Внешняя политика стран Европы во второй половине ХХ века

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

Після Другої світової війни почався розпад Британської колоніальної імперії. Політика метрополії щодо визнання права колоній на незалежність існувала у двох вимірах. Якщо виявлялося, що ту чи іншу колонію не вдається втримати в існуючому стані, то надання території статусу домініона чи повної незалежності оголошувалося як акт милосердя та великодушності з боку британської корони. Так, у 1947 р. відбувся поділ на домініони Індостану (Індійський Союз та Пакистан), 1948 р. права домініона здобув Цейлон, незалежною стала Бірма. Тим часом в Африці (Уганда, Кенія, Золотий Берег, Нігерія), Азії (Малайя) англійці вдалися до застосування сили для збереження колоніальних володінь.

Водночас Англія намагалася повернутися до своєї традиційної політики на європейському континенті — ролі арбітра. Однак ситуація в Європі та світі змінилася настільки, що їй довелося визнати керівну роль США. Британія стала брати активну участь в усіх акціях та організаціях, що протидіяли комунізму. Велика Британія прийняла "план Маршалла" (1947), стала членом Західноєвропейського союзу (1948), НАТО (1949). Черчілль називав сталінізм варварством, що загрожувало Європі страшною катастрофою. Політична ситуація, що склалася у Європі і світі, змусила Велику Британію взяти участь у гонці озброєнь, переозброєнні Німеччини тощо.

В 50-х годах основное направление  внешней политики Великобритании фактически не изменилось по сравнению с первыми  послевоенными годами. Ее внешнеполитический курс базировался на концепции “трех  кругов”, сформулированной Черчиллем. Суть этой концепции заключалась  в том, что Англии якобы было обеспечено особое влияние на ход международных  событий вследствие ее тройной роли — главного партнера США, ведущей  западноевропейской державы и лидера Содружества наций. Однако международная  обстановка 50-х годов — растущая мощь социалистических стран, и особенно СССР, успехи национально-освободительного движения, стремление американского  империализма к мировому господству, быстрое укрепление позиций западногерманских  монополий — в значительной степени  воздействовала на внешнеполитический курс Великобритании.

Правящие круги Англии пытались проводить внешнюю политику на двухпартийной основе, сохраняя ее преемственность вне зависимости  от того, какая партия — Консервативная или Лейбористская — находится  у власти.

В период своего пребывания у власти руководство Консервативной партии продолжало политику “холодной  войны”, проводя курс на активное участие  Великобритании в агрессивных военных  блоках, в гонке вооружений. Правительство  Черчилля уделяло большое внимание созданию атомного оружия. Первая стадия осуществления программы атомного вооружения Англии, начатого еще в 1946 г., завершилась в октябре 1952 г. пробным  взрывом атомной бомбы у северного  побережья Австралии. Следующие  испытания были проведены в 1956 г.

Не менее интенсивно велись работы по созданию водородной бомбы, начатые в 1954 г. Они были завершены  серией термоядерных испытаний в  Тихом океане в 1957 г.

Стремление британского  империализма к теснейшему объединению  политических, экономических и военных сил капиталистического мира для борьбы против социализма и национально-освободительного движения привело к усилению зависимости Великобритании от США. На ее территории появились американские военные базы. В 1957 г. английским и американским правительствами была впервые сформулирована доктрина “взаимозависимости”. Английские ядерные силы были объединены с американскими и, как отмечала газета “Таймс”, в соответствии с совместным англо-американским планом нацелены против объектов в “коммунистической Европе”.

Вместе с тем на взаимоотношениях между Англией и США не могло  не сказываться углубление межимпериалистических  противоречий. Это особенно четко  проявилось во время суэцкого кризиса.

5 апреля 1955 г. 80-летний Уинстон  Черчилль вручил королеве прошение  об отставке. На следующий день  формирование нового правительства  было поручено Антони Идену.

Иден отнюдь не собирался  менять реакционный курс своего предшественника  ни во внутренней, ни во внешней политике. Но, имея репутацию “умеренного” политического деятеля, сторонника “демократического” решения социальных проблем и миролюбивой внешней политики, он решил укрепить позиции своего правительства досрочными парламентскими выборами. В предвыборной программе он обещал обеспечить повышение жизненного уровня населения, повести борьбу с инфляцией, расширить жилищное строительство, возобновить переговоры с СССР. На основных предвыборных агитационных плакатах Консервативной партии был помещен портрет Идена с подписью: “Работающий для мира”. Так как программа лейбористов существенно не отличалась от программы тори, выборы, состоявшиеся 26 мая 1955 г., не принесли никаких изменений в пользу лейбористов. Наоборот, по сравнению с 1951 г. лейбористы потеряли более 1,5 млн. голосов и 18 мест в парламенте.

Первые шаги правительства, сформированного Иденом, показали, что вопреки своим предвыборным обещаниям консерваторы намерены не только продолжать, но и усиливать  курс на подготовку войны. Опубликованная в начале 1956 г. Белая книга об обороне  свидетельствовала о дальнейшем росте военных расходов, о подготовке к так называемым “ограниченным” войнам.

Крупнейшая агрессивная  акция английских империалистов  в послевоенный период была связана  с решением египетского правительства  о национализации Всеобщей компании Суэцкого морского канала летом 1956 г.

Спустя несколько лет  А. Иден в своих мемуарах признавал, что подготовка военной акции  против Египта была начата английским правительством сразу же после получения  известия о национализации компании. “Начальники штабов получили указание разработать план и график проведения операции, имеющей целью оккупировать канал и обеспечить его безопасность в случае, если другие методы не оправдают  себя”.

Сложность положения правительства  Идена состояла в том, что для  реализации его планов военной акции  против Египта необходимо было заручиться одобрением парламента. Между тем  даже внутри самой правящей Консервативной партии существовали разногласия по вопросу о политике в отношении  Ближнего Востока. Так называемая “суэцкая группа” в парламентской фракции консерваторов во главе с Ч. Уотерхаузом Требовала, чтобы правительство противодействовало национально-освободительному движению вплоть до применения “самых крайних мер”. Эту группу поддерживали представители военных и аристократических кругов и такие влиятельные деятели партии, как У. Черчилль и Г. Макмиллан. Многие из них имели связи с монополиями, заинтересованными в сохранении британского контроля в странах Ближнего Востока.

“Суэцкой группе” противостояла группировка “молодых консерваторов”, в которой наиболее авторитетными были Р. Батлер и Э. Бойл. По мнению этой группы, Англия должна была действовать против Египта только вместе с США, а следовательно, повременить с вооруженной интервенцией до тех пор, пока американское правительство не сменит свою закулисную политику в этом вопросе на открытое участие в военной акции.

В этих условиях большое  значение приобретала позиция второй ведущей политической партии страны — Лейбористской, от которой зависел  исход парламентских дебатов  относительно мер в связи с  решением Египта о национализации компании Суэцкого канала.

Правое руководство Лейбористской  партии встало на защиту интересов  английского империализма. Выступая 27 июля 1956 г. в палате общин, лидер  лейбористов X. Гейтскелл призвал правительство обсудить вопрос о блокировании стерлинговых фондов Египта и одобрил предпринятые военные меры. Поддержка со стороны руководства Лейбористской партии укрепила позиции правительства.

Получив одобрение парламента, правительство А. Идена приступило к осуществлению своего плана. Началась концентрация сухопутных, морских и  воздушных сил, призывались военнослужащие запаса.

Однако “единства нации”, которого так жаждали империалисты, готовившие агрессию против Египта, они  не добились.

Прогрессивные силы Англии выступили против реакционной политики правительства. 3 августа Политический комитет КПВ опубликовал заявление  по вопросу о национализации компании Суэцкого канала. В нем отмечалось, что жизненные интересы рабочего движения Англии “требуют обуздания  агрессивных военных намерений  консервативного правительства” и  мирного урегулирования суэцкой проблемы путем переговоров.

Позиция правительства Идена  в суэцком вопросе, несмотря на поддержку ее руководством Лейбористской партии, не вызвала единодушной оценки среди членов парламентской фракции лейбористов. Это выявилось во время парламентских прений. Орган левых лейбористов — газета “Трибьюн” также призывала к оппозиции политике консерваторов, требуя “остановить суэцкое безумие”. 4 августа несколько лейбористов-парламентариев, в том числе К. Зиллиакус, С. Силвермэн. У. Уорби, заявили на страницах “Дейли уоркер”, что они осуждают угрозы Идена и Гейтскелла в отношении Египта. Группа лейбористов-парламентариев создала Чрезвычайный комитет по суэцкому вопросу и развернула кампанию против политики консервативного правительства в отношении Египта, против подготовки войны.

Період правління консерваторів ознаменувався остаточним розпадом Британської колоніальної імперії. У лютому 1960 р. Гарольд Макміллан у відомій промові про "вітер змін" визнав право колоніальних народів на незалежність. На 1964 p., коли при владі перебував уряд Алекса Дугласа-Х'юма, Британська колоніальна імперія фактично припинила існування. Прагнучи стати одним із європейських лідерів, Велика Британія у 1960 р., на противагу "Спільному ринкові", створила "Європейську асоціацію вільної торгівлі" (ЄАВТ), до якої увійшли також Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція. У 1952 р. Англія опанувала атомну зброю, брала активну участь у створенні воєнно-політичних блоків західних держав.

У зовнішній політиці уряд Вільсона дотримувався попереднього курсу: надавав підтримку США у В'єтнамі, Ізраїлю на Близькому Сході, домагався прийняття Англії до "Спільного ринку". Відносини з Радянським Союзом залишалися досить прохолодними.

Одновременно с этим местные  организации Лейбористской партии и тред-юнионов начали принимать  резолюции протеста против угрозы применения силы, с требованием разрешить  суэцкий вопрос мирными средствами. В своем обращении к правительству “теневой кабинет” Лейбористской партии призвал “ясно заявить о том, что военные мероприятия, предпринятые в течение последних десяти дней, носят лишь характер предосторожности и направлены исключительно на оборону .”.

6 сентября 88-й ежегодный  конгресс тред-юнионов от имени  более чем 8 млн. членов профсоюзов, входивших в БКТ, потребовал  отказа от применения силы  при разрешении суэцкой проблемы. Конгресс поддержал требование парламентской фракции лейбористов о немедленном созыве сессии парламента. В тот же день газета “Таймс” констатировала: “Окончился период сотрудничества между правительством и руководителями тред-юнионистского движения, который продолжался с 1939 г. Конгресс тред-юнионов снова против правительства”.

12 сентября состоялась  чрезвычайная сессия парламента, на которой, как отмечала “Дейли уоркер”, развернулась “наиболее напряженная дискуссия с сентября 1939 г.”. В своем выступлении Иден отстаивал политику правительства. Речь выступившего вслед за ним Гейтскелла хотя и не содержала ясного и недвусмысленного осуждения военных приготовлений против Египта, но все же свидетельствовала о несогласии Лейбористской партии с действиями правительства.

Важное значение имела резолюция конференции Лейбористской партии в Блэкпуле, осудившая политику правительства в связи с суэцким кризисом и потребовавшая передать суэцкий вопрос на обсуждение ООН.

Однако эффективность  движения протеста против развязывания войны серьезно снижалась из-за разобщенности  действий его участников, отсутствия единой программы. Сказывалась и  непоследовательность реформистского руководства Лейбористской партии и БКТ, вынужденного под давлением  снизу выступать на словах против агрессивного курса правительства, но на деле саботировавшего борьбу против него.

В ночь на 30 октября израильские  войска вторглись на египетскую территорию. 31 октября английские и французские  вооруженные силы начали бомбардировку  Египта с воздуха и с моря.

Нападение на Египет вызвало  возмущение английского народа. Волна  мощных демонстраций протеста прокатилась  по всей стране.

Парламентская фракция Лейбористской  партии объявила о своей решимости  всеми конституционными средствами, “как парламентскими, так и не парламентскими”, сопротивляться действиям правительства. Учитывая настроения в партии и в  стране, Гейтскелл в своем выступлении в парламенте 1 ноября вынужден был заявить, что “Лейбористская партия и ее сторонники во всей Англии” отказываются поддерживать правительство в деле применения военной силы против Египта.

Позиция, занятая лейбористской  фракцией, привела к тому, что  впервые за три с лишним десятка  лет палате общин пришлось приостановить  свои заседания. Двухпартийная внешняя  политика была, по выражению К. Зиллиакуса, “утоплена в Суэцком канале”. Это был первый случай в послевоенной истории Англии, когда оппозиция отказалась поддержать войну, начатую правительством.

События ноябрьских дней 1956 г. были симптомом новых веяний в  английском рабочем и демократическом  движении. У ворот крупнейших промышленных предприятий проходили митинги  протеста, демонстрировавшие единение рядовых лейбористов и коммунистов  в борьбе против агрессии. Активную роль играли молодежь, студенты, интеллигенция. С заявлениями протеста против войны  выступили многие видные ученые и  церковные деятели.

4 ноября на Трафальгарской площади Лондона состоялся один из самых больших митингов, организованный Чрезвычайным комитетом по суэцкому вопросу при поддержке Английского комитета защиты мира. Против участников этого митинга была брошена пешая и конная полиция, которая в течение четырех часов пыталась оттеснить собравшихся от резиденции премьер-министра, где правительство обсуждало сложившееся положение.

Массовые демонстрации протеста против войны в Египте состоялись в Манчестере, Бирмингеме, Ливерпуле  и других городах.

Движение против суэцкой войны отчетливо показало, что политика правящих кругов, диктуемая монополистическим капиталом, противоречит коренным интересам английского народа.

Решающую роль в срыве  этой империалистической авантюры сыграли  вооруженный отпор со стороны  Египта, позиция Советского Союза, выступившего в защиту суверенных прав египетского  народа.

6 ноября 1956 г. английское  правительство было вынуждено  отдать приказ своим вооруженным  силам в Египте прекратить  огонь. 19 ноября Иден, чья отставка  была одним из главных требований  народных масс, отошел от государственных  дел. На смену кабинету А.  Идена пришло новое консервативное  правительство во главе с Гарольдом  Макмилланом. 

Провал англо-франко-израильской  агрессии обострил англо-американские отношения. США и Англию объединяло стремление упрочить империалистическое господство на Ближнем Востоке, но каждая из держав добивалась укрепления прежде всего своих собственных позиций. Сыграв роль одного из подстрекателей агрессии, США в решающий момент сочли выгодным отмежеваться от своих союзников. Это вызвало возмущение английских консерваторов. Более 100 членов правящей Консервативной партии внесли в палате общин резолюцию, осуждавшую позицию США в суэцком кризисе как “чреватую опаснейшими последствиями для Атлантического союза”.

Хотя в англо-американских отношениях и возникали серьезные  трения, сохранение этого союза рассматривалось  как важная задача английской внешней  политики. Правящие круги Великобритании извлекали немалые экономические  и военно-политические выгоды из “особых  отношений” с США.

Отношения Великобритании с  СССР в 50-х годах оставались скованными ее приверженностью к антикоммунистическому  блоку западных государств во главе  с США. Но лидеры Консервативной партии в конце 50-х годов стали понимать опасность политики “холодной войны”, прежде всего с точки зрения английских национальных интересов. 24 мая 1959 г. в  итоге визита в СССР британского  премьера Г. Макмиллана было. подписано советско-английское торговое соглашение сроком на пять лет, а также первое соглашение о связях между СССР и Англией в области науки, техники и образования на 1960—1961 гг.

Огромное внимание правящие круги Англии, стоявшая у власти Консервативная партия уделяли в  своей политике проблемам Содружества  наций и сохранения своей колониальной империи.

В Содружестве в 50-х годах  росли центробежные тенденции, наблюдалось  прогрессирующее ослабление экономической, политической и военной зависимости  стран — членов этого объединения  от Великобритании. Нарастали острые противоречия и по вопросам внешней  политики. Внутри Содружества формировались  фактически две группы государств с различной внешнеполитической ориентацией. Одна из них участвовала в империалистических группировках, направленных против стран социализма и национально-освободительного движения, в другой (в основном афро-азиатские страны, ставшие на путь независимого развития) заметно было стремление проводить политику неучастия в военных блоках и сотрудничества со всеми странами на основе принципов мирного сосуществования.

Центробежные тенденции  в Содружестве особенно отчетливо  проявились в период суэцкого кризиса. На заседании Генеральной Ассамблеи ООН 2 ноября 1956 г. против резолюции о прекращении англо-франко-израильской агрессии вместе со странами-агрессорами голосовали только Австралия и Новая Зеландия. Большинство стран Содружества не поддержало Англию, а Индия и Цейлон заняли решительную позицию в защиту Египта. Дж. Неру впоследствии говорил, что именно в связи с суэцким кризисом впервые встал вопрос о возможности выхода Индии из Содружества. Известно также заявление министра иностранных дел Канады Л. Пирсона о том, что “суэцкий кризис поставил британское Содружество на грань распада”.

Еще сложнее становилась  обстановка в колониях Британской империи, 50-е годы ознаменовались кровопролитными  колониальными войнами британского  империализма в Малайе, Кении, Британской Гвиане и др. Нараставшее национально-освободительное  движение народов колониальных и  зависимых стран побуждало английскую буржуазию изыскивать новые формы  сохранения своих экономических  и военно-политических позиций на ранее подвластных ей территориях. Там, где сила не решала вопроса, она  проявляла известную гибкость и  всячески маневрировала, стремясь сохранить  свое влияние.

Консерваторы были вынуждены  признать факт распада Британской империи. В 1957 г. добились независимости колонии  Золотой Берег (Гана) и Малайская  Федерация, в 1960 г. — Кипр и Нигерия. Однако колониальная империя Великобритании, особенно ее владения в Африке, все  еще сохраняла значительные размеры, и процесс ее крушения развернулся  во всю силу в следующем десятилетии.

Франція

У сфері зовнішньої політики зусилля уряду були спрямовані на те, щоб змусити світ рахуватися з Францією як великою державою. На той час це було непросто. Почала розпадатися французька колоніальна  імперія. У 1946 р. французам довелося залишити Сирію та Ліван. Антиколоніальний рух розгорнувся в Південно-Східній  Азії. Виникла Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ). Франція не хотіла змиритися  з ходом історичних подій і  опинилася в багаторічній смузі  колоніальних воєн, які не принесли їй ані слави, ані достатку.

Вихід французьких комуністів з уряду був негативно сприйнятий радянським партійно-державним керівництвом. А. Жданов у своєму листі, направленому лідерові ФКП М. Торезу (2 червня 1947 p.), висловив стурбованість ЦК ВКП(б) ситуацією, що склалася. Він зауважив, що дії компартії Франції не були погоджені з радянською стороною і стали для неї "цілковитою несподіванкою", з вимушеною дипломатичністю просив "інформувати" про ситуацію та лінію ФКП наскільки можливо швидше. Мотивувалося це тим, що "радянські робітники стурбовані" зміною становища у Франції. Від ФКП вимагалося керуватися інструкціями ЦК ВКП(б) і на повний голос заявляти про підтримку миролюбної та демократичної політики Москви. Отже, хто платив, той і замовляв музику. Так чи інакше, надії ФКП та ВКП(б) на комунізацію Франції у 1947 р. провалилися.

Зовнішня політика в першій половині 50-х років

Метою зовнішньої політики Франції в . першій половині 50-х років  було посилення її ролі в європейських справах, зміцнення дружби та співробітництва  з усіма демократичними країнами і збереження в будь-якій формі  колоніальної імперії. Франція брала  найактивнішу участь у створенні  західноєвропейської інтеграції, а  французькі лідери стали також ініціаторами військової інтеграції. Саме від Франції  виходила ідея створення європейської армії, запропонована в 1950 р. прем'єр-міністром  Рене Плевеном. Французький прем'єр-міністр Піне підписав у 1952 р. договір про Європейське оборонне співтовариство ("європейська армія"). Однак у Франції його розцінили як загрозу національному суверенітетові, втрати контролю над власними збройними силами. До того ж надто свіжими були враження від німецької навали у 1914 й, особливо, в 1940 pp. 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції проголосували проти створення європейської армії. Активна участь Франції у справі об'єднання антикомуністичних сил і створення антирадянських військово-політичних блоків країн Заходу привела до анулювання Радянським Союзом 7 травня 1955 р. радянсько-французького договору від 10 грудня 1944 р. Утім, договір втратив своє значення давно, ще з початку "холодної війни".

Що ж до іншого завдання зовнішньої політики, то, попри всі  зусилля, зберегти колоніальну імперію  Франції не вдалося. Восьмирічна  війна у В'єтнамі завершилася  поразкою французьких військ під  Дьєнб'єнфу в березні 1954 р. Загальні втрати французької армії у цій кампанії сягали 320 тис. чол. Франція змушена була визнати незалежність В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Під впливом поразки у В'єтнамі французька колоніальна політика видозмінювалася, набувала характеру вибіркового підходу до питання надання колоніям незалежності. Так, у 1954—1955 pp. уряд радикал-соціаліста П. Мен-дес-Франса вирішив надати автономію Тунісу та Марокко. Проте Алжир такого статусу не отримав. 1 листопада 1954 р. в найбільш офранцуженій колонії — Алжирі — почалася визвольна війна.

Колоніальна проблема виявилася  непосильною для урядів Четвертої  республіки. Вона не була вирішена ані  після Другої світової війни, ані  тим більше в першій половині та середині 50-х років, коли уряди формувалися  на основі коаліції правих та центру —  МРП, радикалів та незалежних.

У середині 50-х років проявилася глибока криза Четвертої республіки. Франція, починаючи з 1939 р., не виходила фактично з тривалої смуги війн, унаслідок чого збільшувалися податки, повільно зростав матеріальний рівень життя. Правлячі партії Четвертої республіки виявилися неспроможними стабілізувати  обстановку, розв'язати заплутаний клубок проблем. Від режиму відвернулися всі верстви французького суспільства. Національну буржуазію лякав  розпад колоніальної імперії, зростання  залежності Франції від західних союзників, особливо США. Французькі патріоти боялися втрати країною її суверенітету. Болісно зачіпало всіх падіння престижу Франції у світі та Європі. Селяни страждали від надмірно високих  податків та низьких закупівельних  цін. Заробітна плата збільшувалася  повільніше, аніж вартість життя.

Багато хто у Франції  бачив вихід у радикальній  зміні самої форми правління, в обмеженні всесилля парламенту та безсилля уряду, припиненні міністерської  чехарди, у встановленні системи  сильної влади, яка зможе придушити  національно-визвольний рух у колоніях, зміцнити французькі позиції в Європі та світі. Ще далі йшли так звані "пу-жадисти". їхній лідер, дрібний крамар П'єр Пужад, вимагав перегляду конституції, ліквідації республіки й збереження "єдиної та неподільної імперії". У середині та другій половині 50-х років рух "пужадистів" набув значного розмаху. Маси втратили надію нате, що ліві угруповання зможуть забезпечити керівництво країною. Хід подій прискорили надання у березні 1956 р. урядом соціаліста Гі Молле незалежності Тунісові і Марокко і непопулярна алжирська війна, яку, на думку багатьох, слід було закінчити якомога швидше й обов'язково під лозунгом "Алжир — французький".

Алжирська війна стала  больовою точкою для переважної більшості  французів і послужила каталізатором  демонтажу Четвертої республіки. Під час війни в Алжирі загинуло 28 тис. французів, однак два-три покоління  французів вважали його невід'ємною  частиною країни. Крах імперії бачився  як крах великої держави, приниження її гідності.

13 травня 1958 р. французьке  населення Алжиру вчинило заколот,  створило "Комітет громадського  порятунку" й закликало передати  владу де Голлю, сподіваючись, що Алжир залишиться французьким.  Де Голль, який з 1946 р. чекав,  що його покличуть, зажадав  надзвичайних повноважень і відміни  конституції 1946 р. Загроза громадянської  війни змусила правлячі кола  поступитися. 1 червня 1958 р. де Голль  обійняв посаду прем'єр-міністра  і сформував уряд, до якого  увійшли голлісти і представники великого капіталу М. Деб-ре, Кув де Мюрвіль, Ж. Помпіду. У кабінеті були представлені всі партії, що голосували за де Голля. Четверта республіка впала.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала проблема Алжиру. Надії колоніалістів виявилися  марними. Де Голль і раніше розумів, що наміри утримати Алжир — не що інше як ілюзія, і в 1959 р. вперше заявив: ''Алжир— алжирський". Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн. французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру змушені були повернутися до Франції. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти вчинили заколот і спробували захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні I960 р. він направив до Алжиру надійні війська і виступ було придушено. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів в Евіані французька сторона визнала незалежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом "французького Алжиру", пішла в підпілля і створила таємну військову організацію ОАС, яка почала діяти методами терору. ОАС організувала кілька замахів на де Голля. Шарль де Голль з цього приводу цілком серйозно констатував: "У чині лейтенанта в Першу світову війну і полковника в Другу ніколи так близько не спілкувався зі смертю, як за часів президентства".

У зовнішній політиці де Голль здійснював незалежний курс. Практичні заходи у цьому плані  — вихід Франції з НАТО в 1966—1967 pp. (членом цієї організації Франція стала ще в 1949 p.), ліквідація військових баз альянсу на її території, визнання у 1959 р. кордону по Одеру — Нейсе, комуністичного Китаю — у 1964 p., негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітництва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку Захід, особливо США та Англія, сприйняли більш ніж прохолодно.

Таким чином, внутрішній політиці консенсусу відповідала незалежна  зовнішня політика, політика підтримки  нормальних стосунків з усіма, насамперед із сусідами. А це означало, що відхід на розумну відстань від атлантичної  солідарності компенсувався активізацією самостійної європейської та азійської  політики Франції. Дуже показовою у  цьому плані була діяльність Французької  республіки, спрямована на остаточне  примирення з Німеччиною, ліквідацію клімату недоброзичливості та підозрінь, який понад триста років визначав вектор франко-німецьких стосунків. Єлісейський договір 1963 p., що його підписали де Голль і Аденауер, остаточно "поклав край 400 рокам ворожнечі та конфліктів " між обома державами.

Створення французьких ядерних  сил також відповідало зовнішньополітичному курсові країни. Однак відмова  Франції приєднатися до договору про заборону ядерних випробувань  у трьох сферах була негативним моментом і змушувала світ критично оцінювати  зовнішню політику країни.