Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Господарське законодавство. 3

ДОНЕЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА

Кафедра державно-правових та кримінально-правових дисциплін

з дисципліни: «Цивільний процес»

Варіант №10

Студентки: Лагун Владлени Сергіївни

Курс ІV семестр VIII група ПЗ3/09

Керівник: Доцент кафедри державно-правових та кримінально-правових дисциплін, канд. юрид. наук - Олійник А. Р.

Зарахована______________ балів «___»________________2013 р.

Викладач________________________

Підпис

В А Р І А Н Т № 10

Завдання № 1

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. Дайте відповіді на запитання.

1. Поняття та особливості провадження у зв’язку з винятковими обставинами.

2. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

1. Поняття та особливості провадження у зв’язку з винятковими обставинами.

П Л А Н

1. Провадження у зв’язку з винятковими та нововиявленими обставинами.

2. Поняття та особливості провадження у зв’язку з винятковими обставинами.

1. Провадження у зв’язку з винятковими та нововиявленими обставинами.

Після перегляду справи в апеляційному порядку, вступу рішення у законну силу, перегляду у порядку касаційного провадження судові рішення можуть залишатися такими, що не відповідає вимогам законності та обґрунтованості. Причини для такого стану можуть різноманітні, у тому числі й ті, які не залежать від сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, ряд причин можуть не залежати від суду, який розглядав справу. Іноді сумніви в правильності рішення чи іншого акта суду пов’язані не з порушенням норм матеріального чи процесуального права або з неправильною оцінкою обставин справи, а з відкриттям вже після вступу акта в законну силу обставин, які мають суттєве значення для справи, які не були враховані судом при постановленні відповідного рішення. Для усунення таких недоліків у таких судових рішеннях цивільним процесуальним законодавством передбачено ще ряд гарантій щодо забезпечення законності та обґрунтованості актів суду. До них відноситься перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з винятковими та нововиявленими обставинами.
Порядок перегляду рішень, ухвал судів, які набрали законної сили у зв’язку з винятковими та нововиявленими обставинами, регулюється главами 3 та 4 розділу V ЦПК [12].
Специфіка цих способів перегляду судових рішень полягає у тому, що їх завданням є не стільки перевірка законності того чи іншого судового рішення, скільки встановлення наявності або відсутності обставин, які визначені цивільним процесуальним законодавством як виняткові або нововиявлені.

2. Поняття та особливості провадження у зв’язку з винятковими обставинами.

Провадження у зв’язку з винятковими обставинами – це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених законом підстав для повторного перегляду справи у порядку касаційного провадження у випадках, встановлених цивільним процесуальним законом, та усунення встановлених у зв’язку з цим порушень законності постановлених судових рішень.
   Особливості цього провадження полягає у тому, що процесуальна діяльність суду полягає у визначенні наявності підстав для перегляду справи, тобто у з’ясуванні питання, чи є певні обставини такими, які в силу цивільного процесуального закону вважаються винятковими. При цьому предметом такого перегляду можуть бути тільки ті судові рішення, які вже переглядалися порядком касаційного провадження.
   Підставами для порушення провадження у зв’язку з винятковими обставинами відповідно до ст. 354 ЦПК є виявлене після касаційного розгляду справи неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону, а також визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. Причому слід мати на увазі, що здебільшого судові рішення не підлягають перегляду будь-якими міжнародними органами та установами, оскільки це порушувало б норми та принципи міжнародного права. Так, наприклад, при зверненні особи до Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого визнана на території України, останній не розглядає конкретного цивільного спору, що був предметом розгляду у національному суді. Предметом розгляду виступає рівень забезпечення державою, яка є стороною Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.11.1950), її положень.
   Вказані підстави запроваджені відповідно з метою забезпечення єдності розуміння і застосування норм матеріального та/або процесуального права судами України, а також дотримання судами України норм міжнародного права, які визнаються у встановленому законом порядку складовою національного законодавства України.
   Суб’єктами права оскарження судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами є сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання про їх права і обов'язки, а також прокурор, причому виходячи з аналізу ст. 46 ЦПК незалежно від того, чи брав він участь у справі.
   Формою звернення є скарга, яка повинна бути складена в письмовій формі. В скарзі повинно бути зазначено:
   - найменування суду, до якого вона подається;
   - ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;
   - ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;
    - рішення (ухвала), що оскаржується;
   - виняткові обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд рішення, ухвали, дата їх відкриття або встановлення;
    - посилання на докази, що стверджують наявність виняткових обставин;
   - перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги.
   Копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії судових рішень, які оскаржуються, повинні бути подані разом із скаргою. Якщо ж скарга подається представником, до неї повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження.
   Також до скарги додаються докази сплати судового збору та оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Особа звільняється від оплати цих витрат у разі подачі скарги про перегляд рішення в зв’язку із визнанням його міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України (ч. 5 ст. 355 ЦПК).
   Відповідно до ст. 355 ЦПК скарга подається до Верховного Суду України у місячний строк з дня відкриття виняткових обставин за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні. Днем відкриття (встановлення) таких обставин слід визнати відповідно день, коли заявник довідався або міг довідатися про неоднозначність застосування одного і того ж положення закону судами касаційної інстанції, а також день постановлення рішення міжнародною установою, якою визнано порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань.
   Порушення провадження. Вбачається, що скарга повинна подаватися через канцелярію суду, де вона повинна бути зареєстрована, оформлена та передана в порядку черговості судді-доповідачу, який повинен вирішити питання про її прийняття.
   У разі надходження скарги, яка не відповідає вимогам щодо змісту, форми, не оплачена судовим збором чи витратами на інформаційно-технічне забезпечення, до неї застосовуються загальні правила, встановлені ст. 121 ЦПК, про що суддею-доповідачем протягом десяти днів з дня отримання скарги постановляється відповідна ухвала.
   Підготовка справи до розгляду. Після вирішення питання про прийняття скарги, вона передається суддею-доповідачем на розгляд колегії суддів для вирішення питання про її допуск до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і витребування справи. Це питання вирішується протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження скарги колегією суддів Верховного Суду України у складі семи суддів, у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі. Одночасно може бути вирішене питання про поновлення строку на оскарження. У разі допущення скарги до провадження відповідно до ст. 356 ЦПК України суд своєю ухвалою може зупинити виконання відповідних судових рішень [13. 11].
   Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б три судді із складу суду прийшли до такого висновку.
    Про допуск скарги і витребування справи або відмову у цьому постановляється ухвала, яка надсилається до відповідного суду. Дана ухвала оскарженню не підлягає. Копія ухвали про допуск скарги і витребування справи надсилається разом з копією скарги особам, які беруть участь у справі, а у разі відмови у допуску – особі, яка подала скаргу.
   Розгляд справи. Провадження у зв'язку з винятковими обставинами загалом здійснюється за правилами, касаційного провадження, проте має свої особливості. Справа в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами розглядається за загальним правилом колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності. Проте якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то відповідно до ст.ст. 18, 357 справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.
   Розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:
   1) відхилити скаргу і залишення рішення, ухвали без змін;
   2) повністю або частково скасувати судові рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або касаційної інстанції;
   3) скасувати судове рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;
   4) скасувати судові рішення і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;
   5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
   У випадках, коли допущені судом першої інстанції порушення закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інстанції, або одночасно допущені судом першої, апеляційної і касаційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.
   Ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають [4].

2. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

П Л А Н

1. Стадії цивільного процесу.

2. Наділення повноваженнями суду у виконавчому провадженні.

3. Норми щодо оскарження в суді рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

4. Право звернення до суду із скаргою.

5. Учасники виконавчого провадження.

6. Підсудність справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби.

7. Родова підсудність.

8. Сплата державного мита за подання скарги до суду.

9. Розгляд та вирішення скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби.

10. Роль суду на стадії виконавчого провадження.

1. Стадії цивільного процесу.

Однією з важливих стадій цивільного процесу є стадія виконавчого

провадження. Саме завдяки цій стадії забезпечується реальний захист порушеного чи оспорюваного права чи, який охороняється законом інтересу, що є метою цивільного судочинства.

Виконання рішень, які приймають суди, покладено на державну виконавчу службу. Правовою основою виконавчого провадження є закони України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р. (з подальшими змінами і доповненнями) [14], „Про державну виконавчу службу” від 24.03.1998 р. (з подальшими змінами і доповненнями) [9], Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. (далі – ЦПК України від 18.07.1963 р.), Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. (далі – ГПК України) [7] та інші нормативно-правові акти. Варто зазначити, що 18.03.2004 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України від 18.03.2004 р.), який теж врегульовує зазначені відносини [13, 11].

Стадія виконавчого провадження не є обов’язковою стадією цивільного процесу, оскільки відповідач (боржник) може виконати рішення суду

добровільно, і відповідно позивач (стягувач) не матиме потреби звертатися до органів державної виконавчої служби з вимогою про примусове виконання рішення суду. Крім того, рішення суду, яке ухвалюється за результатами розгляду позову про визнання, саме по собі констатує наявність чи відсутність певних правовідносин, і захист порушеного права здійснюється цим судовим рішенням (наприклад, рішення суду про визнання авторства на твір, про визнання шлюбу недійсним тощо).

Контроль за виконанням державною виконавчою службою судових рішень здійснюється: начальником відділу державної виконавчої служби та вищестоящими посадовими особами (ст.ст. 5-1, 8, 8-1, 8-2, 8-3 Закону України „Про виконавче провадження”) [15], судом (гл. 31-Г ЦПК України від 18.07.1963 р., розділ VII ЦПК України від 18.03.2004 р.). Зокрема, до компетенції суду віднесено розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби [13, 12].

2. Наділення повноваженнями суду у виконавчому провадженні.

Потрібно погодитися з проф. В.М. Шерстюком, який зазначає, що суд у виконавчому провадженні, крім контрольних повноважень, наділяється й

іншими повноваженнями, а саме:

- повноваження, пов’язані з видачею виконавчого документа (видача

виконавчого листа, його дублікату, поновлення пропущеного строку на пред’явлення виконавчого документа до виконання);

- повноваження, пов’язані з рухом виконавчого провадження (відкладення виконавчих дій, розстрочка або відстрочка виконання);

- повноваження, надані суду для виправлення виявлених під час виконання недоліків власного рішення (роз’яснення рішення, виправлення описок і явних арифметичних помилок, зміна чи встановлення способу і порядку

виконання).

Судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється за допомогою розгляду та вирішення справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби.

Отже, можна зробити висновок, що суд є обов’язковим учасником виконавчого провадження. Проте обов’язкова участь суду у виконавчому

провадженні абстрактна, оскільки виконавче провадження може відбуватися

і без його участі. Наприклад, не в кожному виконавчому провадженні державний виконавець, стягувач чи боржник звертається до суду з заявою про відстрочку, розстрочку виконання рішення суду, про роз’яснення рішення, про зміну чи встановлення способу чи порядку виконання рішення суду та ін. Тобто обов’язковими учасниками, які беруть участь у кожному виконавчому провадженні, є державний виконавець, стягувач і боржник. Суд (як і експерт, перекладач, поняті, представники сторін та ін.) може і не брати безпосередньої участі у виконавчому провадженні, але у будь-який момент у разі потреби заінтересована особа (стягувач, боржник, інша особа, права якої порушено) чи державний виконавець можуть звернутися до суду з вимогою про розгляд та вирішення того чи іншого питання, яке законом (ЦПК України від 18.03.2004 р. [13, 11], Закон України „Про виконавче провадження”) віднесено до компетенції суду [14].

Отже, суд у виконавчому провадженні ніби стоїть осторонь, але у разі потреби зобов’язаний розглянути звернення учасників виконавчого провадження, тобто вирішити процесуальні питання, пов’язані з виконанням судового рішення. У цьому контексті вдалою видається назва розділу VI ЦПК України від 18.03.2004 р., яка так і називається „Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)” і яка підкреслює роль суду під час виконавчого провадження [13, 11].

Варто зазначити, що відповідно до Закону України „Про виконавче

провадження” (ст. 10) суд до учасників виконавчого провадження не належить. Це можна розцінювати як недолік законодавчої техніки [14].

У ЦПК України від 18.07.1963 р. норми щодо оскарження в суді рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи

державної виконавчої служби містяться у розділі „Провадження по справах,

що виникає з адміністративно-правових правовідносин”. У ЦПК України від

18.03.2004 р. такого розділу немає, оскільки відповідні норми відтепер містяться у Адміністративному процесуальному кодексі України. Однак було

б недоречно помістити саме в Адміністративний процесуальний кодекс України норми щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, оскільки могла б скластися ситуація, за якої рішення ухвалює загальний суд, а контроль за виконанням цього рішення здійснює суд спеціалізований (адміністративний). З огляду на це ЦПК України від 18.03.2004 р. є розділ VII „Судовий контроль за виконанням судових рішень”, норми якого регулюють порядок оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби [13].

4. Право звернення до суду із скаргою.

Відповідно до ст. 383 ЦПК України від 18.03.2004 р. право звернутися до суду із зазначеною скаргою мають учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій. Норма такого ж змісту міститься і у ЦПК України від 18.07.1963 р. (ст. 248-2) [13, 11]. Таке формулювання не є правильним, оскільки відповідно до ст. 10 Закону України „Про виконавче провадження” до учасників виконавчого провадження відносяться державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі. Отож, якщо буквально тлумачити вищезазначену норму, то державний виконавець наділяється правом оскаржити власні дії. А відповідно до ст. 85 Закону України „Про виконавче провадження”, скаргу на дії державного виконавця можуть подати стягувач та боржник, тобто сторони виконавчого провадження. Отже, у чинному законодавстві України немає чіткості з приводу того, хто наділяється правом оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби. Це пояснюють відсутністю у законодавстві України класифікації учасників виконавчого провадження [14].

5. Учасники виконавчого провадження.

Проте у зв’язку з тим, що виконавче провадження є стадією цивільного процесу, учасників виконавчого провадження можна поділити на такі групи:

І. Органи, які забезпечують виконання рішення (органи державної

виконавчої служби та суд);

ІІ. Особи, які беруть участь у провадженні по виконанню рішень (стягувач і боржник, тобто сторони, їхні представники та прокурор);

ІІІ. Органи та особи, які сприяють виконанню рішень (залучені до проведення виконавчих дій) – експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті, представники органів внутрішніх справ та ін.

Отже, право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби повинні мати:

1) особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, оскільки вони безпосередньо зацікавлені у виконанні/невиконанні рішення суду;

2) органи та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій. Умовою для звернення до суду з такою скаргою є можливість порушення прав та свобод рішенням, дією чи бездіяльністю органів та посадових осіб державної виконавчої служби.

Рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби оскаржують, по-перше, в адміністративному порядку, тобто до начальника відділу державної виконавчої служби чи іншої посадової особи, по-друге, до суду. Отже, заявник має право вибору, чи оскаржувати рішення, дію чи бездіяльність державного виконавця одразу до суду, чи спочатку в адміністративному порядку, і якщо його скаргу не буде задоволено, тоді – до суду. Проте в окремих випадках можливість подати скаргу до суду ставиться у залежить від оскарження в адміністративному порядку. Наприклад, відповідно до ч. 7 ст. 17 Закону України „Про виконавче провадження”, відмова у задоволенні відводу експерта, спеціаліста, перекладача може бути оскаржена у 10-денний строк начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби, а у разі його відмови – до суду. Проте ця норма немає юридичної сили і підлягає скасуванню, оскільки Конституційний Суд України неодноразово у своїх рішеннях (№ 6-зп від 25.11.1997 р., № 9-зп від 25.12.1997 р., № 15-рп від 09.07.2002 р.) звертав увагу на те, що право на звернення до суду не може бути залежним від досудового (позасудового) врегулювання спору [14].

Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України № 6-зп від 25.11.1997 р. (справа щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) зазначено, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді

загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їхньому здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їхнього розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Таку ж позицію займає Пленум Верховного Суду України, який у своїй Постанові від 26.12.2003 № 14 „Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження” (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 14) зазначив, що оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу або керівника вищого в порядку підлеглості органу цієї служби в передбачених Законом України „Про виконавче провадження” випадках не може бути підставою для відмови у прийнятті скарги судом, оскільки на ці правовідносини поширюється юрисдикція суду (ч. 4 п. 1) [14].

Підсудність справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби визначається за двома

критеріями:

а) залежно від органу, який видав виконавчий документ;

б) залежно від місця відділу державної виконавчої служби у системі органів Міністерства Юстиції України, рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців чи посадових осіб яких оскаржується.

За першим критерієм береться до уваги те, який саме орган (суд чи інший орган) видав виконавчий документ, скарга по виконанню якого подається.

Отже, скарга по виконанню судового рішення подається до суду, який видав виконавчий документ, а скарга по виконанню інших рішень подається до суду за місцезнаходженням відповідного відділу державної виконавчої служби. Отож, маємо приклад територіальної підсудності.

7. Родова підсудність.

За другим критерієм має місце родова підсудність: залежно від того, чиї рішення, дії чи бездіяльність оскаржуються до суду – чи державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, чи державних виконавців та начальника районного, міського відділу державної виконавчої служби – скаргу необхідно подавати відповідно до апеляційного чи до місцевого суду, який розглядатиме цю скаргу у першій інстанції (ч. 2 ст. 85 Закону України „Про виконавче провадження”).

Скарга подається у письмовій формі. Враховуючи те, що у ч. 3 ст. 85

Закону України „Про виконавче провадження” йдеться про реквізити скарги, яку подають до начальника відділу державної виконавчої служби, Пленум Верховного Суду України у ч. 1 п. 3 постанови № 14 зазначив, що скарга повинна відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК, та містити відомості, перелічені в пунктах 3-5 ч. 3 ст. 85 Закону України „Про виконавче провадження”.

Отже, скарга повинна включати:

1) назву суду, до якого подається скарга;

2) точну назву заявника та суб’єкта оскарження, їх місце проживання (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також назву представника заявника, коли скарга подається представником;

3) реквізити виконавчого документа (назва виконавчого документа, орган, який його видав, дата видачі виконавчого документа та його номер, резолютивна частина виконавчого документа);

4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму Закону України „Про виконавче провадження”, яка порушена;

5) виклад обставин, за допомогою яких заявник обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують обставини, які викладені у скарзі;

7) підпис заявника або його представника з зазначенням часу подання скарги [14]

Варто відзначити, що ст. 119 ЦПК України від 18.03.2004 р. не передбачає зазначення серед реквізитів позовної заяви (скарги) правової підстави позову (скарги), тобто зазначення тієї норми права, яка регулює ці правовідносини і яка є порушеною [13, 11]. Норма, яка міститься у ч. 3 ст. 85 закону України „Про виконавче провадження” [14], очевидно, є спеціальною щодо ст. 119 ЦПК України, і тому у скарзі на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби потрібно зазначати норму закону, яка порушена [13].

8. Сплата державного мита за подання скарги до суду.

Також необхідно звернути увагу на те, чи потрібно сплачувати державне мито за подання скарги до суду. Знову ж таки, ні у ЦПК України від

18.03.2004 р. [13, 11], ні у Законі України „Про виконавче провадження” про це нічого не сказано, а Верховний Суд України та Вищий Господарський Суд України зайняли протилежні позиції. Зокрема, згідно з п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 скарги на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби оплачуються державним митом відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито". Натомість Вищий Господарський Суд України з цим не погодився. Відповідно до ч. 2 п. 7 Роз’яснення Президії Вищого Господарського Суду України „Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України” від 28.03.2002 р. № 04-5/365 виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби; у зв’язку з цим така скарга не підлягає оплаті державним митом. Отож, головним аргументом Вищого Господарського Суду України є те, що виконавче провадження – це одна із стадій судового процесу, а державне мито за порушення цього процесу вже сплачене було.

Варто погодитися з позицією Вищого Господарського Суду України, проте певні застереження все ж таки виникають. Зокрема, не варто забувати, що основною метою сплати державного мита є запобігання пред’явленню необґрунтованих вимог (позовів, скарг), тобто державне мито є своєрідним

засобом відповідальності для осіб, які звернулися до суду безпідставно. Але необхідно враховувати те, що ні постанова Пленуму Верховного Суду України, ні роз’яснення Президії Вищого Господарського Суду України не є нормативно-правовим актом. З огляду на це, потрібно на законодавчому рівні врегулювати питання щодо сплати державного мита у разі подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби [14].

Розгляд та вирішення скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби відбувається за загальними

правилами позовного провадження з урахуванням особливостей (винятків,

доповнень), які передбачені розділом VII ЦПК України від 18.03.2004 р.

Учасник, який звернувся до суду зі скаргою, бере участь у розгляді

справи як заявник. Інші учасники виконавчого провадження, якщо скарга стосується їхніх прав та обов’язків, можуть виступати як заінтересовані особи. Хоча прямої вказівки про це у розділі VII ЦПК України від 18.03.2004 р. немає, проте такий висновок можна зробити, керуючись загальними положеннями щодо порядку розгляду справи, які містяться у ЦПК України від 18.03.2004 р. (ст.ст. 3, 26, 34, 35). Але проаналізувавши ч. 1 ст. 386 ЦПК України від 18.03.2004 р., робимо висновок, що про час та місце розгляду справи повідомляють лише заявника та суб’єкта оскарження (відділ державної виконавчої служби).

Отже, якщо заявником виступає стягувач, то повинен бути повідомлений про час та місце розгляду справи, оскільки рішення суду за результатами розгляду скарги може вплинути на його права та обов’язки. І навпаки, якщо заявником є боржник, то відповідно стягувача потрібно повідомляти про час та місце розгляду скарги.

Окреме питання виникає щодо суб’єкта оскарження. Закон не дає чіткої відповіді на те, хто повинен виступати суб’єктом оскарження – відділ державної виконавчої служби чи державний виконавець (інша посадова особа), рішення, дія чи бездіяльність якого оскаржується.

Проаналізувавши, зокрема, ч. 2 ст. 387 ЦПК України від 18.03.2004 р., в якій зазначено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення, можна зробити висновок, що суб’єктом оскарження є саме державний виконавець (інша

посадова особа).

З іншого боку, відповідно до ч. 3 ст. 384 ЦПК України від 18.03.2004 р. про подання скарги суд повідомляє відповідний відділ державної виконавчої служби, а не державного виконавця, і саме на відділ державної виконавчої служби, а не на державного виконавця, покладаються судові витрати у разі постановлення ухвали про задоволення скарги заявника (ст. 388 ЦПК України від 18.03.2004 р.). Крім того, відповідно до ч. 2 п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 державний виконавець залучається до розгляду справи як заінтересована особа, а не суб’єкт оскарження [13, 11]. Знову ж таки у господарському процесі це питання чітко врегульоване, і суб’єктом оскарження виступає відділ державної виконавчої служби (ст. 121-2 ГПК України). Варто запозичити з ГПК України норму про те, що суб’єктом оскарження виступає саме відділ державної виконавчої служби, а не державний виконавець, який може залучатися для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду скарги, зокрема, щодо підстав винесення/невинесення того чи іншого рішення, вчинення/невчинення тієї чи іншої дії під час виконання рішення суду [7].