Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Біографія та особисте життя

План

Вступ.

Основна частина
2.1. Біографія та особисте життя:
а) дитинство та юність;
б) особисте життя;
в) знавець футбольної статистики;
г) фанат пернатих;
д) не побутові дрібниці;
е) боєць чи актор.
2.2. Політичне життя
а) політична ситуація в СРСР у 60х-70х роках ХХ сторіччя;
б) початок кар’єри;
в) діяльність Першого секретаря ЦК КПУ;
д) наступники В.В. Щербицького.
2.3 Підсумки життя

Висновки
Література

Вступ

Володимир Васильович Щербицький. Тема досить широка… Без сумніву, я міг би сказати, що давно пишаюсь тим, що він мій співвітчизник і як багато він значить для мене. Але скажу відверто: ще тиждень тому це прізвище для мене було маловідоме.

Досліджуючи тему своєї роботи, на перший погляд, для мене Володимир Васильович постав маріонеткою в руках соціалістичного режиму. Його переслідування дисидентства та суворе посилення русифікації нагадало мені неприємну історію мого батька. В деякій мірі він постраждав від політики Щербицького, коли при опитуванні вказав рідну мову українську, а російську – набутою. За це він поплатився при вступі у вуз.

З іншого боку, час за часи перебування Щербицького на посаді в Україні відбувався економічний підйом, у людей була стабільна робота та пристойна заробітна платня. У навчальних закладах студенти отримували кваліфіковану вищу освіту безкоштовно та влаштовувалися за фахом. Була здійснена докорінна технічна модернізація легкої та харчової промисловості. Розвивалася культура та архітектура. Так його характеризують різні джерела.

Я дійсно радий, що для працюючи над цією темою мені є куди розвернутися. Щоб показати насправді, хто такий Щербицький, за що його хвалити, а за що осуджувати, у мене є 25 сторінок на роздуми, факти і докази.

Основна частина
2.1. Біографія та особисте життя
а) Дитинство та юність

Народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім’ї робітника.

У 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед самою війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів.

Влітку 1941 р. мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. перебував на командних посадах у військах діючої армії.

б) Особисте життя

Під час війни він познайомився із майбутньою дружиною Аріадною (Радою), а одружилися 1945 року.

Рада Гаврилівна працювала вчителькою російської мови та літератури у 57-ій, на той час і досі елітній, київській школі. У них було двоє дітей. Син Валерій закінчив Київський Політехнічний Інститут, кандидат технічних наук, працював у системі АН УРСР, пішов з життя через рік по смерті батька. Віку йому вкоротив алкоголь. Донька Ольга закінчила університет, філолог. Онуки — Радослава й Володимир.

Жили Щербицькі на Десятинній, потім — на Карла Лібкнехта (нині Шовковична) в номенклатурному будинку, де займали частину 5-го поверху. Із двору через хвіртку зручно було переходити на територію ЦК, де тепер Секретаріат президента. ВВ спробував учитися їздити на ”жигулях”, але водійські права так і не одержав. Мав службову машину — спершу ”чайку”, потім ЗИЛ-115. Його водієм довго був Олександр Кабанов, фронтовик, який колись возив генерала Ватутіна.

Володимир Щербицький мав зріст 183 см, умів елегантно вдягатися, музикою займався ще в шкільному оркестрі — грав на трубі.

в) Знавець футбольної статистики

«Почти перед каждой игрой к нам на Нивки приезжал председатель Совета Министров Владимир Васильевич Щербицкий, — згадує футболіст-динамівець Володимир Щегольков. — Но никогда он нас «не накачивал», а, наоборот — спрашивал, в чем нуждаемся? А уже в сентябре, когда мы шли на первом месте, нас пригласили в Совмин и в кабинете, который своими размерами напоминал минифутбольное поле, «накрыли поляну» — легкая закуска и минеральная вода... Зато был серьезный мужской разговор, во время которого В. В. продемонстрировал свое знание футбольной статистики: в его записной книжке были зафиксированы результаты всех матчей украинских команд всех лиг!»

г) Фанат пернатих

Щербицький обожнював розводити голубів. За чутками, десь у Дніпропетровську і досі залишився голубник, побудована Щербицьким. Дніпропетровське обласне товариство голубівників носить ім'я В.В. Щербицького. І на честь 80-річного ювілею першого секретаря на головному голубнику області встановили пам'ятний знак «Меморіал імені В.В. Щербицького». До речі, завзятим голуб'ятником, крім Щербицького, є і один з активних дніпропетровських діячів останнього часу - Леонід Деркач.

Колишній особистий водій В.В. Щербицького Олександр Кабанов згадує: «До цього захоплення Щербицького долучив сусідський дідусь ще в дитинстві, в Дніпропетровську. У колекції Щербицького було 28 видів цих птахів. Він тримав декілька голубників - у дворі в старому гаражі на Десятинній, в Пущі-Водиці на дачі. Щоранку, ледь прокинувшись, він навідувався до пернатих. А потім - перед тим, як сісти в машину. Причому деколи доводилося повертатися додому, щоб поміняти капелюх... Під час перебування Володимира Васильовича на посту Першого секретаря ЦК КПУ ЖЕКам було дано вказівку всіляко сприяти голуб'ятником в облаштуванні жител для птахів». Коли ховали Щербицького, під час жалобної процесії, що проходила вулицями Києва, в небо випустили кілька сотень голубів...

До речі, саме через пристрасть до голубів, у родині Щербицьких не тримали кішок.

д) Не побутові дрібниці

Очевидці стверджують: у побуті Володимир Щербицький відрізнявся скромністю. У відомому будинку № 8 на вулиці Десятинній він жив разом з сусідами - першим секретарем міськкому партії Юрієм Єльченко, головою Радміну Віталієм Масолом. Пізніше він переїхав у спеціально побудований у дворі ЦК будинок для членів українського Політбюро - там зараз, здається, якісь іноземні фірми влаштувалися.
Була у В. В. і дача, як же без цього. Спершу він з родиною жив у Межигір'ї, потім перебрався ближче - в скромний двоповерховий будинок у Пущі-Водицькому лісництві.

Їздив Щербицький, як і всі члени тодішнього політбюро, на блінтованому, з куленепробивним склом, чорному лімузині «ЗІС-111». У народі його називали «членовозом», «чорною труною». І дарма: машина була дуже зручна, обладнана кондиціонерами та іншими прибамбасами з заводів «Роллс-ройса». Це чудо техніки шестиметрової довжини і двометрової ширини важило близько трьох тонн. Збирали такі авто поштучно на лихачевському заводі. Незважаючи на серйозний броньовий захист, автомобіль В. В. завжди рухався по Києву з ескортом: попереду і ззаду мчали «Волги» з мигалками.

Щербицького згадують як людину, скромну в побуті. Він не любив галасу і помпезних урочистостей. Різниця характерів Брежнєва і Щербицького наочно проявляється в наступному епізоді. Двічі Герою Радянського Союзу або Соціалістичної праці за законом покладався бронзовий бюст на батьківщині. Отримали «свої» бюсти і Брежнєв з Щербицьким. Леонід Ілліч був присутній на відкритті пам'ятника самому собі в Дніпродзержинську. Залишилася фотографія, де генсек Союзу з неприхованою цікавістю дивиться на самого себе, тільки бронзового. Щербицький же після вручення йому другої Зірки Героя Соцпраці навідкриття свого бюста в Верхньодніпровськ в 1979 р. не приїхав.

е) боєць чи актор

Сьогодні по-різному оцінюють особу Щербицького. Так, уже згадуваний екс-мер Києва Володимир Гусєв в день свого 76-річчя, згадуючи своїх колишніх колег - перших посадових осіб Києва і держави, умовно розділив їх на «бійців» і «акторів».«Аналізуючи події тих часів, я виявив певну закономірність у змінюваності перших посадових осіб: на зміну бійцям завжди приходили актори і навпаки. Наприклад, бійця Хрущова змінив актор Леонід Брежнєв, бійця Петра Шелеста - актор Володимир Щербицький ... »

- У мене залишилися найкращі спогади про Володимира Васильовича, - сказав одного разу «відомостям» колишній член Політбюро, екс-голова Укрпрофради Віталій Сологуб. - Усіх підкуповувала його людяність і одночасно вимогливість до людей. Все у нього поєднувалося. Він нас усіх підтягував, запалював і завжди задавав тон ...

Уже згадуваний Валентин Згурський, а він добре знав тодішній розклад сил, теж завжди грудьми стояв за В. В.

- Знаю, що його авторитет дуже заважав Горбачову, - стверджує екс-мер. - Бо він розумів: Щербицький потенційно міг очолити Політбюро ЦК КПРС і стати Генсеком. Ось він і вирішив позбутися від нього. Але Володимир Васильович - це ж глиба, розумний політик і порядна людина. Його ж і Микита Хрущов хотів виключити з партії за те, що він засумнівався в доцільності створення раднаргоспів і поділу парткомів на промислові і сільськогосподарські.

Часом доходило, за словами Згурського, до того, що Горбачов не запрошував Щербицького на окремі засідання Політбюро. Дзвонить йому і каже: «У вас там є проблеми. Ви в цей раз можете не приїжджати ». А Україну Володимир Васильович Щербицький дуже любив і захищав її по-справжньому.

Політичне життя
а) Політична ситуація в СРСР у 60х-70х роках ХХ сторіччя

На початку 60х років ХХ століття соціально-економічний розвиток СРСР проводився під керівництвом М.С. Хрущова. Під час «хрущовської відлиги» - неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х - початок 1960-х р.р.), його характерними рисами був певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя, в процесі активного реформування (особливо реформи, спрямовані на децентралізацію ) тоталітарну систему в СРСР тимчасово було виведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу виявилося недостатньо не тільки для її знищення, а навіть для збереження окремих вдалих поривів.

Після усунення Хрущова у 1964 році суть консервативного курсу нового керівництва, в обличчі Леоніда Брежнєва, виражалася одним словом - «стабілізація». Проте досягти цієї мети було важко, реалізуючи консервативний курс, адже система втратила два важливих стимули розвитку: страх перед репресіями після смерті Сталіна та віру й ентузіазм після усунення Хрущова. Крім цього, лідерам нової хвилі і, зокрема, Л.Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, цілковитого оволодіння партійним і державним апаратом. Нове керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС. Курс на «стабілізацію», а надалі консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними ознаками реалізації цього курсу були:

Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади.

З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів ( 1958р. – 457 )

Створені ради виконували декоративну роль і реальної влади не мали, свідченням цього є те. що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3-4% продукції промислового виробництва.

Зростання масштабів бюрократичного апарату .

Збільшувалася кількість міністерств, відомств, комітетів, а також і кількість депутатів у них.

Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх одержавлення.

Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало падіння політичної активності та появу «неформальних» організацій та груп.

Згортання гласності.

Якщо у 1960р. у республіці виходило 3280 газет, то в 1985р. – лише 1799. Характерно, що у цей період кількість республіканських та обласних газет зросла, а місцевих та районних зменшилася. Отже, набирала силу монополії над інформацію.

Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади.

Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П.Шелест (1963-1972) – автономізаційну, В.Щербицький (1972-1989) – централістську, тобто орієнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харківського клану: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П.Шелеста, другим став М.Соболь.

П.Шелест активно підтримував реформи М.Хрущова, особливо створення раднаргоспів, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте з приходом до влади Л.Брежнєва і посиленням ідеологічного диктату, зросла нетерпимість до інакодумства в будь-якій формі і сфері. Курс Шелеста не задовольняв московське керівництво, тому виникла потреба усунути його з України. 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

Мотивуючи відставку Шелеста, Л. Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та з бібліотек.

У квітні 1973 Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом.

У 1972 р. лідером комуністів республіки став Володимир Щербицький – десятий керівник КПУ.

б) Початок кар’єри

Політична кар'єра В. Щербицького розпочалася ще за часів Й. Сталіна в Дніпродзержинську наприкінці 40-х — у першій половині 50-х pp. Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії — спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року — другим секретарем міськкому. У 1952 р. — парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу. Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. — перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954—55 рр. — другий, а у 1955—57 рр. — перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії.

На цих посадах зарекомендував себе здібним організатором і господарником. 1961 р. його призначають головою Ради міністрів УРСР. Від жовтня того ж року — кандидат у члени президії ЦК КПРС.

Але у В.Щербицького виникають непорозуміння з М.Хрущовим. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р. увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України.

в) Діяльність Першого секретаря ЦК КПУ;

Після приходу до влади Л. Брежнєв тричі ставив питання про повернення свого протеже, весь час наражаючись на гостру протидію з боку П.Шелеста. Врешті-решт у жовтні 1965 р. В. Щербицький знову очолив український уряд. Питання про те, кому був зобов’язаний В.Щербицький щасливим поворотом долі, є риторичним. Зрозумілим є й те, що він усіляко підтримував “лінію Брежнєва”. Родове коріння Брежнєва і Щербицького не перепліталося, але росли вони з одного ґрунту: були земляками. На цьому міцніли відчуття земляцтва та єдиного клану.

Після обрання В.Щербицького (разом із П.Шелестом) членом Політбюро ЦК КПРС, стало ясно: у керівництві партійної організації України назрівають зміни. Наявність двох представників однієї республіки у вищому керівництві КПРС – явище тимчасове. Справді, у березні 1972 р. П. Шелест і очолюваний ним ЦК Компартії України були піддані гострій критиці на Політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». Виконуючи вказівку Л.Брежнєва, Політбюро ЦК Компартії України в травні звільнило Шелеста від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро. Пленум обрав Першим секретарем ЦК В.Щербицького. Шелест був переведений до Москви, а через рік – виведений із складу Політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію.

Відставка П. Шелеста зробила партійну організацію України керованою. Зобов’язаний Л.Брежнєву своїм кар’єрним зростанням, В.Щербицький підтримував свого патрона всім, всюди і всяк. Він не лише демонстрував відданість, але й дійсно був відданий йому. Це розв'язувало Л. Брежнєву руки, зміцнювало його авторитет як в Москві, так і в країні загалом.

У травні 1972 року першим секретарем ЦК КПУ обирають В. Щербицького, який понад сімнадцять років перебував на цій високій посаді.

Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький замість прибічників П. Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей. Серед його висуванців були: невтомний «борець з націоналізмом» В. Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О. Ляшко (голова Ради міністрів УРСР), І. Грушецький та О. Ватченко (голови Президії Верховної Ради УРСР), В. Сологуб (голова профспілок України), В. Федорчук (голова КДБ) та ін. Унаслідок кадрових переміщень В. Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку й стабільність влади.

Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. Під час обміну партійних документів у першій половині 70-х pp. з партії виключено З тис. осіб. У той час позбавлення партійного квитка означало кінець кар'єри й трактувалося як одне з найсуворіших покарань.

За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї, провідником якої став В. Маланчук, призначений на посаду секретаря ЦК Компартії України з ідеології в жовтні 1972 р. за пропозицією М. Суслова.

Любов до історії України і української мови стала вважатися достатньою підставою для звинувачень у націоналізмі. Спираючись на безпосередню підтримку Москви, виконуючи прямі вказівки М.Суслова, якому він був зобов’язаний своїм підйомом, за мовчазною згодою В.Щербицького, В. Маланчук розпочав ідеологічну чистку. Україну заплеснула хвиля відставок, звільнень, арештів. Сервілізм української влади по відношенню до центру обернувся для України колосальними людськими, матеріальними, духовними і культурними втратами. Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.

Крім того репресувалися дисиденти. Найменші спроби вираження опозиційних ідей присікалися. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.

Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських репресованих.

У період перебування В. Щербицького на чолі Компартії України у квітні 1978 року була прийнята нова Конституція УРСР. Вона була майже копією Конституції СРСР 1977 року. Обидва Основні закони ще більше обмежили права України. Декларовані в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період тоталітарну форму правління. Спроби певної частини населення скористатися своїми конституційними правами жорстоко переслідувалися владою. Щоб законодавчо закріпити партійний диктат, у Конституції СРСР та Основних законах союзних республік містилася спеціальна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 року. За В. Щербицьким процеси підміни державних установ партією набули нового імпульсу. Посилилося зрощення партійних структур. У 1985 році комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987р.- 43,7% складу місцевих Рад республік. Також відбувалося взаємопроникнення управлінських кадрів до партійних органів. Поглибленню всіх цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. ( 1977р.- майже третину складу виборних профспілкових органів становили члени КПУ) . Оголосивши себе в Конституції 1977р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для досягнення цієї мети було обрано характерний шлях – кількісне зростання Компартії, тоді майже нікому не відмовляли у вступі до КПРС.

Серед московського керівництва В.Щербицький був “своїм серед своїх”. Як Л.Брежнєв і деякі його найближчі співробітники, він належав до так званого дніпропетровського ядра партійно-державної когорти СРСР 70 – 80-х років. Його знали й поважали. Він відзначався твердістю у відстоюванні “принципово-правильних партійних позицій”. Та разом з тим, він намагався відстояти Українську РСР у Радянському Союзі. “В цьому братерському союзі, – говорив В.Щербицький у 1977 році на урочистому засіданні, присвяченому 60-річчу Великого Жовтня, – вперше в історії з’єднав свої споконвічні землі, розправив богатирські плечі й піднявся до вершин економічного і духовного розвитку народ України. В єдиній союзній державі – його щаслива доля, його світле майбутнє” (Щербицкий В.В. Избранные речи и статьи. – М.,1978.- С.487). І хоча в ті роки подібні слова говорив практично кожен, хто був “при владі”, дії В.Щербицького з його словами практично не розходились.

У “про-московський стиль” розвитку України В.Щербицький не лише вписався, але й став його активним провідником, хоча й добре розумів, що цей шлях цивілізаційної перспективи не має. Характеризуючи тогочасні роздуми, сумніви, настрої першої посадової особи республіки, його перший помічник В.Врублевський згадував наступне: “…экономика Украины, как и всех союзных республик, развивалась в едином народнохозяйственном комплексе. Централизация управления позволяла достичь необходимых результатов в экстремальных ситуациях, таких как война и восстановление... Однако, однобокий упор на централизацию неизменно и неизбежно порождал перекосы, обусловленные функционированием унитарного государства. В интересах центра, зачастую сиюминутных, игнорировались интересы республик... Диктат центра нарастал, нередко принимал форму бездумной, близорукой политики. Приоритет внешнеполитической доктрины и гонка вооружений изматывали экономику, надрывали становой хребет страны. Она не могла одновременно решать эти две задачи. В результате в стране развивались параллельно две экономики – гражданская и оборонная, между которыми пролегла китайская стена. Ни с чем не сравнимая милитаризация неизбежно вела к диспропорциям, дисбалансам, к стагнации в целом.

Индустриальная мощь Украины, создаваемая общими усилиями страны в 30-е годы, а затем восстановленная в послевоенный период, в конце концов сказалась отсталой, особенно ее базовые отрасли. В результате инвестиционной политики центра износ основных фондов достиг 50—60% . Преобладание группы “А” привело к тому, что только 29% промышленности работало на потребительский рынок. Тяжелая промышленность все больше превращалась в чудовищного монстра, пожирающего капиталовложения и работающего прежде всего на себя. Экстенсивные факторы производства исчерпывались. И несмотря на все усилия, темпы экономического роста стали падать. Тяжелейшими кандалами на ногах экономики висели долгострои, незавершенка, сверхлимитные запасы неустановленного оборудования, в том числе импортного. Все это свидетельствовало о том, что резервы и возможности административно-командной системы были исчерпаны...”

Розвиток ситуації В.В.Щербицький розумів, оцінював і прогнозував реалістично. Поза всяким сумнівом, він розмірковував також і над стратегією здійснення змін. Розмірковував, залишаючись елітним партійним керівником, сином свого часу. Вийти за їх межі він, зрозуміло, не міг і не наважувався.

“Свою команду” В.В. Щербицький формував за принципом особистої відданості, перевіреності спільною роботою, товариськості. Як і годиться, він старанно копіював те, що відбувалося в Москві. У результаті недовготривалої “кадрової селекції” на найвищі республіканські партійно-міністерські пости були “переміщені” понад 20 дніпропетровців. Всі вони добре розуміли, кому зобов’язані і як мають розраховуватись. Особиста відданість “першому” визначала стиль поведінки партапаратників республіки. “Дніпропетровська команда”, члени якої чимало робили для взаємної підтримки, виручки та сприяння в просуванні на високі пости, поступово “оволоділа Києвом”. Кілька разів члени Політбюро пропонували обрати Л.М.Кравчука секретарем з ідеології. Зазвичай Володимир Васильович на це ніяк не реагував - товариші розуміли, що таку пропозицію він не підтримує. Востаннє кандидатуру Л.М.Кравчука назвали, коли В.В. Щербицький ішов на пенсію і в Політбюро обговорювалися пов'язані з цим кадрові перестановки. «Кого ще нам шукати? - говорили члени Політбюро. - Леонід Макарович - кандидат наук, закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС, уже кілька років очолює ідеологічний відділ ЦК. Хто ще, крім нього, іде на телебачення? Хто веде дискусії з рухівцями, дає їм відсіч?» На це Володимир Васильович, помовчавши, сказав: «Говорити про це з вами я стомився. Працювати вам. Як вирішите, так і буде. Але я цій людині не довіряю». Подальші події переконливо підтвердили обґрунтованість його сумнівів.

Біографія та особисте життя 📙 Курсовая → 🆔 40534