Господарське право. 3

     Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

     Національний  транспортний університет 
 
 
 
 
 
 

     Контрольна  робота

     з дисципліни «Господарське право»

     варіант 9 
 
 
 
 
 

     Виконола: студентка 6 курсу ІЗДН

     Групи ТМм6-1

     Грінченко Євгенія

     Михайлівна

     Викладач: Медведська В.В. 
 
 
 
 
 

     Київ 2011

1. Особливості правового статусу благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання

     Згідно  зі ст. 131ГК України юридичні особи, незалежно від форм власності, а  також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

     Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або  окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації  утворюються і діють за територіальним принципом.

     Органи  державної влади та органи місцевого  самоврядування, а також державного та комунального підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

     Благодійна  організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим  органом управління благодійної  організації, і є юридичною особою.

     Благодійна  організація має право здійснювати  неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних  цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді  надання певних послуг (виконання  робіт), що підлягають обов'язковій  сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або  ліцензування в установленому законом порядку.

     Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних  організацій встановлюються Господарським  кодексом, законом про благодійництво та благодійні організації, іншими законами.

     Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

     Засновниками (засновником) благодійної організації  можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності. Засновники (засновник) благодійної  організації на загальних зборах (з'їзді, конференції) приймають рішення  про створення благодійної організації, затверджують статут (положення), формують орган управління організацією, заслуховують звіти наглядової ради щодо контролю за цільовим використанням коштів та майна благодійної організації, вирішують інші питання, віднесені  законом і статутом (положенням) благодійної організації до їх компетенції.

     Благодійною організацією є недержавна організація, головною метою діяльності якої є  здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або  окремих категорій осіб відповідно до Закону. Діяльність благодійних  організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з  органами державної влади і не позбавляє права на одержання державної підтримки.

     Благодійні  організації можуть створюватися в  наступних організаційно-правових формах:

     - членська благодійна організація;

     -благодійний фонд;

     -благодійна установа;

     - інші благодійні організації  (фундації, місії, ліги тощо).

     Конкретна організаційно-правова форма благодійних  організацій визначається засновниками (засновником).Благодійні організації створюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві і міжнародні. Територія діяльності благодійної організації визначається відповідно до її статуту (положення).

     Благодійна  організація діє на підставі статуту (положення).

     У статуті (положенні) благодійної організації  вказуються: назва, місцезнаходження, статус і організаційно-правова  форма благодійної організації; предмет, цілі, завдання та основні  форми благодійної діяльності; порядок  утворення і діяльності органів  управління благодійної організації; джерела фінансування і порядок  використання майна і коштів благодійної  організації; порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної  організації; порядок реорганізації  або ліквідації благодійної організації, використання її майна і коштів у  разі припинення діяльності; умови  і порядок прийняття в члени  благодійної організації і вибуття  з неї; права та обов'язки членів благодійної організації. До статуту (положення) можуть включатися інші положення, пов'язані з особливостями діяльності благодійної організації. Статут (положення) благодійної організації не повинен  суперечити законодавству України.

     Благодійна  організація здійснює господарську діяльність, спрямовану на виконання  її статутних завдань і цілей. Вона користується самостійністю в  питаннях прийняття господарських  рішень, визначення умов оплати праці  апарату організації, використання власних фінансових і матеріальних ресурсів відповідно до вимог законодавства.

     Крім  Господарського кодексу, правове регулювання  створення, державної реєстрації, статусу  благодійних організацій, матеріально-технічного забезпечення їхньої благодійної діяльності регулюється Законом України  “Про благодійність і благодійні організації” від 16.09.1997 р.

     Специфіка оподатковування неприбуткових  організацій визначена, зокрема, у  Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994 р.

     Юридичні  особи незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

     Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом.

     Органи  державної влади та органи місцевого  самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

     Благодійна  організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим  органом управління благодійної  організації, і є юридичною особою.

     Благодійна  організація має право здійснювати  неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на реалізацію її статутних  цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

     Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються ГКУ, законом про благодійництво та благодійні організації, іншими законами України.

     Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок  діяльності цих суб'єктів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Майно та майнові права господарського товариства

     1. Господарське товариство є власником:

     1) майна, переданого йому учасниками  товариства у власність як  вклад до статутного (складеного) капіталу;

     2) продукції, виробленої товариством  у результаті господарської діяльності;

     3) одержаних доходів;

     4) іншого майна, набутого на підставах,  що не заборонені законом.

     2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства  можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи  інші відчужувані права, що  мають грошову оцінку, якщо інше  не встановлено законом.

     Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників  товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

     Господарське  товариство як суб'єкт цивільних  правовідносин має право володіти, користуватися та розпоряджатися належному  йому на праві власності майном. ЦК України не містить вичерпний  перелік підстав набуття права  власності на майно, а називає  лише основні:

     1) передача учасниками майна у  власність в якості вкладу  до статутного (складеного) капіталу, з якого і починається формування  майнової бази товариства. Після  реєстрації товариства майно,  яке передане учасниками до  статутного (складеного) капіталу переходить  у власність товариства, а учасник  набуває право власності на  частку у статутному (складеному) капіталі. Поняття частки в статутному (складеному) капіталі не потрібно  розуміти в буквальному значенні, це - частка цілого, що належить  товариству, а у учасника породжує  комплекс корпоративних прав, зокрема,  право на певну кількість голосів  при вирішенні питань у найвищому  органі товариства, право на певну  суму дивідендів та інш.

     Але потрібно розрізняти передачу речі в  якості вкладу і майнового права  на таку річ (скажімо, річ передається  у користування). В першому випадку  право власності на річ переходить від учасника до товариства, в другому - право власності на річ залишається  в учасника, до товариства переходить лише право користування цією річчю.

     2) Крім майна, яке передане учасниками  до статутного (складеного) капіталу, як правило, є майно, яке  виготовлене чи придбане в  процесі діяльності товариства. Майно, яке виготовлене в процесі  діяльності, називають продукцією. Термін "продукція" в даному  випадку підлягає розширеному  тлумаченню - це і виготовлення  продукції споживчого призначення,  надання послуг, виконання робіт,  тобто кінцевий результат праці,  які призначений як для власного  споживання, так і для його  реалізації. Вартість такого майна  не впливає на розмір статутного (складеного) капіталу, і незалежно  від того, чи придбано (вироблено)  воно за рахунок внесеного  капіталу, чи за рахунок власних  коштів товариства, таке майно  належить на праві власності  господарському товариству, а не  його учасникам.

     3) Господарське товариство - це підприємницька  юридична особа, яка створюється  задля отримання прибутку. Доходи, отриманні в процесі діяльності  господарського товариства, теж  належать на праві власності  господарському товариству. Прибутком  учасника такі доходи можуть  стати лише після прийняття  господарським товариством рішення  про розподіл прибутку і виплату  дивідендів.

     4) Будь-які інші підстави набуття  майна, що не заборонені законом.

     В якості вкладу можуть виступати речі, майнові та інші відчужувані права, які підлягають грошовій оцінці. Виключення з цього правила встановлюються законом стосовно того, що в певних випадках вкладом можуть бути права, які не підлягають грошовій оцінці.

     За  загальним правилом, оцінка вкладу здійснюється самими учасниками, але  в певних випадках закон може встановити обов'язковість перевірки такої  грошової оцінки, яка здійснюється експертизою.

     1. Однією з ознак юридичної особи є наявність відокремленого майна, що відображається у її балансі (відповідно до ст. 190 ЦК під майном розуміється окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки). Цим майном юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями. Майно може належати юридичній особі на праві власності або на інших правових підставах, таких, як право володіння, право користування тощо (на відміну від ЦК, статтями 136—138 ГК передбачено такі речові права суб'єкта господарювання, як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна).

     Як  власник майна господарське товариство володіє, користується, розпоряджається  своїм майном на власний розсуд відповідно по положень глави 23 ЦК. Новелою ЦК є  закріплене у ч. 1 ст. 325 положення  про те, що господарське товариство є суб'єктом права приватної  власності (due. коментар до зазначеної статті). До набрання чинності новим ЦК господарські товариства визнавалися суб'єктами права колективної власності (ст. 20 Закону України «Про власність», який втратив чинність у 2007 p.).

     Відповідно  до ч. 1 ст. 115 ЦК господарське товариство є власником:

     а) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Майно, передане учасниками до господарського товариства, стає власністю господарського товариства. Учасники господарського товариства, які передають майно до статутного (складеного) капіталу,втрачають право  власності на це майно, а в обмін  отримують корпоративні права;

     б) продукції, виробленої товариством  у результаті господарської діяльності.За загальним правилом, встановленим ст. 189 ЦК, продукція, плоди та доходи (тобто, все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю) належать власникові речі. Продукція, що виробляється господарським товариством у результаті господарської діяльності, є власністю цього товариства. Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК);

     в) одержаних доходів та іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Підстави набуття права  власності визначені у ст. 328 ЦК. До них належать, зокрема, правочини.

     Зазначений  перелік видів майна, що може перебувати у власності господарського товариства, не є вичерпним. Згідно із ч. 2 ст. 325 ЦК господарське товариство може бути власником  будь-якого майна, за винятком окремих  видів майна, які відповідно до закону не можуть йому належати. Наприклад, у  постанові Верховної Ради України  «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. передбачено, що у власності юридичних осіб недержавних форм власності не може перебувати таке майно, як технічні засоби негласного отримання інформації.

     Джерела формування майна суб'єктів господарювання, у тому числі господарських товариств, визначені у ч. 1 ст. 140 ГК. До них  належать: грошові та матеріальні  внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі  в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна  інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів: безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій  і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

     2. До визначеного у ч. 2 ст. 115 ЦК переліку об'єктів, що можуть бути вкладом  до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, входять, насамперед, гроші в національній валюті України (гривні) та в іноземній валюті. Вкладом до статутного (складеного) капіталу також можуть бути цінні папери, за винятком векселів, вносити які до статутного фонду господарського товариства заборонено згідно із ст. 12 Закону України «Про обіг векселів в Україні».Окрім грошей та цінних паперів, до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути внесені інші рухомі та нерухомі речі, а також майнові та інші відчужувані права, що мають грошову оцінку. Забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу господарського товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит і під заставу (ч. З ст. 13 Закону України «Про господарські товариства»).

     Вклад учасника господарського товариства, внесений в іншій, крім грошової, формі, має бути оцінений у національній валюті України. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника у статутному (складеному) капіталі господарського товариства. Розмір часток кожного з учасників, а також розмір та склад вкладів учасників встановлюються в засновницькому договорі повного та командитного товариства, у статуті товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю.

     Слід  зазначити, що зміна вартості майна, внесеного як вклад, не повинна впливати на розмір частки учасників у статутному (складеному) капіталі, визначеної в установчому документі товариства, якщо інше не передбачено установчим документом (це правило встановлено щодо товариств з обмеженою відповідальністю (ст.51 Закону України «Про господарські товариства»).

     Чітке визначення розміру частки учасника у статутному (складеному) капіталі господарського товариства має важливе значення, оскільки від цього залежить кількість голосів, належних учаснику при вирішенні питань на загальних зборах (наприклад, в акціонерному товаристві), розмір відповідальності учасника (наприклад, у товаристві з додатковою відповідальністю), розмір частини прибутку (дивідендів), що його одержує учасник, тощо.

     Згідно  з коментованою статтею грошова  оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Законодавством чітко не встановлено порядок досягнення (одержання) згоди учасників щодо грошової оцінки вкладу учасника. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України (див.ст.13 Закону України «Про господарські товариства»).

     Для господарських товариств, створених  як підприємства з іноземними інвестиціями, ст. 5 Закону України «Про режим іноземного інвестування» передбачено, що іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України.

     Відповідно  до ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» проведення оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у  наступних випадках:

     а) створення господарських товариств  на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності;

     б) реорганізації, банкрутства, ліквідації господарських товариств з державною  часткою майна (часткою комунального майна);

     в) визначення вартості внесків учасників  та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства;

     г) в інших випадках за рішенням суду або у зв'язку з необхідністю захисту  суспільних інтересів.

     Законодавством  також передбачено випадки проведення обов'язкової перевірки фінансового  становища засновників господарського товариства. Наприклад згідно із ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) відкритого акціонерного товариства щодо їж спроможності здійснити відповідні внески до статутного капіталу повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою). Крім того, відповідно до ст 10 Закону України «Про аудиторську діяльність» проведення аудиту є обов'язковим для перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників.

     Відповідно  до ч. З ст. 86 ГК України майновий стан засновників — громадян має  бути підтверджений декларацією  про їх доходи і майно, завіреною  відповідним податковим органом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Правовий  статус фізичної особи-підприємця

     У відповідності зі ст. 2 ГКУ учасниками цивільних відносин визнаються фізичні  і юридичні особи. 

     Зазначена стаття Закону залишає поза полем  зору таку численну групу учасників  цивільних відносин як фізичні особи - підприємці, які в сукупності теж  охоплюються поняттям "фізичні  особи", але в силу свого статусу  мають певні відмінності в  правовому регулюванні їхніх  відносин. При цьому правовий статус фізичної особи є набагато ширше, ніж правовий статус фізичної особи - підприємця. 

     У зв'язку із цим виникає питання: яке  місце у сфері правовідносин  займає фізична особа - підприємець  і які норми законодавства  треба до нього застосовувати: норми, що регулюють відносини фізичних осіб, або норми, що регулюють відносини  юридичних осіб? 

     Мін'юст  у пошуках відповіді на це питання, насамперед , звертає увагу на пп. 3.8.1 розділу ІІІ Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічної регулювання й споживчої політики від 28.05.2004 р. № 97. У ньому визначено, що підприємцем є фізична особа, що є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто  підприємцем є фізична особа - громадянин. 

     Разом з тим кожний громадянин має право  на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). Це право закріплене й у ст. 50 ГКУ. Фізична особа здійснює своє право  на підприємницьку діяльність за умови  її держреєстрації в порядку, встановленому законом. 

     Тобто  громадянин, що бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних і інших передбачених законодавством процедур ні при яких умовах не втрачає й не змінює свій статус фізичної особи, що він придбав з моменту народження, а тільки одержує до нього нову ознаку - "підприємець".  
Статус фізичної особи - підприємця - це юридичний статус, що засвідчує право особистості на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами ведення (підприємцями) господарства з метою досягнення економічних і соціальних результатів і одержання прибутку. 

     При цьому юридичний статус "фізична  особа - підприємець" сам по собі не впливає й жодним чином не обмежує  будь-які правочини особи, які  випливають із його цивільної право- і дієздатності. 

     Статтею 51 ЦКУ передбачено, що до підприємницької  діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють  підприємницьку діяльність юридичних  осіб, якщо інше не встановлене законом  або не випливає із суті відносин.

     Правоздатність  індивідуального підприємця практично  прирівнюється до правоздатності юридичних  осіб - комерційних організацій. Він  може мати права й обов'язки, необхідні  для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, і щодо яких законом не передбачено обмежень (ст. 50 ЦКУ). 

     До  підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норми як загального цивільного (ЦКУ), так і спеціального законодавства (ГКУ, Закони України "Про  державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців", "Про  державну підтримку малого підприємництва", "Про ліцензування певних видів  господарської діяльності" і т.п. ). 

     У той же час у господарському законодавстві "юридична особа" і "фізична  особа - підприємець" охоплюються  загальним поняттям "суб'єкт господарювання". 

     Отже, фізична особа - підприємець у  цивільно-господарських відносинах є різнобічним учасником. Принципи здійснення їм підприємницької діяльності роблять його подібним до юридичних  осіб, тоді як у приватних відносинах, незважаючи на будь-які зміни в  його статусі, він залишається бути громадянином - фізичною особою. А тому варто чітко розмежовувати ці різні сфери відносин. 

     Вважається, що на підставі правила, установленого  в ст. 51 ГКУ, до фізичних осіб - підприємцям  варто застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо  є їхня підприємницька діяльність. Якщо предмет регулювання виходить за межі підприємницької діяльності, зачіпаючи частки інтереси суб'єкта, і повною мірою  регулюється нормами ЦКУ, варто брати до уваги норми цивільного законодавства. В умовах формування ринкової економіки значного поширення набула підприємницька діяльність фізичних осіб. Фізична особа-підприємець є новим явищем для вітчизняної правотворчої і правозастосовчої практики. Потрібно належне освоїти цей соціально-правовий феномен. Доки такого освоєння не відбудеться, існує залежне перш за все від науки підґрунтя для недостатньої визначеності правового статусу фізичних осіб-підприємців у законодавчих актах. Це, в свою чергу, породжує істотні недоліки вирішення спорів, що випливають із правовідносин з участю фізичних осіб-підприємців. Тому сьогодні підприємницька діяльність фізичних осіб нерідко створює для них ризики, які в кінцевому рахунку виходять не із умов господарської діяльності та кон’юнктури ринку, а із практики правотворчості і правозастосування. Тобто, ризики для фізичних осіб-підприємців створюється тими чинниками, які, за логікою речей, мають бути гарантіями стабільності та впевненості.