Анлго-американська правова система

 

           

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА  АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ

ПОДАТКОВОЇ  СЛУЖБИ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

Факультет юридичний

Кафедра теорії держави і права

 

 

 

 

 

К У Р С О В А   Р  О Б О Т А

з   курсу

“Теорія держави і права”

на тему

“Анлго-американська правова система”

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка  групи ПБ-12

Данилюк Оксана Миколаївна

                                                                                     Науковий керівник

Линник Тетяна Василівна

Ірпінь -2010

 

ЗМІСТ

 

Вступ   6-8

1. Структура і джерела англійського права     9-25
2. Розвиток і функціонування права США     26-31
1. Вплив англійського права на становлення правової

системи США          26-27

2. Специфічні риси американської правової системи    27-31
3. Право інших країн англосаксонської правової сім’ї    32-
1. Своєрідність правової системи Шотландії     32-34
2. Загальна характеристика правової системи Ірландії    34-35
3. Основні риси правової системи Канади      35-37
4. Особливості правової системи Австралії     37-38
5. Характерні риси правової системи Нової Зеландії    38-40

Висновки            41-42

Список використаної літератури        43-44

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В сучасному світі існують різні системи права, що обумовлено різним національно – історичним розвитком, звичаями, традиціями, релігією. В кожній країні є своя специфіка (особливості).

Англосаксонська правова система є однією з найпоширеніших у світі. Нею охоплюється територія таких держав, як Англія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія й багато інших. Майже третя частина населення Земної кулі в цей час живе по принципах, споконвічно закладеним у дану правову родину й, особливо, у її ядро - англійське право. Сфера застосування англійського права обмежується Англією й Уельсом. Воно не є ні правом Об’єднаного Королівства, ні правом Великобританії, тому що Північна Ірландія, Шотландія, острови Ла-Маншу й острів Мен не підкоряються англійському праву. Варто бачити розходження між вузькою концепцією англійського права, розглянутого як звід юридично обов’язкових норм, і універсальністю цього права, що є як модель для значної частини людства.

Англосаксонську правову  родину найчастіше називають ще родиною  загального права (common law). Від інших  правових родин вона відрізняється  насамперед тим, що як основне джерело  права в ній міститься судовий прецедент. Відповідно до існуючих правил, суд при рішенні якого б то не було питання є формально зв’язаним рішенням по аналогічному питанню, винесеним вищестоящим судом або судом тієї ж інстанції. Однак фактично в процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значної відмінності обставин знову розглянутої справи від раніше розглянутого, суд у цілому й окремі судді мають значну волю. Визнання прецеденту джерелом права дає можливість суду фактично творити право.

Слід зазначити, що визнання прецеденту має місце й за межами англосаксонського права. Однак  при цьому він не претендує  на роль основного джерела права. Останнє властиво лише загальному праву, що створюється суддями при розгляді конкретних справ і вирішенні різних суперечок між людьми. У силу цього загальне право нерідко йменується «суддівським правом» і тим самим виділяється як за назвою, так і по змісту серед інших правових систем. Дана особливість загального права, що з’явилася із часу його виникнення й становлення, залишається властивою йому й донині.

Зберігаються також  і інші його особливості. Серед них  такі, наприклад, як підсудність в  англійській правовій системі, що становить  основу англосаксонського права, чітко  вираженого в порівнянні з континентальним правом розподілу на галузі права; орієнтація норм загального права - продукту судової діяльності по розгляду конкретних справ насамперед на вирішення конкретних проблем, а не на формулювання загального правила поведінки, орієнтованого на майбутнє; традиційне перебільшення ролі процесуального права в порівнянні з іншими галузями права, додання йому в ряді випадків більшого значення, ніж матеріальному праву.

Ці й інші їм подібні  особливості в тому або іншому ступені охоплюють усі без  винятку правові системи, що входять у родину англосаксонського права. Найбільш повно і яскраво вони відбиваються в англійському праві. Менш чітко й послідовно вони проявляються в американській і канадській системах права.

Причин такого нерівномірного поширення тих або інших рис на різні правові системи багато. Але найбільш важливі з них полягають у різних історичних, національних, культурних і інших умовах, у яких виникають і розвиваються або ж у які переносяться ті або інші правові інститути й моделі. Наприклад, система загального права, спочатку створена в Англії, виникла винятково завдяки діяльності королівських судів. Її походження й розвиток нерозривно пов’язані з королівською владою, у той час як використання ідей і інститутів загального права в США завжди перебувало в нерозривному зв’язку з республіканською владою. Особливості історичного розвитку цих країн, політичної й загальної культури наклали свій незгладимий відбиток також на їхні правові системи й правову культуру.

Таким чином,викладене  вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження даної роботи є англо-американська правова система, яка розкривається через її елементи: праворозуміння, правові норми та їх види,ситему права,джерела права,нормативно-правові акти,принципи права, юридичну техніку.

Предметом дослідження є закономірності виникнення,розвитку і функціонування англо-американської правової системи.

Метою курсової роботи є  вивчення структури,джерел.характерні особливості у певний історичний період.

 
 
                                  
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Структура і джерела англійського права

Англо - американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права — сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суддями в судовому прецеденті, який домінує як форма (джерело) права, у поділі права на загальне право і право справедливості, у визнанні закону лише після апробування його судовою практикою, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Географія поширення  загального права англо-американського типу, крім Англії і країн Північної  Америки — деякі держави різних континентів. Ступінь його впровадження в цих країнах неоднаковий.

Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії (common law), яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 p., затвердилося на початку XIV ст. і було доповнено у XV-XVIII століттях правом справедливості (law of equity). За своєю природою загальне право є казуїстичним, складеним із типізованих прецедентів.

На територію Північної  Америки (США) англійське право було внесено переселенцями з Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було обумовлено:

1) континентальним розташуванням,  незалежним від безпосереднього сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального  ладу, який пережила континентальна Європа, розвитком буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської  форми правління і федеративного державного устрою (Англія — монархія, її політичний режим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення  незалежності США) створення самостійної правової системи, що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення незалежності США в 1776 p. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси, які забороняли посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси романського типу. В решті штатів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі статутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту — судового та адміністративного.

Англо-американський  тип правової системи розвивався поза істотним впливом континентального права, яке стало творінням двох юридичних еліт — римської і європейської. На відміну від нього загальне право середньовічної Англії створювалося королівськими (вестмінстерськими) суддями. Поступово затверджувалася однаковість підходів до вирішення аналогічних справ для всієї країни. При розгляді справ прагнули додержуватися раніше винесених судових рішень.

Вироблена роз'їзними королівськими  суддями система норм права замінила форми правосуддя, що використовувалися  раніше: місцеві, канонічні, міські і суди баронів. Ця система норм стала іменуватися загальним правом і мала обов'язкову силу як для королівських, так і для нижчих судів.[2]

У Англії загальне право  виникло на основі королівської влади і раніше, ніж у країнах континентальної Європи. Це пояснюється тим, що тут раніше, ніж в інших країнах Європи, затвердилася сильна централізована монархія.

У той час, як у країнах  європейського континенту римське  цивільне право активно рецепувалося (приблизно з 1400 p.), загальне право в Англії сформувалося і укоренилося без випереджаючого впливу римського права — завдяки позитивним місцевим властивостям. Воно було орієнтовано головним чином на засоби правового захисту. На сто років загальне право випередило континентальне право розробкою засобу захисту від зловживання: піддавати своїх ворогів позбавленню волі без суду і слідства. Про це свідчить наказ про habeas corpus, що означає: «ви повинні пред'явити (у суді) тіло (затриману особу)». Відповідно до habeas софт доставлена в суд особа може бути звільнена суддею, якщо для її затримання немає юридичного виправдання.[22]

Загальне право Англії було сформовано (і значною мірою  функціонує й зараз) як неписане право, яке грунтується на професійній традиції, а пізніше — на міркуваннях суддів при вирішенні справ. Одним із фундаментальних його засад було те, що кримінальні справи і більшість цивільних справ (починаючи з XIII ст.) розглядалися судом присяжних.

Суд справедливості виник  як правомочність монарха здійснювати через лорда-канцлера право пом'якшення суворих судових рішень, посилаючись на загальні принципи права, поняття добра і гуманізму, а не на конкретні прецеденти. Суд лорда-канцлера заповнював прогалини загального права. Наприклад, канцлер надавав силу зобов'язанню особи управляти майном на користь третьої особи і передавати їй одержані прибутки. При цьому не порушувалася норма загального права, відповідно до якої особа, що одержала майно в результаті передача (довіри) його іншою особою для управління в інтересах третьої особи, стає єдиним власником цього майна (так звана довірча власність).

Лорд-канцлер втручався  в розгляд справи «в ім'я справедливості». Він брався за справу лише тоді, коли міг застосувати санкції до відповідача, який порушив його розпорядження. Не претендуючи на зміну норм, установлених судами, він по сутності виробляв додаткові норми, що називалися нормами права справедливості. Був накопичений і систематизований значний обсяг типових випадків, що грунтувалися на юрисдикції канцлера, утворилися низка концепцій (концепція зловживання впливом і введення в оману та ін.) та інститутів (основний із яких — довірча власність).

Згодом лорд-канцлер  позбавився можливості на власний розсуд вирішувати справи. Його суд перейшов до вирішення спору на підставі прецеденту. Так склалися дві рівнобіжні системи прецедентного права, що мали низку відмінностей у нормах матеріального і процесуального права. Згодом це ускладнило процедуру судового розгляду справ.[1]

Судова реформа 1873-1875 pp. (Новий акт про судоустрій) фактично поєднала загальне право і право справедливості, канцлерські суди із судами загального права. Після 1875 p. норми загального права і права справедливості стали застосовуватися тими самими суддями, при цьому прецеденти права справедливості утворили органічну частину одного прецедентного права Англії.[13]

До сфери дії права  справедливості входили спори про  нерухомість, відносини довірчої власності, справи про торгові товариства, про банкрутство, спадкування. Предметом загального права стали договірні відносини, інститути цивільно-правової відповідальності, кримінально-правові справи та ін. Принципового розмежування між ними не відбулося. Понятійно - категоріальний апарат у них спільний. Відбувається взаємне сприйняття термінів, понять, норм, інститутів. Причина цього полягала у тому, що суди в Англії мають загальну юрисдикцію, розглядають різні категорії справ (цивільні, кримінальні, торгові тощо), зацікавлені в однаковій термінології.[7]

Серед юридичних джерелі  англійського права (судовий прецедент, статут /закон/, конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина, міжнародний договір) найзначущім є судовий прецедент. Право Англії було і залишається прецедентним. Так, судовий прецедент обгрунтував невідповідальність монарха («король не може бути неправий»), санкціонував інститут контрасигнатури («король не може діяти один»). Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу.

Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав — членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом.

Нижчі суди прецедентів  не створюють. Англійське правило прецеденту носить імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (правило «stare decisis»). Відповідно до цього правила, кожна судова інстанція зобов'язана додержуватися прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч. У США вони обчислюються мільйонами.

Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай. У сфері  конституційного права сформувався  звичай, який відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Наприклад, відповідно до звичаю монарх зобов'язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В традиційний спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка перемогла на парламентських виборах. Конституційні угоди становлять собою письмово не зафіксовані правила конституційної практики. Їх слід відрізняти від звичаїв, які є частиною загального права.

  В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю поступово зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення судової справи присяжних засідателів, тому що вони порівняно з професійними суддями не мають необхідних знань норм права, раніше ухвалених судових рішень, без яких неможлива точна юридична кваліфікація справи.[19]

У минулому присяжні засідателі відіграли значну роль у впровадженні звичаїв і традицій в систему англійського права. При виробленні позиції у конкретній справі вони спиралися на традиції, звичаї, норми поведінки, які склалися в окремих графствах Англії. Звичаї минулого (до XIII ст.) враховувалися суддями в процесі розгляду справ. Деякі із них (наприклад, розвішування рибальських сіток на чужому березі незалежно від згоди власника берегової смуги) збереглися й дотепер.

Через відсутність писаної  конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних  посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традицій участі монарха в офіційних церемоніях, етики поведінки монарха і членів його сім'ї та ін. Англійські юристи вважають, що загальне право — це звичаєве право.

До джерел англійського права слід віднести правову доктрину — концептуально оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли відображення у працях авторитетних англійських юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока), були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ. Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального права завдяки аналізу обов'язкових прецедентів, які не втратили свого значення й зараз.

Родоначальником американської  доктрини правової системи був Джозеф Сторі (він запропонував термін “конфліктне право”). Видана ним наукова праця “Коментарі до конфліктного права” давала підстави стверджувати, що Сторі був прихильниом голандської школи права і в своїх дослідженнях спирався на її постулати. Він стверджував, що: кожна країна володіє виключним суверенітетом і виключною юрисдикцією в межах своєї території, тому відносно всієї власності і осіб, що знаходяться на її території, а також всіх дій і контрактів, які відбуваються на її території, повинна діяти її юрисдикція.

Доктринальними джерелами  англійської конституції вважаються «Трактат про закони Англії» Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 p.), книга «Англійська конституція» Беджгота (1865 p.) та ін. Суди звертаються до доктрини у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX — початку XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.[9]

Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно  зросло. Нерідко обгрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні  судового рішення відбувається з  урахуванням наукових посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.

Джерелом права в  Англії є судові коментарі, узагальнення пре-цедентної практики. Вони є практичним посібником для суддів. Юридична наука  в цілому або теоретико-правові  ідеї та концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення.

Поняття загальних принципів  права в Англії історично не склалося. За наявності прогалин у праві  справи вирішувалися на основі правосвідомості. Лише пізніше англійські суди виробили принцип природної справедливості як правової категорії. В історії англійського права він мав подвійне призначення: 1) у судах канцлера служив засобом уточнення рішень судів загального права при їх оскарженні; 2) був підставою для вирішення справи у разі прогалин у законі, прецеденті, звичаї.

В англійських колоніальних судах принципи «природного правосуддя, справедливості та доброго сумління» були критерієм застосування місцевого права, а насправді засобом впровадження англійського права в колоніальні правові системи.[5]

У наші дні принцип  природної справедливості спрямований насамперед на забезпечення основних прав людини. Проте в Англії, як і в країнах романс-германського типу правової системи, відсутні чіткі правові підстави або конституційні рамки, спроможні визначати дії суду із забезпечення справедливості.

Зі вступом Англії в Європейське Співтовариство виникла  проблема інтеграції загальних принципів  права держав континенту — членів Співтовариства і англійського права. Цей процес сприяє як уніфікації, так і взаємозбагаченню правових систем.

Особливість системи англійського права полягає у тому, що вона не має точної класифікації галузей права, властивої континентальній системі. Відбувається розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, шкода, придбання, процедури цивільні, кримінальні, магістратських судів та ін. На цей час засадничі галузі права набувають все більшого розвитку. Система англійського права поділена на чотири категорії галузей по дві у кожній: право кримінальне і цивільне; право публічне і приватне; право матеріальне і процесуальне; право муніципальне і публічне міжнародне. Процесуальне право має явний пріоритет над матеріальним правом.Панування прецеденту обумовило підвищене значення процедурно-процесуальних правил.[10]

В Англії під публічним  правом розуміється система норм, які поширюються на все населення  країни, а під приватним — на окремих осіб і окремі території  держави. Таке розуміння не збігається цілком із традиційним континентальним тлумаченням. Замість романс-германського поділу публічного і приватного права правові системи англо-американського типу керуються власним історичним поділом права на загальне право і право справедливості. Є лише слабке сприйняття категорій і понять римського права. Така відмінність у структурному поділі права два основних типи правової системи (романс-германський та англо-американський) не є історично випадковим. Вона обумовлена різними історичними умовами їх становлення, особливостями культурного розвитку. Романс-германська система склалася раціональним шляхом, англо-американська — природно-еволюційним.

Основні категорії цивільного права:

• контракти — угоди, укладені між людьми (компаніями);

• делікти — правопорушення, вчинені фізичною особою проти людини, чужої власності або репутації;

• кредити — угоди, за якими особа управляє власністю  на благо іншої особи;

• заповіт — угода  про розпорядження власністю  після смерті власника;

• сімейне право.

Основні категорії публічного права:

— злочини — правопорушення, які навіть у разі їх вчинення проти особи можуть завдати шкоди нормальному життю суспільства;

— конституційне право  — регулює сфери дії Основного  закону взагалі і взаємовідносини між особою і державою;

— міжнародне право —  регулює відносини між державами і між громадянами різних країн.

Традиційно англійську систему права відрізняє принцип  стабільності і додержання прецедентів навіть тоді, коли вони формально не мали обов'язкової сили. Впевненість громадян, державних службовців і посадових осіб в існуючому правовому порядку ґрунтувалася на минулій прецедентній практиці, яка вважалася непорушною доти, доки не з'являвся якийсь вагомий аргумент на користь її зміни. Суди завжди орієнтувалися на однаковий розгляд аналогічних випадків. Дотепер не тільки прецеденти, а й їх тлумачення залишаються незмінними.

У системі англійського права існують два види норм: законодавчі  і прецедентні. Законодавчі норми, як і норми романо-германської  системи права, є правилами поведінки  загального характеру. Прецедентні норми – судове рішення ( або його частина ) у конкретній справі.

Прецедентна норма права  містить:

• юридичний висновок у справі (визначення рішення );
• аргументоване обґрунтовування рішення (положення або принцип, що полягають у підставі для визначення рішення ).[17]

 Ці два елемента складають сутність рішення . Фактично тільки прецедент на норма носить обов’язковий характер. Усе інше в рішенні вважається мимохідь сказаним з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції у питанні, яке не є предметом рішення. Мимохідь сказане не має обов’язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ. Правда, його практично важко відокремити від прецедентної норми. Це заважає чіткому формулюванню норми.

Прецедент на норма принципово відрізняється  від норми права романо - германського типу своєю конкретною, казуїстичною, індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагальненого змісту загального характеру. Прецедентна норма становить модель конкретного рішення, а не абстрагування від окремих випадків, що властиве нормам права романо - германських країн. Для винесення судового рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового значення, який мав місце раніше і є аналогічним випадку, що розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає, який прецедент для нього є обов’язковим. Оцінивши факти, суддя у ході судового розгляду може керуватися або точними логічно-раціональними побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу обраної прецедентної норми без її скасування (якщо таке скасування належить до його повноваження). Виходить так, що суддя підкоряється нормі права, а норма права залежить від його суб’єтивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й законодавчі норми, як правило, мають казуїстичний характер викладу. Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні – відмінна риса системи загального права.

Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три варіанти застосування суддями нової прецедентної норми:

лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна дія);

до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія);

до фактів, які виникли до і  після її прийняття (ретроспективне застосування).

Традиційно застосування прецедентної норми пов’язано з третім випадком, тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається американською судовою практикою, тлумачиться суддями Англії як повне прирівнювання судової нормотворчості до парламентського законодавства і кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права.

 Відповідно до цих принципів прецендентна норма призначається насамперед для вирішення тієї справи, яка знаходиться у розгляді суду і стимулює її створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії преценденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому розгляді.

Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми. Можливий такий варіант – ухвалюється  закон, яким скасовується прецедентна норма. Як правило, завдання її скасування покладається на суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди віддають перевагу не скасуванню прецендентної норми, а відходу від неї. Це дозволяє в разі потреби звернутися до „сплячого” преценденту.[3]

Дія прецедентної норми  в просторі також має свої особливості. Принцип її дії встановлює обов’язок  судів додержуватися рішень вищих  судів у рамках однієї судової системи. Однак специфіка розвитку англо – американського типу правової системи з єдиного центру – Англії, тривале домінування англійського права над правом країн Британської Співдружності націй до (1947 р.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різних місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків, виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн. Відпрацьовано механізм їх „переведення” з однієї країни в іншу в рамках англо – американського типу правової системи. Чимало прецедентних норм, вироблених англійськими судами, стали надбанням інших держав або враховувалися їх суддями. Спостерігається відання переваги іноземним прецендентам над національними, особливо в країнах Співдружності.