам зовнішньополітичної ізоляції Польщі перед загрозою агресії.

Таким чином, можна  зробити висновок, що було повне спів падання зовнішньополітичних курсів по відношенню до Польщі її союзників і гітлерівської Німеччини. В складній ситуації та напруженій обстановці, коли Німеччина активно проводила мобілізацію в армію та стягувала війська до польського кордону, Радянський уряд виступив 23 липня з ініціативою про проведення переговорів між представниками збройних сил СРСР, Англії та Франції та підписання воєнної конвенції з питання організації сумісної оборони проти фашистської агресії в Європі. Хоча англійський та французькі уряди і дали формальну згоду на проведення воєнних переговорів з СРСР, фактично вони й привели до краху московських переговорів. Про те, що основним завданням англійської та французької делегації було лише затягування часу, а не досягнення реальних результатів свідчать факти, що на чолі військових місій Англії та Франції були поставлені адмірал Дракс та генерал Думенк, які не мали офіційних повноважень на підписання будь-якої угоди. До того ж, ці військові місії отримали від своїх урядів директиви щодо затягування переговорів. В ході перших засідань з’ясувалось, що ні англійська ні французька делегації не мали конкретних планів щодо розвитку співробітництва трьох держав у відсічі німецької агресії. Фактично, в Лондоні готові були пожертвувати безпекою Польщі заради угоди з Гітлером на кшталт мюнхенської, що свідчать таємні англо-німецькі контакти в літку 1939 року. Контакти Англії та Франції з урядом Польщі в цей час носили досить своєрідний характер. Англійські та французькі уряди усвідомлювали всю складність міжнародної обстановки та загрози, яка нависла над Польщею. Однак, жодна з цих країн не домагалася від польського уряду згоди на співробітництво з СРСР проти німецької агресії. Навпаки, Англія і Франція докладали максимум зусиль, щоб затягнути переговори військових місій в Москві з метою виграти час для зговору з Німеччиною. У зриві московських переговорів був винний “санаційний” уряд, якій використовувався англо-французькою дипломатією для створення штучних перепон та ускладнень під час переговорів. Військові місії цих країн використовували відмову Польщі в питанні про можливість проходу радянських військ через її територію як своєрідний бар’єр проведення переговорів. Тобто, делегації не змогли вирішити ключове питання переговорів: пропуску Червоної Армії через територію Польщі та Румунії. Представники Франції у Варшаві намагалися вплинути на польського міністра Бека, рекомендували йому дати хоча б в якісь формі згоду на пропуск радянських військ через польську територію на випадок виникнення війни з Німеччиною і включити цю згоду в текст конвенції. Англійські ж дипломати показували свою незацікавленість в тому, щоб Польща дала згоду на пропуск радянських військ. Як себе проявила Польща в цих обставинах? В ті вирішальні дні міністр закордонних справ польської держави Бек та його оточення постійно посилалися на “заповіти Пілсудського”, відповідно до яких в жодному випадку не можна допустити появи чужих солдат на польській території. Аргументував це він тим, що Червона Армія в результаті репресій командного складу ослабла і покластися на неї неможливо. Все це можна взяти до уваги, але необхідно зазначити, що в ті дні десятки німецьких девізій вже стояли на польському кордоні і в будь-який день можна було очікувати нападу. В цих умовах саме позиція Польщі виглядала не лише не переконливо, але й була трагічною для подальшої долі Польщі. Саме в цей час німецьке верховне командування вже надавало Гітлеру план воєнних операцій проти Польщі. Про загрозу, що нависла над польською державою, свідчило зроблене Німеччиною ще 28 квітня 1939 року повідомлення про те, що у зв’язку з укладанням польсько-англійської угоди про гарантії німецька сторона вважає польсько-німецьку декларацію про ненапад від 1934 року такою, що втратила чинність. Однак, навіть після цього польське керівництво продовжувало підкреслювати своє небажання приєднуватись до будь-яких антигітлерівських блоків, у які входили СРСР. Польський уряд переоцінював свої сиди та не враховував якісну і кількісну перевагу військово-економічних та людських потенціалів Німеччини над Польщею. До того ж, не враховувалося саме головне – нова стратегія ведення блискавичної війни.

1 вересня 1939 року Німеччина вторглась на  територію Польщі. Так розпочалася  Друга світова війна. 

Таким чином, можна  зробити висновок, що впродовж 1933-1939 років відносини Польщі з Англією та Францією базувались на принципах “невтручання” та “умиротворення” Німеччини. Такі кроки західних держав пояснювалися прагненнями ліквідувати СРСР (спрямувати німецьку агресію на схід) та бажання здійснювати вплив на гітлерівську політику. Польща прагнула до зближення з Німеччиною для забезпечення реалізації своєї великодержавної політики. Однак, коли у Варшаві стало відомо, що Німеччина вже розробила план нападу на Польщу, “санаційний” уряд активізував свої відносини з Англією та Францією. Але вже в липні-серпні 1939 року стало зрозуміло, що ніякої допомоги від них Польща не отримає. Більше того, Лондон почав готувати новий “Мюнхен”, але на цей раз за рахунок Польщі.

Така політика Варшави, Парижу та Лондону об’єктивно відкривала шлях Німеччині до здійснення своїх стратегічних планів підкорення Європи. Це засвідчило 1 вересня 1939 року і подальший розвиток подій в умовах Другої світової війни.

Розділ ІІ

Місце Нацистської  Німеччини у зовнішній політиці Польщі.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Польщі в 1933-1939 роках були відносини з  нацисткою Німеччиною. Саме вони мали доленосне значення для подальшої  історії Польської держави: впродовж 1934-1939 років Німеччина, під виглядом налагодження “дружніх” стосунків з Польщею, готувалася до включення її території в “німецький життєвий простір”, що і було зроблено в 1939 році.

Світова економічна криза 1929-1933 років викликала не лише розлад економіки капіталістичних  країн, але й загострила міжнародні протиріччя. На міжнародні арені вони визначались посиленням боротьби ведучих держав за ринки збуту та джерела сировини сфери вкладання капіталу. В цьому контексті на порядок денний поставало питання розширення зовнішньої експансії, нового переділу світу.

Особливо гостро цю кризу переживала Німеччина, яка  відповідно до умов Версальського договору, підписаного в червні 1919 року була позбавлена колоній і змушена  дотримуватися військових обмежень (зменшення складу німецької армії  та чисельності озброєнь, скасування військової повинності, заборона проведення в навчальних закладах військової підготовки тощо). З приходом до влади в Німеччині у 1933 році нацистів на чолі з Гітлером міжнародна ситуація в Європі різко загострилась: Берлін відверто взяв курс на радикальний перегляд Версальських домовленостей. Одне з центральних місць в цих планах відводилось Польщі. Німецька дипломатія активно використовувала в своїх зовнішньополітичних демаршах проблеми з так званим “польським коридором”.Прихуд до влади Гітлера не сприяв покращенню польсько-німецьких відносин. Навпаки, все більше гострим ставало питання німецько-польського кордону. Німецький уряд намагався зробити все можливе, щоб забезпечити свого роду “нейтралізацію” Польщі під час майбутньої східної кампанії.

В перші місяці гітлерівського режиму Німеччина не робила жодних кроків до пом’якшення  напруги у відносинах з Польщею. Навпаки, вона відкрито оголошувала  своїми найближчими цілями ліквідацію “польського коридору” та приєднання до Рейху частини польських земель. Не зважаючи на такі заяви, “санаційний” уряд покладав великі надії на зміну позиції Берліну щодо Польщі. В першу чергу це пояснювалося її демонстративно негативним ставленням до СРСР. В цьому контексті Німеччина для польської держави була свого роду союзницею.

По друге  у випадку успішної німецької  експансії польське керівництво  розраховувало на територіальні  придбання за рахунок Литви, Чехословаччини, та СРСР.

Проте у Німеччини  було своє бачення подальшого розвитку подій в цьому регіоні Європи. Вже на весні 1933 р. в Берліні був розроблений план оволодіння територією “вільного міста” Гданська (Данцигу). За умовами Версальського договору, Гданськ входив до митного кордону Польщі. Документом передбачалось співучасть польської держави в управлінні та експлуатації порту, водних шляхів міста, залізничних доріг. Польському урядові належало право опіки над польськими громадянами “вільного міста” налагодження зовнішніх відносин Гданську. Однак саме головне було те, що територія так званого Данцигського коридору відділяли Східну Прусію від решта Німеччини. Повернення міста розглядалося німцями як відновлення “історичної справедливості” ніби порушеної Версальським договором. На практиці воно давало можливість побудувати екстериторіальний коридор через Помор’є для об’єднання Німеччини з Східною Прусією.

“Санаційна” польська дипломатія, як свідчать документи  не шукала шляхів до урегулювання стосунків  з Німеччиною. Вже 1 лютого 1933 р. на сесії  Ради Ліги націй міністр іноземних  справ Ю. Бег заявив, що Польща не буде більше визнавати положення “Договору про захист національних меншин”, який був складовою частиною Версальського договору. Фактично це означало, що Польща не буде приймати участь в засіданнях при розгляді німецької сторони на становище національних меншин Польщі. У відповідь на це сенат Гданська заявив польському уряду, що він ліквідує спеціальну портову поліцію і включає порт та водні шляхи “вільного міста” в компетенцію міської поліції. В цих умовах уряд Пілсудського робить черговий крок до загострення конфлікту. В ніч з 5 на 6 березня польський корабель висадив 200 польських солдатів на територію міста. Ситуація загострилась. З метою врегулювання цього протистояння  9 березня в Женеві було скликано спеціальне засідання Ради Ліги Націй. В результаті гострих дискусій між представниками сенату Гданська та Міністерства закордонних справ Польщі було досягнуто компромісу: власні міста віддали наказ щодо гарантії Польських прав, а Польський уряд декларував вихід польського десанту  з території “вільного міста”.