Адміністративний нагляд,як спосіб забезпечення законності у публічному управлінні

     Зміст 
 

     Вступ…………………………………………………………………………...3

     Розділ 1. Загальна характеристика забезпечення законності у публічному управлінні…………………………………………………………………………….5

     1.1. Поняття забезпечення законності  у публічному управлінні………..…5

     1.2. Способи забезпечення законності у публічному управлінні…………12

     Розділ  2. Адміністративний нагляд,як спосіб забезпечення законності у публічному управлінні……………………………………………………………..18

     2.1. Нагляд прокуратури в публічному  управлінні………………………..18

     2.2. Предмет нагляду і повноваження  прокурора………………………….25

     2.3. Акти прокурорського реагування………………………………………28

     Висновки……………………………………………………………………...34

     Список  використаної літератури……………………………………………36 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ 

     Актуальність  теми. Законність і дисципліну в державному управлінні забезпечують трьома основними способами — проведенням контролю, здійсненням нагляду й за допомогою звернень громадян. Проте цим конкретним юридично значущим діям передує утворення певного економічного підґрунтя правомірної поведінки членів суспільства, переконання, яке виявляється в попередженні, роз'ясненні, вихованні, а також в утворенні певних моральних стимулів законослухняної поведінки суб'єктів державного управління. Їх також слід розглядати як способи забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні.

     Діяльності  щодо забезпечення законності надають  державно-правового характеру, а  органи, що її здійснюють (органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, різні  державні інспекції, служби, суди, деякі  громадські утворення тощо), наділяють  юридично-владними повноваженнями. Таку діяльність вважають способами забезпечення законності. Кожний із цих способів має притаманні тільки йому риси, закріплені відповідними нормативними актами, та реалізується за допомогою спеціальних методів. Разом з тим, ці способи пов'язані між собою єдністю мети — забезпечити суворе додержання вимог законності й дисципліни всіма суб'єктами державного управління.

     Об'єктом  курсової роботи є нагляд як спосіб забезпечення законності.

     Предметом курсової роботи  є нагляд як спосіб забезпечення законності у публічному управлінні.

     Основна мета даної роботи полягає у вивченні нагляду як способу забезпечення законності у публічному управлінні.

     Поставлена  мета обумовила необхідність вирішення  ряду взаємопов’язаних завдань:

• дати загальну характеристику забезпечення законності у публічному управлінні;
• охарактеризувати адміністративний нагляд, як спосіб забезпечення законності у публічному управлінні.

         При дослідженні обраної теми використані такі загальнонаукові методи:

     методи логічного і якісного аналізу та синтезу.

     Інформаційною базою є наукові публікації, монографічні видання, підручники вітчизняних і  закордонних вчених, нормативно-законодавчі  акти.

     Структура  роботи. Курсова  робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1 

Загальна  характеристика забезпечення законності у публічному управлінні 

     1.1. Поняття забезпечення законності  у публічному управлінні 
 

     Забезпечення  законності й дисципліни в державному управлінні досягається в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє зовнішнє відображення в припиненні порушень законів і дисципліни; здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; відновленні порушених прав і законних інтересів громадян, громадських організацій; притягненні до відповідальності та покаранні осіб, винних у порушенні законності й дисципліни; створенні атмосфери невідворотності покарання за порушення вимог законності й дисципліни; вихованні працівників апарату управління в дусі суворого додержання наявних правил. Цим забезпечують додержання законності кожною ланкою державного управління, кожним службовцем з метою організації їх чіткої роботи, підтримання державної дисципліни, а також охорону й захист прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб у повсякденній діяльності апарату управління [15, С. 49].

     Контроль  — основний спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, один із найважливіших елементів  державного управління. Без організації  та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Контроль також є одним із основних дисциплінуючих чинників поведінки громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери: народне господарство, соціально-культурну, адміністративно-політичну діяльність, міжгалузеве державне управління. Саму контрольну діяльність здійснюють шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів тощо.

     Головними напрямами здійснення контролю в  сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної  дисципліни; 2) використання державних  ресурсів; 3) виконання природоохоронного законодавства; 4) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін. [15, С. 50].

     Контрольна  діяльність включає низку послідовних  дій, які можна розділити на три  стадії: підготовчу, центральну (або  аналітичну) та підсумкову. В свою чергу, вони самі наповнюються конкретними стадіями-діями.

     На  підготовчій стадії: 1) обирають об'єкт  контролю; 2) визначають предмет контролю (встановлюють, що саме слід перевірити); 3) встановлюють засоби здійснення контролю; 4) підбирають (призначають) осіб, які здійснюватимуть контроль; 5) складають плани його проведення.

     На  центральній (аналітичній) стадії здійснюють збирання й оброблення інформації. Зібрану інформацію (часто одержану з різних джерел) аналізують, порівнюють із реальним станом справ на об'єкті, який перевіряють.

     До  підсумкової стадії належать такі дії, як: 1) прийняття рішення за результатами контролю; 2) доведення його до адресата (а в необхідних випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю); 3) надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об'єкті; 4) контроль за виконанням рішень, прийнятих за підсумками контролю [15, С. 50].

     Контролю  притаманні свої принципи. До них належать: 1) універсальність (це означає, що контроль має охоплювати всі ділянки державного, господарського та соціально-культурного будівництва); 2) систематичність (проводиться не одноразово, час від часу, а за певною схемою, постійно); 3) безсторонність (досягається шляхом покладення завдань контролю на осіб, які не зацікавлені в його результатах); 4) реальність (забезпечується наявністю необхідних кваліфікованих кадрів контролерів); 5) дієвість, оперативність, результативність (припускають швидке проведення контрольних дій контролюючим органом у разі одержання повідомлень про порушення, запобігання правопорушенням і причинам, що їм сприяли, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення, притягнення у відповідних випадках винних до відповідальності); 6) гласність (дозволяє, а в деяких випадках і стає обов'язком доведення результатів контролю до відома громадськості або правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю) [16, С. 83].

     Контроль  можна класифікувати: за органами, які  його здійснюють; за сферою діяльності, яка підлягає контролю; за формами його проведення.

     Контроль  здійснюють: 1) органи законодавчої влади (Верховна Рада України); 2) Президент  України та його Адміністрація; 3) представницький  орган АРК — Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, місцева державна адміністрація, адміністрація підприємств, установ, організацій; 5) судові органи (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, арбітражні суди); 6) спеціальні контролюючі органи — державні інспекції та служби (пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба тощо); 7) органи місцевого самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи) [16, С. 84].

     За  сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяють на відомчий, міжвідомчий  і над (або поза) відомчий.

     Відомчий  контроль здійснюють міністерства та відомства всередині відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим або просто внутрішнім контролем). Такий контроль тісно пов'язаний із завданнями, що стоять перед міністерствами й відомствами. Загальні питання його організації та проведення регулює Порядок здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю. Відповідно до цього акта в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади створюються і функціонують самостійні внутрішньовідомчі контролюючі структури — контрольно-ревізійні підрозділи, завданням яких є перевірка фінансово-господарської діяльності підпорядкованих їм державних (казенних) підприємств, установ і організацій. Порядок організації і проведення ревізій та перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій визначається інструкціями, які затверджують керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за погодженням із Головним контрольно-ревізійним управлінням України (далі — ГоловКРУ).

     Здійснюючи  керівництво відповідними сферами управління, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції видають акти, організовують і контролюють їх виконання. Повноваження цих органів, у тому числі й контрольні, закріплено в законах, положеннях про відповідні міністерства й відомства, управління (відділи) місцевих органів державної виконавчої влади, статутах державних підприємств, установ і організацій. У міністерствах і відомствах для здійснення контрольних функцій утворюють відомчі інспекції, групи. Контрольні повноваження покладають також на юридичні служби та юрисконсультів [16, С. 85].

     Сутність  міжвідомчого контролю полягає в  тому, що його здійснює орган міжгалузевої компетенції за виконанням загальнообов'язкових  правил, які діють у відповідній сфері.

     Першою  особливістю міжвідомчого контролю є те, що він виключає підпорядкованість, тобто здійснюється органом іншої  відомчої належності. Друга особливість  такого контролю полягає в тому, що коло питань, яке має право  перевіряти орган міжвідомчого контролю, є вузьким, спеціальним, тобто прив'язане до завдань, які стоять перед цим органом. Наприклад, Державний комітет статистики України контролює тільки порядок організації та ведення статистичної звітності міністерствами, державними комітетами та іншими відомствами. Міністерство фінансів України за допомогою ГоловКРУ здійснює контроль за використанням грошових коштів, матеріальних цінностей, їх збереженням, контролює стан і достовірність бухгалтерської звітності. Вони не втручаються в інші функціональні повноваження підконтрольного органу.

     До  міжвідомчого контролю слід віднести й контроль з боку різних спеціалізованих  державних інспекцій, служб, комісій, комітетів, управлінь тощо, які структурно входять до складу відповідних міністерств  чи відомств. Це пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, підрозділи Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації, митної служби, управлінь цивільної авіації та ін. Згідно з наданими їм повноваженнями вони здійснюють контроль за додержанням загальнообов'язкових правил у різних сферах діяльності — промисловості, сільському господарстві, транспорті, охороні природи тощо [16, С. 86].

     Надвідомчий контроль здійснюють органи загальної  компетенції — Кабінет Міністрів  України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації з питань господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва, незалежно від відомчого підпорядкування об'єктів контролю.

     Ще  однією характерною рисою зазначених видів контролю є те, що тільки за результатами відомчого й надвідомчого контролю винну особу можна притягнути до дисциплінарної відповідальності за тих обставин, що перевірки здійснюють вищі посадові особи, які наділено правом прийому на роботу. Результатом проведення міжвідомчого контролю може стати притягнення до адміністративної або кримінальної відповідальності.

     Контроль  здійснюють у формі перевірок (обстеження й вивчення окремих напрямів фінансово-господарської  діяльності, за результатами якої складають  довідку або доповідну записку), ревізій (документальний контроль фінансово-господарської діяльності, за наслідками якої складають акт), витребування звітів тощо.

     Контроль  слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності — нагляду, хоча вони мають деякі  спільні ознаки. Їх поєднують єдина мета — забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів, пояснень тощо, обов'язковість вказівок. Але контроль, на відміну від нагляду, проводиться повсякденно й безперервно широким колом органів. Нагляд же здійснює єдиний державний орган — прокуратура. (Санітарний, пожежний нагляд і деякі інші види діяльності неточно називаються наглядом. Насправді ж — це контроль.) Різна у них і нормативна база. Головне ж, чим відрізняється контроль від нагляду, — це те, що контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного об'єкта (іноді підміняючи собою керівний орган цього об'єкта) й самостійно притягувати правопорушників до юридичної відповідальності, в той час як прокуратуру позбавлено таких можливостей. Наприклад, органи пожежного, санітарного нагляду, ветеринарного контролю можуть прийняти рішення про призупинення (за наявності підстав для цього) роботи підконтрольного їм об'єкта до усунення виявлених ними правопорушень. Такі їх дії фактично прирівнюються до управлінської діяльності адміністрації цих об'єктів або вищих відносно них органів. Крім того, вони можуть самостійно притягати до адміністративної відповідальності винних у порушенні правил посадових осіб об'єктів, експлуатацію яких призупинено [16, С. 87].

     Прокуратура, здійснюючи нагляд, тільки ставить  питання про усунення виявлених  нею порушень законодавства. Прокурор приносить протест, вносить припис або подання про усунення порушень закону або виносить постанову про дисциплінарне провадження, провадження в справі про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо винних осіб, але самостійно ніяких конкретних дій щодо ліквідації (припинення) протиправної ситуації не здійснює. Конкретні дії щодо наведення порядку здійснюють компетентні посадові особи — сама особа, винна у вчиненні правопорушення, або вища посадова особа, яка має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного їй об'єкта.

     Слід  відзначити, що наведені ознаки, притаманні контролюючим органам і прокуратурі, не завжди представлені в повному обсязі.

     Контроль  з боку цих органів відрізняється  від контролю в загальновизнаному  розумінні ще й тим, що державні інспекції  і служби не мають права застосовувати  заходи дисциплінарної відповідальності.

     Отже, контроль можна охарактеризувати як складову частину (елемент) управління, що забезпечує систематичну перевірку  виконання Конституції, законів  України, інших нормативних актів, додержання дисципліни й правопорядку та полягає у втручанні контролюючих органів у оперативну діяльність підконтрольних органів, наданні їм обов'язкових для виконання вказівок, припиненні, зміні чи скасуванні актів управління, вжитті заходів примусу щодо підконтрольних органів [17, С. 15].

     Нагляд  же має за мету виявлення та попередження правопорушень, усунення їх наслідків  і притягнення винних до відповідальності, без права втручатися в оперативну й господарську діяльність піднаглядних об'єктів, зміни чи скасування актів  управління.

     Звернення громадян є особливим способом забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, який суттєво відрізняється від контролю та нагляду. Відмінність між ними полягає в тому, що ініціаторами перевірок тут виступають не державні утворення (їх посадові особи), а громадяни. Звертаючись до компетентних органів із заявами та скаргами, вони сигналізують про виявлені ними порушення законності й дисципліни, тим самим дозволяючи повноважним органам розібратися в суті справи, притягнути, якщо на це є підстави, до відповідальності винних [17, С. 16]. Звернення громадян за захистом своїх прав у компетентні органи є важливим засобом забезпечення їх прав і свобод, законності й дисципліни в цілому. 

     1.2. Способи забезпечення законності  у публічному управлінні 
 

     Забезпечення законності та дисципліни в діяльності органів виконавчої влади досягається за допомогою організаційно-правових засобів. У своїй сукупності вони складають способи забезпечення законності та дисципліни.

     Сьогодні  як у наукових працях, так і в  чинному законодавстві досить часто як синонім до терміну “контроль” вживається термін “нагляд”, проте слід визнати, що їх розрізнення ще недостатньо досліджено. На нечіткість розмежування цих понять звертає увагу Д.М. Овсянко, зазначаючи, що деякі органи виконавчої влади можна назвати контрольно-наглядовими, оскільки в окремих випадках майже не можливо відокремити контрольні функції від наглядових [1, C. 169.].

     У працях багатьох юристів, представників  різних галузей права, терміни “контроль” і “нагляд” вживаються в якості ідентичних. Так, А.В. Міцкевич об’єднує поняття контролю та нагляду за дотриманням законів єдиним терміном “нагляд”, наголошуючи, що нагляд здійснюється прокуратурою, судом, правоохоронними органами тощо [2, С. 65].

     Контроль  вважається ширшим за нагляд, тобто нагляд також можна розглядати як елемент контролю, як звужений контроль, але звужений лише відносно сфери свого застосування. Нагляд має більш вузьку сферу застосування [4, С. 219].

     Сьогодні  думки дослідників щодо наповнення значення термінів “контроль” та “нагляд” не є одностайними. Слід зазначити, що і в довідкових джерелах немає єдиного визначення терміну “контроль”. Деякі автори визначають контроль як специфічний різновид юридичного процесу, як правову форму діяльності або як функцію компетентних державних органів [7, С. 25; 8, С. 57–58].

     У сфері соціального управління контроль визначається як спостереження і  перевірка відповідності процесу  функціонування об’єкта прийнятим  управлінським рішенням та виявлення  результатів впливу суб’єкта на об’єкт, допущених відхилень від вимог управлінських рішень, від принципів організації і регулювання, при чому потрібно забезпечити спрямованість контролю на своєчасне і повне виявлення відхилень від норми функціонування, встановлення місць їхнього виникнення, причин і винних виконавців, надання допомоги для подолання недоліків, своєчасне розпізнавання та розкриття нових назрілих проблем, а також узагальнення передового досвіду [11, С. 112].

     Непоодинокими є випадки збігу значень термінів “державний нагляд” і “державний контроль” в науковій літературі та законодавстві. Так, наприклад, відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення”, держаний нагляд – це діяльність спеціально уповноважених органів виконавчої влади по контролю за додержанням підприємцями стандартів, норм і правил при виробництві та випуску продукції (виконанні робіт, наданні послуг) з метою забезпечення інтересів суспільства і споживачів в її належній якості, безпечної для життя, здоров’я й майна людей і навколишнього середовища [12]. Необхідно зазначити, що у цьому випадку термін “нагляд” майже не відрізняється від терміну “контроль”, який здійснюється іншими органами. Таким чином, можемо стверджувати, що науковці та законотворці не здійснюють чіткого розмежування понять “контроль” та “нагляд”.

     Крім  загального визначення терміну “контроль” існують ще й вузькоспеціальні визначення цього терміну, в яких контроль трактується  як, наприклад, аналітична функція управління, що полягає у спостереженні за ходом певних процесів, порівнянні величини контрольного параметра із заданою парадигмою, виявленні відхилень від програми або як елемент управління економічними об’єктами і процесами, що складається з нагляду за ними з метою перевірки їх відповідності стану, передбаченому законами, юридичними нормативними актами, а також програмами, планами, договорами, проектами, угодами [14, С. 829].

     Вірним, на нашу думку, є твердження О.Ф. Андрійка про те, що контроль – це об’єктивна реальність розвитку соціальної системи, він певною мірою характерний для усякого суспільного ладу. Демократичні процеси, що відбуваються в усіх сферах нашого суспільства, починаючи із переосмислення ролі держави, кардинальних змін у структурі державної влади та економіки, вносять зміни і в розуміння необхідності контролю як об’єктивного явища їх подальшого розвитку [15, С. 49].

     Контроль  – це сукупність різних за формою дій, що здійснюються суб’єктами контролю за поведінкою людей (власною поведінкою), відносинами, які виникають у суспільстві, або для встановлення будь-яких наукових та інших пізнавальних цілей при дослідженні об’єктів матеріального світу. Під час здійснення контролю суб’єкт контролю здійснює перевірку і облік того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього завдання та реалізує свої функції. Контроль використовується для перевірки відповідальності діяльності учасників суспільних відносин встановленим приписам, у рамках і межах яких вони мають діяти і є одним із найважливіших елементів державного управління та основним засобом забезпечення законності й дисципліни в ньому [22, С. 7].

     Аналізуючи  поняття “контроль”, потрібно звернутися до тлумачень, які пропонують юридичні словники та енциклопедії. Контроль пояснюється  як систематична перевірка виконання законів, директив, постанов і указів або як державні чи громадські заходи з нагляду, перевірки, обліку діяльності, поведінки фізичних і юридичних осіб, тобто контроль є перевіркою з метою забезпечення вірності і законності визначених дій та процесом відслідковування фактичного виконання планів [26, С. 265].

     Контроль  – загальна функція управління, що відповідає за нагляд та перевірку відповідності функціонування об’єкта прийнятим управлінським рішенням, визначення результатів їх виконання, виявлення допущених відхилень від відповідних нормативних установлень (законів, стандартів, наказів) та принципів організації та регулювання діяльності, яка перевіряється [28, С. 513].

     Контроль  як одна з важливих функцій державної  влади та управління дозволяє не лише виявляти, але й попереджувати помилки і недоліки в роботі учасників управління, віднаходити нові резерви та можливості [29, С. 23]. На думку М.С. Студенікіної, контроль полягає у спостереженні за відповідністю діяльності підконтрольного об’єкта приписам, отриманим від об’єкта, тобто органів або посадових осіб. Контролем також називають систематичну конструктивну діяльність керівників і органів управління, керівників підприємств, організацій та їхніх підрозділів щодо забезпечення єдності рішення і виконання, досягнення визначеної мети, відповідності фактичних результатів роботи запланованим або визначеним органами вищого рівня [34, С. 591].

     У контексті управлінської діяльності науковці, як правило, не приділяють особливої  уваги розмежуванню понять “контроль” та “нагляд”. Так, наприклад, у науковій доробці “Теория юридического процесса” йдеться про забезпечення систематичного та постійного нагляду (контролю) за діяльністю державних органів та посадових осіб, про суб’єкти, які здійснюють нагляд і контроль, а також про зміст контроль-наглядової діяльності [5, С. 48–49]. Таким чином, юристи-науковці фактично ототожнюють поняття “контроль” і “нагляд”, а в юридичному мовленні вживають їх як однорідні та ідентичні.

     Непоодинокими є випадки використання в юридичній літературі термінів “контроль” та “нагляд” як взаємозамінних. Так, Н.В. Вітрук, яка вказує на те, що серед державних органів, які здійснюють конституційний контроль, є спеціалізовані органи конституційного контролю у вигляді органів конституційного нагляду [7, С. 25]. У статті “Прокурорський нагляд за законністю оперативно-розшукової діяльності: його проблеми” І. Козьяков вказує: “Що ж стосується організації, тактики, методів й засобів здійснення оперативно-розшукової діяльності, то це питання на сьогодні в Україні вирішується для прокуратури негативно, що суттєво обмежує предмет прокурорського нагляду і повноваження прокурора в його діяльності й, по суті, виводить оперативно-розшукову діяльність з-під контролю” [35, С. 85].

     Аналогічне тлумачення співвідношення державного контролю і прокурорського нагляду дає М. Руденко, який вказує, що держава здійснює контроль (нагляд) за додержанням правових приписів через відповідні служби, інспекції, комітети, комісії, управління, відділи, прокурорський нагляд є “видом (частиною) державного контролю в цілому” [36, С. 30]. На думку деяких дослідників, у системі органів контролю особливе місце займає прокуратура, а прокурорський нагляд включають у так званий загальний контроль [38, С. 14]. Необхідно зауважити, що в Україні серед державних органів існують, по-перше, органи, що мають назву, яка вказує на їх контрольну чи наглядову діяльність та, по-друге, органи, у назві яких безпосередньо не згадуються терміни “контроль” або “нагляд”, проте до їхньої компетенції відноситься здійснення контрольної чи наглядової діяльності. Проте, ні назва органу, ні назва повноважень не є загальногалузевим критерієм розрізнення “контролю” і “нагляду”. Вказані назви – це тільки формальний критерій їх розмежування, оскільки “нагляд” органів нагляду, органів з наглядовими повноваженнями, законодавець досить часто характеризує за допомогою терміну “контроль”, тобто нагляд знаходить свій вираз у певній контрольній діяльності, а отже, “нагляд”, по суті є не що інше як “контроль”. Саме це вказує на синонімію цих понять у контексті відповідного нормативно-правового акту.