Административный менеджмент. 3

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  
  
  
  
  
  

 

 

КУРСОВА     РОБОТА

з дисципліни:

« Адміністративний менеджмент»  
Варіант  № 3

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

 
  
  
  

 

 

 

  
 

Суми 2011

                             

   Зміст

1. Теоретична  частина:

1. Поняття управлінського рішення. 

           Класифікація  управлінських  рішень.___________________________3

2. Поняття та види груп, причини та стадії формування.______________8
3. Методи впливу на виконавців._________________________________11
4. Тактика ведення переговорів.__________________________________13
5. Поняття, типи і причини конфліктів.____________________________20

2. Практична  частина:

     1. Статут приватного  підприємства « Омега».______________________25

    2. Посадова інструкція провідного фахівця відділу кадрів  

         ПП « Омега».________________________________________________33

    3. Наказ про  реорганізацію ПП « Омега».__________________________38

     4. Пояснювальна  записка експедитора Іванова  

         з приводу відсутності на роботі.________________________________39

     5. Договір купівлі-  продажу виробничого обладнання 

         між ПП « Омега та іншим  підприємством._______________________40

     6. Договір оренди  офісного приміщення ПП « Омега»._______________42

3. Список використаної літератури .______________________________50 
     
     
     
     
     
     
     
     
   

               

 

                 ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. 

1. Поняття   управлінських рішень. 

              Усі господарські процеси на підприємстві, в його підрозділах та в об’єднаннях  підприємств спрямовуються їх керівництвом. В основу управління цими процесами  покладаються управлінські рішення.

            Головною особливістю управлінських рішень є те, що їх приймають для забезпечення безперебійного функціонування об’єкта  управління. Тому призначення, принципи та методи підготовки й прийняття управлінських рішень, вимоги до них, їхній зміст принципово відрізняються від рішень іншого характеру. Теорією управлінських рішень сформульовано основні поняття щодо характеристики таких рішень, обґрунтовано теоретичні положення, методологію й організацію підготовки та прийняття рішень.

           Управлінські рішення не можна розглядати як довільну дію. Передумовою підготовки та прийняття управлінського рішення завжди є наявність проблеми, тобто встановлення невідповідності між фактичним і бажаним станом діяльності виробничого, комерційного чи іншого об’єкта, невідповідності, яка перешкоджає ефективному функціонуванню, а також розвитку об’єкта. Потреба в прийнятті рішення постає тоді, коли є кілька можливих варіантів, з яких треба вибрати найприйнятніший. Вибір відповідного варіанта рішення здійснюється з урахуванням системи критеріїв та з дотриманням заздалегідь установленого порядку на базі науково обґрунтованих принципів. Для підготовки та прийняття ефективного управлінського рішення необхідно своєчасно одержати вичерпну інформацію про внутрішні й зовнішні умови діяльності об’єкта управління. Оскільки комплекс цих умов практично ніколи не буває однаковим, зміст конкретних рішень навіть за управління тим самим об’єктом, як правило, буває різним. Проте загальні принципи та вимоги до рішень можуть і мусять бути незмінними протягом певного часу (як правило, до зміни конкретних економічних умов). Важлива роль належить якості рішення, яка виражається через його економічність та своєчасність.   

          Економічність рішення характеризується ефективністю використання залучених в обіг трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів виробництва, а своєчасність — співвідношенням між часом виникнення проблеми та часом прийняття рішення.     Якість управлінського рішення визначає кінцеві результати управління. За значущістю та часовими параметрами управлінські рішення поділяються на поточні, які приймають для вирішення проблем, що виникають безпосередньо в процесі виробництва, і стратегічні, котрі мають на меті вирішення перспективних проблем.

          Управлінське рішення — це творчий процес мислення суб’єкта управління, в результаті якого визначається, які заходи треба здійснити в даній фактичній виробничій ситуації або в ситуації, що передбачається, для розв’язання певної проблеми й одержання бажаного результату.

           Підготовка та прийняття управлінського рішення є не тільки органічною частиною процесу управління, а й головним етапом циклу управління. Тому, якщо сутність управління розглядати як цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкт, яким управляють, то під сутністю управлінського рішення слід розуміти обґрунтування й формування змісту цього впливу.

         Характеристика сутності управлінського рішення дає можливість повніше уявити собі його роль і місце в процесі управління не тільки в масштабі окремого виробничого об’єкта, а й на вищих рівнях — на рівні регіону, галузі та економіки країни в цілому. Значення науково обґрунтованих управлінських рішень як засобу, що забезпечує ефективне функціонування й розвиток виробничих об’єктів, досягнення поточних і перспективних цілей на всіх рівнях управління, важко переоцінити. У процесі розробки та прийняття управлінських рішень слід ураховувати також необхідність дотримання загальних принципів управління.

         

            Принципи управління:

1. Оптимальний розподіл функціональних обов’язків працівників апарату управління.
2. Раціональне делегування повноважень і відповідальності.
3. Єдиноначальність та колегіальність управління.
4. Конкретність та індивідуальність відповідальності.
5. Оперативність керівництва.
6. Ефективність управління.
7. Науковий характер управління.

         Слід особливо наголосити на оперативності керівництва за сучасних умов. Економічний аналіз діяльності підприємства народжувався як аналіз офіційної звітності, причому починався він з аналізу балансу підприємства.

          Відповідно до загальних принципів управління управлінське рішення має відповідати певним вимогам, а саме:

    1) бути науково обґрунтованим, тобто формуватися з урахуванням об’єктивних закономірностей — тих технологічних, економічних, організаційних особливостей об’єкта, вплив на діяльність якого справлятиме рішення;

    2) бути цілеспрямованим, тобтоточно відповідати цілям, які поставлені перед об’єктом управління або перед його окремим підрозділом;

     3) бути кількісно та якісно визначеним, тобто обов’язково містити конкретні кількісні показники і математичні розрахунки щодо результатів здійснення рішення, а також детальний якісний опис тих його аспектів, які не можуть бути виражені кількісно;

    4) бути правомірним, тобто не суперечити чинним законам, відомчим наказам, нормам, стандартам, інструкціям та іншим нормативним документам;

    5) бути оптимальним, тобто забезпечувати такий варіант рішення, який би відповідав економічному критерію ефективності — одержанню максимальних результатів з найменшими витратами за дотримання всіх інших аспектів управлінського процесу;

   6) бути своєчасним, тобто вкладатися в заздалегідь визначені строки підготовки, доведення рішень до конкретних виконавців та контролю їх виконання;

    7) бути комплексним, тобто враховувати всі аспекти управління;

  8) бути гнучким, тобто негайно реагувати на зміни кон’юнктури, економічного оточення;

   9) бути повністю оформленим, тобто містити вичерпні визначення конкретних способів здійснення завдання, потрібних ресурсів, строків виконання, складу виконавців, порядку їхньої взаємодії, правомірності документів.

         Дотримання всіх вимог, які ставляться до управлінських рішень, є необхідним для забезпечення їхньої конкретності, належної інформативності, а також для чіткого розподілу обов’язків щодо їх виконання. Якщо управлінське рішення відповідає вимогам, тоді забезпечується можливість його виконання та здійснення цілей управління об’єктом. Важливу роль відіграє визначення послідовності етапів розробки та прийняття управлінського рішення. Розробка управлінського рішення є комплексом різних управлінських дій, де кожна наступна дія є логічним продовженням попередньої.

           Слід звернути увагу на такі його особливості. Для визначення мети та критеріїв розв’язання проблеми слід передовсім урахувати багатоаспектність проблем. У господарській діяльності саме економічний аспект проблеми є головним. В інших випадках головним може бути соціальний або технічний аспект.

           Після формулювання мети та вибору критерію                                                 оптимальності або доцільності здійснюється вибір конкретних факторів та умов, що від них залежатиме результат  рішення. Обґрунтований відбір факторів є передумовою розробки науково  обґрунтованого, а відтак і ефективного  рішення. Модель аналізу системи— це, власне, і є схема розв’язання  завдання, яке постало перед управлінням.  

         Залежно від характеру, завдання модель може бути простою або складною.

        Прості моделі часто бувають стандартними.

        Складні моделі рішення можуть (відповідно до ступеня формалізації) частково або повністю відповідати вимогам  програмування. Вибір моделі рішення  та розробка програми розрахунків створюють  основу для визначення складу необхідної інформації. Як модель рішення, так  і інформація мають забезпечити  можливість варіантних рішень.

         Економічний аналіз у процесі прийняття управлінського рішення відіграє провідну роль. Отже, процес прийняття управлінського рішення має ітеративний характер, який дає змогу поліпшити модель або варіант рішення способом послідовних наближень. Так, після порівняння вибраної моделі з оригіналом системи може постати потреба у додатковій інформації яка уможливить відповідне поліпшення моделі рішення. За негативного результату порівняння підготовленого варіанта рішення з іншими аспектами управління із загальною метою та критеріями може постати потреба знову повернутися до аналізу варіантів розвитку системи. З метою підвищення відповідальності за прийняття та здійснення рішення, а також створення передумов для ефективного контролю за його виконанням, рішення має бути документованим. Документація рішення оформляється з урахуванням чинних законодавчих та інших правових актів.

          Форма документування рішення залежить від його призначення, а зміст повинен відповідати таким вимогам: у документованому рішенні відображують мету, визначають засоби досягнення цієї мети у вигляді конкретних заходів, визначають очікувані результати, встановлюють строки виконання кожного заходу та називають конкретних осіб, які відповідають за реалізацію рішення. Системний підхід до вивчення проблем управління дає змогу з’ясувати рівень їхньої складності, багатоаспектності та інформаційної забезпеченості.

           За рівнем кількісного співвідношення всіх взаємозв’язаних факторів проблеми управління поділяються на три групи.

   Перша група — добре структуровані проблеми управління, коли взаємозв’язки між різними чинниками чітко з’ясовано та кількісно визначено.

    Друга група — неструктуровані проблеми, коли найважливіші ресурси, ознаки й характеристики описано тільки якісно без кількісного їх визначення.

    Третя група — слабко структуровані або змішані проблеми, коли частину взаємозв’язків виражено кількісно, іншу частину — якісно, а тому розв’язання проблеми потребує різних підходів.

Першу групу проблем розв’язують  кількісними методами оптимізації, другу — евристичними методами (гр. heurisko — знаходжу, відкриваю), а третю  — методами системного аналізу.  

          Системний аналіз є сукупністю наукових методів і практичних прийомів дослідження великих і складних проблем управління, методичним засобом реалізації системного підходу до управління. Схема процесу системного аналізу значно складніша за схему процесу прийняття управлінських рішень.  

         Крім загальноекономічних методів у системному аналізі використовуються ще й такі: декомпозиція системи, діагностика системи, статистичне дослідження системи, метод «перехресних» порівнянь, експертні оцінки, імітаційне моделювання, аналіз чутливості рішень до різних факторів, агрегування змінних у комплексні фактории. Системний підхід до вирішення управлінських проблем наочно виражено в розробці та реалізації цільових комплексних програм (ЦКП). ЦКП належить чільне місце в прийнятті довгострокових управлінських рішень на всіх рівнях управління.

          Не розглядаючи детально процесу програмування, назвемо три найважливіші характеристики ЦКП:

1. наявність чіткої цільової установки;
2. кількісне визначення ресурсів, необхідних для досягнення кожної цілі, з урахуванням обмеженості ресурсів;
3. поділ генеральної програми на підпрограми.

               Розроблено методику рейтингового управління, яка, за      визначенням авторів, є концепцією «прийняття рішень потенційними користувачами на основі використання рейтингів у процесі реалізації функцій управління». В основу цієї концепції покладено обчислення узагальненого рейтингу економічної системи за сукупністю показників її діяльності, а зміна рейтингу дає підстави для відповідних управлінських дій. Проте система рейтингового управління ще не мала практичного застосування, тому реально оцінити її перспективи поки що неможливо.  

             Вивчення різних способів прийняття управлінських рішень свідчить, що економічний аналіз займає суттєве місце в забезпеченні виконання чи не найважливішої вимоги до управлінських рішень — наукового обґрунтування варіантів таких рішень, досягнення максимальних економічних результатів за мінімальних витрат ресурсів.

             Насамкінець варто назвати ті фактори, які впливають на процес прийняття управлінських рішень:

1. Особисті якості керівника.
2. Поведінка керівника.
3. Середовище прийняття рішень (визначеність та ризик).
4. Інформаційні обмеження (зростання витрат на отримання додаткової інформації).
5. Взаємозалежність рішень.
6. Готовність до можливих негативних наслідків.
7. Можливість застосування сучасних технічних засобів
8. . Наявність ефективних комунікацій.
9. Відповідність структури управління цілям та місії організації.

10.Процедури реалізації функцій управління.

          Не завадить також нагадати, що розвиток у країні ринкових відносин веде до появи конкуренції та збільшення економічного ризику, тобто до таких явищ, яких ми не знали за колишньої адміністративно-командної системи.  
  
      

 

       2. Поняття та види груп, причини, стадії формування.

 

          Дослідження характеристик великих соціальних груп з точки зору соціальної психології наштовхується на цілий ряд труднощів. Велика кількість методик вивчення різних процесів в малих групах часто  порівнюють з відсутністю подібних методик для дослідження, наприклад, психологічного обличчя класів, націй  і других груп такого виду. Звідси деколи народжується твердження, що область  психології великих груп взагалі  не піддається науковому аналізу. Відсутність  традиції в такому дослідженні ще більше украплює подібні погляди.

          Група – це організаційна система двох або декілька індивідів, які пов’язані між собою для виконання певного завдання, в якому на поведінку або діяльність одного члена впливає поведінка і діяльність других членов групи.

         Перед  тим, як розпочати розгляд психологічних  особливостей деяких конкретних великих  соціальних груп необхідно виділити як мінімум ті принципові методологічні  питання, без вирішення котрих такий  розгляд не може бути успішним.

          Насамперед це питання про те, які ж групи  слід розглядати в значенні “великих”.

         Далі, яка структура психології великих  груп, її основні елементи, характер їх взаємозв’язку.

         Це і питання про  те, яке співвідношення психіки окремих  індивідів, які входять в групу. з елементами цієї групової психології.

         Нарешті, якими методами кожна користуватися при вивченні всіх цих явищ. Одразу можна сказати, що відповіді на ці питання приходиться відшукувати не скільки в психології, скільки в соціології.

         Великі соціальні групи, як правило не мають чітко вираженого кількісного визначення, а характеризуються певними специфічними ознаками, насамперед за принципами їх виникнення, формування і розвитку.

          Загальноприйнятим вважається розподіл великих у кількісному відношенні груп людей на два види:

       а) стихійно утворені спільноти, які характеризуються короткочасним терміном існування (натовп, публіка, аудиторія);         

       б) соціальні групи, як займають певне місце в системі суспільних відносин і характеризуються чітко визначеними параметрами (етнічні групи, професійні групи, статево-вікові і т.ін.) перший вид великих груп в силу своєї невизначеності і стихійності формування не має детального теоретичного обгрунтування.

         Однак увага до існування таких спільностей з боку соціальної психології повинна поглиблюватись. Насамперед це пов’язане з потенціальними можливостями впливу таких груп на формування громадської думки і групової свідомості, що може призвести до загострення соціальної напруженості (мітингова стихія, масова ейфорія під час рок-концертів, панічний стан в екстремальних ситуаціях та ін.)

           Для всіх виділених таким чином великих соціальних груп характерні деякі спільні признаки, значимі з точки зору соціально-психологічного аналізу і які відрізняють ці групи від малих груп. Особливий інтерес сучасної соціально-психологічної науки становить другий вид великих груп, де існують специфічні регулятори соціальної поведінки – звичаї, традиції. Тут предметом аналізу можуть бути особливі форми спілкування, тип контактів і взаємовідносин, інтереси та потреби. В той же час кожен тип цих груп має своєрідні відмінності, наприклад, етнічна група відрізняється від професійної групи і т.ін. Тому загальні характеристики великих соціальних груп повинні бути наповнені специфічним, тільки їм притаманним змістом. В зв’язку з цим для вивчення великих соціальних груп застосовують особливі методи досліджень: етнографію та етнопсихологію, порівняльні дослідження, соціологію, статистичний аналіз, психолінгвістику та ін.

          Більш важливою, на думку дослідників, сьогодні є проблема психологічних особливостей етнічних груп. Останнім часом у широкому науковому обігу з’явилися поняття “національний характер”, “національна самосвідомість”, “менталітет нації”. Всі вони, по суті, еквівалентні такому поняттю як “психічний склад нації”.

          В рамках саме цього наукового підходу пропонується проаналізувати проблему психології великих етнічних груп. Тут розрізняють два напрями:

    а) найбільш стійкі ознаки – психічний склад (національний, або етнічний характер, темперамент, а також традиції та звичаї);   

    б) емоційну сферу (національні, або етнічні почуття). Основною сферою проявів національного характеру є різного роду діяльність. Тому в проведенні досліджень з даної тематики слід пам’ятати, що не може бути народів “добрих” чи “менш добрих” чи з якимись іншими надзвичайними специфічно вираженими рисами. Такий підхід був би помилковим і поверховим, адже кожна національна група в своєму середовищі має безліч різноманітних представників. Не можна абсолютизувати також типові риси національного характеру, тому що тут відбувається взаємозв’язок і взаємозалежність не тільки національних, але й соціальних факторів. Саме тому в спеціальному документі ЮНЕСКО з цього приводу зазначено: “при рівних культурних можливостях для реалізації своїх потенцій середні досягнення членів кожної етнічної групи приблизно однакові”. Цим самим знімається проблема якихось “чистих етнічних груп” і закривається дорога проявом агресивного націоналізму та шовінізму.

         Аналіз психологічних характеристик великих соціальних груп приводить до постановки принципово важливого для соціальної психології питання: яким чином елементи загальної психології “взаємодіють” з психікою кожної окремої людини, яка входить в таку групу? Дослідження того, як соціальний досвід групи, відображений в елементах її психології, “доводиться” до індивіда, не може бути виконано без участі малої групи. В рамках соціального класу, нації, професіональної групи люди об’єднуються в найрізноманітніші малі групи, створені по найрізноманітнішим причинам.   
  
  
  
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Методи  впливу на виконавців. 

       Функції управління реалізується шляхом впливу керівника на виробничий колектив або окремих робітників з урахуванням різних мотивів їх діяльності.

         Мотиви можуть бути:

• Примусові, засновані на приказах, розпорядженнях, інструкціях;
• Матеріальні, засновані на зацікавленості або санкціях матеріального характеру;
• Духовні, засновані на матеріальном впливі на виробничі колективи і їх членів.

 

                         Адміністративні              Примусові

                              методи                            мотиви

 

                         Економічні                      Матеріальні     

                             методи                              мотиви  

Керівник                                                                           Виконанці

як субєкт           Соціально-                                                як обєкт

управління      психологічні                                             управління

                             методи                             Духовні

                                                                       мотиви

                         Моральні

                            методи

 

Малюнок 3.1 -  Схема впливу керівника на об’єкт управління.

 

      Адміністративні методи управління здійснюються за допомогою обов’язкових для виконання директив, приказів і інших приписів.Невиконання розпоряджень розглядується керівником як порушення дисципліни і тягне за собою визначені стягнення.

      Економічні методи управління передбачають створення економічних умов, які сприяють робітників і трудові колективи діяти у потрібному напрямку і добиватися рішень поставлених перед ними задач у відповідності з загально корпоративними, колективними і особистими інтересами.

      Соціально – психологічні методи управління засновані на використанні соціально – психологічних факторів і направлені на управлінні соціально – психологічними процесами, які протікають у колективі, для здійснення впливу на них в інтересах досягнення поставлення перед колективом цілей.

       Морально – етичні методи управління засновані на принципах моралі, знаннях морального стану колектива і використання для здійснення ціленапрвленного діяння на морально – етичні якості робітників в інтересах досягнення поставлених цілей.

           Методи управління дозволяють  керівнику використовувати різні  способи впливу на колектив. Задача  керівника складається у правильному  виборі методу управління у конкретній ситуації. Вибор метода управління залежить від ряда факторів, до найважніших з яких треба віднести: особистої якості керівника, його досвід керівництва колективом, рівень правління. Під впливом особистої якості керівника і його роботи складається стиль управління характеризующих найбільш частіше застосовуємих керівником управління.

           Відмінності у задачах, які  вирішуються на різних рівнях  управління, передумовлює і змінення  співвідношення використаних методів  управління. Чим више ранг керівника,  тим у більшому ступені використовуються  економічні і адміністративні  методи управління і чим менш  виробничий колектив, тим у більшому  ступені зростає роль соціально  – психологічних методів управління.

           Менеджером можно назвати людину  тільки тоді, коли вона приймає  рішення або реалізує їх через інших людей. Необхідність прийняття рішення пронизує все, що робить керуючим, формує цілі і добиваючих їх досягнення.

           Прийняття рішення – складова  частина любої управлінческої  функції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 

4. Тактика ведення переговорів. 

 

        Стилі ведення переговорів. В залежності від того, як ви визначите свої а  також вашого опонента наміри і оціните  можливості їх реалізації, ви можете вибрати  найбільш оптимальний для вас  стиль ведення переговорів.

         Базуючись  на схемі Томаса – Кілмена (є п’ять  основних стратегій людської поведінки  в конфліктній ситуації:

  1) уникнення;

  2) суперництво (боротьба, примушування);

  3) компроміс;

  4) співробітництво;

  5) пристосованість (поступки).

        Виділяють чотири основних стиля проведення переговорів:      

  1) жорсткий стиль;

  2) м’який стиль;

  3) торговий стиль  співробітництва;

  4) співробітницький стиль.

          Жорсткий стиль відповідає стратегії  суперництва. Якщо вести переговори в цьому стилі, то слід наполягати на своїх вимогах, не піддаватися  на поступки, здійснювати тиск на свого  опонента та не проявляти ніякої турботи  про задоволення його потреб. Результат, на який ви очікуєте можна описати  формулою: виграш (ваш), програш (опонента). Слід пам’ятати, що переговори в цьому  стилі не ведуть до покращення відносин із опонентом. Жорсткий стиль є досить небезпечним, тому, якщо ви невпевнені, то не використовуйте його. Його доцільно використовувати тільки тоді, коли ви не зацікавлені у налагодженні добрих відносин із своїм опонентом, а лише на задоволенні власних  потреб, а також лише за умови, що ви маєте суттєву перевагу на своєму боці (доцільне застосування керівником колективу при умові, коли ваші співробітники  не знають що робити в даній ситуації, або є не зовсім компетентними  і налаштовані проти вас).     

           Існує дві основні тактики  ведення переговорів в жорсткому  стилі: ультимативна і вижимання  поступок.     

        Для тактики  ультиматуму є характерним те, що ще на початку переговорів висувається  ультиматум – тобто вимоги, які  висуваються одним учасником  до іншого в категоричній формі з  вказуванням конкретних строків  цих вимог і погрозою вжити  певні міри впливу в разі відмови. При використанні цієї тактики слід чітко усвідомлювати наскільки  великими є ваші шанси на те, що опонент  зреагує на погрози і виконає  вимогу. Часто в ультимативній  тактиці використовуються спеціальні прийоми: розраховане відтягування, прийом альтернатив, прийом затвору. Отже, розраховане відтягування полягає  в тому, що переговори спеціально відтягуються до тих пір, поки загострення конфлікту  не дійде до своєї вершини і  ваш опонент виявиться в дуже невигідному становищі, саме тоді найбільш доцільно висувати ультиматум.