Банківські інвестиції та інвестиційні ризики. 2

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З дисцепліни: Банківські операції

На тему: Банківські інвестиції та інвестиційні ризики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

 

 

 

ВСТУП

Інвестування є складовою  економічної діяльності, що визначається організацією та методами примноження  капіталу. Знання і розуміння логіки й технології процесу використання капіталу з метою його нарощування  дає змогу підприємствам-інвесторам ефективно вести виробничу та фінансову діяльність, раціонально використовувати матеріальні, фінансові та трудові ресурси.

Інвестування як предмет вивчення є комплексом теоретичних підходів, методичних і практичних прийомів управління капіталом з метою забезпечення його постійного зростання з урахуванням зміни зовнішніх та внутрішніх для інвестора умов.

Основною метою курсової роботи є визначення сутності інвестиційних операцій українських комерційних банків. Відповідно до поставленої мети визначено сукупність основних завдань, спрямованих на їх досягнення:

- з’ясувати економічну сутність понять “інвестиції”, “банківські інвестиції”, “інвестиційна стратегія”, “інвестиційна політика”

- проаналізувати нормативну базу щодо здійснення інвестиційної діяльності українськими банками;

- розглянути методи інвестиційної політики комерційних банків з метою ефективного формування інвестиційного портфеля;

- розробити схему формування інвестиційної стратегії комерційних банків;

- визначити шляхи стимулювання інвестиційних операцій банків;

- сформулювати основні рекомендації щодо підвищення ефективності інвестиційної діяльності в цілому.

Об’єктом дослідження є економічні відносини в процесі формування стратегії банківських інвестицій.

Предметом дослідження є діяльність банків на фінансовому ринку України при формуванні їх інвестиційних портфелів.

Теоретико-методологічну основу роботи складають сучасні теорії формування інвестиційного портфелю, класичні теорії та новітні підходи в обранні інвестиційної стратегії комерційного банку. У процесі дослідження використовувалися загальнонаукові методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, економіко-математичні методи. Обґрунтування основних засад формування інвестиційного портфелю комерційного банку проведено за допомогою порівняння, систематизації та узагальнення фактичних даних. Визначення ефективності цих інвестицій здійснювалося на основі ретроспективного аналізу інформації, статистичних методів, історико-логічної аргументації.

Інформаційну базу дослідження складають нормативні документи, що регулюють процес інвестування комерційними банками інші законодавчі документи; матеріали та щорічна звітність діяльності українських банків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1 КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ ЯК СУБ’ЄКТИ РИНКУ  ЦІННИХ ПАПЕРІВ

         1.1 Сутність інвестицій та інвестиційної діяльності

 

 До початку 90-х років в Україні для категорії «інвестиції» не знаходилося місця як у теорії, так і на практиці. Уперше це поняття у вітчизняній економічній літературі почало зустрічатися як синонім поняття «капітальні вкладення». Інвестиції розглядалися, як правило, в ролі найважливішого економічного інструменту, що характеризував діяльність будівельного комплексу. У цьому випадку капітальні вкладення (іноді –інвестиції) розглядалися вченими у двох аспектах: як економічна категорія та як процес, пов'язаний із рухом грошових коштів (ресурсів).

Вважається, що початком процесу вивчення поняття інвестицій була перша половина 50-х років XX ст., коли М. Марковій у своїх роботах заклав основи сучасної теорії інвестиційного портфеля . Таким чином, по суті, було викладено методологію прийняття рішень в області інвестування, а також запропоновано відповідний науковий інструментарій. Варто зауважити, що формування західної наукової думки щодо інвестування відбувалося на основі вчення про фінанси. Саме в рамках теорії фінансів сформувалася як наука прикладна дисципліна «інвестиційний менеджмент», присвячена методології та техніці управління інвестиціями компанії, яка включає три взаємопов'язані напрями, що складають серцевину процесу управління інвестиціями компанії:

- інвестиційна політика (тобто дії, пов'язані з розміщенням інвестиційних ресурсів);

- управління джерелами коштів (тобто пошук фінансування та обґрунтування їх оптимальної структури);

- дивідендна політика (розрахунки обсягу доходів та їх розподіл).

У свою чергу в Україні  значний імпульс для розвитку теорії інвестицій було дано становленням системи приватного підприємництва та конкуренції.[11, с.24-26] 

    Разом з тим у рамках даного уявлення існує багато модифікацій поняття «інвестицій», появу яких зумовлено специфікою та традиціями різних економічних шкіл та течій. Так, за теорією австрійської школи про «граничну корисність», інвестиції трактуються як обмін задоволення потреб сьогодні на задоволення їх у майбутньому.

«Найбільш загальним  визначенням, яке можна дати акту вкладання капіталу, – писав французький економіст П. Массе, – було таке: інвестування представляє собою акт обміну задоволення сьогоднішньої потреби на очікуване задоволення її в майбутньому з допомогою інвестиційних благ» . Таке визначення має суто психологічний підхід: передбачаються наміри, згода не задовольняти потреби сьогодні в надії одержати в майбутньому блага та послуги, які переважають за вартістю вкладені.

Найбільш чітку сутнісну характеристику інвестицій та їх подвійності дав Дж. Кейнс: з одного боку, він бачить у них розмір доходу, акумульованого з метою нагромадження та обсяг ресурсів, тобто потенційний інвестиційний попит. З іншого боку, за його теорією, інвестиції виступають у формі вкладень (витрат), які визначають приріст вартості капітального майна, тобто як реалізована у рівновазі попит і пропозиція. Крім того, Дж. Кейнс трактував інвестиції як «поточний приріст цінностей капітального майна внаслідок виробничої діяльності даного періоду». Це «... та частина доходу за даний період, яка не була використана для споживання» [11, с.26].

На основі результатів  аналізу теоретичних поглядів на сутність інвестицій зробимо висновок, що інвестиції – це складне та змістовне поняття, що інтегрує в собі різні економічні процеси, які впливають на виробництво, розподіл, обмін та споживання національного продукту, тобто вони є фундаментальною основою суспільного відтворення.

Відносини, що виникають  у процесі інвестиційної діяльності комерційних банків, регулюються Законами України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. та «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. Інвестиційна діяльність банків за межами країни регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність відбувається, відповідними договорами України, а також спеціальним законодавством України.

На відміну від терміна  «інвестиції», поняття «банківські  інвестиції» у сучасній економічній літературі, присвяченій дослідженню грошей, фінансів і кредиту, поки що належного наукового осмислення та розкриття не отримало.

Попри це вітчизняні науковці активно почали здійснювати наукові дослідження в цьому напрямі банківської діяльності. Певний внесок у розвиток теорії «банківських інвестицій» здійснює сьогодні Б. Л. Луців, який у своєму монографічному дослідженні «Банківська діяльність у сфері інвестицій» обґрунтовує теоретичні підходи до висвітлення категоріального інструментарію банківського інвестування. Зокрема, він визначає, що як похідне поняття категорії «інвестиції», «банківські інвестиції» акумулюють у собі суттєві властивості інвестицій узагалі, хоча вони мають специфічні форми свого прояву. Тому дослідження економічного змісту банківських інвестицій неможливе без взаємопов'язаного та взаємозумовленого розгляду їх на фоні розкриття суттєвих ознак деяких загальних категорій інвестиційних відносин [11, c.28].

Професор О. В. Васюренко, розглядаючи зміст банківських  інвестицій, виділяє їх у три групи:

1)  інвестиції у  сферу економічних проектів (промисловість, транспорт, будівництво, сільське господарство тощо);

2)  інвестиції у  цінні папери;

3) інвестиції у передові технології та у виробничу й нематеріальну сферу (мистецтво, навчання та ін.).

У свою чергу, автори підручника «Банківські операції» за редакцією професора А. М. Мороза виділяють дві групи банківських інвестицій – це інвестиції у цінні папери та прямі банківські інвестиції, які можна класифікувати як:

– інвестиції у власну діяльність, це, насамперед, інвестиції у власні основні фонди та інші вкладення, які збільшують вартість власних активів банку;

– інвестування в інші види діяльності, ці інвестиції здійснюються:

а) за рахунок коштів банку, вони спрямовуються на створення  підприємств чи на участь у їхній  діяльності (крім купівлі акцій), які є передусім елементами інфраструктури банківської діяльності;

б) за рахунок кредитних  ресурсів, кредитування клієнтів банку  на інвестиційні потреби здійснюється як за рахунок кредитних ресурсів, залучених власними силами банку, так і за рахунок обслуговування цільових кредитних ресурсів на інвестиційні цілі зовнішнього походження [c.29-30].

У широкому аспекті під  інвестуванням розуміють процес “витрачання коштів сьогодні з метою  отримання ще більшої суми завтра”.

Інвестування є формою фінансово-економічної діяльності, що має за мету нарощування, примноження капіталу. Це процес зростання вартості активів, якими володіє юридична або фізична особа.

Метою інвестування є  збільшення капіталу: за рахунок поточних прибутків на вкладений капітал або за рахунок зростання ринкової вартості самого капіталу внаслідок змін ринкової кон’юнктури.

Але стратегічною метою  інвестора залишається примноження  активів, капіталу. Досягається це через  реалізацію нових технологій, створення нових робочих місць, через виробництво конкурентоспроможної продукції, через розвиток підприємств тощо. Отже, цілі не суперечать одна одній за умови, що було досягнуто зростання капіталу, а не його проїдання, неефективне використання заради цих самих цілей [28, c.8].

Окремі автори вважають інвестиції вирішальним базисом майбутньої доходності підприємства. Втілення інвестиційних проектів потребує відмови від грошових коштів сьогодні на користь отримання прибутку в майбутньому. Як правило, на отримання прибутку слід розраховувати не раніше, ніж через рік після початкових витрат (інвестицій). У цей період вони є основною причиною виникнення фінансових проблем (наприклад, з ліквідністю), які підприємство намагається вирішити через додаткове фінансування [13, c.244-245].

Таким чином, інвестиції – це цілеспрямоване використання капіталу, класифікація якого наведена в додатку А.

Згідно класифікації під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи – як матеріальні, так і нематеріальні. Фінансові інвестиції не мають матеріальних компонентів. До них належать вклади в дебіторську заборгованість або вкладення коштів у фінанансові інструменти (активи), серед яких найбільшу частку становлять цінні папери.                                                               

Фінансові інвестиції – це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів.

За цілями застосування інвестиції поділяють на реінвестиції (заміна застарілих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва тощо).

За характером участі в інвестуванні існують прямі  і непрямі інвестиції.

Під прямими інвестиціями розуміють особисту участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладенні коштів. Прямі інвестиції – господарська операція, яка передбачає внесення підприємством коштів або майна безпосередньо в статутний фонд юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані ним (за визначенням НБУ).

Непрямі інвестиції пов'язані  з інвестуванням, що опосередковується інвестиційними або іншими фінансовими посередниками. Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об'єктів інвестування і подальшого управління ними. Тому вони вкладають кошти в цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками. Це можуть бути інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або компаній. Акумульовані таким чином кошти посередники розміщують на свій розсуд: обирають найефективніші об'єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані прибутки розподіляють серед своїх клієнтів.

За терміном інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Перші – це вкладення капіталу на період не більше одного року (купівля короткострокових ощадних сертифікатів, облігацій тощо). Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період понад рік (до двох років, від двох до трьох років, від трьох до п'яти років, більше п'яти років) [3, с.365-367] .

Для більш змістовного  розуміння поняття інвестицій та безпосередньо банківських інвестицій слід розглянути поняття фінансовий ринок та діяльність комерційних банків на ньому, що і буде висвітлено в наступному питанні.

1.2 Характеристика ринку цінних паперів

 

Ринок цінних паперів  – особлива форма організації руху коштів. Ринок цінних паперів – це історична категорія, яка з’явилася і розвинулась в умовах товарно-грошових відносин та перетворилась в особливу сферу економічних відносин.

Формування ринку цінних паперів у міру розвитку ринкової економіки сприяло появі таких форм, що відображають більш загальні і суттєві якості його руху – накопичення у вигляді грошового капіталу і перетворення у позичковий чи виробничий. [2, с.8]. Об'єктивною передумовою його функціонування є розбіжність виникнення потреби у фінансових ресурсах того або іншого суб'єкта з наявністю джерел покриття цієї потреби. Функціональне призначення ринку цінних паперів – здійснювати посередництво у процесі руху коштів від їхніх власників до користувачів.

Інструментами ринку  цінних паперів є цінні папери. Майже все, що оточує нас у житті, і сама діяльність можуть розглядатися як ресурс і бути об'єктом власності, користування тощо. Майнові права на ці ресурси можуть відокремлюватися від них та існувати в самостійній майновій формі – у вигляді цінних паперів. Кожному виду ресурсів відповідають свої цінні папери, які, у свою чергу, можуть бути предметом власності, купуватися та продаватися, бути переданими в забезпечення та ін. Цінні папери можуть розглядатися як ресурси, права на які можуть мати самостійне життя, власний фондовий  ринок.                                                                                             

За певних обставин можуть виникати цінні папери – права  на використання робочої сили, на нематеріальні  активи. Підставою для появи цінного паперу може також стати ймовірність настання певної події –  зміна фондового індекса, наприклад.

Отже, цінні папери – це права на ресурси, що відокремилися від своєї основи й навіть мають власну матеріальну форму (наприклад, у вигляді паперового сертифіката, запису за рахунками  [3, с.334-335], які:

• свідчать про право на володіння часткою капіталу або про відносини позики;
• визначають взаємовідносини між організацією, яка випустила цінні папери, та їх власником;
• передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів;
• надають можливість передачі грошових та інших прав на ці документи іншим особам.

Головною особливістю  цінних паперів є те, що вони можуть одночасно виконувати грошові функції  та виступати інструментом короткострокового або довгострокового інвестування капіталу з метою отримання доходу. 
Забезпечення обороту фінансових ресурсів на ринку цінних паперів України здійснюється через цінні папери, які відповідно до чинного законодавства поділяються на групи:

1) пайові цінні папери, за якими емітент не несе  зобов’язання повернути кошти,  інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь  у статутному фонді, надають їх власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини прибутку у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, за якими емітент несе зобов’язання  повернути у визначений термін  кошти, інвестовані в його діяльність, але які не надають їх власникам  права на участь в управлінні  справами емітента;

3) похідні цінні папери, механізм обігу яких пов’язаний  із пайовими, борговими цінними  паперами, іншими фінансовими інструментами  чи правами щодо них.[2,с.8-11]

Завдання ринку цінних паперів полягає у тому, щоб  забезпечити більш повне та швидке переливання заощаджень за ціною, яка влаштовує обидві сторони. Для цього потрібні біржі та діючі на ринку цінних паперів посередники.

 Біржа – це організований ринок цінних паперів, який функціонує на підставі офіційно зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угоди про розміщення та купівлю-продаж цінних паперів здійснюються обмеженою кількістю біржових посередників. Емітентами (емітент – організація чи підприємство, що випускає в обіг гроші або цінні папери) на ринку цінних паперів виступають приватні національні, державні національні, приватні та державні іноземні організації.

Розглядаючи сучасну  інституціональну структуру ринків цінних паперів, слід виділити чотири категорії учасників операцій: комерційні банки; інвестиційні (торговельні) банки; власне біржові фірми та кредитно-фінансові організації, які об'єднані під назвою “інституціональні інвестори” (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди).

У різних країнах співвідношення сил між ними різне. Воно залежить від рівня розвитку ринків та від юридичних відмінностей у законодавствах. Так, у державах, де комерційні банки мають право здійснювати операції із всіма видами цінних паперів, наприклад у Німеччині, інвестиційні банки не відіграють значної ролі [10, c 34].

На ринку цінних паперів переплітаються інтереси банків, акціонерних товариств, товаровиробників, посередницьких організацій, власників вільних грошових коштів, акцій і приватизаційних сертифікатів. Також відзначимо, що ринок цінних паперів належить до особливих сфер соціально-економічного життя країни. Його слід розглядати з урахуванням особливостей ринку позичкових капіталів, де формуються джерела інвестиційної діяльності і закладаються основи відтворювальних процесів в економіці в цілому фондовий ринок покликаний стабілізувати фінансове становище на окремих підприємствах і в галузях, а також у цілому по народному господарству за рахунок оперативного перерозподілу коштів на ті напрямки й об'єкти, де в них відчутна найбільша потреба. Такий перерозподіл відбувається не на підставі вільних адміністративних рішень, а за принципом найбільшої ефективності перерозподілених грошових фондів. Унаслідок цього досягається не тільки стабільне фінансове становище, а й ефективний розвиток виробництва [2, c.8].

Формування сучасного  ринку цінних паперів в Україні передбачає вирішення кількох важливих питань щодо визначення фундаментальних принципів подальшого розвитку національної економіки на ринкових засадах. Одним із важливих аспектів цієї проблеми є обґрунтування місця комерційних банків на ринку цінних паперів та співвідношення ролі банківських і парабанківських установ в операціях із цінними паперами [7, c.12].                                               

Взагалі зацікавленість комерційних банків у здійсненні інвестиційних операцій пов'язана насамперед із тим, що попит на позики не завжди може бути адекватним наявному в банку капіталу. Не маючи можливості розмістити відповідні кошти в позики, комерційні банки вкладають їх в інші види активів, що можуть забезпечити належний рівень прибутковості. Тому активні операції банків не обмежуються лише кредитуванням, наприклад, промислових підприємств, а включають також інвестиційну діяльність із розміщення коштів у цінні папері: тих же підприємств.

Також відзначимо, що фондовий ринок належить до особливих сфер соціально-економічного життя країни. Його слід розглядати з урахуванням особливостей ринку позичкових капіталів, де формуються джерела інвестиційної діяльності і закладаються основи відтворювальних процесів в економіці в цілому. Ринок цінних паперів покликаний стабілізувати фінансове становище на окремих підприємствах і в галузях, а також у цілому по народному господарству за рахунок оперативного перерозподілу коштів на ті напрямки й об'єкти, де в них відчутна найбільша потреба. Такий перерозподіл відбувається не на підставі вільних адміністративних рішень, а за принципом найбільшої ефективності перерозподілених грошових фондів. Отримання доходу – це одне із завдань інвестиційної діяльності банків, яке має забезпечувати досягнення ще таких важливих цілей як безпека вкладень, зростання та ліквідність їх [7,с.11-14].

Інвестиційні операції комерційних банків мають багатоцільовий характер. Вкладення в цінні папери (особливо державні) забезпечує комерційному банку, по-перше, збереження коштів, по-друге, диверсифікацію активів, по-третє, дохідність і ліквідність. [24, с.130-135].

У банківській практиці інвестиційні операції означають вкладення  коштів у цінні папери. Інвестиції відрізняються від позичок, а  саме:

1. Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладення коштів з метою забезпечення надходження грошей протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.

2. При банківському  кредитуванні ініціатором угоди,  як правило, виступає боржник,  а при інвестуванні – банк, який намагається купити активи  на ринку.

3. При кредитуванні  банк часто є єдиним чи одним  з не багатьох кредиторів, тоді  як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.

4. Кредитування пов'язане  з особистими відносинами банку  з позичальником, а інвестування  є знеособленою діяльністю.

Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує  тісний зв'язок:

• зазначені операції найприбутковіші, тому і найризикованіші;
• банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно від економічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на користь інвестицій [23, с. 122-126].

Жоден інструмент фондового  ринку не здатен забезпечити одночасно реакції усіх інвестиційних цілей комерційного банку. Саме тому розпорошення вкладень банку за видами цінних паперів і, як наслідок, формування інвестиційного портфеля дають змогу «примирити» всі цілі інвестування. Залежно від набору інвестиційних цілей кожен комерційний банк визначає свою стратегію фінансових вкладень. Вибір стратегії зумовлюється інвестиційної властивостями фондових інструментів, рівнем дохідності інвестиційних операцій, часом інвестування та мірою ризику [11]. Пріоритети банківського інвестування в Україні зумовлюють:

• збереження та приріст капіталу;
• придбання високоліквідних цінних паперів, що можуть виступати в ролі засобів платежу і нагромадження;
• одержання контролю над корпоративними підприємствами шляхом придбання великих пакетів акцій;
• спекулятивну гру на коливаннях курсів цінних паперів;
• мінімізацію фінансових ризиків за рахунок проведення хеджування інструментами фондового ринку.

Інвестиційна діяльність комерційного банку на ринку цінних паперів, як правило, забезпечує поліпшення фінансового стану банку у зв'язку з підвищенням прибутковості операцій та збереженням показників ліквідності на необхідному рівні. Цей вид діяльності комерційних банків тісно пов'язаний з їхньою кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватись банками як застава для отримання кредиту на міжбанківському ринку, рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Зацікавленість комерційних  банків у здійсненні інвестицій на фондовому ринку пов'язана з кількома аспектами. По-перше, вкладення в цінні папері, є

• Альтернативою розміщення фінансових ресурсів у позички у разі недостатнього ресурсу на банківський кредит.                                                                
• По-друге, для комерційних банків цінні папери є формою збереження їхніх активів та способом захисту залучених фінансових ресурсів клієнтів від інфляційного знецінення.                                                                                     
• По-третє, розміщення банківських ресурсів у високодохідних цінних паперах забезпечує підвищення прибутковості операцій банку в цілому. Водночас вкладення в короткострокові фондові цінності підвищують ліквідність банку.

Безпосередньо сутність операцій банків з цінними паперами на фондовому ринку буде висвітлена в наступному питанні.

1.3 Економічна сутність інвестиційних операцій банків з цінними паперами

 

В Україні зараз випускаються та перебувають в обігу такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішньої  республіканської і місцевої позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати та векселі.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки можуть здійснювати  операції з цінними паперами у  таких напрямах:

1. Як емітенти цінних  паперів (випуск акцій, облігацій, ощадних і депозитних сертифікатів, емісія банківських векселів).

2. Як інвестори (вкладання  коштів банків у цінні папери).

3. Як посередники, що  виконують операції з цінними  паперами в інтересах та за  дорученням своїх клієнтів (брокерські  операції, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові, консультаційні).

Інвестиція – це господарська операція, яка передбачає придбання  основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів  в обмін на кошти чи майно.

Інвестиційними вважаються лише операції банку з акціями і облігаціями, тобто такими видами цінних паперів, які здебільшого визначаються масовим характером емісії та мають властивість обертатись на вторинному ринку. При цьому до інвестиційних слід відносити лише операції, для яких характерним є як вкладення банківського капіталу, так і отримання прибутку. Усі інші операції банків із цінними паперами до безпосередньо інвестиційних операцій банку не належать, а є складовою частиною посередницьких, трастових або позичкових операцій [1, с.31-41, 13].