Демократичний режим

ЗМІСТ

ВСТУП

«Демократія - погана річ, але нічого кращого людство поки що не придумало». Цю фразу, широко відому зараз, свого часу промовив Уїнстон Черчіль – відомий політик, який протягом ряду років займав посаду прем’єр-міністра Великобританії у тяжкі воєнні та післявоєнні роки. Його вислів якнайкраще характеризує важливість демократії у становленні та розвитку провідних держав Європи та світу. Демократичний устрій кожної із сучасних правових держав світу має свої особливості, але всіх їх об’єднують спільні риси:

• визнання народу вищим джерелом влади;
• виборність основних органів держави;
• рівність прав громадян і, перш за все, рівність їх виборчих прав;
• підкорення меншості більшості (перших-останнім) при прийнятті рішень.

Актуальність обраної  теми в сучасних умовах пояснюється тим, що на фоні глобальної економічної кризи у деяких країнах, в яких демократичні засади і традиції не мають багатолітньої історії, спостерігається зневіра громадян у демократії як у ефективному державному устрої. На перший погляд, й справді, видається незрозумілим, навіщо народу на свій рахунок утримувати парламент у складі кількасот депутатів, президента з його численним апаратом та інших чиновників – коли керувати може і одна особа (диктатор, монарх). Але в тих країнах, де існує диктатура, відсутня реальна правова рівність громадян.

Відомий ще один вислів Уїнстона Черчіля: «Диктатура схожа на парусний човен – легкий в управлінні, за попутними вітрами він красиво  та швидко пливе крізь хвилі. Демократія ж, подібна до незграбного плоту  – важкий в керуванні, він ледве суне по воді. Але в той час, коли вітрильник тоне від однієї торпеди, пліт потопити майже неможливо».

Мета роботи – аналіз та узагальнення представлень, вчень, теорій демократії як політичного режиму; її взаємодія з державою та правом.

Завдання роботи – визначення змісту і поняття демократії; характеристика головних її ознак, функцій та принципів, форм та інститутів; огляд перехідного періоду, на якому перебуває Українська держава на шляху до демократичних перетворень.

Об’єкт  роботи – демократія як політичний режим.

Предметом дослідження  стали сутнісні ознаки демократії, її функції та принципи, інститути  та форми.

Основними методами досліджень є теоретичні та емпіричні. В даній  роботі було застосовано наступні методи:

- спостереження –  систематичне та цілеспрямоване планомірне вивчення демократії;

- порівняння – процес  встановлення подібностей або  відмінностей між демократичним  та іншими  політичними режимами;

- історичний метод  – досліджено виникнення, формування  та розвиток демократії у хронологічній послідовності, з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та відмінностей між розуміннями демократії різними вченими у різні часи;

- дедукція – на  підставі особливостей, які подібні  у різних країн на перехідному  до демократії етапі, було надано характеристику проблем, загроз та можливих шляхів подолання проблем, що очікують Україну на шляху демократичних перетворень.

Крім перерахованих  методів, було також застосовано  систематизацію та узагальнення інформації, яка опрацьовувалася.

Робота структурована  наступним чином: має три розділи, кожен із яких поділяється на підрозділи згідно питань, що висвітлюються; у  висновках дається узагальнення проведеному дослідженню; до  списку використаних джерел включено перелік  наукової літератури, періодичних видань, монографій, інших джерел з даної теми, які використовувалися у процесі дослідження.     

1. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕМОКРАТІЮ
0. Поняття та сутність демократичного режиму

Демократичний режим («демократія» від грецького «демос» та «кратос» - народовладдя) – це один з різновидів режиму, заснованого на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою [див.:2.-С.82.]. Поняття «демократія» є багатогранним. Його вживають для визначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Неоднозначність у тлумаченні поняття «демократія» у багатьох випадках пов’язана з різними підходами до його розуміння і аналізу. З давніх часів існують два головних підходи: нормативний і описово-емпіричний, хоча перший з них переважав виключно до XX століття. Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваги порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. Цей підхід виходить з належного, імперативів політичної свідомості і намагається будувати відповідно до них реальне політичне життя. Другий, описово-емпіричний, підхід абстрагується від ідеалів і апріорних помилкових суджень, аналізує демократію у тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. Згідно з емпірично виявленими властивостями уточнюється, а часом і переглядається поняття демократії і її теорії. На такому підході засновується, до речі, теорія елітарної демократії. У більшості концепцій ці два підходи тісно переплітаються.

Демократія як влада  народу або, більш розгорнуто, - «правління народу, вибране народом і для  народу» (визначення американського президента А.Лінкольна) виступає швидше нормативним ідеалом, привабливою утопією, ніж характеристикою реальних демократичних держав. Це поняття вміщує в собі внутрішню суперечливість. Суть його полягає в тому, що влада народу в повному розумінні цього слова означає самоуправління народу, а отже й заперечення політичного, спеціального апарату та інших атрибутів держави, однією з форм якої і є реальна демократія. Іншими словами, справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави й демократії як її різновиду. Насправді ж демократія ніде й ніколи не існувала без держави. Відмирання ж держави або заміна її суспільним самоуправлінням є утопією, принаймні в перспективі.

Таким чином, в основному  демократія як народовладдя являє собою утопічний ідеал, який все ж має важливе нормативне значення, оскільки він виступає орієнтиром, метою політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія у  кращому випадку – влада більшості  над меншістю, у гіршому – панування  добре організованої меншості над більшістю, що спирається на економічну й інформаційну влади і яка здійснюється при формальній згоді більшості громадян.

Власне поняття склалося ще у стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації  держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу – міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували державні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав, але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Аристотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи [див.:26.-С.395-396.].

Проте сучасне використання поняття демократії бере початок  від революційних переворотів у  західному суспільстві кінця XVIII ст. В середині XX ст. під час політичних дискусій про сенс слова «демократія» виділилось три основних підходи. Демократія як форма правління стала визначатися виходячи або з джерел влади держави, або з цілей, яким влада слугує, або з процедур його створення.

При інших системах правління  людина стає лідером по праву народження, дякуючи долі або заможності, спеціальній  освіті, в результаті застосування насильства, кооптації, призначення або здачі екзамену. Основна процедура демократії – обрання лідерів людьми, над якими вони здійснюють управління шляхом змагальних виборів. Найбільш істотне сучасне формулювання такого поняття демократії дав Йозеф Шумпетер в 1942р. «Демократичний метод, - писав він, - це такий інституційний уклад для прийняття політичних рішень, при якому окремі індивіди отримують владу приймати рішення в результаті конкурентної боротьби за голоси людей» [див.:21.-С.16.].

Шумпетер стверджував, що система будь-якої країни в XX ст. визначається як демократична в тій мірі, в якій особи, наділені вищою владою приймати колективні рішення, обираються шляхом чесних, беззастережних, періодичних виборів, в ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а голосувати має право майже все доросле населення. Визначене таким чином поняття демократії включає два аспекти – змагальність та участь, - котрі Роберт Даль вважав життєво важливими для своєї реалістичної демократії або поліархії. Воно передбачає також існування громадянських та політичних дебатів та проведення виборчих компаній [див.:22.-С.16-17.].

При визначенні поняття  демократії слід відмітити ще декілька моментів. По-перше, визначення на основі критерію виборів є мінімальним. Дехто бачить в цьому слові більш широке та ідеалістичне значення. Для них «справжня демократія» означає свобода, рівність, братерство, ефективний громадський контроль над поліцією, відповідальність перед населенням, чесність та відкритість в політиці, інші громадянські цінності. Це гарні речі, і при бажанні можна з їх допомогою давати визначення демократії. Проте знову виявляються проблеми, що й при використанні критеріїв джерела та цілі. Нечіткі норми неефективні для успішного аналізу. По-друге, існує нестабільність демократичної політичної системи. У визначенні демократії можна було б включити поняття стабільності чи інституціоналізації. Річ тут зазвичай йде про ступінь життєздатності політичної системи. Стабільність – ключова характеристика при аналізі будь-якої з них. По-третє, поняття демократії передбачає обмеження влади. При демократичному правлінні виборні особи, приймаючі рішення, не володіють тотальною владою. Вони розділяють владу з іншими групами в суспільстві. Але якщо такі демократично обрані керівники, приймаючі рішення, становляться стіною, за якою набагато більшу владу набирає не обрана демократично група, то ця політична система, зрозуміло, не є демократичною.

Демократія як форма  державного правління реально поширюється тільки на правлячу політичну еліту, тому що саме вона займається управлінням суспільством. При такому розумінні демократії зі сфери її функціонування випадають рядові громадяни, тому що в даному випадку демократія асоціюється також винятково з володінням реальною владою. А володіння владою й участь у політичному житті суспільства, що, безсумнівно, може бути доступно всім її членам, це дві великі різниці. Інколи починають підрозділяти демократії на «гарні» і «погані», «потрібні» і «непотрібні», «ефективні» і «неефективні». Демократія, як стверджують відомі російські політологи В.Пугачов і А.Соловйов, «не є універсальною, найкращою для всіх часів і народів формою правління» [див.:20.-С.84.].

Суть демократичного режиму полягає в тому, що весь народ  бере участь у виборах вищих і місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування. Представницькі органи державної влади реалізують основні завдання і функції держави та здійснюють свої повноваження в інтересах усього народу, всієї держави. У своїй діяльності вони керуються конституцією та іншими законами держави, у яких закріплено права та обов’язки держави, посадових осіб. Цей режим реалізує свої повноваження таким чином, щоб забезпечити основні права та свободи людини і громадянина, політичні права, рівні можливості, політичну рівність і рівноправність.

Сутнісна характеристика демократичного режиму визначається сукупністю сталих властивостей і якостей громадянського суспільства. Воно є відправною точкою і першоосновою функціонування механізму  демократії, взаємодії всіх його компонентів.

Партійна система демократичного режиму – прямий наслідок формування механізмів громадянського суспільства  – є утвердженням багатопартійності, свободи опозиції, можливості перебування  у влади декількох партій, їх змінюваності в результаті виборів, виникнення різноманітних суспільних організацій та суспільних рухів.

Демократичні інститути  формуються на основі загального виборчого  права за принципом «одна людина – один голос» [див.:23.-С.192.].

Крім того, О. І. Ткач зазначає, що зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість і солідарність. Свобода розуміється як можливість активно і безперешкодно діяти в усіх сферах громадського життя в рамках демократичних норм і законів, існувати в суспільстві. У політичній сфері – це право на свободу думки, переконань і вільне вираження їх; право на свободу мирних зборів і асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

В економічній сфері  – це право людини на працю, на вільний вибір роботи, на сприятливі умови праці і захист від безробіття, право на рівну оплату за рівну працю. У соціальній – право на соціальне забезпечення, на відпочинок і дозвілля, на медичне обслуговування і т. д. У духовній сфері кожна людина повинна мати право на освіту, що спрямовано на повний розвиток особистості і на виховання поваги до прав і основних свобод людини. Соціальна рівність також не менш важливий елемент демократії. У цивілізованому світі рівність розуміється як наявність однакових для кожної людини життєвих шансів, можливостей для самореалізації творчого потенціалу особистості, як оцінка кожної людини за результатами її праці і по її внеску в суспільне надбання.

Соціальна справедливість як демократична цінність означає: рівний доступ кожного до загальнонаціонального надбання і цінностей; винагорода і визнання людини за її реальними досягненнями; наявність системи рівноправних відношень у всіх сферах громадського життя.

Таким чином, збереження вищезгаданих демократичних цінностей припускає солідарність громадян у їхньому захисті. Вона вимагає підтримки громадян у боротьбі за свої права – економічні, соціальні, політичні і культурні.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є в першу  чергу наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади і управління, механізм їх формування, визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом. Всі громадяни мають право на рівну захищеність перед законом. Демократична держава не може гарантувати кожній людині рівні матеріальні умови життя, тому що це значною мірою залежить від самої людини. Але держава не повинна насаджувати в суспільстві додаткові елементи соціальної нерівності. Вона покликана встановити рівноправні стосунки між усіма громадянами, стверджувати рівність усіх громадян перед законом.

Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і  громадських організацій, обов’язкова  виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства (остання повинна мати свої форми активності й вираження), економічний та політичний плюралізм (плюралізованою є також ідеологічна сфера, заборони торкаються лише антилюдських ідеологій) [див.:14.-С.172-173.]. Плюралізм не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії. Плюралізм передбачає множину ідей, теорій, існування в суспільстві різних політичних партій, об’єднань, організацій. Політичний плюралізм забезпечує самовираження всім соціальним групам, що мають різні політичні погляди й інтереси. Політичний плюралізм передбачає незалежність суспільних об’єднань і політичних партій у своїй діяльності від уряду й інших офіційних владних структур.

У демократичному суспільстві  діють тисячі окремих організацій – як місцевих, так і загальнонаціональних. Багато хто з них виконують роль посередників між громадянами й урядовими структурами. Суспільні групи представляють інтереси своїх членів різними способами: підтримкою кандидатів на ту або іншу посаду; участю в обговоренні політичних проблем; спробою впливати на прийняття політичних рішень. Серед громадських організацій, що грають активну роль у політичному житті, можна назвати добродійні об’єднання, групи по охороні навколишнього середовища, робітничі союзи й ін.

За демократії форма  мобілізації легітимна, політичні  рішення завжди альтернативні, законодавча  процедура чітка й збалансована, а владні функції мають допоміжний характер. Демократія характеризується зміною лідерів, лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але воно завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризується високим рівнем суспільного самоврядування, у відносинах між владою й суспільством переважає консенсус. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність, у політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває майбутніх лідерів. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму – визначення альтернативних напрямків розвитку суспільства та складання постійної конкуренції правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні змагання, можливість артикуляції інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава існує заради громадян, а не навпаки, створюються умови для подальшого розвитку громадянського суспільства.

Крім того, можемо виділити також деякі ознаки, звертаючи  увагу на їх спільність для всіх різновидів демократій:

- населення бере участь у формуванні і здійсненні державної влади шляхом прямої (референдум і вибори) та представницької демократії (шляхом обрання органів типу парламентських);

- виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їхня підзвітність виборцям;

- у найважливіших сферах суспільного життя панує закон. Відносини між людьми та державою контролюються законом [див.:19.-С.240-242.];

- вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом «одна людина – один голос»; 3) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації й можливості вести пропаганду під час виборчої компанії;

- виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка);

- визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності.;

- розвинуті сектори економіки, вільні від державного втручання;

- розвинуте громадянське суспільство; державна влада й громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на партнерних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем; і держава, й громадянське суспільство є суб’єктами суспільної життєдіяльності [див.:15.-С.474-475].

Також до зазначених ознак демократичного режиму можна додати наступне:

- існує важливе значення органів правосуддя як захисника та гаранта прав і свобод громадян, забезпечення верховенства права;

- взяття до уваги інтересів більшості національних утворень [див.:3.-С.79.];

- силові структури (збройні сили, поліція, органи безпеки і т. д.) знаходяться під демократичним контролем суспільства;

- домінують методи переконання, компромісу;

- передбачається існування правової держави та громадянського суспільства [див.:10.-С.79-80.];

- наявність ринкової саморегульованої економіки;

- різноманіття форм власності;

- свобода економічної та підприємницької діяльності [див.:1.-С.190.];

- свобода засобів масової інформації. ЗМІ покликані оперативно й об’єктивно інформувати людей про внутрішньо- та зовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннях політичного життя;

- система стримувань і противаг, яка включає у себе два основні елементи – федералізм і розподіл влади;

- можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту – найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо [див.:12.-С.128-129.]. У демократичному суспільстві прямі дії дозволені для кожного громадянина;

- демократичні методи дозволяють долати виникаючі соціальні протиріччя, забезпечують компроміс між державними органами та громадянами, між різними соціальними групами населення;

- можливість змінити уряд без застосування сили;

- можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;

- демократичний режим базується на законах, котрі відображають об’єктивні потреби розвитку особистості та суспільства, тому він забезпечує стабільний порядок, низький рівень злочинності, сприяє більш спокійному вирішенню конфліктів між державою та особистістю, між різними соціальними та національними групами людей;

- в демократичній державі особистість захищена від свавілля, беззаконня, так як права знаходяться під постійною охороною органів правосуддя [див.:4.-С.98-99];

- народ визнається вищим джерелом влади;

- підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень;

- по-справжньому конкурентна боротьба за владу;

- наявність політико-правових механізмів, які забезпечують реальну можливість участі громадян в формуванні та діяльності органів державної влади (в формі прямої участі населення або на основі представницької влади);

- стосовно суб’єктів  господарювання і громадян діє принцип «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Господарські суб’єкти й громадяни можуть робити все, що прямо не заборонено законом;

- децентралізація державної влади.

Як найважливіша перевага демократичного політичного режиму в літературі наголошується, що він  забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом [див.:17.-С.112.].

Отож саме вищевказані ознаки є характерними для демократичного політичного режиму. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні вже є своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації в цілому. Державам, які стали на шлях утвердження демократії, слід в першу чергу гарантувати конституційні ознаки цього режиму.

2. ФУНКЦІЇ І МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ. ФОРМИ ТА ІНСТИТУТИ ДЕМОКРАТІЇ

1. Функції та принципи демократії

Функції демократії –  основні напрямки її впливу на суспільні  відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія – не статичний, а динамічний стан суспільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна  поділити на дві групи:

• що розривають зв'язок із суспільними відносинами;
• що виражають внутрішні функції діяльності держави.

     До числа   загальних функції демократії можна віднести такі:

- організаційно-політичну  - організація політичної влади  на демократичних засадах. Вона  містить у собі підфункцію  самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади  і виражається у наявності  організаційних зв’язків між суб’єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об’єктами, трудовими колективами;

- регулятивно-компромісну  – забезпечення плюралізму діяльності  суб’єктів демократії в цивілізованих  рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних поліпшених сил навколо інтересів громадського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є урегульованість правових статусів суб’єктів демократії;

- суспільно-стимулюючу  – забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв, тощо) при розробці та прийняття рішень;

- установчу – формування  органів державної влади і органів місцевого самоврядування демократичних шляхом (конкурс, вибори);

- контрольну – забезпечення  діяльності органів держави в  межах їх компетенції відповідно  до вимог нормативно-правових  актів; підконтрольність і підзвітність  усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких функцій відповідних органів за виконавчими органами, звіт виконавчих органів перед представницькими.);

- охоронну – забезпечення  державними органами безпеки,  честі й гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх;

Останні три функції  демократії виражають внутрішні  функції держави [див.:18.-С.193-194].

Принципи демократії - це незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб’єктів демократії.

Визначення міжнародною  спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну антитолітарну політику.

Основні принципи демократії:

- політична свобода  – свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення – на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;

- рівноправність громадян  – означає рівність усіх перед  законом, рівну відповідальність  за скоєння правопорушення, право  на рівний захист перед судом.  Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або  обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статті, етнічного становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності – рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

- виборність органів  держави і постійний контакт  із ними населення – допускає  формування органів влади і  місцевого самоврядування шляхом  народного волевиявлення, забезпечує  їх змінюваність, підконтрольність  і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру у громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

- поділ влади – означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади : законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності [див.:8.-С.142-143.];