Дивіденди і дивідендна політика підприємств

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність дослідження. У зв'язку з процесами приватизації та створення нових підприємств в Україні останніми роками набуває поширення такий тип господарської структури, як акціонерне товариство (AT).

Існує кілька цілей, яких повинні прагнути досягнути AT. Основні з них такі:

• розширення діяльності;
• збільшення прибутку;
• підвищення доходів акціонерів, поліпшення їх добробуту.

Остання з названих цілей може досягатися шляхом підвищення курсів акцій та збільшення дивідендів, проведення ефективної дивідендної політики.

Дивіденд – це грошова виплата доходу за акціями їхнім власникам, яка проводиться в порядку, передбаченому статутом AT, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету та відсотків за банківський кредит.

Дивідендна політика – це сукупність заходів, які здійснюються AT і спрямовані на прийняття рішень із нарахування та виплати дивідендів власникам акцій цього AT.

Використання коштів на виплату дивідендів акціонерам – перший із двох основних шляхів розподілу прибутку AT після оподаткування, другим є спрямування коштів на інвестиції для подальшого розвитку AT, що приводить до збільшення майбутніх грошових потоків.

Отже, актуальність дослідження полягає в тому, що необхідність вивчення проблем акціонерного капіталу та дивідендної політики є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення ринкової системи, створюється нові підприємства акціонерного типу і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає організація фінансів підприємницьких структур.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є фінансова оцінка дивідендної політики підприємств.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає у вивченні фінансової оцінки дивідендної політики підприємств.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

1. Розгляд суті і теоретичного обґрунтування дивідендної політики.
2. Висвітлення практичного аспекту формування дивідендної політики.
3. Висвітлення дивідендної політики акціонерного товариства

Розділ 1. Суть і теоретичне обґрунтування дивідендної політики

1.1. Зміст та основні фактори дивідендної політики

Дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства виплачувати прибутки у вигляді дивідендів чи утримувати їх для інвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно із його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є:

1. різноманітні кредитні та фінансові обмеження;
2. диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;
3. сприятливі форми інвестування у певні періоди;
4. бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки).

Оптимальна дивідендна політика – це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.

Знаходження цього оптимуму є винятково важким завданням й неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Однак можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво підприємства повинно враховувати:

1. заборгованість за раніше випущені облігації;
2. виплату дивідендів по привілейованих акціях, тому що вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;
3. достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;
4. норми податкового законодавства.

Дуже часто на практиці використовують дивідендну політику, що називається залишковою.

Відправна точка залишкової теорії дивідендів полягає у тому, що інвестори віддають перевагу утриманню і реінвестуванню прибутку, а не виплаті його у вигляді дивідендів у тому разі, якщо прибуток від реінвестування перевищує норму прибутку, котру середній інвестор міг би утримати по інших інвестиціях порівняно з ризиком.

Якщо підприємство може реінвестувати перерозподілений прибуток при нормі 20%, а найвища норма, яку акціонери можуть отримати з інших альтернативних джерел, становить 10%, то акціонери захочуть, щоб підприємство утримало їх прибутки.

Залишкова дивідендна політика передбачає чотири послідовні кроки у прийнятті рішень про виплату дивідендів.

1-й – складання оптимального  бюджету інвестицій;

2-й - визначення частини  інвестування за рахунок боргових  зобов’язань згідно з оптимальною  структурою капіталу підприємства;

3-й – визначення частки  інвестування за рахунок нерозподіленого прибутку;

4-й – прийняття рішення  про виплату або невиплату  дивідендів.

Слово “залишковий” означає “залишковий понад” (викладений) і тому залишкова політика полягає у тому, що дивіденди виплачують після вичерпання сприятливих можливостей вигідного внутрішнього інвестування для розширення виробництва.

1.2. Основні методи виплати дивідендів. Прийняття рішень про виплату дивідендів

Існують три основні методи виплати дивідендів. Загалом це такі методи як :

• Метод стійкого збільшення дивіденду на акцію полягає в тому, що підприємство встановлює певний темп зростання дивідендів, наприклад, 5% у рік і прагне щороку збільшити дивіденди на цю суму. Інколи політика стійких темпів збільшення дивідендів може суперечити залишковій дивідендній політиці, тому в деякі роки підприємства можуть встановлювати постійний річний дивіденд на акцію і збільшувати його лише в разі гарантованого отримання достатньої для того величини прибутку.

У цьому випадку основним стає правило уникання пониження річного дивіденду.

Одна з важливих умов цього методу – регулярна виплата дивідендів. Недотримання цієї умови має негативний вплив на діяльність підприємства. По-перше, коливання виплати дивідендів може привести до коливання ціни акцій. По-друге, акціонери доволі часто використовують дивіденди для поточного споживання, тому регулярна виплата призведе до коливання ціни акцій. По-третє, стійка дивідендна політика необхідна для проведення лістингу і допуску акцій до офіційного продажу на фондовій біржі. І, по-четверте, іноді для підприємства важливіша виплата дивідендів, ніж реалізація деяких інвестиційних програм.

• Метод постійного коефіцієнта виплат полягає у виплаті певного постійного процента від прибутку. Оскільки величина прибутку коливається з року в рік, то й абсолютна величина дивідендів коливатиметься.

Політика постійної частки у прибутку (постійного коефіцієнта виплат) ґрунтується на фіксованому коефіцієнті дивідендних виплат, який визначає частку кожної гривні прибутку, розподіленої серед акціонерів у формі дивіденду готівкою. Щоб отримати розрахунковий коефіцієнт дивідендних виплат, необхідно розділити сукупні дивіденди на чистий прибуток компанії. Суть цієї політики полягає у збереженні постійної величини коефіцієнта дивідендних виплат, однак недостатньо уваги приділяється абсолютній величині дивідендів. У наслідку, коливання величини прибутку, спричиняє коливання дивідендів.

Значним недоліком цієї політики є нестабільність, а іноді й зниження ринкового курсу звичайних акцій.

Цей вид політики відповідає інтересам підприємства більшою мірою, ніж інтересам акціонерів. Тому політику використовують, як звичайно, підприємства, що створені недавно або проходять стадію швидкого росту.

• Метод виплати низького регулярного дивіденду плюс приплати (політика дивідендних премій) є компромісом між розглянутими двома методами. Така політика забезпечує гнучкість підприємству, а інвестори можуть розраховувати на отримання щонайменшого мінімального дивіденду.

Тому коли прибутки, що їх отримує підприємство, не є постійною величиною, метод виплати низького регулярного дивіденду плюс приплати є найоптимальнішим.

Керівництво підприємства встановлює такий низький рівень дивідендів, який може бути виплачений і в найнесприятливіші роки, і робити доплати до нього, коли є надлишкові фонди.

Найбільш значний вплив на прийняття рішень про виплату дивідендів чинить зіставлення мотивів підприємства з факторами ринкового середовища та встановлені терміни виплат дивідендів.

Фактично дивіденди нараховують із нерозподіленого прибутку підприємства, який є сумою минулого та  поточного прибутку, не сплаченого у вигляді дивідендів, і залишку для фінансування господарської діяльності. Очевидно, що будь-яку готівку, призначену для виплат, необхідно вилучати з наявних ресурсів через те, що перерозподілений прибуток не являє собою реальних коштів, а є показником із бухгалтерського звіту.

Водночас з оцінкою поточного та нерозподіленого прибутку важливо прогнозувати перспективи росту, тому що досить імовірним буде необхідність у його фінансовому забезпеченні за рахунок поточного прибутку. Слід переконатися, що грошових ресурсів вистачить і на виплату дивідендів і на реалізацію інвестиційних потреб для росту. Крім того, слід брати до уваги можливі юридичні та контрактні обмеження, пов’язані з необхідністю укладання договорів про кредит, де може бути передбачено домовленість про розмір можливих дивідендів.

Після оцінки внутрішнього стану підприємства вивчають стан ринку. На ринку дивідендам не надають значної ваги. Логіка ринку така: якщо підприємство інвестує свої засоби розумно і з високою нормою прибутку, то воно заслуговує на визнання. Інвесторів, орієнтованих на отримання поточного доходу, приваблюють підприємства, котрі, як звичайно, сплачують високі дивіденди. Неспроможність задовольнити ці сподівання може призвести до руйнівних наслідків для ринку.

Якщо рішення про виплату дивідендів прийнято, то далі слід встановити декілька важливих термінів для здійснення виплат. Для акціонерів особливо важливим є три дати: дата реєстрації, дата припинення нарахування дивідендів за поточний період, дата платежу.

Сплачувати дивіденди підприємства можуть, як готівкою, акціями свого підприємства, так і акціями інших підприємств (реорганізаційні дивіденди).

Завжди існує деякий діапазон маневру у сфері дивідендної політики для підприємства, хоча в кінцевому підсумку для акціонерів вигідне те, що прийнятне для ради директорів.

Бажано, щоб якомога більша частина потреб підприємства в постійному й оборотному капіталі задовольнялась із нерозподіленого прибутку. Водночас керівництво повинно враховувати, що бажаним для підприємства є збереження рівня виплат дивідендів.

Крім розміру дивідендів, важливою є синхронізація їх виплат із сприятливими періодами припливу грошових коштів на підприємстві.

1.3. Порядок нарахування та оподаткування дивідендів в Акціонерних товариствах.   Проблеми АТ, які прийняли рішення про виплату дивідендів

Нарахування та виплата дивідендів, а також сплата податку проводиться таким чином:

• нараховуються дивіденди разом із податком, нараховується податок на дивіденди;
• отримується в банку сума до виплати, одночасно перераховується до бюджету податок на дивіденди;
• перераховуються дивіденди юридичним особам та виплачуються дивіденди фізичним особам.

Особливістю оподаткування дивідендних виплат в Україні є те, що АТ повинно перераховувати податок у розмірі 30% від нарахованої суми до резидентів, та 15% - для нерезидентів, до, або, одночасно з виплатою дивідендів. Отже, навіть за відсутності об’єкта оподаткування податком на прибуток, АТ є платником податку на дивіденди, з наступним його заліком у податок на прибуток. Може виникнути ситуація, в якій податок на дивіденди перевищить суму нарахованого податку на прибуток, що вплине на сплату податку на прибуток у наступних податкових періодах.

Для розрахунків дивідендів пропонується застосовувати такі формули:

.                                                                                                 (1.1)

де, Сд – ставка дивіденду;

ФД – фонд дивідендів;

СК – статутний капітал.

.                                                                                            (1.2)

де, Дн – нарахований дивіденд одному акціонеру;

НВ – номінальна вартість акції;

А – кількість акцій.

.                                                                                                (1.3)

де, Дв – виплачений дивіденд одному акціонеру;

ПП – податок на прибуток із громадян на дивіденд.

Нині встановлені такі співвідношення:

Дв=0,7Дн – для резидентів;                                                                                           (1. 4)

Дв=0,85Дн – для нерезидентів .                                                                                     (1.5)

Якщо власник акцій змінювався, то Дн може визначатися із врахуванням строку, протягом якого акціонер володів акціями.

.                                                                                                             (1. 6)

де, Днт – нарахований дивіденд залежно від терміну;

Т – термін володіння акціями в днях в межах звітного періоду.

Застосування останньої формули проблематичне і навіть недоцільне, бо власник акції протягом періоду (в Україні найчастіше він становить один рік) може багато разів змінюватися, що ускладнює розрахунки та може призвести до порушення прав акціонерів.

АТ, які прийняли рішення про виплату дивідендів, мають багато проблем.

По-перше, після прийняття такого рішення на зборах акціонерів необхідно опублікувати цю інформацію. Виникає питання: де публікувати? Найзручнішим для акціонерів є розсилання письмових повідомлень, але для АТ, що мають кілька тисяч акціонерів, це досить дорогий і трудомісткий процес.

По-друге, труднощі виникають при підготовці документів для виплати, друкуванні дивідендної відомості, передачі відомості про виплату та розміри утриманого податку на прибуток податковим органам за місцем розташування АТ. Потім відомості передаються до ДПА за місцем проживання акціонера. Необхідним є внесення ідентифікаційних кодів акціонерів до реєстру, бо тим акціонерам, які не повідомили свого коду, дивіденди не виплачуються.

По-третє, з’являються проблеми при виплаті дивідендів у відкритому АТ. Перерахуємо можливі варіанти виплати та їх недоліки: видача готівкою через касу (не всі акціонери живуть поблизу місце-розташування АТ), перерахунок поштовим переказом (трудомісткий процес, бо треба розіслати кілька тисяч переказів), перерахунок на рахунки акціонерів у банках (відкриття рахунка кожного акціонера, повідомлення їм про номер рахунка). Виникають також питання щодо взаємовідносин з іноземними інвесторами, конвертації валюти, переказу дивідендів за кордон.

Розділ 2

Формування дивідендної політики на практиці

2.1. Виплати дивідендів за залишковим принципом

Оптимальна частка дивідендів – це функція чотирьох чинників :

1) віддання інвесторами  дивідендів в порівнянні з  приростом капіталу, перевагу 

2) інвестиційні можливості  фірми,

3) цільова структура капіталу  фірми,

4) доступність і ціна  зовнішнього капіталу. Останні три чинники об'єднуються в так звану модель виплати дивідендів за залишковим принципом , згідно з якою будь-яка фірма, визначаючи свою цільову частку дивідендів в прибутку, проробляє наступні чотири операції :

1) визначає оптимальний  бюджет капіталовкладень;

2) визначає суму акціонерного капіталу, необхідного для фінансування цього бюджету при цільовій структурі капіталу;

3) здійснює максимально можливе фінансування бюджету капіталовкладень шляхом реінвестування прибутку;

4) виплачує дивіденди  тільки в тому випадку, якщо отриманий прибуток більше, ніж сума, необхідна для забезпечення оптимального бюджету капіталовкладень. Залишковий принцип означає, що дивіденди виплачуються в останню чергу.

Ціна нерозподіленого прибутку являє собою альтернативні витрати, що відображають прибутковість, доступну інвесторам-акціонерам. Якщо акціонери фірми можуть купити інші акції з тим же рівнем ризику і отримати 12%-ну загальну прибутковість (сума дивідендної і капіталізованої прибутковості), то ці 12% є ціною нерозподіленого прибутку фірми. Ціна нового акціонерного капіталу, отриманого за рахунок емісії звичайних акцій, вище через витрати по випуску акцій, включаючи витрати на підписку і деяке зниження ціни під тиском «негативних сигналів», які інвестори можуть отримати з оголошення про випуск акцій .

Крім того, більшість фірм мають цільову структуру джерел коштів, яка передбачає певну частку позикового капіталу, тому нове фінансування також складається частково з позикового і частково з власного капіталу. Поки фірма при фінансуванні проектів дотримується оптимальної структури джерел (при умові, що в ролі джерела власних коштів виступає нерозподілений прибуток), гранична ціна кожного нового долара її капіталу буде мінімальною. Залучений за рахунок внутрішніх резервів власний капітал дозволяє профінансувати певну суму нових інвестицій, але при виході за межі цієї суми фірма повинна вдатися до випуску звичайних акцій, що більш дорого коштують. У той момент, коли виникає необхідність випуску нових акцій, ціна власного капіталу і відповідно середньозважена ціна капіталу збільшуються.

2.2. Прибуток, грошові потоки і  дивіденди

Звичайно прибуток розглядається як первинний чинник, що визначає виплату дивідендів, але насправді ще більш важливе значення мають потоки грошових коштів. Це показано у Табл. 2.1., який містить дані по корпорації «Chevron» з 1998 по 2008 р.

Дивіденди «Chevron» підвищувалися послідовно з 1998 по 2008 р.; протягом цього періоду прибуток і грошові надходження підвищувалися по мірі зростання ціни на нафту. Грошові надходження проте залишалися відносно високими.

Таблиця 2.1.

Динаміка прибутку, грошового потоку і дивіденди «Chevron» в 2002-2012 рр. [12]

  У 2002 р. «Chevron» придбала фірму «Gulf Oil»; для фінансування цього придбання вона залучила позиковий капітал на загальну суму понад 10 млрд. дол. Відразу ж після злиття прибуток фірми поменшав в зв'язку з необхідністю виплати процентів по позиках і покриттям певних витрат, пов'язаних зі злиттям. Далі менеджери «Chevron» вирішили погасити нові борги настільки швидко, наскільки це було можливо. Все це примусило компанію зберегти дивіденди на постійному рівні з 2002 по 2006 р. У 2007 р. прибуток різко зріс, і відтоді дивіденди неухильно збільшуються.

Частка дивідендів в прибутку досить мінлива – від 26 до 113%. З іншого боку, частка дивідендів в сумі грошового потоку набагато більш стабільна – від 19 до 33%. Далі, коефіцієнт кореляції між дивідендами і сумою грошового потоку становив 0,95, в той час як між дивідендами і прибутком – тільки 0.64. Очевидно, що величина дивідендів в більшій мірі залежить від суми грошового потоку, що відображає здатність фірми виплачувати дивіденди, ніж від поточного прибутку, на величину якої значний вплив надають особливості бухгалтерського обліку і яка не обов'язково відображає здібність до виплати дивідендів.

2.3. Плани реінвестування дивідендів

Протягом 1990-х рр. більшість великих компаній розробляла плани реінвестування дивідендів, в рамках яких акціонери могли автоматично реінвестувати свої дивіденди в акції їх корпорації, що виплачує. Сьогодні біля 1000 компаній пропонують своїм акціонерам плани реінвестування дивідендів, і, хоч число учасників цих планів в різних фірмах вельми різне, в середньому в них беруть участь біля 25% акціонерів. Існує два типи плани реінвестування дивідендів  :

1) плани, які розповсюджуються тільки на «старі акції», що вже знаходяться в обігу, і

2) плани, які розповсюджуються на знов випущені акції. В обох випадках акціонери повинні сплачувати прибуткові податки з суми дивідендів, навіть якщо вони отримують акції замість готівки.

У плани реінвестування дивідендів обох типів акціонери повинні зробити вибір – або і далі отримувати чеки на суму належних ним дивідендів, або ж використати ці суми для покупки додаткової кількості акцій даної корпорації. При плані типу «старі акції», якщо акціонери віддають перевагу реінвестуванню, банк, діючий в ролі опікуна, розпоряджається всією сумою, доступною для реінвестування (за вирахуванням плати за свої послуги), для купівлі акцій корпорації на відкритому ринку і розподілу серед акціонерів, що беруть участь на пропорційній основі. Витрати на купівлю акцій (брокерські витрати) невисокі в зв'язку із значним об'ємом операції, тому ці плани вигідні дрібним акціонерам, які не потребують грошових дивідендів для поточного споживання.

DRP типу «нові акції»  передбачають використання дивідендів для придбання знову випущених акцій, тобто залучення в фірму нового капіталу. У останні роки AT&Т, «Xerox», «Union Carbide» і багато які інші фірми зуміли залучити значні нові капітали, використовуючи DRP даного типу. З акціонерів не стягуються які-небудь комісійні, а деякі фірми пропонують їм придбавати акції зі знижкою 3-5% від фактичної ринкової ціни. Компанії беруть на себе ці витрати як аналог витрат по випуску акцій, які мали б місце при їх розміщенні через інвестиційні банки і були б вищим. Бесіди з фінансовими працівниками корпорацій дозволяють передбачити, що і багато які інші фірми всерйоз розглядають питання про створення планів реінвестування дивідендів або їх переклад на систему «нових акцій»

2.4. Інші чинники, що визначають дивідендну політику

На дивідендну політику впливають:

 Умови позик. Кредитні угоди часто обмежують виплату дивідендів з прибутку, отриманого після надання позики. Часто вони містять умову, згідно з яким дивіденди можуть виплачуватися тільки в тому випадку, якщо коефіцієнти ліквідності і покриття, а також інші критерії надійності перевищують встановлені мінімальні значення.

Обмеження, пов'язані з привілейованими акціями. Як правило, дивіденди по звичайних акціях не можуть виплачуватися в тому випадку, якщо компанія не виплатила до цього дивіденди по своїх привілейованих акціях. Виплата дивідендів по звичайних акціях може бути відновлена тільки після погашення заборгованості по привілейованих акціях.

Наявність грошових коштів. Грошові дивіденди можуть бути виплачені тільки грошима. Таким чином, недолік грошей на рахунку в банку може обмежувати дивідендні виплати. Однак невикористаний позиковий потенціал може компенсувати цей чинник.

Штрафний податок на прибуток, що неправильно нагромаджується. Щоб не дозволити багатим громадянам використати корпорації з метою ухиляння від сплати податків на особисті прибутки, податковий кодекс США передбачає особливий додатковий податок на прибуток, що неправильно нагромаджується. Таким чином, якщо податкова служба може довести, що значення коефіцієнта виплати дивідендів було навмисне занижене, щоб допомогти акціонерам уникнути прибуткового податку, на фірму буде накладений великий штраф. Однак на практиці цього покарання зазнають тільки фірми закритого типу.

Контроль. Якщо керівництво фірми стурбоване можливістю втрати контролю над фірмою, воно, можливо, не захоче випускати нові акції і, отже, може зберегти велику частку прибутку, чим це було б в іншому випадку. Даний чинник особливо важливий для невеликих акціонерних фірм закритого типу.