Гімназія  “Рідна школа”

Ім. М. Шашкевича 
 
 
 

                                            Курсова робота

                                                                             З історії України

                                                                             Учня 6-А класу

                                                                             Романовського Романа 

                                                                             Науковий керівник:

                                                                              Сов’як О.К.

Чортків-2002

Зміст.

Вступ... ..............4-5 

Передумови  і причини унії... .....5-13 

Собори  у Бресті... ..........13-18 

Наслідки  унії... ......…………..18-23 

Висновок... .............23-25 

Додатки... .............25-27 

Список  використаної літератури... ..28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

План. 
 

1. Вступ. 

2. Передумови  і причини унії. 

3. Собори  у Бресті:

         а) рішення   собору  православних;

         б) рішення   собору  уніатів. 

4. Наслідки  унії. 

5. Висновок. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Недавно ми відзначали ювілей 400-ліття Берестейської  Церковної Унії, відбулася  1596 р.  Цю подію досліджували багато істориків. Кожен трактував її по-своєму. Одні вбачали в ній переважно позитивні сторони, показуючи, як єдино-правильний акт, замовчуючи всі негативні її наслідки.  Ця подія, і досі, якщо не породжує дискусії дослідників, то все-таки спричинює немалий до себе інтерес. 

   Кожна історична подія в житті Церкви й народу має свої об’єктивні закономірності.  Дослідникам Церкви необхідно сьогодні визначити, чи Берестейська  Унія  була завершенням еволюційного чи революційного процесу в житті Київської Церкви, який почався в свідомості архітекторів Унії, як він відбився на суспільно-політичному та культурному житті Русі  ХVІ  ст.  Це був процес, що започаткував низку перетворень у житті тогочасного суспільства.

   Розвиток  “З’єднаної  Церкви” був зумовлений також Рівнем релігійної  й національної  свідомості духовенства і вірних цієї Церкви.

   Берестейське  Церковне з’єднання не було суто церковним  явищем, яке, однак, в міжнародному масштабі мало своє політичне використання, що залежало від рівня заполітизованості релігійної проблеми. На долю і хід Берестейської Унії, її підготовку і наслідки мала вплив релігійна політика тогочасної Речі Посполитої, яка використовувала конфесійну проблему у польсько-російських політичних відносинах ХVІ ст.

   Слід  відзначити , зацікавлення “З’єднаною Церквою” з боку деяких польських, а деколи, також, інших істориків, випливало зі спроб політичного  використання, того церковного фактору у новій політичній дійсності.

   Критики Берестейської унії часто наголошували на тому, що їм було вигідно в плані  політичного використання - йдеться про асиміляційне і дезінтригуюче використання релігійного фактора в становленні будь-якого народу. Саме політичне використання Берестецького акту політичними чинниками Речі Посполитої призвело до релігійних конфліктів і мало пряме відношення до становлення ”З’єднаної Церкви”, яка була діяльним фактором у суспільно політичному житті бездержавного українського народу й основним рушієм його історії. Не можна, однак забувати й про те, що на релігійні конфлікти впливали також юридичні, доктринальні, соціологічні й етнічні фактори,  джерелом яких є історична свідомість і традиції народу. Церкву можна використовувати як суспільний об’єкт у політичних торгах, а особливо тоді, коли йдеться про бездержавний народ або етнічну групу, як це мало місце в ХVІ ст. в Польсько-Литовській державі.

   Об’єктивному  процесові   церковного  об’єднання   1596  р. сформованому   на   церковній   свідомості   єпископів   - архітекторів об’єднання,  могли сприяти,   або заважати, різні   політичні фактори.   Берестейська  унія  була  церковно-релігійним  феноменом,   який  виник на  базі  міжнародних стосунків між Сходом  і Заходом,   на  зламі двох  культур і цивілізацій.   3  позиції сьогодення  спадщина  Унії  вимагає переосмислення,   нового аналізу,   які  виявили б  важливість релігійно-церковних  процесів  у суспільно-політичних  та економічних   явищах.

   Одразу   після   проголошення  Унії її  проблема   набула   неоднозначного,   часто  -  просто  супротивного  трактування.   Полемічна  література  кінця  XVI  -  початку XVII  ст.   намагалася  з  різних  боків  висвітлити її.   Власне,  уже тоді,   були  поставлені   всі   найважливіші  питання,   пов’язані  з  нею.   Однак розв’язання їх  чи  якась бодай  найзагальніша  єдина  оцінка  ще  й  тепер   викликають  багато  суперечок.   Як  уже  було зазначено дослідженням   проблеми  Унії  займалося   багато істориків, трактуючи її з різних сторін.   На  історію Берестецького собору,   видану  Петром Скаргою   1597  року, православні   негайно ж відповіли документальною  історією собору  в   книзі  «Ектезіс»,   виданій того ж   1597  р.   і  знаменитим  «Апокрізісом»  Мартина  Броневського  (1597  р.).   Тут теж  подано  історію  й  документи  про  собор.   І  пізніше вийшло  не  мало  праць  в  зв’язку із собором і   початками унії,   але всі вони  носили  явно суб’єктивний  характер. Справжня   наукова історія Унії появилася аж  у  кінці XVII ст.   Це була  праця  Василіянина  Ігн.  Стебельського  «Dwа wielкі  swiatІа  nа  hогуzоnсіе  роІоскіm»  (1781-83),  де  було подано  цінний  документальний  матеріал.

     Ще більше значення  мала  праця   Миколи  Бантиша-Каменського   «Историческое  извьстіе о   возникшей  вь  Польшь  уніи»,   зложена  в 1795  році, але видане лиш в   1805. 3  неї, властиво, й починається наукова література  про унію. В   1842 році  вийшла дисертація  М. Костомарова «О причинахь и характерь уніи вь  Западной  Россіи», але вона  була  зараз же конфіскована  й знищена російською владою. Перевидана вона  була  Українською Академією Наук  у   Києві (1928). Працею  М. Кояловича «Литовская  церковна  унія» 2  т., (1859-61)   відкривається цілий ряд розвідок  про унію російських   і   українських   істориків,   писаних із   церковно-православного штанпункту, із  його дуже  негативним  поглядом на  унію  та її наслідки. Важливішими з них були  розвідки Н. Іванишева (1859), М. Макарія, Ор. Левицького, Н. Петрова, Ф. Кудринського, П.  Жуковича  та  інших. 3  польських і чужоземних  праць треба назвати праці  Є. Ликовського, А. Прохазки, А. Левицького. Дуже важлива праця відомого єзуїтського історика  П. Пірмча  «Lа  Russiе  еt  Lе Sаnt Sіеdе», 1896.

   Наукові   праці   про  унію,   писані  українцями   з  уніатського  погляду,  починаються німецькою працею  єпископа  Ю.Пелеша «Gеsсhісhtе dег Unіоn»  (1878-1881).  Далі  вийшли  праці Ант. Добрянського,   К. Студинського,  Ол. Сушка, Б. Бучинського, М. Чубатого, Ст.Томашівського,  які  звернули також увагу  й  на  унійні  спроби  перед  Берестейською унією [c 178-179;5].

   Дослідженням  цієї проблеми  займалися  також  і   радянські історики  такі   як  В.Зотович  «Що таке унія»  - Львів,   1947 р.;   Д.Похилений «Згубна роль  церковної унії  в   історії українського  народу» -  К.,   1958;  Загаймо П.   «Українські письменники -  полемісти кінця XVI-  початок XVII  ст.   в  боротьбі   проти   Ватикану  й  унії» -  К.,   1957;  С.Плохий  «Папство  и Україна»  -  К.,   1989.  Але всі ці  праці_, нажаль_,  дещо однобоко  розглядають Унію  і  її значення. До   цікавих  дослідників   Берестейської Унії  належить   польський   історик Оскар  Галецький.   І  вже  найновіші дослідники   цієї  проблеми -   це  Іван  Ортинський   «Під  знаменням Берестейської події»;   В.Іванишин,   І.Мончак  «Берестейська   ідея   Київської церкви»;   В.Серчик  «Unіа   Вгеzеsка  - rеflеksjie  о   tоlеrаnсіі»,   «Unіа  рrzеskа  і  jіj  nаstepstwa»,   І.Гарасим  “Берестейське  Церковне  з’єднання”. Цікаві  праці  молодого  українського  дослідника  Бориса   Гудзяка  “Західна  історіографія  й  Берестейська  унія”,  “Історія  відокремлення” і інші. Щойно вийшло  ґрунтовне дослідження історії Церкви  в Україні професора Українського  Вільного  Університету  Матвія  Стахіва “Христова Церква  в Україні 988-1596”,  що  присвячене  Берестецькому  з’єднанню  Христової  Церкви  від  її  постання  до  Собору  1596 р. У  праці подано  ґрунтовний  і цікавий аналіз.

   Берестейська  унія  позначає  переломний  момент  в  історії  Київської  церкви.  Довгий  час  вивчення  й  висвітлення її  зводилось до  з’ясування,  власне,  політичної  ситуації  кінця ХVІ ст., “суб’єктивних”  і  “об’єктивних”  причин,  характеристик  творців  унії,  їхніх  планів,  мети  тощо.  Усе  це  призводило  до  визначення  як  основних  причин  Берестейської  унії -- політичних  колізій,  кланових  інтересів,  політичних  і релігійних  угрупувань,  тощо. Обмежено-хронологічне  вивчення  соборів 1590-х років призвело  до  не  зовсім  правильних  її  оцінок.  Цілком  по  іншому  постає  унія,  коли  в  центр  її  розуміння  покласти  унійну  ідею  єдності  християнських  церков.

   Ця  ідея  має  давню  історію,  відлік  якої  почався  ледве  не  від  самого  офіційного  розколу  1054 р. християнства  на  західну й  східну  гілки.  Боротьба  за  втілення  її  тривала весь  час і являла  собою ланки єдиного ланцюга. З цього Берестейська  унія,  власне  є складовою частиною  в ланцюгу розвитку  унійної ідеї  у  християнстві. Спалахи боротьби  за  втілення  її  завжди  збігалися з політичними обставинами часу,  що  потребував  єдності держав  і народів,  як  противаги руйнівним зовнішнім і внутрішнім  силам.  А,  проте було  б хибним  убачати  в такому  збігові головну причину чи,  навіть,  сенс  унії.  Цілком  до  іншої сфери належить  питання про те,  як, хто, коли  і з якою  метою намагався скористатися  з цієї  ідеї.

     Щоб  оцінити  Берестейську  унію, варто  виходити  саме  із засади  загального  розвитку унійної ідеї. Тому  на  терені України   має   велике  значення   висвітлення   унійних змагань   Берестецького собору  -  що дає змогу глибше  і точніше охарактеризувати   весь  комплекс   проблем  унії 1596  року.

   З часів Володимира й запровадження християнства на Русі наприкінці X ст. Київська митрополія  була  дочірньою Церквою Царгородського патріархату.  Утворення митрополії під опікою  Візантії найважливіша,   інституційна  ознака   офіційного  входження Київської Русі  у Християнський світ.   Протягом  ХІ-ХІІІ   ст.   Київська   митрополія   поступово обійняла  всі  східнослов'янські  землі,   вводячи  їх  у  церковну   орбіту  Візантії.   Ієрархічно  підпорядкована   і  духовно  зобов’язана  залежна  в  культурному й  об'єднана  в літургійному   планах,   Київська   митрополія   стала   цілісною частиною  візантійського  православного світу.

   Будучи  спадкоємцем передусім  Візантії,  Київська  Русь залишалася   відкритою  і  для  інших  впливів.   Географічне  положення   Русі  зумовило її контакти  -  через торгівлю, воєнні  дії та  дипломатію  -  з євразійським  степом, балтійською  північчю,   західнослов'янським католицьким світом.   Ці  контакти,   як  і наростаюче усвідомлення  своєї політичної могутності,   викликало в руськім суспільстві   появу власних державних і церковних інтересів.   Це  не  могло не позначитись на  його  взаєминах із  Візантією.   Напруга в ієрархічних відносинах між Києвом  і   Царгородом  стала політичною  вже в ХІ-ХІІ ст., коли  Русь  знехтувала  прерогативу Царгороду у виборі  київських митрополитів   і без його  попередньої санкції призначила  митрополитами Іларіона  (1051-1054)   і   Клима  Смолятича  (1147-1155)  [c.1-3;4].

   Остання   чверть XI  ст.   узагалі  характеризується  ослабленням Візантії (1071 р.)  і посиленням  впливу  римського папи.   Саме  в цей час йде боротьба  за  великокнязівський київський стіл    Ізяслава  із Святославом,   що  привела до того,   що   Ізяславів   син Ярополк разом із  своєю дружиною  Кунігундою-Іриною  мандруючи   по  Європі, їздив   (1075   р.) посольством до  папи  Григорія  VII   і вів переговори  про умови повної залежності  князя   й  Русі  від престолу св. Петра згідно  кодексу Гертруди.  Саме цей хід можна вважати   першою  офіційною спробою часткової унії (визнання примату папи)  згода на  заборону анти папської пропаганди.   Заборону  приймати  митрополита з Візантії.  Князеві від папи  надавався титул короля  й  корона.   За  велінням Ізяслава   карбується  монета  з образом св. Петра (1077  р.) 1089  року  папою Урбаном II  встановлено  свято  перенесення  мощів  Миколая  з Миру Лікійського  до  Бару,   яке не  було  визнане  в   Константинополі,  зате  визнане  в   Києві.   (9 травня  /ст.   ст./  -  правник теплого Миколи). Зв'язки  з  папою  Переяславського Єпископа, місцеблюстителя  Митрополії Єфрема.   Оборона  папою  Урбаном   II   православної княгині  Євпраксії  Всеволодівни  перед  чоловіком  католиком  Генріхом  IV.

   Усе  це  -  практичні кроки до  реальної унії,   програма  й заходи   якої,  так і не були  розроблені,  а уривчасті дані   про зазначені     події надали  виключно  політичного характеру пропонованим  на  сьогодні їх оцінках.

   Середина  XII  століття - Ліонський собор   1245  року за участю  архієпископа  Петра Акеровича з Русі.   Місія   Плано-де-Корпіні,   переговори   на   Волині   та  лист   папи   Інокентія IV про  церковну єдність задля спільної боротьби  проти монголів.   Заснування Латинської колонії й   церкви  в   Києві. Ідея  церковної унії під егідою  Риму  яскраво прослідковується  в листуванні  папи   Інокентія   IV та  Данила  Галицького -  Посольство єпископа Альберта  й двох домініканців  у   Галичину.   Схильність до унії Ярослава  Суздальського (переговори  з Плано-де-Карпіні),   проба   Рима схилити до унії Олександра  Невського (папські листи   1248 р.).   Посольство  до  Інокентія IV від Данила   Галицького очолене   ігуменом   Григорієм   і   визнання   князем  зверхності папи   і   матірної римської церкви  в  червні   1247  року. Місійні   завдання  єпископа Альберта.   Церковна  унія   1247 року  Галицько-Волинської держави  з  Римом  -  унійні   рухи та  переговори   1248  року папи з патріархом Мануїлом  I та  Нікейським Дукою  Ватацесом  про  єдність  церкви.   Коронація  Данила   Галицького   1253  року.

   В   цей   час ми  бачимо збіг  паралельного  розвитку унійної  ідеї  у   вселенській   церкві  та   окремих   регіонах, зокрема, на  українських землях. В обох  випадках  ініціює обговорення проблеми  церковного  поєднання Рим. [c.12-13;13].

   Після  занепаду  Київської Русі  та  Галицько-Волинського князівства,  руські  землі в XIV на  початку XV ст.   поступово  попадають  у  залежність  від могутніх  сусідніх держав, якими були Литва,   Польща  та  Московське  князівство.   Таким   чином територія   Київської митрополії  в   пізньому  середньовіччі   була   поділена   між Литвою,   Московщиною   й Польщею.   В   інтересах кожної з цих трьох держав  було наполягати   перед Царгородським патріархатом  на  своєму розв'язанні   питання щодо  осідку та  сфери повноважень Київської митрополії.   1299  р.   митрополит Максим  (1283-1309)   покинув Київ   і   осів  у   Володимирі,   на   Клязьмі. Давнє осереддя   Київської Русі,   разом з Києвом  -  осідком руських митрополитів,  що лежало якраз на  північ  від кордону між лісовою і степовою зонами Східноєвропейської рівнини наражалося на часті напади кочовиків із безкраїх південних просторів. Хоча вже попередник Максима, Кирило IІ (1242/7-1281),   час від часу   жив у північних містах, переселення Максима в російські землі створило  прецедент для його  наступника  митрополита   Петра (1308-1326), який   1326   р.   переніс   митрополичу резиденцію  до  Москви і   в  духівниці заповів своїм наступникам на  престолі осісти  там.   Надалі,  аж до  поділу митрополії,   в середині XV  ст.,   київські   митрополити  здебільшого   перебували   в Московщині.   Дещо  пізніше,   в  XVI  ст.,   в міру  розростання Московського  князівства    Йде  переорієнтація  еліти  та переїзду  митрополитів  до   Північно-Східної  Русі,   що   було, водночас,   як  наслідком занепаду  Руської держави  й суспільно-економічних  інституцій  в  Україні  та  Білорусії, так  і   причиною  подальшого  політичного та  культурного знесилення   руських  (україно-білоруських  земель). Впродовж   XIV ст.   (1386),  особливо  перед  прийняттям  унії,  литовські   князі   намагались вплинути  на  патріархів   Царгороду, щоб  ті   призначали  митрополитів  з осідком  у   Великому   князівстві  литовському.  Але це  не  вдалось.   Москва   користувалася   прихильністю  Царгороду, і патріарх  загалом підтримував   політику  єдиної митрополії для   всіх   православних  східних слов'ян. Як  наслідок, майже все XIV і   перша  половина ХV ст. Православна Церква  на  території Великого Князівства Литовського номінально підпорядковувалася митрополитові в Московщині. Цей стан  справ завдав  удару по  литовських  політичних амбіціях  і породив пізніше обурення  серед державно-церковної еліти   Великого Князівства.

   Київська   митрополія  залишалася   неподільною й підвладною  Царгороду до  середини ХV ст.   Тодішнє скрутне   становище Візантійської імперії,   стимулювало   нові   спроби   досягти   примирення   між східним   і   західним   християнством.   Флорентійська унія  1439 р.,  схвалена  візантійським імператором,   патріархом  Царгородським  і  всіма  делегатами  (крім  митрополита  Єфеського Марка  й   ченця   Григорія -  майбутнього патріарха Геннадія  II Схоларія),  здавалося, на  короткий  час розв'язала основні догматичні  та  обрядові  відмінності   між  Сходом   й   Заходом. Були  з'ясовані  догмати  про походження  Святого Духа  та  про  примат папи.   В особі  Ісидора,  митрополита   Київського,  Флорентійська       унія  мала  єдиного  з  найпалкіших  прихильників,   що  ревно  намагався  вплинути  на грецьку делегацію у Флоренції,  щоб та  прийняла унію. Повертаючись до Москви  через  Краків,   Перемишль,  Холм, Львів,   Київ,   везучи  ідею унії та  рішення  ферраро-флорентійського собору,  він скрізь сповіщав  новину про відновлення добрих  відносин  між Сходом  і   Заходом.   В березні   1441   р.   на   Кремлівському соборі   він провів відправу,  де  вшанував  папу,  а потім патріархів  та  прочитав  звернення папи  Євгенія IV щодо ухвал  собору. В  Москві  унія  не  було  прийнята,  митрополита  ув'язнили (Згодом  Ісидор зміг утекти  з в'язниці),   і до   1448  року митрополія  залишалася  необсадженою.   Новий митрополит Йона   виступив  проти унії.   Зі  згоди польського  короля   Кази-мира   IV  його  духовна  влада  поширювалася   і  на  православні єпархії у  Великому князівстві Литовському. У   1458  р. в    Римі   Ісидор,   папа  Пій  II  та  Царгородський патріарх  Григорій  Мамма висвятили на   10 єпархії України   й   Білорусії митрополита київського  Григорія  Болгариновича.   Відбувся поділ   Київської митрополії на Литовську й  Московську.   Григорій  Болгаринович  одночасно підтримував зв'язки  з Римом і   Константинополем. Однак унія, як  у   вселенському так і   в локально-регіональному масштабі, доконаною й розвинутою  не  була. 3  падінням  Константинополя й запануванням  там антиунійного   напряму  (патріарх   Геннадій   II Схолярій), рішення Флорентійського собору  були  зневажені.

   Середина,   друга  половина XVI  ст.   -  відродження  унійної ідеї  як у  вселенському так  і  в  регіональному  масштабі. Справу  унії  було   порушено   на  Тридентському  соборі (1544-1563   рр.)   за  участю   греків-прихильників   унії.   В   Україні   ця   ідея  дістала  нове  поширення  й  дискутувалася  у зв'язку з  Люблінською державною унією   1569  року,   створенням   Речі   Посполитої.   Головним   прозелітом  унійної ідеї у світовому  контексті  виступила  римська  курія. У  Римі  була  відкрита   Грецька  конгрегація  (1573)  та  заснована  грецька  колегія  (1577),  одночасно  католицька релігійна  місія  зарезидіювала  в  Константинополі. Католицька   церква  підтримала  розвиток унійної ідеї, на  терені   Речі   Посполитої.   Думка  про доконечну  потребу об'єднання  християнських  церков  поширилася  в публіцистиці  (Станіслав  Ольховський,   Бенедикт  Гермеса, Петро  Скарга).   Відроджуються  й  поширюються   ідеї та  ухвали  Ферраро-флорентійського  собору.   Дискутується   питання   про   рівність  двох   частин   християнства,   чи   про   конечність  об'єднання   на   підставі   примату  однієї.   Католицька  церква  вживає заходів  до  втілення  власної програми локальної унії у  Східній Європі  (відкриттю  колегій,   шкіл, видання богословської літератури, спроби переконування православного єпископату та магнатів, тощо. Запровадження нового календаря папою  Григорієм XIII   1582  р.   і   потвердженого його Стефаном  Баторієм,  викликали сутички католиків   і   православних.   Отже,  унійна   ідея   була   видозмінена   -   Римо-католицька   церква   виступила   не  за об’єднання,   а  за  приєднання  православ'я  в  Україні  до  католицтва.   3  іншого  боку,  свою  програму уній  виношували православні  кола,  зокрема,  князь Констянтин Василь Острозький.   Він  заявляв  про можливість унії на  українських  землях  навіть  без  згоди  патріарха.   Одночасно  виникла  думка про   перенесення  осідку  Константинопольського  патріарха до  Києва,   що  сприяло б можливості  здійснення  унії церков.

   3   початку  90-х  років  XVI   ст.   унійна   ідея   українських   земель  дістала   втілення  в  3 основних  програмах:   римо-католицької,  з  ідеєю  приєднання  православ'я;   князя   Острозького  з  ідеєю  канонічно-рівноправного  об'єднання   ;   православної  ієрархії -  сепаратне об'єднання церков   у  межі Речі   Посполитої на  компромісних  засадах і без участі патріарха.

   Усі   3   напрями   вносили до  загальної ідеї  унії  політичні   й конфесійні   інтереси,   що  збіднювало  й препарувало її. Проте наявністю унійних програм,   які виходили  з різних релігійних     і   політичних   кіл,   свідчать   про життєву   потребу нового   розвитку  унійних  змагань   в  Україні   кінця   XVI.   ст. Це  було  можливе,   безперечно,  лише  за  умов  державно-політичної спільності,   і якщо державна  була,   то  про релігійно-політичну толерантність   говорити   було   годі.  Ця обставина,   певна   річ,   поклала   свій   відбиток.   Здорова    ідея унії  церков   потонула   в   політиці.   [c.13-14;13]

   Основна   ідея  Берестя  -  об'єднати  церкви,   стала  нажаль драмою  роз'єднання,   виникненню  нових  церковних інституцій,   що  спричинило  розкол  Київської  Православної, Церкви   й   народу  і   призвело до  завзятої та  довготривалої внутрішньої боротьби.   Цей факт  заставляє задуматися над   причинами того   церковно-релігійного   явища,   яке   породило  нову  Церкву,   існування якої годі  заперечити.   Церковні   історики   й   дослідники  сходяться   у тому,   що  торкається  основної причини виникнення  Берестейської унії, але розходяться в деталях.  Дехто,  силою історіософічного осмислення,   переоцінки,   намагається   у сьогоденні   знаходити   причини,   які   спричинили   виникнення певного   явища,   у  минулому  (яким   і   було   Берестя).   Наприклад,   для   Василя   Іванишина  сила   ідеї Унії  у  тому,  що вона:   «Виникла  не з вузько релігійних  інтересів,   а з необхідності   національного захисту.   Відстоювати національні інтереси   народу,  запобігати,   його  колонізації,   українській Церкві   допомагав   східний обряд,   від   русифікації її  захищало   прилучення   до   Вселенської Церкви   -   католицизм. Тому  вся   історія Української Греко-католицької Церкви - це боротьба  за  національну самобутність  і  національне відродження  народу  [c.77-78;6].

   В.Іванишин   оцінює   роль   Церкви   з   позиції  національного  відродження   українського   народу,   не   враховуючи   зовсім суттєвих еклезіальних елементів.   Він  називає її національною,  але  згодом  пояснює,   що  вона  є  чимось іншим   як  партія   чи  товариство   і  твориться   на   християнській  основі.   [c.83;6].  

   Визначення  причин  виникнення  такого церковного  явища,  яким  була  Унія,   залежить  від того яким   насправді   явищем   вона  була:   революційним   чи   еволюційним.   Якщо  другим,   то  слід   постановити   запитання про те,   який  вплив на її виникнення  мала Флорентійська унія   1439  р.,   що  закінчилась  повним  неуспіхом  саме  через те,   що  була  надто заполітизована.   Чи  був  це вплив історичний,  богословський,  чи теж  канонічний,  що  визначав  би  характер  Берестейської Унії? Дослідженням  цього питання   займався   польський   вчений   Галецький   [c.7-9;2].    

   Причинами,   які   мали   посередній   вплив   на   виникнення   Берестейської унії, були:   падіння Константинополя   1453  р.,   та  конфронтація,   що  стала реакцією  на  наступ  реформації,   яку започаткував Тридентійський Собор (1545-1564).

   Падіння   Константинополя  підірвало  престиж   і   юридичну правосильність  Патріархату, а вслід за  тим почалось падіння   його  морального  авторитету.   Наступ   реформації  спричинив реформу в церкві  і посилив місійну діяльність  Латинської церкви.  Так виникла ідея  церковної унії   заклик до  об'єднання Церков.   Розколи,   що  послаблювали Церкву,   викликали  бажання   злагоди.   Виникло   побоювання щодо  об'єднання   протестантів   із  православними.   Бажання латинських єпископів підпорядкувати  східних християн своїй   юрисдикції,   було  додатковим   поштовхом   до  того, щоб   проводити діяльність   на  Сході   [c.5;11]. 

     Професор  Серчик відзначає,   що  Берестейська  Унія  була  ніби   контрреформаційною  акцією,   блискуче  підготовленою  і   вдало проведеною. Але  організатори  злегковажили  можливою  опозицією   щодо   неї. На   думку  автора, якби   в   тодішній  Польсько-Литовській  державі  було більше толерантності  до Православної  церкви, не  було  б  стільки   проблем, які  зродилися  через  виникнення  Берестейської Унії. Неуспіх унійного  акту  зумовлений   і  спробами   накинути   державну концепцію   церковним   інституціям   [c.7-9;2].

   Ігор  Мончак  до  передумов   Берестя  зараховує  ще латинський   інформізм. На його  думку Латинська   Церква  бачила  вирішення   проблеми боротьби  з  розповсюдженням  протестантизму  в   централізації та  уніформізмові   церковного  життя. Цей  же уніформізм, речником   якого  був   П. Скарга, злегковажив унійну  церковну   ієрархію   й   обрядову  традицію   Східної Церкви  [c.60-62;7].

   3  кінця  XVI  ст.   поновлюються  заходи   в  спразі  унії,   при чому її  ініціаторами  несподівано стали  православні   владики.   Значною  мірою  до  цього  спричинилась  політика  двох патріархів  -   Йоакима   і,  особливо,  Єремії (дод. № 3) -  під час подорожування їх   по  Україні,   вони   стали   на   бік братств,    дозволивши   собі   зневажливо   поставитись до   владик.   Незадоволення   владик   викликали   позбавлення   сану  митрополита Онисифора  Дівочку  за   двоєженство,   висвята   на  митрополита  Михайла   Рогози,   обраного  лише світськими особами і   призначення  єпископа Луцького,   Кирила Терлецького.   екзархом  патріарха,   нібито  королем  над  митрополитом,   - сан,   якого  не було  раніше.   Наслідком  усіх  цих умов   поволі   в   різних  колах православних  стала ширитися  думка про унію,   в надії,   що  вона  оздоровить  церковну атмосферу.

   Зразу  ж   після   від'їзду  Єремії,   суворо   покараний   ним  єпископ   Балабан (дод. № 1)   натякнув   Янові  Дмитру Соліковському, римо-католицькому  архієпископу  Львова,   що   він   готовий визнати   главенство  папи,   аби   «вивільнитись   від   патріархів Царгороду»  [c.1-3;3].   Соліковський запропонував   Балабанові діяти  спільно  з луцьким  єпископом Терлецьким.

   1590  р.   було  скликано таємну  конференцію  в   Белзі якій  крім  Гедеона  Балабана  взяли  участь  Кирило Терлецький,   Леонтій   Пельчинський,   єпископ   Пінський   і   Туровський,  Діонісій  Збруйський,   єпископ  Холмський  та   Белзький. Наслідком її було  підписання  листа до  короля,   в   якому єпископи   заявляли   про свою  згоду визнати   владу   папи. Цю  справу  тримали   у   великій таємниці   і   навіть   не   всі єпископи  знали про неї.   Після цього всі єпископи   поїхали до   Берестя,   де  мав   відбутися   скликаний   митрополитом Михайлом  Рогозою синод,   який  відбувся  в кінці червня 1590  року   й   ухвалив деякі   засади   поправи   в   діяльності всього  Єпископату  і,  зокрема,   відбування  таких синодів щорічно. 

     Синоди  руських єпископів,   що  надалі  скликалися  регулярно   послужили  форумом  для   обговорень  питань  унії.   Зразу  після  першого синоду до  короля відправлено таємну делегацію з підготованим  у  Белзі листом  про наміри  єпископів.  Але відповідь короля  з підтримкою  ініціативи  надійшла  лише  через два роки   -  у травні   1592  року.

Попри   те   число  спільників   серед  єпископів   зростало.       Року   1591   на   Перемиську   катедру  по  смерті   єпископа   король  номінував   шляхтича  Михайла   Копистенського,   що мав   жінку,   Патріарх  заборонив   висвячувати   його,    але    грамота  спізнилася.   Рух  за  унію  отримав  свіжий  потужний імпульс  від  нового  члена  київської  ієрархії  після  отримання  королівського  листа.   У   1593  р.   на  прохання   князя  Острозького, Адам  Потій,   каштелян  Берестецький,   відмовився від свого сенаторського крісла   і погодився вступити  на престол   єпископа   Володимирського та   Берестецького прийнявши   чернече   ім'я   Іпатій.   Освічена  людина   з високим   соціальним  статусом,   Потій   досяг  чільної  позиції  у Руській   ієрархії,   ставши  головним будівничим  Берестейської унії.

    Православні   знеохочені   поразками   в   Церкві,   приймали   чутки   про унію   в   значній   мірі   індиферентно.   Пішов   за  унією Тишкевич,   один   з  стовпів   Православной'  Церкви.   Інакше   по-ставився  до  цієї справи  князь  Костянтин  Острозький.   На Соборі,   що  відбувся   1593  року,   він  надіслав  "артикули"   — умови,   на   яких  Українська  Церква  може об’єднатися  з   Ка-толицькою: