Методи виховання у народній педагогіці

1.Вступ

На засадах  народної педагогіки заснована сучасна  педагогічна й дефектологічна наука, тому дослідження питань цієї тематики є особливо актуальним. Виключну цікавість для вивчення становлять методи народної педагогіки, адже вони широко застосовуються як у сімейному, так і в шкільному вихованні.

Так, у  статті Т.А. Кущетерової розпочато  дослідження методів виховання  народної педагогіки. Нею була виділена класифікація методів виховного впливу та їх структурні особливості. У своєму дослідженні вона спиралася на думки Ю.К. Бабанського з приводу цього питання.

Ґрунтуючись на цій публікації, встановимо цілі дослідної роботи:

1. з’ясувати поняття «метод виховання»;
2. розглянути класифікацію методів виховання в народній педагогіці та декотрі прийоми впливу на особистість;
3. розглянути функції та сутність цих методів;
4. визначитися з результатом виховного впливу.

2. Виклад матеріалу

2.1. Поняття народної педагогіки, методу й засобу виховання

Значення  народної педагогіки для системи  педагогічних та дидактичних знань  важко переоцінити, а її емпіричний матеріал є досі потужним підґрунтям психологічних досліджень та експериментів. Отже, неможливо обійти увагою саме поняття народної педагогіки. Над питанням визначення терміну «народна педагогіка» працювали К.Д. Ушинський, П.Ф. Каптєрєв, Д.Д. Семенов. За їх твердженням, народна педагогіка – це сукупність знань і навичок, що передається в етнокультурних традиціях, народній поетичній і художній творчості, стійких форм спілкування та взаємодії дітей одне з одним та з дорослими [2], [3, с. 158].

Містячи в собі багатовікову побутову культуру виховання, вона зберігає загальні риси, притаманні виховним традиціям і  прагненням абсолютно різних народів. Так, у багатьох народів головним виховним принципом є принцип  природовідповідності, нагальним завданням якого є передача життєвого досвіду молодшим поколінням, основною ціллю – формування особистості, яка була б наділена усіма людськими чеснотами.

Саме  з цієї цілі, із суттєвих завдань  виховання витікає необхідність створити методи впливу, які б точно, доцільно і довершено формували б підростаючу особистість. Тож, методи виховання у народній педагогіці – це історично усталені засоби впливу вихователів на вихованців, що мають на меті виявлення та розробку потрібних якостей [9, с. 201]. Проте одного лише методу виховання замало. Він має втілюватися на практиці за допомогою засобів виховання – каналів педагогічного впливу на свідомість і поведінку дитини. Завдання засобів виховання – передати вихованцеві необхідні корисні знання та прищепити практичні вміння та навички.

Існуючий  зв’язок між методами і засобами виховання дозволив виокремити їх у  чотири групи:

1. методи духовного виховання словом: вільне спілкування, розповідь, бесіда, роз’яснення, порада, натяк, переконання, навіювання;
2. виховання ділом: показ, доручення, довіра, привчання, вправа, випробування;
3. виховання релігією: повір’я, благословення, проповідь, закляття, сповідь;
4. методи виховання суспільною думкою: покарання, схвалення, похвала тощо.

Наведена  класифікація методів виховання  суттєво відрізняється від загальноприйнятих розподілень (мається на увазі класифікація методів за Ю.К. Бабанським). Саме через це методи, що увійшли до неї, отримали назву нетрадиційних.

Ці методи мають своєрідну структуру, що включає  чотири складові елементи:

• цільовий: обґрунтовує кінцеву мету – виховати морально та фізично досконалу людину;
• змістовий: включає виховний досвід народних мас, погляди, ідеї, традиції в галузі виховання; носить характер практичних рекомендацій;
• дієвий: розтлумачує власне засоби і прийоми виховного впливу;
• результативний: містить критерії оцінки розвитку, сформованості конкретних якостей особистості.

Нестандартні методи виховання набувають ефективності за умови збереження усіх структурних компонентів, нероздільної єдності й логічного чергування їх використання.  

2.2. Методи виховання словом

Мова - наша жива історія. Через мову можливо  проаналізувати наш віковий шлях: у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання, злети й  падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме завдяки мові сприймається усна народна творчість; осягається сутність творів прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної творчості. Отже, мова відбиває етнічну культуру народу, його побут, звичаї, і є засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ громадськості, патріотичних почуттів. Саме тому перше слово дитина має почути і вимовити рідною мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню себе як представника української нації. Любов до мови свого народу можна сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні дитини з рідними, близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля.

Виховний  потенціал слова втілюється у  вільному спілкуванні, розповіді, натяку, пораді тощо. Роздивимося докладніше перелічені засоби виховного впливу.

2.2.1. Бесіда

Бесіда  – метод, за допомогою якого здійснюється процес спілкування. У педагогічному спілкуванні бесіда є джерелом взаємовідносин між об’єктом і суб’єктом виховання (педагогом і особистістю школяра) в процесі колективної діяльності чи індивідуального впливу [7, с. 106-107] .

Народні вихователі використовували бесіду, маючи на меті розв’язати актуальні питання й важливі проблеми; проаналізувати та оцінити суспільні явища, вчинки або «рухи» самої особистості; на основі проведеного аналізу сформувати у вихованців правильне ставлення до навколишнього світу.

Бесіда як специфічний психологічний метод сприяє виявленню у дитини особливостей, тонкощів психічного розвитку [5, с. 37-38] .

Цією  властивістю бесід керувалися вихователі, розцінюючи дитину як обдаровану або безнадійно занедбану.

Ефективність  бесіди залежить від того, як дібрані її вузлові питання та переконуючі факти. У ролі таких фактів можуть використовуватися вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило тощо.

Розгалуження  бесід, усталене серед народних вихователів, збереглося й досі. Розрізняють:

1. фронтальні бесіди;
2. індивідуальні;
3. прогнозуючі;
4. непередбачувані [7, с.106-107].

Виховні бесіди досить часто містять у  собі поради, натяки, переконання та навіювання.

2.2.2. Порада

Порада  – це думка, виказана іншій людині у формі ненав’язливого повчання. Часто порада стосується тонкощів прийнятної поведінки, чемних вчинків чи правильного шляху міркувань.

Порада  – це, так би мовити, заклик до свідомості вихованця; переконання його в доречності, користі, необхідності рекомендованих вихователем дій.

Дитина  сприйматиме пораду тільки тоді, коли бачитиме у своєму наставникові старшого, досвідченішого товариша, авторитет  якого визнаний і думку котрого  вона цінує.

Пораду  як метод виховного впливу народні  вихователі використовували серед  дітей більш старшого віку, бо вони можуть адекватно її сприйняти й застосувати на справі.

2.2.3. Народна педагогіка про пораду

• Не набридай тому, від кого залежиш.
• Не ходи в гості туди, де тебе не ждуть.
• Бійся тихої води, тихого собаки і тихого ворога.
• Навіть коли є підстава, не задирай носа.
• Хочеш узнати людину, піди з нею у важкий похід.
• Не ходи протоптаними стежками посковзнешся.
• Не зневажай маленьких людей, вони можуть допомогти тобі піднятися вище [12, с.85].

2.2.4. Натяк

Натяк – це непряма, неявна вказівка на певні факти або обставини. Натяк є методом опосередкованого впливу на свідомість вихованця. Натяком по окремості користуються рідко, здебільшого він трапляється у поєднанні з порадою або входить до складу виховних методів і засобів, наприклад, до розповідей, бесід тощо.

2.2.5. Переконання

Переконання – це:

1. метод впливу на свідомість особистості за допомогою звертання до її власного критичного судження;
2. усвідомлена потреба самої особистості, що спонукає її діяти згідно власних ціннісних орієнтацій [5, с. 551].

Зв’язок цих понять очевидний. Тож, переконуючи, вихователі дбали про те, щоб їхні установки поступово перетворювалися  на ціннісні орієнтації вихованців. Задля  ефективності методу переконання до нього були висунуті певні вимоги [6, с.175]:

• переконання слід будувати з урахуванням індивідуальних здібностей вихованця;
• необхідно знати життєву позицію вихованця;
• переконання повинно містити як узагальнюючі положення, так і конкретні факти і приклади;
• зміст і форма переконань мають відповідати рівню вікового розвитку особистості;
• переконуючи інших, вихователь сам має глибоко вірити в те, що повідомляє.

Основу  методу переконань становить відбір, логічне розташування фактів і висновків  згідно виховної задачі.

2.2.6. Навіювання

Навіювання  – це цілеспрямований процес прямого чи опосередкованого впливу на психічну сферу особистості. Цей вплив орієнтований на специфічне програмування людини і на здійснення нею навіюваного змісту. Навіювання є компонентом повсякденної вільної розмови, проте воно може виступати і як спеціально організований вид спілкування, що передбачає некритичне сприйняття повідомленої інформації. Досягається зазвичай словом, інтонацією або мімікою, жестами, діями.

Сугестивний метод був досить поширеним в  українській народній педагогіці. Однак  активно використовували його лише до певного віку дитини. Вважалося, що сугестію доцільно застосовувати при вихованні дітей молодшого віку через незрілість їх логічного мислення. Використання навіювання припинялося тоді, коли дитина набувала здатності не тільки засвоювати готові істини, а й робити логічні висновки [1].

2.2.7. Народна творчість про навіювання

• Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється.
• Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть.
• Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш.
• Не сідай за вугол стола, бо не одружишся.
• Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку).
• Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка.
• Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди [9, с. 347].

2.2.8. Роз’яснення

Звертаючись до цього методу, вихователі впливають на свідомість вихованців, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог, правових норм. Такі роз’яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз’яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту [13, с. 309]. 

2.3. Методи виховання ділом

Ця група  методів має на меті формування суспільної поведінки дитини: уклад життя  та діяльності дітей, вправи і привчання, режим праці, виконання різних доручень й обов'язків, спілкування, народні звичаї та традиції. 
Виховання відбувається через саме життя дітей, що сприяє нагромадженню їх практичного досвіду і формуванню певної групи звичок.

2.3.1. Привчання

Привчання – це інтенсивно повторювана вправа. Метод привчання має особливе значення у вихованні. Адже не завжди є можливість і потреба очікувати до тих пір, поки дитина свідомо буде виконувати вимоги режиму. Вона повинна дотримуватися їх із першого дня перебування у виховному закладі. Згодом усвідомить їх правильність, справедливість і необхідність в цілях її виховання, почне виконувати свої обов'язки. Таким чином, вона і привчатиметься поводитися правильно в конкретних життєвих ситуаціях.

Нерідко привчання супроводжується болючими процесами, викликає невдоволення.

Привчання застосовується на всіх етапах виховного  процесу, але найбільш ефективним воно є на ранніх стадіях. Як і багато інших методів виховання, воно має  певні вимоги:

• ясне уявлення про цілі виховання у вихователя й вихованців;
• привчаючи, слід чітко й ясно формулювати правило, але не давати бюрократичних вказівок на кшталт «Будь чемним!»;
• на кожний відрізок часу має бути виділений максимальний об’єм дій, посильних для вихованців;
• слід показати, як виконується певна дія і які результати вона має;
• не можна одразу паралельно формувати всі корисні звички;
• привчання вимагає постійного контролю;
• значний педагогічний ефект має привчання, здійснюване в ігровій формі [4, с. 401].

2.3.2. Показ

Показ – виховний метод виключної сили. Його вплив ґрунтується на відомій закономірності: явища, сприйняті зором, швидко і без зусиль зберігаються у свідомості, тому що не вимагають перекодування, якого потребує будь-який мовленнєвий вплив. Показ дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, стимулює діяльність. Наслідування також формує в дітей дії нового типу.

У механізмі  наслідування можна виділити три  етапи:

1. У результаті сприйняття конкретної дії особи у дитини виникає бажання чинити так само.
2. Утворюється з’єднуюча ланка між прикладом для наслідування і наслідувальними діями.
3. Відбувається синтез наслідувальних і самостійних дій, на які активно впливають життєві і спеціально створені виховні ситуації [7, с.128].

Дуже  часто в народній педагогіці метод показу поєднувався з методом переконання.

2.3.3. Вправа

Вправа  – спосіб залучення до діяльності – це практичний метод виховання, сутність якого полягає у багаторазовому виконанні потрібних дій, доведенні  їх до автоматизму. Результатом вправ обов’язково є утворення й усталення звичок і навичок. Історично склалися такі види вправ [13, с. 127] :

• вступні – сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій;
• пробні – перші завдання на застосування щойно засвоєних умінь;
• тренувальні – набуття учнями навичок у стандартних умовах;
• творчі – за змістом і методами виконання наближаються до реальних життєвих ситуацій;

Ефективність  вправи залежить від [10, с. 254]; [11, с. 98]:

• системи вправ;
• їхнього змісту;
• доступності й посильності вправ;
• об’єму вправ;
• частоти повторень;
• контролю за виконанням і вчасної корекції;
• особистісних якостей вихованця;
• сполучення індивідуальних, групових і колективних форм вправ;
• мотивації й стимулювання вправ.

Залучення до виховного процесу методу вправи поряд з привчанням і показом є доречним на будь-якому етапі виховання.

2.3.4. Народна педагогіка про виховання ділом

• Будеш трудитися — будеш кормитися.
• Лежачого хліба ніде нема.
• На дерево дивись, як родить, а на чоловіка, як робить.
• Як ручки зароблять, так ніжки сходять.
• Хто робить кревно, той ходить певно [12, с. 205].

2.4. Методи виховання релігією

Група методів виховання релігією формує й обґрунтовує три наступні ідеали:

1. прагнення до схожості з Богом у Його Досконалості визначає такий ідеал виховання, як удосконалення особистості. Отже, виховний процес спрямовується на її вдосконалення.
2. прагнення до схожості з Богом в якості примноження втілюється за допомогою такого зразку виховання, як довершена сім’я. Тому ціль виховання дітей полягає в тому, щоб вони виросли довершеними особистостями, уклали шлюб і створили гармонічну сім’ю.
3. прагнення до схожості з Богом у володарюванні втілюється в третьому ідеалі виховання – довершеності влади. Це значить, що дітей слід виховувати так, щоб вони були спроможні володарювати над природою і суспільством на основі Серця.

2.4.1. Благословення

Благословення – ритуальний обряд християнства, що закликає заступництво вищих сил  у розпочатій справі, їхнє погодження на нове діло.

Благословення батьки, релігійні служителі й педагоги застосовували при будь-якому починанні дитини, адже воно вважалося потужним засобом стимуляції діяльності.

2.4.2. Повір’я

Повір’я – це переконання, що йде з давніх-давен  і міцно вкорінене у свідомості носіїв певної культури; це віра у прикмету.

Повір’я здебільшого застосовувалося як застережний засіб, спрямований  проти хибних вчинків. Слід зазначити, що саме повір’я багато в чому скеровувало  світоглядні переконання як вихователів, так і вихованців, регулювало взаємовідносини людей [2].

2.4.3. Проповідь

Проповідь – це промова релігійно-повчального змісту, що виголошується у храмі під час богослужіння. Проповідь, на відміну від переконання, не передбачає аргументації гіпотез і тверджень. Усе виголошене на проповіді має сприйматися як непохитна догма. Проте саме за відсутності доказової бази метод проповіді часто викликає опір і невдоволення з боку дитини. 

2.5. Методи виховання громадською думкою

Означена  група методів покликана регулювати й скеровувати поведінку дитини згідно прийнятих у суспільстві норм і правил.

2.5.1. Покарання

Покарання стоїть на останньому місці серед  примусових заходів виховання, однак  водночас воно є найпоширенішим і  найбільш застосовуваним методом впливу. Педагогічна кара має примусити вихованця усвідомити свою помилку й виправити її. Кара вживається лише в кінцевій потребі, коли інші засоби не дали жодного результату. 
Основне призначення кари полягає в тому, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, каяття і бажання більше не повторювати цього. У практиці народного виховання найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, осуд. Призначення покарання полягає також у тому, щоб застерегти вихованців, зорієнтувати їх на правильний вчинок. Застосовувати покарання слід помірно, лише в міру необхідності, у розумних межах. Карати має право людина мудра і авторитетна. Не можна карати за підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву. Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається вихованцем як заслужена міра. Покарання має випливати не з чиїхось примх, а з доброзичливого бажання виправити хибну поведінку. Не можна карати працею, образою, лайкою. У мудрого вихователя покарання ніколи не принижує гідності людини, не придушує особистості, а є навіть своєрідною формою поваги до неї. Особливо яскраво це виявляється тоді, коли вихованець відчуває, знає, вірить і розуміє, що його карають не з помсти, а для того, щоб привчити не піддаватися легким принадам, щоб сформувати з нього особистість, гідну поваги, сильну духом і характером, вольову і відповідальну, надійну й стійку. 
До найвищої кари в практиці народного виховання належить прокляття як крайній метод впливу на особистість. Це різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. Прокляття в народній педагогіці є виявленням різкого осуду особливо злісного й непростимого вчинку, великого обурення украй негідною поведінкою, глибокої ненависті до когось. Проклинають найчастіше того, хто вчинив злочин перед людством, рідним народом, нацією, родом, сім'єю чи дітьми, Україною. 
Щодо тілесної кари й залякування, то превалює народна думка про їх шкідливість як учням, так і вчителеві.

2.5.2. Заохочення

Заохочення  – це засіб схвалити дію, збудити  прагнення до діяльності; метод вираження  громадської позитивної оцінки поведінки  і вчинків. Заохочення здатне змінювати  віру в свої сили, викликати в  дітей бадьорість, приплив енергії, гарний настрій і готовність до подальшої роботи, забезпечувати сприятливе самопочуття дитини.

Проте значно знижується авторитет заохочувального  впливу, якщо заохочуваний цього не заслужив або якщо заохочення не підкріплюється колективною думкою [7, с. 221-223].

Різновиди заохочення:

• схвалення;
• похвала;
• подяка;
• премія;
• нагорода;

Схвалення виражається здебільшого вербальними методами. Воно затверджує правильний шлях дій і роздумів дитини.

Похвала – позитивна оцінка вчинку дитини, що супроводжується його розгорнутим аналізом.

Нагорода – різновид заохочення, застосовуваний при особливо визначних досягненнях. Нагорода носить переважно матеріальний характер.

У практиці народного виховання виділяли наступні види заохочення:

1. заохочення, пов’язане зі зміною у правах дитини;
2. заохочення, пов’язане зі зміною її обов’язків;
3. заохочення, пов’язане з певними моральними санкціями [4, с. 353].

Заохочення  у виховному процесі здійснювалося  за логікою наслідків, за традицією  або експромтом.

2.5.3. Народна педагогіка про заохочення й покарання

• Краще догана розумного, ніж похвала дурного.
• Злість – погана порадниця.
• Перед тим, як карати, полічити до ста.
• Як будеш часто називати людину свинею, то вона захрюкає.
• Перехвалене – як пересолене.
• Не вчи штурханцями, а хорошими слівцями.
• Добре дитя боїться киви, а ледаче не боїться й кия.
• Учи дітей не страшкою, а ласкою.
• Хто б’є дитину, той не виховує добру людину.
• Жорстокість породжує тупість і дурість [9, с.348].

3. Висновки

Дослідивши  вузлові питання роботи, можемо зробити  наступні підсумки:

1. народна педагогіка є сукупним педагогічним знанням і виховним досвідом народу, має специфічні методи впливу на особистість. Утворення й диференціювання цих методів залежить від цілей і задач виховного процесу.
2. згідно мети, ідеалів виховання методи різняться на чотири групи:

• методи духовного виховання словом: вільне спілкування, розповідь, бесіда, роз’яснення, порада, натяк, переконання, навіювання;

• виховання ділом: показ, доручення, довіра, привчання, вправа, випробування;
• виховання релігією: повір’я, благословення, проповідь, закляття, сповідь;
• методи виховання суспільною думкою: покарання, схвалення, похвала тощо.

3. Методи виховання мають такі функції:

• формування переконань, понять, суджень; знайомство дитини зі світом через:

а) наочно-практичні форми – приклад, показ;

б) словесні форми – бесіда, переконання, прохання.

• формування досвіду поведінки, організація діяльності через:

а) наочно-практичні форми – вправа, гра, привчання;

б) словесні форми – порада, наказ.

• формування оцінки й самооцінки, стимулювання через:

а) наочно-практичні форми – заохочення, покарання;

б) практичні форми – змагання.

     4. Сутність методів виховання  полягає у:

• духовній діяльності з усвідомлення життя, формування моральної позиції вихованця;
• переживанні соціально-ціннісних відносин, предметній діяльності і спілкуванні, набутті навичок і звичок;
• розвитку мотивації усвідомлених потягів, їх стимулюванні, аналізі, оцінці, корекції.

5. Результатом  виховного впливу є влаштування  й перетворення життя                          вихованця, сформованість і самореалізація його особистості.