Інтелектуальна власність. 2

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

КРАСНОАРМІЙСЬКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО  ЗАКЛАДУ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

 

 

Кафедра економіки                  підприємства

 

 

 

 

                                                 КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

«Інтелектуальна власність»

 

 

 

Виконала:	Кметик Уляна Мирославівна ст. гр. ЕПРс-13 5 курсу заочного відділення з/кн. №409285
Перевірила:	Моісєєнко Л.М.

 

 

 

 

 

Красноармійськ-2013

ЗМІСТ

 

 

1.  Класифікація інтелектуальної власності (за  Стокгольмською радою 1967р.)………………………………………………………………………………..3

2.Кримінальна відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності..8

3. Суть і особливість  авторських і суміжних прав……………………………..10

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Класифікація інтелектуальної власності (за Стокгольмською радою 1967 р.)

 

У самому широкому розумінні інтелектуальна власність - це законодавчо закріплені права на результати інтелектуальної  діяльності людини у різних сферах суспільного життя. До прийняття  законів з охорони інтелектуальної  власності, країни світу, поступово  розв'язуючи певні внутрішні і  зовнішні проблеми, йшли кожна своїм  індивідуальним шляхом. Узагальнюючи ці задачі можна сказати, що основними  з них є:

-    бажання економічного та соціального розвитку власної країни;

-    стимулювання своїх громадян до творчості, розповсюдження та використання результатів інтелектуального надбання людства;

-    потреба у юридичному визнанні майнових та немайнових прав авторів творів та доступу до них власного суспільства.

Витвір людського генію, наприклад, такий як ідея музичного твору  або винаходу, не може, на відміну  від матеріальних речей, гарантувати  від їх використання сторонніми особами  лише через те, що хтось інший  вже володіє ними. Після того як щось створене людським інтелектом стало  відомо громадськості, творець вже  не в змозі самостійно контролювати його використання. Саме це і є головним у законодавстві стосовно інтелектуальної власності [5, 28].

За багаторічною світовою традицією, інтелектуальна власність поділяється  наавторське право та промислову власність.

Авторське право надає авторам та іншим творцям інтелектуальних творів в галузі літератури, музики або мистецтва певні права, що дають останнім право дозволяти або забороняти протягом певного обмеженого у часі періоду ті або інші види використання власних творів. В широкому сенсі авторське право включає в себе положення про охорону авторського права в точному змісті цього слова, а також охорону так званих "суміжних прав".

Промислова власність передбачає охорону винаходів за допомогою патентів, захист певних комерційних інтересів за допомогою законодавства на товарний знак і торгову назву, а також законодавства з охорони промислових зразків тощо. Крім того, у поняття промислової власності входить боротьба проти недобросовісної конкуренції.

Конвенція, яка затверджена Всесвітньою  організацію інтелектуальної власності (ВОІВ) проголошує, що інтелектуальна власність  об'єднує у собі права, що стосуються [3, 132]:

1) літературних, художніх і наукових  творів;

2)виступів виконавців, фонограм  і програм ефірного мовлення;

3)винаходів в усіх сферах  людської діяльності;

4)наукових відкриттів;

5)промислових зразків;

6)товарних знаків, знаків обслуговування  і торгових назв і позначень;

7)запобігання недобросовісної  конкуренції;

8)усіх інших прав, що є результатами  інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, літературній або художній галузях.

Види творів, що згадані у пункті 1, регулюються авторським правом. Права, котрі даються у пункті 2, зазвичай звуться суміжними правами, тобто правами в області суміжними з авторськими. Види діяльності, наведені у пунктах 3, 5, 6 є об'єктами охорони промислової власності. Сюди ж, згідно Паризької конвенції про охорону промислової власності, можна віднести і пункт 7. Промислова власність, як правило, включає винаходи та промислові зразки. У документах ВОІВ пропонується таке найпростіше визначення: винахід є новим рішенням технічної проблеми, а промислові зразки єтворінням в області естетики, що визначає зовнішній вигляд виробу. Крім того, до промислової власності відносять: товарні знаки, знаки обслуговування, торгові назви і позначення, включаючи показники походження товару і назву місця походження, а також боротьбу проти недобросовісної конкуренції.

Об'єкти, що згадуються у пункті 4 - наукові відкриття - не можуть бути віднесеними ні до одної з двох сфер інтелектуальної власності. Взагалі, у світі існує думка, що наукові  відкриття зовсім не повинні згадуватись  серед різних форм інтелектуальної  власності, тому що ні один національний закон або міжнародна угода не надає прав власності на наукові  відкриття. Женевська угода по міжнародній  реєстрації наукових відкриттів (1978 р.) визначає наукове відкриття як "визнання явищ властивостей або законів матеріального  всесвіту, не визнаних раніше і тих, що піддаюся перевірці" [3, 140]. Винахід - це нове рішення конкретних технічних проблем. Такі рішення, природно, мають грунтуватися на властивостях або законах матеріального світу, бо інакше їх було б неможливо впровадити за допомогою технічних засобів. Однак ці закони або властивості не обов'язково мають входити до категорії "не визнаних раніше". Винаходи знаходять нове застосування або нове технічне використання таких властивостей і законів незалежно від того, визнані вони чи ні.

        Організаційна структура управління ВОІВ досить складна. Це пов'язано з історією створення і розвитку Організації, а також з тим, ще починаючи з часу її заснування в минулому сторіччі, поступово складалися нові договори, кожний з яких створював самостійний союз країн-учасниць, як правило, зі своїм адміністративним органом і бюджетом. Ці союзи були об'єднані загальним предметом договорів, відповідно до яких вони були створені (за видами інтелектуальної власності), а також загальним для них секретаріатом (Міжнародним бюро). До 1967 року загальний секретаріат (BIRPI) обслуговував окремі союзи, створені відповідно до кількох договорів: Паризької і Бернської конвенцій, Мадридської, Гаазької, Ніццької і Лісабонської угод. Ці договори мали загальні особливості структури. Кожний з них:

•   утворював Союз держав-учасниць;

•   утворював адміністративний апарат для членів Союзу з метою прийняття рішень;

•   передбачав загальний секретаріат (BIRPI);

•   передбачав сплату внесків державами-учасницями, а також їх витрачання BIRPI з метою забезпечення адміністративних функцій союзів.

      Згадані договори взаємопов'язані спільною ієрархічною структурою в зв'язку з тим, що Паризька конвенція розглядалася як най більш загальний договір у сфері охорони промислової власності, і Бернська конвенція — як найбільш загальний договір з охорони авторського права. Кожна з цих конвенцій містить положення, ще передбачають укладення державами-учасницями спеціальних угод, які стосуються окремих видів промислової власності (для членів Паризького союзу) і авторського права (для членів Бернського союзу).

      Стокгольмська конференція 1967 року провела низку реформ у структурі управління ВОІВ, що в загальних рисах можна охарактеризувати таким чином:

1) прийнята Конвенція про заснування  Всесвітньої організації інтелектуальної власності (Конвенція ВОІВ) як об'єднуючої організації з метою розвитку інтелектуальної власності і забезпечення адміністративної співпраці різних союзів. Функції секретаріату ВОІВ покладено на BIRPI — Міжнародне бюро;

2) для кожного з вищезазначених договорів, функції секретаріату яких виконувало BIRPI, були прийняті нові акти (Стокгольмські акти), спрямовані на раціоналізацію та уніфікацію адміністративної структури, що реалізується відповідно до договорів шляхом створення для кожного з них Асамблеї, а також встановлення уніфікованої періодичності прийняття програм і бюджетів;

3) для координації діяльності  Асамблей різних союзів у спільних питаннях, наприклад діяльності Міжнародного бюро, Конвенцією ВОІВ було передбачено заснування Координаційного комітету ВОІВ;

4) Конвенцією ВОІВ були передбачені численні перехідні положення на час передачі функцій і повноважень BIRPI Міжнародному бюро ВОІВ.

     На виконання рішень Стокгольмської конференції були зроблені два подальших спрощення структури ВОІВ, а саме:

•   з метою сприяння ширшому приєднанню до договорів, адміністративні функції яких виконує ВОІВ, запровадити з січня 1994 року уніфіковану систему внесків, відповідно до якої кожна держава-учасниця Конвенції ВОІВ, що є учасницею принаймні одного із згаданих договорів, сплачує тільки один внесок незалежно від кількості договорів, учасником яких вона є, замість того, щоб платити окремі внески, пов'язані з участю в інших договорах, фінансування діяльності яких здійснюється держа-вами-учасницями;

•   з метою сприяння ширшій участі держав у процесі укладення нових договорів і активізації приєднання до цих договорів — роз'єднати зв'язки між новими договорами і договорами загального характеру (Паризька і Бернська конвенції), беручи до уваги, що ці зв'язки є результатом визначення нових договорів як спеціальних угод у рамках загальних договорів. Процес укладення нових договорів або приєднання до них став більш відкритим для будь-якої держави-учасниці Конвенції ВОІВ замість обмеження, що діяло раніше — обов'язкової участі в Паризькій або Бернській конвенції.

      Так, делегація будь-якої держави-учасниці Конвенції ВОІВ отримала можливість участі з правом голосу в Дипломатичних конференціях, на яких були прийняті Договір про закони відносно товарних знаків (TLT), Договір ВОІВ з авторського права (WCT) і Договір ВОІВ з виконань і фонограм (WPPT). Ці договори є відкритими для приєднання будь-якої зі згаданих держав.

        Отже, авторське право надає авторам та іншим творцям інтелектуальних творів в галузі літератури, музики або мистецтва певні права, що дають останнім право дозволяти або забороняти протягом певного обмеженого у часі періоду ті або інші види використання власних творів.

       Велике значення  мала Стокгольмська конференція 1967 р. для інтелектуальної власності. Вона провела низку реформ у структурі управління та були зроблені два подальших спрощення структури ВОІВ.

 

 

2. Кримінальна відповідальність  за порушення прав інтелектуальної  власності

 

Відповідальність — це не просто санкція за правопорушення, а санкція, наслідком застосування якої є певні позбавлення майнового або особистого характеру. Відповідальність полягає в застосуванні до правопорушника в інтересах іншої особи (потерпілого) установлених законом або договором заходів впливу, що спричиняють для нього негативні, економічно невигідні наслідки майнового характеру, — відшкодування збитків, сплата неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди.

Якщо з цих позицій  поглянути на захист права інтелектуальної  власності, згідно з чинним законодавством України, то виникає досить цікава картина. Відповідальністю за порушення права  інтелектуальної власності можна  визнати лише відшкодування збитків, завданих порушенням, включаючи втрачену вигоду. Чинне законодавство України  про інтелектуальну власність припускає  також в окремих випадках вилучення  котрафактних примірників творів, а  також матеріалів і устаткування, що використовувалися для їх відтворення. При цьому варто мати на увазі, що суд має право прийняти таке рішення, але не зобов'язаний. От і  вся цивільно-правова відповідальність за порушення права інтелектуальної  власності. Стягнення прибутку (доходу), отриманого порушником внаслідок порушення  авторських і суміжних прав, замість  відшкодування збитків і виплати  компенсації, до уваги не береться, оскільки останні є нічим іншим  як різновидом відшкодування збитків [2, 59].

Цілком резонно виникає  запитання, як бути у тих випадках, коли порушення права інтелектуальної  власності є, а збитків немає. Адже цивільно-правова відповідальність за порушення права інтелектуальної  власності настає також і за дії, що створюють загрозу порушення  авторського права і (або) суміжних прав (пункт "д" статті 50 Закону України "Про авторське право і суміжні  права" в редакції від 11 липня 2001 р.). Цивільну-правову відповідальність передбачено також і за порушення  особистих немайнових прав авторів. Закон на посталі запитання відповіді  не дає.

Відповідно до загального принципу цивільного права — немає  шкоди, немає відповідальності. Але  чи справедливим буде це принципове правило  стосовно права інтелектуальної  власності, — адже правопорушення є, а відповідальності немає?

Ми вбачаємо, що обмежувати функцію цивільного права лише компенсаційним характером відповідальності за порушення  означає нераціонально використовувати  його можливості. Неправильно за умов ринкової економіки вважати метою  цивільного права — лише відновлення  прав особи, чиї права порушено. Саме тому розмір відповідальності, як на мене, має відповідати розміру заподіяних збитків або завданої шкоди. Іншими словами, порушник не повинен лише повертати  те, що вкрав. Адже якщо говорити про  відповідальність у точному значенні цього слова, то її в такому разі немає.

Позбавлення цивільного права  каральної (штрафної) функції істотно  обмежує його потенційні можливості. Порушник має, окрім відшкодування  заподіяної шкоди або збитків, понести  додаткове майнове позбавлення, "покарання". Він повинен нести  додаткові невигідні майнові  наслідки саме за вчинене ним правопорушення, а не тільки "виправити" те, що вдіяв за власними волею, помилкою, необачністю (провиною). Це проблеми порушника, але не відповідальність за порушення  чужих прав.

Закон має визначити, у  яких випадках штраф стягується на користь бюджету, а в яких на користь  суб'єкта права. Штраф має зростати відповідно до прогресивної шкали у  разі його несвоєчасної сплати.

Можна зробити висновки, що відповідальність — це не просто санкція за правопорушення, а санкція, наслідком застосування якої є певні позбавлення майнового або особистого характеру. Кожне порушення прав інтелектуальної власності несе за собою відповідальність: відшкодування збитків, сплата неустойки (штрафу, пені), відшкодування шкоди тощо.

 

 

 

3. Суть і особливість  авторських і суміжних прав

 

Авторське право — економіко-правовий інститут, що регулює особисті немайнові  та майнові права авторів та їх правонаступників щодо створення і  використання творів науки, літератури та мистецтва.

На відміну від права  промислової власності авторське  право має такі специфічні ознаки: поширюється на твори науки, літератури, мистецтва, які є результатом  особливих форм творчої людської активності; виникає незалежно від  призначення, способу, форми вираження, художніх достоїнств, наукової цінності, літературних, наукових та мистецьких творів; має змішану природу, включаючи  до свого складу права власності, що належать до категорії майнових прав, і права особистості, що належать до категорії немайнових прав; виникає  безпосередньо з моменту вираження  твору в певній об'єктивній формі, доступній для сприйняття іншими людьми; для здійснення авторського  права не потрібні реєстрація та спеціальне оформлення твору; є законодавчо  закріпленим виключним правом творця оголосити себе автором твору, відтворювати, розповсюджувати, оприлюднювати його певними способами, засобами, дозволяти  іншим особам використовувати твір тим чи іншим способом; не пов'язано  з правом власності на матеріальний об'єкт, у якому виражено твір (папір, плівку, дискету тощо); суб'єкти авторського  права і права власності на матеріальний носій твору можуть не збігатися, оскільки власник речі може не мати авторських прав на твір, матеріалізований у цій речі; відтак переданий права власності або  права володіння на матеріальний об'єкт як таке не спричиняє передання  авторських прав на твір, матеріалізований у цьому об'єкті [4, 32].

Основні суб'єкти авторського права: поділяються на дві групи:

Первинні суб'єкти авторського  права, у тому числі: творці, які володіють  усім комплексом виключних майнових та особистих немайнових прав на об'єкти авторського права (автори, співавтори); автори так званих похідних творів (перекладів, обробок, анотацій, рефератів, резюме, оглядів, аранжувань тощо) та збірників (енциклопедій, антологій, баз даних), якщо здійснені перероблення та відбір є результатом творчої інтелектуальної діяльності.

Інші суб'єкти авторського права, які отримали це право за договором  або в результаті інших подій (успадкування, виконання службового доручення, ліквідації підприємства тощо).

Автор (співавтор) — особа, працею якої створено науковий, літературний чи мистецький твір. Автором визнається особа, зазначена як автор на оригіналі  чи копії твору. Це є презумпцією  авторства. Усі інші особи, що претендують  на авторство, повинні наводити необхідні  докази для відновлення своїх  прав. Авторів, які створили складений  твір називають укладачами, авторів  перекладів — перекладачами.

Оскільки твори літератури, науки  і мистецтва можуть створюватись як однією, так і кількома особами, інститут авторського права передбачає співавторство, важливими вимогами якого є такі: спільна творча праця; єдність форми та змісту твору  або поєднання різних форм з єдиним змістом; добровільна участь кожного  зі співавторів; обов'язковий творчий  внесок кожного учасника колективу  па будь-якій стадії створення твору.

Суб'єктами авторського права можуть бути неповнолітні та недієздатні особи. Авторське право за цих умов від  їх імені здійснюють батьки або опікуни.

Об'єкти авторського права —  це оприлюднені або не оприлюднені  твори науки, літератури, мистецтва, що є результатом творчої діяльності незалежно від їх призначення, позитивних якостей та змісту, а також способу  та форми їх вираження за умов, що ці результати втілені у об'єктивній формі, яка уможливлює їх сприйняття іншими людьми. Отже, об'єкти авторського  права мають певні специфічні ознаки, а саме: творчий характер, новизну та оригінальність думок, ідей, образів, композицій; об'єктивну форму  вираження (письмову, об'ємно-просторову" звуко- або відеозапис, зображення тощо), можливість відтворення певним способом для сприйняття іншими людьми.

Характерною особливістю авторського  права є те, що його об'єкти мають  властивості суспільних благ. "У  той час як вартість створення твору, що є об'єктом авторського права, — наприклад, книги, кінофільму, пісні, балету, літографії, карти, бази даних або комп'ютерної програми, — часто є значною, вартість репродукування твору, здійснена самим творцем чи тим, для кого твір став доступним, — часто низька. Слід додати, що наукові та мистецькі твори відіграють вагому роль у культурному розвитку суспільства. Оскільки суспільні витрати недостатньо відображаються у приватних витратах власника твору, виникає необхідність юридичного закріплення права власності (авторського права) з метою вирішення проблеми суспільного блага. За умов вільного ринку кінцева ціна твору включала б лише граничні витрати його копіювання. Відтак автору було б економічно невигідно створювати нові твори, наслідком чого стала б втрата суспільних вигод від публікації твору.

Є різні підходи до класифікації об'єктів авторського права, серед  яких можна виокремити такі: твори  літератури (художні твори, виражені у словесній формі, в тому числі  програми для ЕОМ), науки (зміст яких пов'язаний зі створенням або систематизацією  об'єктивних знань щодо навколишньої дійсності) та мистецтва (твори живопису, архітектури, декоративно-прикладного  мистецтва, музичні твори); оригінальні (створені самим автором) і складені, або похідні, твори, які включають  елементи існуючих творів: переклади, антології, анотації, реферати, огляди тощо.

Суміжні права, покликані  врегулювати ці відносини, поділяються  на три самостійні категорії: права  виконавців; права виробників фонограм; права організацій ефірного і  кабельного мовлення [4, 38].

Водночас суміжні права  характеризуються певними ознаками, що дають можливість віднести їх до інституту авторського права: суб'єкти суміжних прав, як і суб'єкти авторського  права мають виключні права на використання об'єктів цих прав; права суб'єктів суміжних прав породжує сам факт створення відповідного твору; для виникнення та здійснення суміжних прав не вимагається реєстрація їх об'єктів або дотримання певних формальностей; для охорони суміжних прав використовується спеціальний  охоронний знак. Наприклад, виробники  фонограм для сповіщення про своє право використовують знак охорони суміжних прав, що розміщується на кожному екземплярі відповідного носія і складається з трьох елементів: латинської букви "R" у колі: ®; імені (найменування) власника виключних суміжних прав; року першого опублікування запису. Терміну дії суміжних прав, так само як і авторського права, становить 50 років після першого виконання (постановки); права виконавця на ім'я та на захист виконання (постановки) від спотворення чи іншого посягання охороняються безстроково.

Основні об'єкти суміжних прав: об'єкти прав виконавців — результати виконавської діяльності артистів-виконавців,режисерів  — постановників вистав, інших  театральних видовищ, диригентів, якщо ці результати відображені у формі, що допускає їх поширення з допомогою  технічних засобів (звукозаписів, відеозаписів, трансляції по радіо-, телебаченню тощо); Об'єкти прав виробників звуко- та відеозапису; об'єкти прав організацій ефірного і кабельного мовлення, які здійснюють передачу в ефір або по кабелю радіо- і телевізійних сигналів.

Отже, одним із основних завдань  авторського та суміжних з ним  прав є узгодження особистих приватних  і суспільних інтересів з метою: створення сприятливих умов для  заняття творчою працею, примноження  культурних надбань суспільства; забезпечення визнання та охорони досягнутих творчих  результатів, закріплення за авторами прав на використання створених ними творів; стимулювання творчої активності авторів творів літератури, науки, мистецтва  на основі суспільного визнання та отримання відповідних доходів; створення умов для широкого використання в інтересах суспільства творів літератури, науки, мистецтва з метою  освіти та просвіти якнайширшої аудиторії  читачів, слухачів, глядачів. Останнє  передбачає законодавчо визнаний дозвіл на вільне використання об'єктів суміжних прав (без згоди виконавців, виробників записів, організацій мовлення та виплат їм відповідної винагороди) у таких  випадках: з метою навчання, наукового  дослідження, цитування; в особистих  цілях; включення в огляди про  поточні події невеликих уривків  із виконання, постановки, фонограми, передачі в ефір чи по кабелю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Драпак Г.М., Гуляева В.О. Роздуми над деякими проблемами європейської інтеграції України // Проблеми підготовки спеціалістів з інтелектуальної власності в Україні. Матеріали до науково-практичної конференції. - К.: Ін-т інтелектуальної власності і права, 2001.-С 80-82.   

2. Жаров В.О. Інтелектуальна власність  в Україні: правові аспекти  набуття, здійснення та захисту  прав. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000.-188 с

3. Основы интеллектуальной  собственности. - К.: Издательский Дом  "Ін Юре", 1999. - 600 с.

4. Оцінка прав інтелектуальної  власності. Інформаційні матеріали. - К.: УІНТЕІ, 1998. -62 с

5. Цивільний кодекс України: Закон України від 29.11.2001 р. -К.: ВТФ "Велес", 2002. - 88 с